Український актор театру і кіно, шоумен, телеведучий і ветеран Геннадій Попенко став речником Міністерства у справах ветеранів України. Його історію розповіли на сайті відомства.

Після деокупації Київщини у 2022 році Геннадій Попенко ухвалив рішення стати до війська. Добровільно мобілізувався, служив солдатом і виконував завдання з відбиття дронових і ракетних атак, сприяв антидиверсійній роботі, долучався до розмінування та охорони стратегічних об’єктів. Згодом продовжив службу в 59-й окремій мотопіхотній бригаді, а потім — у складі резервного підрозділу.

На Запорізькому напрямку Геннадій очолював мобільну групу Культурного десанту — ініціативи, що об’єднує військовослужбовців творчих професій для посилення морально-психологічного стану побратимів. Команда працювала з різними підрозділами: проводила події, які не просто підтримували бойовий дух, а й допомагали виявити реальні потреби військових, знайти на них відповідь і зміцнити стійкість.

Паралельно Геннадій відповідав за організаційний бік роботи: планування, логістику, проживання, харчування, комунікацію з підрозділами. Це була робота, де перетиналися менеджмент, психологія, комунікації та фронтова реальність. Група регулярно виїжджала на позиції, обирала формати, які справді резонують із військовими: від глибоких історичних лекцій — до кінопоказів, концертів чи живих розмов. «Така робота не героїчна, але вона необхідна», — каже Геннадій.

У 2024 році зазнав травми коліна. Після операції й ускладнень — тривалий курс реабілітації, який триває й нині. Втім, як зазначає сам, бути корисним — це не завжди про форму. Це насамперед про зміст і дію. Щоб не втрачати часу під час реабілітації, Геннадій доєднався до команди Міністерства — аби й далі бути корисним і підтримувати тих, хто пройшов службу. Тепер він озвучує позицію Міністерства, а також  допомагає формувати мову і підходи, якими держава звертається до ветеранів, ветеранок та суспільства.

Робота речника — багатозадачна. Це й пояснення нових державних сервісів, і участь у підготовці публічних заходів, і реагування на інформаційні запити. А також підтримка в створенні зрозумілої, доступної комунікації, в якій немає зайвої складності або відстороненості. У своїй роботі Геннадій разом з командою свідомо використовує гумор як один з інструментів. Бо іноді саме він допомагає подолати барʼєри та зробити державну мову ближчою.

Повага до тих, хто боронить країну, для Геннадія незмінна з 2014 року. Але саме зараз, працюючи в Міністерстві, він глибше розуміє, як багато залежить від того, наскільки вчасно, чітко й людяно держава звертається до тих, хто пройшов війну.

Окрім військової служби Геннадій має понад два десятиліття досвіду у сфері телебачення та публічної комунікації. Працював над інформаційними, пізнавальними й розважальними проєктами, вів суспільно важливі теми в ефірах загальнонаціональних каналів. І сьогодні, як сам каже, хоче бути там, де його досвід комунікацій може бути корисним — у команді, яка працює для тих, хто захищає країну.

Робота у сфері ветеранської політики для нього — це не лише новий професійний виклик, а частина ширшого сенсу: підтримати тих, хто захищає державу. І зробити так, щоб військові знали — про них дбають не тільки під час служби, а й після.

Цими вихідними на льодовій арені «Атек Арена» у Києві пройшов перший Всеукраїнський аматорський турнір з льодового парахокею. У змаганнях взяли участь чотири команди, сформовані з ветеранів війни, спортсменів та ентузіастів із 12 областей України.

Про це пише Міністерство у справах ветеранів України.

Парахокей, або следж-хокей — це адаптивний вид хокею, у якому гравці — люди з ампутацією або порушенням функцій нижніх кінцівок — пересуваються по льоду на спеціальних санях — следжах. Для руху та гри використовують дві короткі ключки із шипами на кінцях. Правила гри майже повністю ідентичні класичному хокею: є офсайди, штрафні хвилини за порушення, силова боротьба та навіть бійки.

Гравці команд проходили тренування в Києві та Львові — ключових осередках розвитку парахокею в Україні. Учасники не лише вдосконалювали спортивну майстерність, а й формували нову спільноту навколо інклюзивного спорту, який сприяє реабілітації та соціальній адаптації ветеранів. Частина з них продовжить тренування в цих містах, а інші повернуться додому, щоб розвивати парахокей у своїх громадах і ставати прикладом для інших.

Цей турнір став першим кроком на шляху до створення постійної національної ліги з парахокею та формування збірної України з цього виду спорту. І що не менш важливо — відкриває нові можливості для людей з інвалідністю.

На урочисту церемонію відкриття завітали ветеран, заступник міністра у справах ветеранів України Руслан Приходько, заступник міністра молоді та спорту України Сергій Тимофєєв, президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич, віце-президент Національного комітету спорту інвалідів України, начальник Укрцентру фізичної культури спорту та осіб з інвалідністю «Інваспорт» Оксана Скугарева, заступниця голови КМДА з питань здійснення самоврядних повноважень Олена Говорова, голова правління ГО «Хокейний клуб Сокіл Київ» Олексій Житник.

Переможцями турніру стала команда «Незламні» (Львів), друге місце посіли «Галицькі леви» (Львів), а третє — «Сокіл» (Київ).

Американська реперка Азілія Бенкс викликала хвилю обурення у соцмережах після образливого допису про українського військового Олександра Кірієнка, який повернувся з російського полону. Публікація артистки на платформі X спровокувала масову реакцію з боку користувачів – її звинуватили у знущанні з людини, що пройшла катування.

Про це повідомляє сайт Обозреватель з посиланням на соцмережу X.

Бенкс репостнула допис з фотографією Кірієнка, на якій видно, як сильно він схуд під час утримання в неволі. Вона додала до зображення грубий коментар англійською: “Well something needed to stop his fat ass from eating” (“Щось потрібно було, щоб зупинити його товсту дупу від їжі”).

У відповідь користувачі почали масово писати коментарі з критикою, називаючи її слова принизливими, бездушними й огидними. Деякі користувачі запитали, чи пожартувала б вона так само про жертв Голокосту або американських ветеранів. Інші зазначили, що це чергова спроба привернути увагу за рахунок чужого болю.

Олександр Кірієнко – морський піхотинець, головний сержант взводу снайперів 36-ї бригади. Захищав Україну з 2014 року. Після початку повномасштабного вторгнення опинився в Маріуполі. У квітні 2022 року потрапив у полон після виходу з “Азовсталі”.

У полоні він провів майже три роки. За цей час, як сам розповідав після звільнення, схуд на 40 кілограмів, був свідком тортур і смерті побратимів, а також сам пережив знущання.

Міністерство внутрішніх справ України презентувало портал «МВС: Твоя підтримка» – єдиний інформаційний ресурс, який забезпечує доступ до повного переліку послуг для ветеранів, поранених військовослужбовців і працівників системи МВС, звільнених з полону, а також їхніх родин. 

Про це повідомляє Департамент комунікацій МВС

Портал містить інформацію про послуги, які можуть отримати військові, як-от лікування, реабілітація, протезування, грошові виплати, соціальний супровід, психологічна підтримка, освіта, працевлаштування, пенсійне забезпечення, адаптивний спорт, база рапортів та заяв, розшук безвісти зниклих, автошколи для осіб з інвалідністю, а також точка входу в електронний кабінет соціального захисту.   

Ветеранська політика є однією з основних напрямків роботи для Міністерства внутрішніх справ.

«У фокусі – підтримка тих, хто пройшов через війну, захищаючи державу, і сьогодні повертається до мирного життя. Відомство реалізує низку ініціатив, які охоплюють медичну, психологічну, соціальну та професійну підтримку колишніх бійців, а також їхнє працевлаштування в системі МВС», – йдеться у повідомленні.

Сьогодні, 28 липня, Україна вперше відзначає День пам’яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні.

Цю пам’ятну дату встановлено рішенням Верховної Ради. Вона закарбовується в національному календарі як день глибокої скорботи, історичної правди та незламної пам’яті. І має особливе, болюче значення для всієї країни.

Саме в ніч із 28 на 29 липня 2022 року російські війська вчинили один із найжорстокіших воєнних злочинів: обстріляли Волноваську виправну колонію в Оленівці, де утримували українських військовополонених — оборонців «Азовсталі». Унаслідок теракту загинули щонайменше 53 українських воїни, ще понад 130 отримали поранення.

«Цей цинічний і безжальний злочин проти наших воїнів — кричуще порушення норм міжнародного гуманітарного права та демонстрація звірства й абсолютної аморальності росії. Ми не маємо права забути цю криваву трагедію — як і всі інші катування та вбивства наших людей у ворожому полоні. Ні сьогодні, ні в майбутньому. Цей біль — у серці назавжди. Пам’ятаємо і не пробачимо. І зробимо все, щоб світ дізнався правду», — наголосили в Мінветеранів.

Редакція «Новин ветеранів» вшановує пам’ять усіх, хто загинув у ворожому полоні, та закликає громадян долучитися до вшанування — мовчанням, молитвою, дією.

Пам’ятаємо. Боремося. Переможемо.

У 2025 році в обласних бюджетах у межах цільових програм, зокрема із дотаціями з державного бюджету, на підтримку ветеранів передбачено понад 1 млрд 175 млн грн. Водночас у громадах у межах цільових програм на підтримку ветеранів закладено ще більше ніж 4 млрд 671 млн грн.

Про це повідомив заступник керівника Офісу Президента Віктор Микита.

«За дорученням Президента України Володимира Зеленського в регіонах і громадах системно реалізовуємо державну стратегію, спрямовану на підтримку ветеранів», – зазначив Микита.

За його словами, команда Офісу Президента разом з керівниками обласних військових адміністрацій та очільниками громад працює над двома ключовими завданнями: збільшенням обсягів фінансування і підвищенням відсотка фактично профінансованих програм підтримки ветеранів.

У парламенті розглядають ідею залучення ветеранів війни до роботи на державній службі. За словами депутатів, держава є найбільшим роботодавцем в Україні, тому саме вона має стати прикладом у питанні інтеграції ветеранів у мирне життя.

Про це заявила голова партії “Слуга народу” і очільниця профільного парламентського комітету Олена Шуляк під час слухань щодо квотування робочих місць для ветеранів. Вона наголосила, що практика запровадження квот, хоч і популярна серед громадськості, насправді не гарантує результату. Як приклад, Шуляк згадала досвід працевлаштування людей з інвалідністю, де квоти часто існують формально, не забезпечуючи ефективної інтеграції.

На її думку, замість фіксованих квот варто впроваджувати комплексний підхід — від професійної адаптації та перекваліфікації до цілеспрямованого працевлаштування, особливо в органах державної влади. В Україні в органах місцевого самоврядування вже працює близько 200 тисяч осіб, і ця система могла б відкрити нові можливості для ветеранів.

Шуляк також звернула увагу на приклад Сполучених Штатів, де для ветеранів передбачено пріоритет при прийомі на державну службу. Такий підхід може стати дієвим і для України, якщо його правильно адаптувати до національних умов.

Окремо вона розповіла про досвід Київської області, де в межах Програми комплексного відновлення реалізуються заходи підтримки ветеранів, зокрема — курси перекваліфікації у трьох професійно-технічних училищах. Також місцева влада співпрацює з бізнесом, щоб зробити програми навчання максимально релевантними до потреб ринку і забезпечити гарантоване працевлаштування.

Підсумовуючи, Шуляк підкреслила важливість об’єднання зусиль держави, бізнесу та ветеранських спільнот. Вона назвала ветеранів безцінним кадровим ресурсом, який володіє лідерськими якостями, вмінням працювати в команді й ухвалювати рішення у складних умовах. Завдання держави — перетворити ці риси на конкурентну перевагу, а не перешкоду для працевлаштування.

Військовий досвід є цінним активом у багатьох професіях у цивільному житті. Фах сапера гуманітарного розмінування — одна з таких професій, що відкриває можливості для застосування цього активу ветеранам. Це про застосування навичок, здобутих під час служби, про професію, що дозволяє залишатися поряд з побратимами та розвиватися разом.

Про цінність їхньої служби розповідає новинний сайт NV.UA.

Сапери знаходять та ідентифікують вибухонебезпечні предмети та залишки боєприпасів, які становлять загрозу для мирного населення. Вони очищують землю, щоб діти могли безпечно гратися на вулиці, а фермери — обробляти свої поля для врожаю. Це дозволяє громадам функціонувати вільно та без страху.

Історії ветеранів, які знайшли свій шлях у цивільному житті через професію сапера гуманітарного розмінування, є прикладом успішної адаптації та професійного зростання. Це розповіді про людей, які продовжують застосовувати свої навички та досвід, здобуті під час служби. Про освоєння нової справи та побудову свого майбутнього. Навчання у середовищі близьких за досвідом людей створює унікальну спільноту, яка підтримує та мотивує на цьому шляху.

Всі вони пройшли професійний курс у Навчально-кваліфікаційному центрі SHERIFF Demining. Завдяки фінансовій та інформаційній підтримці від фонду «Повір у себе», понад 60 ветеранів опанували професію.

Курс надав їм не лише професійні знання, а й сприяв особистому розвитку. Більшість учасників сприймають професію сапера як новий старт, можливість допомагати іншим і особисте досягнення. Спільне навчання з тими, хто має схожий досвід, сприяє психологічному комфорту та мотивації, адже більшість учасників відчували себе частиною спільноти, що додавало впевненості. 100% студентів відчували постійну підтримку з боку викладачів, що підкреслює професійний та уважний підхід програми. 

«Мене звати Максим, мені 25 років, я народився в Миколаївській області. Закінчив юридичну академію, деякий час працював у патрульній поліції. Потім звільнився і пішов добровольцем до Збройних сил України. Служив близько року, поки не отримав поранення, яке призвело до втрати кінцівки.

Це не просто особиста історія — це історія багатьох побратимів, які підтримують одне одного навіть після фронту. Побратим — для мене це святе слово. Це той, хто був поруч у найважчі моменти. І саме такі люди оточують мене й зараз.

Коли я прийшов на курс у SHERIFF Demining, одразу відчув: тут не просто «курсанти». Тут — ті, хто пройшов війну. Усі по-іншому дивляться на життя і ми всі одразу знайшли спільну мову. Наша група — це маленьке братерство.

Про курс я дізнався випадково: дивився бій на Мегого, у якому мій товариш приймав участь у поєдинку, він виступав на протезі. Після бою був ролик, спрямований до ветеранів — приєднуватися до курсу навчання на сапера. Мене це зачепило. Вже наступного дня я зателефонував до SHERIFF. Розмова була щира, пояснили все чітко.

Я хвилювався: чи зможу фізично, адже протез — це обмеження. Але мене одразу з’єднали з інструкторами, й після цієї розмови я зрозумів — можна. Треба пробувати.

Гуманітарне розмінування — це більше, ніж просто сфера діяльності. Це місія. Це про безпеку держави, про рідних, про близьких.

Підтримка друзів, спілкування з родиною — це те, що тримає на плаву. А ще — футбол на милицях. Ці півтори-дві години на полі — час, коли не думаєш ні про що зайве, просто граєш і живеш.

Нещодавно я дізнався, що скоро стану батьком. І це дало ще більше сили й мотивації. Я знаю, заради чого вчуся, заради чого борюсь. Щоб моя дитина жила в країні, де земля — безпечна”.

Ігор народився у Харкові, в місті, яке першим на собі відчуло, що таке війна у 21 столітті. Останні 13 років живе в Києві. Освіта — IT. Досвід — спорт високого рівня: гірські лижі, лицарські бої, витривалість. Але у 2022 році навіть той, хто звик рахувати секунди на схилі, навчився рахувати дні війни.

Коли 24 лютого все перевернулося, його гірськолижна школа зібралася разом. І вже 27 лютого — ціла команда була у військовій частині. Без довгих роздумів, без пафосу.

«Особливого вибору не було. Якщо ніхто не буде цього робити — нам усім гайки. Питання усвідомленості. Якщо людина розуміє, що відбувається — то питання „йти чи не йти“ не виникає взагалі».

Його пряма мова — як катана. Без прикрас. Але за цією різкістю — глибока рефлексія. Війна навчила не тільки влучно стріляти, а й точно мислити. Він не обрав бути сапером за покликанням. Він прийшов на курс сапера гуманітарного розмінування, бо вважає: ці знання — життєво необхідні. Для кожного.

«1500 кілометрів фронту — заміновано. Це не про „може знадобиться“. Це — про „потрібно вже“. І не важливо, чи буду я працювати сапером зараз. Може — пізніше. Але знання вже є. І вони на все життя».

Для людини, яка до цього не мала справ із саперною справою, курс став несподівано логічним. Ніщо не лякало — все пояснювалось просто і чітко. Але головне, що вразило, — викладачі.

«У нас дуже висока експертиза. Навіть знайомі теми лектори розкривають на зовсім іншому рівні. У них є бойовий досвід і глибоке розуміння процесів. Кожне слово — про виживання. І кожне слово варте уваги».

Ігор не виділяє «цікаво — нецікаво». Каже: «Все гармонійне. Все — важливе». Тому що в гуманітарному розмінуванні немає зайвого. Є тільки те, що рятує або — ні.

Його особливе спостереження: ветеран, який пройшов війну, інакше сприймає ці знання. Бо розуміє їхню ціну. Для цивільного це може бути просто інструкція. Для військового — це можливість не втратити побратима.

«Це не про „перекваліфікуватися“. Це про бути готовим. У цих умовах — лише навички можуть допомогти вижити. Ніякі титули, жодної ілюзії».

Сьогодні він займається громадською діяльністю. Допомагає іншим. Але носить із собою знання — як цінний інструмент. І якщо знадобиться — буде готовий.

Ця історія не тільки про нову кар’єру, а про усвідомлення, наскільки ці знання є критичними сьогодні, та прагнення здобути знання, щоб могти рятувати.

«Сапер — це людина мистецтва. Кожен об’єкт — як окрема картина. Ти маєш відчути, подумати, вирішити. І зробити так, щоб більше ніхто не постраждав».

Його звати Олег, він народився в Горішніх Плавнях на Полтавщині. Навчався в Харківському авіаційному інституті, за фахом — економіст, життя — державна служба, оренда, земельні питання. Але 24 лютого 2022 року стало точкою перелому.

Олег пішов добровольцем. Вже за лічені дні він став частиною інженерно-саперного підрозділу. Пройшов усе: Київщина, Харківщина, далі — командування, відповідальність, поранення. І — демобілізація. Продовження новим етапом в житті.

«Я не хотів просто залишити за спиною свій досвід. Хотілося перевести його у щось, що буде працювати на майбутнє».

Олег побачив оголошення про набір за спеціальністю сапер до курсу гуманітарного розмінування через «Київмілітарі Хаб» і одразу зрозумів — це воно. Він прийшов не з нуля. Він вже мав базу: знав боєприпаси, міни, роботу з вибухівкою. Але здивувався — скільки нового відкриває саме гуманітарний підхід.

«80% з того, що тут викладають, для мене — нове. Це інший рівень системності, інші підходи, інша мета. Не зруйнувати — а зберегти».

Гуманітарне розмінування — це про людей. І підхід до кожного об’єкта — індивідуальний. Олег порівнює це з творчістю. Кожен день на навчанні — як майстер-клас з відповідальності: реальні кейси, глибокий аналіз, етика поводження з небезпекою.

І ще — спільнота. Для Олега це не просто група. Це зв’язок, який він називає сильнішим за дружбу.

«Тут зібрались ті, хто пройшов війну, але не втратив внутрішньої енергії. Це вище дружби. Це побратимство. Воно — назавжди».

Його переконання глибше за особисте: він активно рекомендує курс побратимам. Вже двоє з них записані на наступний набір.

«Я розповідаю всім, хто дотичний до військової справи: це — шлях, який варто пройти. Він відкриває нові горизонти. І дає тобі значущу роль у майбутньому».

Це історія про професіонала, що трансформував свій досвід для очищення землі та мирного життя.

Його звати Ярік, позивний «Тіто». Ще до повномасштабного вторгнення він пройшов медогляд у військкоматі. Просто — на всяк випадок. І цей «випадок» настав. У перші дні вторгнення він опинився у силах оборони Києва. Але коли ситуація в столиці стабілізувалася, Ярік зробив те, що тоді здавалося логічним: поїхав на фронт.

«Набридло сидіти в тилу. Поїхали спочатку на Харківський контрнаступ, потім — Бахмут. І там уже все було по-серйозному».

Після Донбасу — поранення, госпіталь, реабілітація. Потім — комісування. Але Ярік, як і багато ветеранів, зіткнувся з новою реальністю: повернення в цивільне життя часто болючіше за фронт. Не фізично — ментально.

«Цивільне сидіння на стільці — це не для всіх. Після війни хочеться хоча б краплю адреналіну. І не так багато професій, де він є, та ще й з гідною оплатою».

Він звернувся до КМДА — просто оформити пільги. А там, через «Київмілітарі Хаб», почув про набір ветеранів на курс саперів гуманітарного розмінування SHERIFF Demining. Перейшов у телеграм-канал. Прочитав. Зателефонував.

«Мене вразило, що все було чітко, без пафосу. Приїхав на співбесіду — приємне враження. Вирішив: спробую. І не пожалів ні на хвилину».

Для піхотинця, який все життя бачив міни лише зі сторони, ця сфера була абсолютно новою. Але саме це зробило процес навчання захопливим — наче починаєш книгу з першої сторінки, але вона одразу тримає за живе.

«Мої знання з мінної справи зросли не просто сильно, а „вау“. Кожен день щось нове. Кожна тема — як відкрите поле, яке ти поступово розміновуєш».

Найбільше вразила манера викладання. Жодного академізму, жодних сухих слайдів. Інструктори — бойові фахівці з реальним досвідом. Вони говорять простою мовою, жартують армійським гумором, не ідеалізують, але й не лякають.

«Навчання — як ковток. Пролітає за мілісекунду. Немає нецікавих тем. Все викладається так, що хочеться знати ще. Якщо хтось скаже, що хоче бути сапером — я точно скажу: „Чувак, я знаю офігенний центр, де тебе навчать топові викладачі“».

На Дніпропетровщині запрацював кабінет «Простір турботи про ветерана», де вирішуватимуть соціальні запити оборонців, що проходять в області реабілітацію після поранення або хвороби. 

Про це інформує ДніпроОВА.

«Підтримка ветеранів в нашій області завжди серед пріоритетів. До реалізації важливих проєктів в цьому напрямку долучаються й партнери. Разом ми створюємо більше можливостей для відновлення оборонців, їх адаптації у цивільному житті», – сказала заступник начальника Дніпропетровської ОВА Надія Задорожна.

«Відкриття таких кабінетів – це черговий крок у створенні належних умов для реабілітації та соціальної адаптації захисників і захисниць. Ми добре розуміємо їхні потреби, адже майже тисяча наших колег зараз служить у Силах оборони, а півтисячі ветеранів вже працюють у компанії. Переконані, що саме комплексна підтримка – від матеріальної та юридичної до психологічної – допомагає швидше й легше повернутися до мирного життя», – зазначили в ПАТ «Укрнафта».

Консультуватимуть у дніпровському «Просторі турботи про ветерана» профільні фахівці ОВА, юристи, психологи, соцпрацівники, спеціалісти з пошуку роботи, капелани, волонтери, кейс-менеджери. У разі потреби залучатимуть й інших.

– «Для нас важливо підтримувати військових, ветеранів та ветеранок, які повертаються із зони бойових дій, – прокоментувала проєктна команда Фонду «Повернись живим». – Саме тому ми облаштовуємо доступні простори. Вони мають бути безбар’єрними і відповідати потребам та запитам своїх відвідувачів, тому що це не тільки про турботу, але й про гідність та повагу».

Осередок у Дніпрі має площу 100 кв. м., на яких розміщуються дві окремі кімнати з санітарною зоною. Там зробили ремонт, встановили меблі та оргтехніку. Кабінет відповідає вимогам безбар’єрності: має широкі проходи та пологі пандуси, зрозумілу навігацію та доступну вбиральню.