Початок відторгнення Криму датують по-різному. Хтось вважає, що спецоперація почалася 23 лютого з великого мітингу в Севастополі, коли мером було обрано громадянина Росії, хтось пише, що точкою неповернення стало захоплення Кримського парламенту 27 лютого. Але офіційно рука Росії оприявнилася тут 1 березня, коли Путін відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим.

У цей час Андрій Тарасов, очільник центру морських операцій Військово-морських сил перебував на кораблі «Гетьман Сагайдачний», який повертався після антипіратської операції з Аденської протоки. А потім став одним із центральних персонажів наших ВМС у Криму.

Ми поговорили з віцеадміралом, першим заступником командувача Військово-морських сил Збройних сил України, коли він приїхав із Одеси у відрядження до Києва.

 

«МИ РОЗУМІЛИ, ЩО ПОВЕРТАЄМОСЯ В ІНШУ КРАЇНУ. І ЩО ЦЕ ВІЙНА»

 

Андрію Андрійовичу, давайте повернемося до 2014 року. Ви на кораблі «Гетьман Сагайдачний» вертаєтеся з Аденської протоки з антипіратської операції. Дорогою дізнаєтеся про ситуацію в Криму, що далі?

 

– Ми на кораблі ще під час операції весь лютий стежили за подіями на Майдані. В трагічні дні якраз мали виходити з Джибуті, але навмисно затрималися на зовнішньому рейді для того, щоб бути в зоні доступу до Інтернету та дивитися, що відбувається вдома. Ми вийшли вже, коли був дедлайн нашого перебування, щоб встигнути пройти Суецький канал. Ми розуміли, що йдемо в країну, яка змінюється. В кінці лютого ми дорогою зайшли на Крит. Уже був захоплений кримський парламент, заблоковані наші частини. Ми спілкувалися телефоном з нашими товаришами, захопленими в Криму і розуміли, що це війна, що активні бойові дії – питання часу. Тому й подальший маршрут (вирішили йти до Одеси, а не до Криму) ми спланували так, щоб уникнути зіткнення з переважними силами супротивника. Залишитися та перечекати на Криті сенсу не було, оскільки ситуація не виглядала такою, що вона розв’яжеться найближчим часом, так само не було сенсу вертатися в Севастополь. Корабель не воює біля причалу, ми розуміли, що йти туди – це пастка. Жодного вибору не було, ми мали можливість іти лише до Одеси. Було прийняте рішення повертатися в Одесу, тоді виконуючий обов’язки міністра оборони Тенюх його затвердив. Я повернувся до Одеси, а потім поїхав до Криму.

 

Не було побоювань вертатися?

 

– Що значить побоювань? Я повинен був бути там, де повинен був бути. Я виконав свою функцію, і не міг залишатися у військовому званні адмірала на єдиному кораблі, мав бути там, де Військово-морські сили. Я прийшов тоді у підпорядкування командувача Гайдука.

 

 Легко ви дісталися до Криму?

 

– Ми їхали машиною, я родом із Донецька, маю російське прізвище, тому нас пропускали через блок-пости без проблем. Потім я відвідав центр оперативного бойового забезпечення, 36-ту бригаду берегової охорони у Перевальному, був у Севастопольській воєнно-морській базі, яка у Стрілецькій бухті. Поспілкувався з командирами, у тому числі з тими, хто перебував на кораблях…

7 березня бойові частини були заблоковані. Відносно них проводилися «демонстраційні дії», у тому числі – імітація штурму. Наприклад, уночі росіяни вишиковували бойовий порядок, виганялися БТРи, розставлялися снайпери, повністю імітували підготовку штурму. Висували ультиматуми, щоб частини склали зброю та припинили чинити опір. Я хотів особисто з’ясувати обстановку, зрозуміти, як розвивається ситуація навколо частин, який настрій командирів. Та, зрештою, подивитися це все на власні очі. Бо розмова по телефону не замінить власного враження. Тим більше, що засоби закритого зв’язку вже не діяли і всі переговори прослуховувалися. Там були зосереджені спецпідрозділи РФ, які здійснювали таке прослуховування цілодобово. В таких умовах отримати і надати інформацію «закритого» характеру було вкрай складно.

 

Як ви проживали ці дні? Ви ж розуміли, що ми програємо, що Крим відторгають на десятиліття?

 

– Я розумів, що це війна. Сам у перший приїзд не заїжджав додому, бо не захотів створювати умови, коли рідні будуть фактором впливу на мене. Але наказав перевезти доньку на підконтрольну територію. В тих умовах військові командири не могли діяти на власний розсуд. Деколи нам кажуть: командири мали затопити кораблі. Як затопити? Потім ДБР завело би провадження: на якій підставі затоплені кораблі? Ми ж юридично на той момент не були в стані війни.

З іншого боку, корабель біля причалу не воює. І я й тепер переконаний: командири, які залишилися вірними присязі, зробили максимум з можливого. Нас же провокували застосувати зброю. Вони хотіли мати привід здійснити вторгнення вже на материкову Україну.

Давайте згадаймо, як формували групи для блокувань військових частин. Для тих акцій була відповідна тактична побудова. Зовні це виглядало, як акція цивільних на підтримку Росії. Тактично це виглядало так: перший ряд – галасливі активні жіночки, продуценти шуму, прихильниці Росії, є мужики – «говорящі» голови, вони стоять поруч та вкидують тези (про фашистів, бандерівців, окупантів), якщо хтось його перемагає у цій дискусії, то з’являється координатор і витягує наступну голову. Є маса людей, більш пасивних, які власне формують натовп. Позаду них – ще група хлопців, які напирають – створюють тиск, а позаду тих – ще хлопці, які не втручаються, але готові, якщо почнеться силове протистояння.

А на дахах – інші хлопці, можливо, снайпери, які можуть «забезпечити» кровопролиття та створити безконтрольну ситуацію. Штаб-командування ВМС захоплювали саме в такий спосіб, спецдіями.

Пізніше й на Донбасі діяли в такий самий спосіб, і наші побратими з інших видів збройних сил знайшли, як цьому протидіяти. Це було потім. Але на той час ми перебували в оточенні. Підтвердженням того, що ми змінили їхній план, є те, що вони двічі переносили дати референдуму.

 

«БЕРЕЗОВСЬКИЙ НЕ КОМАНДУВАЧ, А МЕТЕЛИК-ОДНОДЕНКА»

 

У вас на кораблі «Гетьман Сагайдачний» – найменший відсоток зрадників… Як так вийшло: морське командування в 2014-му в особі Березовського зрадило присязі, а ваші підлеглі – ні.

 

– Цей «командувач» – метелик-одноденка. Він зрадив через добу після призначення. На флоті він не має слави командувача. Але з пісні слів не викинеш, цей факт прописаний в наших літописах. Як і те, що інші люди залишилися, чи склали присягу…

Нема якогось середнього портрета – чи то зрадника, чи то дезертира. Є люди, які родом з Криму, у яких залишилися там батьки (сподіваюся, що зруйновані війною відносини налагоджуються), й які з дружинами переїхали в Україну, бо вони є українцями. І є ті, хто все життя говорив українською, мав чітку ідентичність українську, але пішли служити в російську армію. Але роздаючи оцінки, розумійте, що це була ідеально спланована військова операція, яка готувалася не один рік. Росіянам головне було вибити основу захисту Криму, ВМС. Головне завдання на той момент – зруйнувати систему управління, прибрати голову, і через зраду Березовського їм це вдалося. Якби він утримував далі важелі управління, то ситуація була б дещо іншою. Ми б її не змінили кардинально, тому що реагувати на зміни ситуації й захоплення слід було у перші дні. Але зрада Березовського привела до того, що вище керівництво було дискредитоване. І кожен командир змушений був чинити на власний розсуд.

Хоч яка велика спокуса узагальнювати, малювати портрети, зводити все до спрощеної формули чи лінійної оцінки, типу, Крим здали місцеві, там сепаратисти, – не варто їй піддаватися.

Я родом із Донецька, там народився і виріс, місто завжди було українським, навіть коли там не було жодної української школи. Я був вихований патріотом у Донецьку.

Але це наша історія, від якої нікуди не підеш – дві третини особового складу залишилися в Криму. У військових частинах були люди, які були готові діяти, але вони знали, що поруч стоїть той, хто не дасть чинити спротив. Були командири, які згуртували людей. Юрій Головашенко (командир бригади прийняв рішення перейти на бік РФ, якщо росіяни закріпляться, натомість Юрій Головашенко відмовився – й особовий склад пішов за ним), командир корабля Черкаси, який чинив спротив. І цей спротив моїх побратимів – така ж наша історія, як і зрада інших.

Причини, чому так сталося, аналізувалися багато разів. Але не зайве нагадати, що в 2012-2013 роках ВМС перейшли на стовідсоткове комплектування служби за контрактом. Ми укомплектувалися. Грошове забезпечення не було великим (хоча у тих, хто служив у Криму, – більше, аніж в інших регіонах), але зарплати військових Чорноморського флоту (РФ – ред.) були набагато більшими. Моя зарплата була 11 тисяч гривень, а росіяни на аналогічній посаді отримували в 10 разів більше. Незабезпечення житлом офіцерів – теж зіграло свою роль.

Я знаю офіцерів, які пішли на порушення присяги, залишилися під впливом родин, бо одружилися там…

 

Такі вони підкаблучники?

 

– Швидше, заручники. Вони часом мусили приймати рішення про розлучення, про те, що кидаєш дітей та виїжджаєш на голе місце із незрозумілими перспективами. І насправді, не так багато людей здатні на такий крок. І я знаю людей, які пішли на цю зраду важко. Це все був важкий вибір: ти або кидаєш батьківщину та втрачаєш ідентичність – або залишаєш родину, виходиш на материк і по факту втрачаєш можливість спілкуватися з дітьми. Дехто з офіцерів уже шість років не має такої можливості повноцінного спілкування з дітьми, а деякі з них не можуть потрапити на поховання батьків. Велике благо, коли офіцера підтримала родина, а бувало так, що вони залишали своє облаштоване помешкання.

 

“НА МАТЕРИК ІЗ НАМИ ВИЙШЛИ НАВІТЬ ВІЙСЬКОВІ ПЕНСІОНЕРИ, ЯКІ ВСЕ ЖИТТЯ ПРОЖИЛИ В КРИМУ”

 

– Взагалі, це величезний комплекс проблем, але люди, які зробили вибір, залишилися чесними із собою, совістю, присягою – не шкодують про зроблене. Я часто запитую офіцерів про це, а вони кажуть: якби повернути цей час 2014 року, то зробили б те саме. Крім того, після виходу на пенсію, в Крим повертаються одиниці. Більше того, кілька наших пенсіонерів, які пішли в запас, які народилися та виросли в Севастополі, вийшли з нами на материкову Україну і живуть тут, продовжують працювати.

 

Кров не водиця…

 

– Це не про кров. Бо є випадки, коли чистокровні українці залишалися там. А виходили люди, які народилися і жили в Криму. У нас є навіть пенсіонер, який вийшов разом з військово-морськими силами, він був працівник у командуванні ВМС і він далі залишається працівником командування ВМС ЗСУ.

 

Перше березня. Росіяни почали блокувати військові частини. Ця дата – падіння наших військово-морських сил – день спротиву чи день їхнього обнуління, народження?

 

– Військово-морські сили пройшли дуже жорстке очищення, нас вийшло небагато, але ті люди, з якими ми починали відроджувати військово-морські сили у 2014-у році, у мене в них упевненість – на 200%. Я втратив друзів у Криму, бо вони зрадили і зараз вони ніби померли для мене, тому що я викреслив їх зі свого життя, я з ними не спілкуюся, мені не цікаво, що у них відбувається. А є деякі офіцери, з якими у мене не було такого контакту на службі, а тут раптом він стає моїм рідним офіцером, моїм побратимом, тому що ми разом пережили це і залишилися вірними, я знаю, що він мене не зрадить – і це дуже важливо. Тому оновлення колективу і те, що ми зробили за ці 6 років – ми не зробили так вже й багато, але відновили управління, ми починаємо запуск відродження Військово-морських сил ЗСУ, розробили стратегію, бачення розвитку.

 

Мені, до речі, сподобалася стратегія розвитку ВМС ЗСУ. Вона коротка (не більше п’ятнадцяти сторінок), тому її дуже легко читати, і ви ставите реалістичні цілі, як на мене. Якщо коротко і простими словами описати, то перший етап до 2025 року такий: створюється невеличкий флот, ви бережете порти, прибережні зони і ближні води, правильно я розумію?

 

– За стратегією, на першому етапі передбачається, що ми відновлюємо володіння ситуацією на морі… Це спостереження за обстановкою. І ми повинні гарантовано бачити ситуацію в ближній зоні, щоб можна було своєчасно привести в повну готовність сили, нашу берегову артилерію, тому що це у найшвидший термін можна зробити. Тобто у нас є комплект сил, який може завадити противнику вийти до берега.

 

Тобто, не візьмуть російські десантники Одесу, якщо раптом?

 

– Не візьмуть. У нас є достатній комплект сил, щоби відбити висадку десанту. Але ми повинні будувати таку стратегію, щоб противник не зміг навіть наблизитися до нашого берега. І це завдання цього етапу, над яким працюємо. Тобто, не можна допустити ситуацію, коли він почав висадку – на землю він не повинен ступити з моря. І наше завдання – забезпечити недоступ його до нашого узбережжя. Оце суть першого етапу.

Для цього треба відновити систему спостереження, наростити сили, які будуть стримувати ворога, і забезпечити захист портів, тому що це наша артерія, яка забезпечує торгівлю, прибуток. Ми повернемо наше право на Азовське море і на Керченську протоку.

Безумовно, ми не досягнемо паритету з Російською Федерацією по силах на морі. Але не слід казати, що ми їх не переможемо. Ми повинні діяти асиметрично, застосовувати ту зброю, до якої росіяни не готові.

Треба розуміти, що вони мають певні обмеження по своєму флоту – в тому числі, викликані санкціями. А ще існує фактор пропаганди: я ні в якому разі не кажу, що їхній флот слабкий, але чутки про його суперсилу перебільшені. Часом вони видають бажане за дійсне. Ми повинні мати малий флот, спроможний діяти рішуче, швидко, завдавати ударів і швидко виходити з-під удару.

І це стосується не тільки ракетних катерів, це стосується і, наприклад, берегового ракетного комплексу. Ми розуміємо, яким чином побудувати флот і як його застосувати в умовах певних переваг противника. Ми ж не хочемо висадити десант у Новоросійську, ми плануємо не допустити висадку у нас і забезпечити в подальшій перспективі повернення Криму.

Є спектр питань по захисту наших інтересів на морі. Суходолом нами було перекинуто на Азовське море два катери – і з їхньою появою росіяни припинили обшуки суден. Це баланс сил. Звичайно, і ми повинні мати постійну присутність у чутливих районах по Чорному морю. А для цього треба мати мореходні кораблі, які з достатньою морехідністю і з автономністю. Я не кажу про крейсери чи есмінці, але невеликий багатоцільовий корвет, який спроектований для дій на Чорному морі, нам буде необхідний у будь-якому випадку. Ми ж все одно повинні захищати наші інтереси по всій акваторії Чорного моря.

 

“Я ВІДЧУВАЮ ДУЖЕ СЕРЙОЗНУ ПРОВИНУ ПЕРЕД КРИМСЬКИМИ ТАТАРАМИ”

 

А як ви знімали стрес тоді, під час анексії? От як ви розуміли: йдете з Криму, але ще невідомо – чи країна втримається? Ви ж не знали кінця…

 

– Звичайно, я не прогнозував, що буде далі. Тому що спостерігав потім, як розвивалися події на Донбасі, спостерігав захоплення СБУ Краматорська, потім події в Слов’янську. Постійно бачив те, що відбувалося в Донецьку, я бачив, що йде поступове витиснення України з Донецької, Луганської областей. Відстояли Харків, слава Богу.

Але запам’ятав день. Це був кінець березня – початок квітня, така весняна погода, я пів року не був удома, я нарешті повернувся додому, там, мабуть, світило сонце, листя розпускалося, щось цвіло, тому що цей період для мене був як такий дуже похмурий. І я навіть не згадую, яка там була погода. Я розумію, що була весняна, все просипалося, але я бачив, що все ставало поганим. Коли я прийшов додому, то сусід (сам він з СБУ, там залишився) запитав: – Ти куди? В Україну, кажу, куди ще мені? Він просто очі відвів. А щодо стресу… то не було коли, треба було вивозити людей з Криму.

З 1 квітня багатьох виселили з квартир (тих, хто знімав помешкання). Просто припинили оренду і сказали: ідіть собі. Картки не працювали зарплатні, тобто, люди залишалися без грошей. У різних місцях Севастополя вже були захоплені кораблі, але екіпажі кораблів зустрічалися, тобто, шикувалися зранку. А місцеві бабки, які там пам’ятають свою молодість совєцьку, вони здавали в міліцію…

І треба було організовано звідти піти. Ми почали виходити, коли отримали наказ. Кожен день працював проти нас, ми отримали наказ 3 березня і 4 березня була перша колона, це була Академія військово-морських сил, курсанти, вони поїхали на виїзд. Це була перша організована колона. Росіяни цих курсантів протримали кілька годин і вивертали все, відбирали ноутбуки, провели через таке знущання і приниження.

 

Тому що вони обрали Україну?

 

– Я не знаю. Але давайте – про хороше. Нам дуже потужно допомагали. Наприклад, Олег Сенцов нам допомагав і організовував виїзд. Ми дуже вдячні цій потужній підтримці. Волонтери, кримські татари допомогли по всіх точках і різних напрямках. Це дуже серйозно. Я, наприклад, дивився останній український канал, який був у Криму і транслював передачі вже далеко після референдуму. Був АТР – кримськотатарський канал, і його я дивився. Я перший раз взагалі його в житті дивився, і це було як свіжа віддушина після двох тижнів перебування в такій ізоляції. Це не забувається.

І просто люди допомагали. Не треба думати, що всі в Криму підтримували росіян, ні в якому разі! Були люди, які віддавали нам майно своєї установи, розуміючи, що вона державна, вона перейде під контроль чужої країни.

 

Комп’ютери?

 

– Та й обладнання для обігріву військових частин, які були блоковані там. Тобто підтримку населення ми там відчували.

Тому ми повинні чітко розуміти, що там є наші люди. Наших людей там виживають, тому що туди йде наплив росіян. Усіма способами змушують наших людей покидати Крим, залишати, виїжджати на підконтрольну територію – вони їхні місця заповнюють вихідцями з Росії. І це така політика, заздалегідь спланована росіянами, яку вони послідовно реалізують для того, щоб змінити склад населення Криму. Вони мріють зробити з Кримом так, як зробили зі Східної Прусії Калінінградську область.

Особисто я відчуваю дуже серйозну провину перед кримськими татарами, які там залишаються.

Вони намагалися здійснювати спротив. Вони ж і проводили перший мітинг, надавали підтримку… Не можу їх звинувачувати, ні в якому разі. Але як вони можуть здійснювати спротив, коли збройні сили і держава не здійснює спротив? Вони зробили те, що вони зробили. І зараз вони залишаються там, і їм там найскладніше, тому що вони саме своєю національною ідентичністю стоять проти імперської політики, яку здійснює зараз Росія.

Але я впевнений, що ми Крим повернемо. Над цим треба працювати, і це не значить, що ми будемо силовим методом його захоплювати. Ні, ми повинні зробити цілий комплекс методів: працювати на дипломатичній лінії, у правовому полі, з економічних питань. І має бути військова складова, яка забезпечує і підтримує всі наші зусилля. Чому відбулася агресія Російської Федерації? Тому що ми спонукали Росію своєю слабкістю.

Британці кажуть, в них є таке прислів’я: у нас є флот, тому нічого не трапилося. У нас повинні бути Збройні сили, і в тому числі Військово-морські сили, для того, щоб у нас більше нічого такого не трапилося. Всі країни, які зараз нейтральні – Швеція, Швейцарія, вони ж здобули нейтральність у серйозній боротьбі в попередньому столітті. Тому ми повинні мати силу для того, щоб відстоювати свої інтереси і не допустити подальшої агресії. А вони (Росія – ред.) не відкинули наміри провести подальшу агресію. Ми їх зараз зупинили, і вони шукають шляхи, яким чином нас розколоти зсередини, розвести по політичних уподобаннях, по мовних питаннях.

 

Яке ваше головне надбання протягом кримської кампанії, анексії? От було те, що ви, можливо, набули якихось символічних капіталів, якогось враження, якогось переконання. Є те, що залишається для вас цінним?

 

– Відкинуті всі бар’єри, я не дорожу своїм становищем, статусом, матеріальними речами – я знаю, як це втрачати. І знаю, що є речі, які значно більші за це. Я багато втратив у Криму, практично втратив цілий світ, я там 20 років жив, і всі там – багато знайомих. І зараз у мене нова сім’я, донька народилася, старша донька сюди переїхала, в Одесі зараз проживає. Тобто те, що було до 2014-го року, воно залишилося далеко позаду. І зараз у мене все інше, повністю. Але через те, що я не втратив свою честь, у мене вже немає якихось бар’єрів. Це внутрішня свобода, яку я придбав там, і я нею дуже дорожу.

Екіпажі «Старобільська» та «Слов’янська» відпрацювали низку корабельних завдань під час виходу в море. Зокрема патрульні катери відпрацьовували елементи експериментального курсового завдання, що спеціально адаптоване для визначення бойових спроможностей цих катерів.

– Під час виходу ми відпрацювали ряд елементів, серед них приготування судна до бою та походу, прохід вузини. Основною метою було визначення маневрених елементів катера, відпрацювання та злагодження одного та другого екіпажів під час дій навчання «Людина, що випала за борт», відпрацювання боротьби за живучість на ходу. Також на кораблі виконували вправи стрілецьких стрільб, – розповідає командир патрульного катера ВМС ЗС України «Слов’янськ» старший лейтенант Дамір Аулін. – Оскільки це був перший такий дводенний вихід, є досить багато зауважень, але ми над ними працюємо. Думаю, екіпажам просто необхідна практика, щоб уникнути будь-яких недоліків.

До слова, екіпажі «Айлендів» наполегливо готуються до складання самооцінки першого рівня, яка стане допуском катерів до заходів навчально-бойової підготовки міжнародного рівня. Це перевірка бойових та оперативних спроможностей українських катерів до дій у взаємодії з кораблями НАТО.

 

За матеріалами АрміяInform

Перехід Збройних сил України на стандарти НАТО є важливим і необхідним. Коли ми говоримо про стандарти НАТО, то маємо на увазі здатність військових різних країн Альянсу разом ефективно захищати спільні інтереси і цінності.

Якщо брати до уваги відсутність в Ісландії регулярних збройних сил, мова йде про 26 європейських та 2 північноамериканських армії. Іншими словами 20 тисяч норвежців повинні розуміти на полі бою і в тилу 30 тисяч португальців. Їхні командири повинні однаково розробляти та трактувати бойові накази, користуватися узгодженим алгоритмом (процесом, процедурами) роботи штабів, а війська повинні бути готовими у будь-який час замінити одні одних. Тобто бути взаємосумісними. Для такого щоденного порозуміння й існують стандарти НАТО, які умовно можна розділити на три групи: адміністративні, оперативні та матеріально-технічні.

Сьогодні менше від третини країн НАТО можуть похвалитися хоча б 80-відсотковою адаптацією всіх існуючих стандартів. Чому так? Насамперед, тому що рівень підготовки збройних сил різний, рівень укомплектованості військ сучасними зразками озброєння та військової техніки також різний. Час не стоїть на місці і зі зміною характеру воєнних дій, постійно удосконалюються стандарти.

Для того, щоб відповідати вимогам і вчасно адаптуватися, в структурі НАТО організовано Стратегічне командування з трансформації (Allied Command Transformation). Під його управлінням перебуває об’єднана мережа вищих навчальних закладів, розробляються сценарії та проводяться військові маневри на багатонаціональних полігонах, функціонують Передові центри удосконалення майстерності (Centres of Excellence). На початок 2020 року в Альянсі налічувалося вже 25 центрів, у яких акумулюється, аналізується і впорядковується практичний бойовий досвід та тестуються нові методики.

Стандарти – це не лише про однаковий калібр боєприпасів, як часто спрощено їх сприймають. Стандарти НАТО – це постійна спільна робота з адаптації військ, органів військового управління до нових загроз і гнучкості реагування на них. Тому, коли ми говоримо про розробку і прийняття стандартів НАТО у Збройних силах України, то маємо на увазі перехід на сучасні системи управління і технології прийняття управлінських рішень, допуск до нових розробок та практичного і бойового досвіду країн НАТО тощо.

 

Яка ж практична користь від процесу адаптації стандартів НАТО для ЗСУ?

З урахуванням набутого бойового досвіду 2014–2015 років та за прикладом Альянсу в Збройних силах України були створені вітчизняні Школи військової фахової майстерності (Школи снайперів, операторів ПТРК, танкістів, курси ССО тощо).

Користуючись методиками та порадами інструкторів армій НАТО, ми зібрали в цих школах найкращих українських військових фахівців з реальним бойовим досвідом за окремими напрямками для його передачі іншим, наставництва і вдосконалення. Це дозволило нам розширити можливості бойового навчання на основі досвіду – від концепції масової (низькоякісної) до індивідуальної (висококваліфікованої) підготовки військовослужбовців – професіоналів.

Наведу ще один приклад, так би мовити на пальцях. У 2017 та 2018 роках український танковий взвод брав участь у змаганнях «Strong Europe Tank Challenge», який у нас прозвали «танковим біатлоном». До початку змагання, що проходило на одному з полігонів у ФРН ми спробували адаптувати наші екіпажі до натовських вимог. Думаєте це було легко? Ні. І ось чому. Натовський танковий взвод, зокрема переможці з Бундесверу, це не лише на один танк більше, це інша філософія бою, це зовсім інша тактика і взаємодія між екіпажами, це інші технічні можливості.

Ми не зайняли місця на п’єдесталі, хоча за швидкістю відкриття вогню і влучністю завжди були в першій трійці. Підвела наших хлопців, головним чином, стара «повільна» техніка та незнання англійської мови.

Разом з тим, наші танкісти та супроводжуючі їх офіцери управління бойової підготовки отримали унікальний безцінний досвід в організації занять з тактичної, спеціальної підготовки, зв’язку та медичної евакуації.

У ЗСУ за останні декілька років є достатньо позитивних прикладів адаптації стандартів Альянсу та поступового повного переходу на управлінські процедури НАТО.

Ось що таке стандарти НАТО. Їх не можна розглядати лише в одній площині, або окремо від спільних військових навчань та інших заходів військового чи технічного співробітництва.

На завершення хочу зазначити, що в Збройних силах України за останні декілька років є достатньо позитивних прикладів адаптації стандартів Альянсу та поступового повного переходу на управлінські процедури НАТО на тактичному та оперативному рівнях. Блокування чи просто сповільнення цього процесу матиме виключно негативний вплив на бойові спроможності і готовність українського війська до виконання завдань за призначенням. І найголовніше, що може бути паралізовано всередині нашої армії і міністерства оборони, якщо буде відмова від подальшої стандартизації НАТО – це руйнівні зміни у філософії управління, технологіях ухвалення рішень, кадровій політиці, унеможливлення лідерства і розвитку критичного мислення військових посадових осіб та державних службовців сектору національної безпеки і оборони країни.

Честь маю!

На світлинах: Віктор Муженко – начальник Генерального штабу ЗСУ – головнокомандувач Збройних сил України у 2014–2019 роках.

 

За матеріалами Радіо Свобода