Ветеранів і ветеранок Олександрійської громади, а також членів їхніх сімей запрошують взяти участь у проєкті «Сила участі: ветерани у розвитку громад». Він розрахований на людей, які хочуть бути активними у житті громади, розвивати власні ідеї, об’єднуватися з іншими та долучатися до місцевих ініціатив.
Про це повідомляє Олександрійська міська рада.
Учасники та учасниці проєкту зможуть отримати нові знання і практичні навички, а також розвинути власну ідею або ініціативу. Під час реалізації ідей передбачені підтримка та менторство.
Також учасники дізнаються, як залучати кошти для втілення власних проєктів.
Окремим напрямом стане обмін досвідом з ветеранськими спільнотами з інших громад. Учасники зможуть побачити приклади їхньої роботи та перейняти успішні практики. Крім того, проєкт має допомогти ветеранам і ветеранкам бути почутими та долучатися до процесів ухвалення рішень у своїй громаді.
Проєкт «Сила участі: ветерани у розвитку громад» реалізується Інститутом «Республіка» та «Активною Громадою». Ініціатива відбувається завдяки Програмі реабілітації та реінтеграції ветеранів України, яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США.
Івано-Франківська обласна організація Всеукраїнської профспілки військових, учасників бойових дій та працівників правоохоронних органів після перезапуску активно відновлює роботу. Сьогодні організація вже об’єднує понад 100 активних учасників та допомагає ветеранам із юридичними питаннями, грантами, реабілітацією й працевлаштуванням. А 25 вересня в Івано-Франківську профспілка проведе Ветеранський форум, на який запросили представників ветеранської спільноти, влади та бізнесу.
Організацію створили ще у 2019 році, однак після загибелі її очільника Мирослава Забарила на Київщині у березні 2022 року її діяльність фактично зупинилася. Цього літа під час позачергових зборів делегати обрали нове керівництво. Головою став ветеран Роман Дорожівський, його заступником — Роман Білий, а до правління увійшли представники Івано-Франківська та Калуша.
За словами Романа Дорожівського, потреба у такій організації виникла через проблеми, з якими ветерани стикаються після повернення з фронту. Людина може бути дезорієнтованою та не знати, куди звертатися зі своїми питаннями. Саме тому профспілка намагається стати місцем, де ветеран може отримати необхідну інформацію та підтримку.
Нині організація консультує ветеранів із юридичних питань, допомагає шукати та оформлювати гранти, супроводжує створення ветеранських громадських організацій. Також тут організовують психологічну та фізичну реабілітацію. За словами керівника, більшість нових учасників приходять до профспілки за рекомендаціями знайомих. Серед напрацювань організації є й окремі складні юридичні кейси. Зокрема, команда допомогла учаснику бойових дій — іноземцю отримати статус тимчасового проживання в Україні. Крім того, з перших днів роботи профспілка системно допомагає військовому шпиталю.
Після отримання статусу обласної організації профспілка отримала можливість створювати первинні осередки безпосередньо на підприємствах. Йдеться про підприємства, де працюють щонайменше троє ветеранів. Такі осередки мають допомагати захищати трудові права ветеранів незалежно від форми власності підприємства.
Окремий напрям роботи — психологічна реабілітація. Цієї осені планують запустити пілотні проєкти, зокрема фудтерапію для ветеранів та їхніх дружин. Учасники разом навчатимуться пекти хліб у печі: розпалюватимуть її, замішуватимуть тісто та випікатимуть хліб, працюючи над цим удвох.
Головною подією цієї осені для організації стане Ветеранський форум, який відбудеться 25 вересня в Івано-Франківську. Участь у заході візьмуть ветерани, представники бізнесу, народні та місцеві депутати, а також представники влади й уряду. Під час форуму говоритимуть про ветеранську політику, працевлаштування, освіту та підтримку ветеранського підприємництва. Також на форумі планують презентувати проєкт формування політики із забезпечення українських ветеранів житлом. Окремо учасникам покажуть прикарпатські Центри ветеранського розвитку, які вже мають досвід перекваліфікації ветеранів у професії, затребувані на ринку праці, та їхнього подальшого працевлаштування.
Організатори визначають форум як майданчик для діалогу між ветеранами, владою та бізнесом.
Офіс профспілки працює в Івано-Франківську на вулиці Залізничній, 33, неподалік залізничного вокзалу. Прийом відбувається щодня з 9:00 до 17:00, обідня перерва — з 13:00 до 14:00. Звертатися можуть ветерани та члени їхніх родин, навіть якщо наразі немає конкретного запиту.
На Волині правоохоронці з’ясовують обставини інциденту, про який заявив місцевий житель, ветеран війни. У соцмережах поширилося відео, де його дружина розповідає, що чоловіка нібито побили працівники ТЦК.
Про ситуацію також йдеться у сюжеті телеканалу «Конкурент Волинь».
За словами жінки та її родичів, чоловік отримав важке поранення під час бойових дій на Донеччині та частково втратив слух. Сестра ветерана розповіла, що того дня він вийшов із дому, щоб винести сміття. За її словами, саме тоді чоловіка нібито силоміць посадили до мікроавтобуса.
Сам чоловік стверджує, що люди, які його затримували, були в балаклавах та окулярах і не представилися. Він також каже, що поруч перебував автомобіль поліції. За словами ветерана, його посадили до мікроавтобуса, після чого застосували газовий балончик і побили.
«Закинули в бус, запшикали балончиком, набили. Один душив, аж ланцюжок порвав. Я ж представлявся, представлявся. В мене всі є документи, я можу вам навіть зараз показати, що я дійсно військовий», — розповів чоловік.
За його словами, він намагався пояснити затримувачам, що має необхідні документи та є військовослужбовцем. Однак, як стверджує ветеран, на його пояснення не відреагували. Він також заявив, що хотів зафіксувати події на телефон. Зокрема, чоловік каже, що вийшов сфотографувати номер мікроавтобуса та поліцейського автомобіля. За його словами, після цього його знову посадили до буса та побили.
«Я вийшов сфотографувати номера того буса і номера тієї поліції. Мене назад запхали, набили ще раз», — стверджує чоловік.
Після цього, за словами ветерана, у нього забрали телефон. Він заявляє, що його змусили назвати пароль від пристрою та видалили відеозаписи, які він встиг зробити.
Того ж дня у соцмережах з’явилося ще одне відео, на якому чоловіки у військовій формі садять до автомобіля іншого чоловіка. За інформацією, поширеною в соцмережах, він також є мешканцем Ратнівщини. Чи пов’язані ці два випадки між собою, наразі не встановлено.
Усі обставини інциденту зараз з’ясовують правоохоронці.
15 вересня на платформі Укрінформ відбулася пресконференція «Доступне розмитнення автомобілів для ветеранів — вже на часі!». Захід організували ГО «Спілка ветеранів Сил оборони України» та ГС «Рух Ветеранів України». Учасники обговорили проблему автомобільної мобільності ветеранів та необхідність законодавчого врегулювання доступного розмитнення авто.
Під час пресконференції наголосили, що для багатьох ветеранів автомобіль є не питанням комфорту чи привілею, а необхідним інструментом для повернення до цивільного життя. Власне авто може бути потрібне для самостійного пересування, роботи, проходження лікування та реабілітації, а також для піклування про родину. Тому ветерани вважають питання доступного розмитнення автомобілів одним із тих, що потребує конкретного рішення на державному рівні.
Заступник голови ради ГО «Спілка ветеранів Сил оборони України» Юрій Корсунов розповів про об’єднання ветеранів навколо цієї ініціативи та передумови її виникнення. За його словами, питання доступного розмитнення автомобілів для ветеранів уже тривалий час залишається актуальним, а його вирішення потребує спільної позиції ветеранської спільноти та державних інституцій.
«Розуміючи нагальні потреби ветеранів, ми зробили висновок, що проблема придбання авто на пільгових умовах є достатньо гострою для ветеранів. Адже це не просто можливість пересування, а ще й можливість отримувати пасивний дохід або займатися власною справою. Проте враховуючи реальні ціна на авто, багато ветеранів не можуть собі їх дозволити. Окрім того зараз повертається багато ветеранів з інвалідністю, і для них власний автомобіль —це реальна мождивість повернутися д оактивного життя», — зазначив Юрій Корсунов.
«Зараз ми чуємо багато популістичних гасел, але ми закликаємо до реальних дій», — додав він.
Позицію Верховної Ради щодо можливого законодавчого врегулювання питання представив заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Тарас Тарасенко. Він говорив про перспективи законодавчих змін, які могли б зробити придбання та розмитнення автомобілів доступнішим для ветеранів.
До обговорення також долучився заступник Міністра у справах ветеранів України Руслан Приходько. Він представив позицію Міністерства щодо проблеми доступного розмитнення автомобілів для ветеранів та можливих шляхів її вирішення. Окремо учасники звернули увагу на необхідність врахування реальних потреб ветеранів під час формування державної ветеранської політики.
Керівник ГС «Рух Ветеранів України» Дмитро Шатровський розповів про багаторічний досвід відстоювання права ветеранів на доступне розмитнення автомобілів та назвав сьогоднішню ситуацію з розмитненням “вентиляціонною системою”, адже її важко зрушити з місця та просунутися далі розмов. При цьому він наголосив на актуальності проблеми та необхідності її вирішення. Шатровський також додав:
«Ми маємо встановити справедливіть, бо, коли цивільні люди завозили автомобілі, військові фізично не могли скористатися цим правом».
Практичний досвід підтримки ветеранських ініціатив на регіональному рівні представив заступник голови постійної комісії Хмельницької обласної ради з питань реалізації Національної стратегії ветеранської політики Олександр Розізнаний. Він розповів про можливості підтримки ветеранів з боку органів місцевого самоврядування та реалізацію відповідних ініціатив у регіонах.
Ветеран і голова правління ГО «Український ветеранський центр» Дмитро Гнатюк говорив про вплив проблеми доступного розмитнення на повсякденне життя ветеранів та їхню мобільність. Також він звернув увагу на важливість співпраці з органами місцевого самоврядування для вирішення питань, які безпосередньо стосуються повернення ветеранів до цивільного життя.
«Держава повинна прорахувати не лише вартість самої пільги, а й цінність цього мобільного, працюючого, економічно активного ветерана, який приносить державі кошти, який працює та не є тягарем для держави. Оце найголовніше, що потрібно вирахувати державі. І саме цього потребують самі ветерани», — зазначає Дмитро Гнатюк.
У пресконференції також взяли участь ветерани, представники ветеранських громадських організацій, профспілок та інших громадських об’єднань. Серед учасників були представники ГО «Ведені серцем», «Справа ветерана», «Руху ветеранів», «Українського ветеранського центру», «Спілки ветеранів Сил оборони України», «Спілки морських піхотинців України» та інших організацій.
Під час заходу учасники фактично сформували спільний порядок денний навколо питання доступності автомобілів для ветеранів. Йдеться про необхідність подальшого діалогу між ветеранською спільнотою, Верховною Радою, Міністерством у справах ветеранів та органами місцевого самоврядування.
Основною вимогою залишається пошук механізму, який дозволить зробити розмитнення автомобілів доступнішим для ветеранів.
На Київщині ветеранські спільноти, що керуються самими ветеранами, будуються по декількох системах. До прикладу, у Білій Церкві працює комунальнийVeteranPRO, паралельно діє обласна мережа Всеукраїнського об’єднання «Ветеранського корпусу», а ГО «Плече побратима» створила власний локальний простір у Боярці. Ми поговорили з керівниками цих проєктів про те, що насправді потрібно ветеранові після служби і у яких форматах вони це реалізують.
Перший формат – супровід у Veteran PRO
Зазначимо, що державна мережа допомоги на Київщині активно розбудовується. За даними Київської обласної військової адміністрації, у березні 2026 року в області працювали 248 фахівців із супроводу ветеранів. У квітні 2026 року в області відкрили 18-й ветеранський простір.
Veteran PRO у Білій Церкві — комунальний ветеранський простір, що працює з ветеранами, чинними військовослужбовцями, членами їхніх родин і сім’ями загиблих. Директор КЗ БМР «Ветеранський простір» Максим Коноплястий пішов добровольцем ще у 2014-ому, після служби багато років допомагав ветеранам на волонтерських засадах.
«Я пішов добровольцем у військкомат, а за кілька днів уже була мобілізація. Був у перших рядах, у складі 72-ї бригади. Крайня точка для мене — Ізварине. Це той котел, про який потім багато говорили. Чотири дні виходили через територію Росії. Загалом пів року воював — з 2014 по 2015-й. А вже в Києві долучився як волонтер до громадського сектору. Я багатодітний батько, у мене є й інші напрямки, є чим займатися. Просто це те, що я роблю і рухаю не один рік. Дуже вірю, що це вдасться реалізувати», – зазначає Максим.
Мотивація роботи Максима у ветеранському громадському секторі працює «на довгій грі», у вірі в результат і на розумінні, що цей «локомотив» має вийти на сталі рейки:
«У Veteran Pro ми працюємо як система супроводу. До нас звертаються ветерани, чинні військовослужбовці, члени їхніх сімей, родини загиблих, зокрема діти полеглих захисників. Команда велика — близько тридцяти людей, і кожен відповідає за свій напрям: юридичні питання, соціальний супровід, адміністративні послуги, документи, виплати, допомога в конкретних життєвих ситуаціях.
Людина приходить із проблемою, і наше завдання — розібратися, що саме їй потрібно, та провести її далі правильним маршрутом. Бо часто ветеран або член родини просто не знає, куди звертатися: до юриста, соціального працівника, психолога, лікаря, у ЦНАП чи в іншу установу. Ми беремо цей запит у роботу і супроводжуємо людину.
Унікальний напрям всередині державного простору — це робота із подіями у спільноті. У нас є людина, яка займається заходами для ветеранів і родин: культурними подіями, театром, спортом, виїздами, програмами дозвілля. Для ветерана дуже важливо повернутися в середовище, де є спілкування, підтримка, нормальний ритм життя і люди з подібним досвідом».
Один із простих, але потрібних напрямків, який Максим згадує, — це просвітництво для цивільних і родин військових щодо ветеранів:
«Ми починали з працівників бюджетних установ. Зібрали великий зал, кінотеатр, виступали спікери, давали інформацію. Я це називаю так «ми трохи посіяли зерно», воно проросло в їхніх головах, і вони вже далі спілкувалися зі своїм оточенням, розповсюджували це розуміння. Ми говорили про те, як змінюються цінності й світогляд ветерана, який повертається. Що для нього стає важливим, як він дивиться на побутові речі, на родину, на спілкування. Бо людина на війні живе зовсім в іншій системі координат».
Прикладно цей розрив Максим пояснює побутовою історією про дзвінок жінки із дому на фронт чоловіку. В неї зламаний кран, що для неї означає зірваний день і побутову кризу, але для нього на позиції горизонт звужується до виживання у хвилини, і такі «побутові» питання – не є пріорітетом або тим, що хочеться почути – замість слів підтримки і взаєморозуміння.
«Для дружини це важливо, бо вона тут, вона сама з побутом, з дітьми, з усім життям. А він там, і в нього в цю хвилину інший горизонт – вижити. Через такі речі люди сваряться, хоча насправді обоє перебувають у важкому стані. Просто вони в різних реальностях», – ділиться роздумами Максим.
По адвокації ветеранської політики йде щорічна системна робота із органами місцевого самоврядування. Коноплястий зазначає:
«Багато речей реально вирішувати саме на рівні громади. У нас є міська програма підтримки ветеранів, і ми постійно дивимося, які виникають нові потреби. Щороку пропонуємо зміни й доповнення до цієї програми. З’являється новий запит від ветеранів — ми шукаємо рішення, яке можна закласти на рівні міста».
Другий формат – допомога у розбудові спільнот від «Ветеранського корпусу»
Ілля з позивним «Лєший» служив у 3-й штурмовій бригаді. Наприкінці 2023 року долучився до війська, воював на Авдіївському напрямку та Харківщині. Після тяжкого поранення втратив обидві ноги, близько року проходив реабілітацію. Тепер займається розбудовою осередку Всеукраїнського об’єднання «Ветеранський корпус» у Київській області.
Ілля формулює запит спільноти через досвід власного повернення:
«Після звільнення ветеран втрачає свою «сім’ю», яка була в нього на війні – друзів, однодумців, побратимів, з якими постійно був поруч. Там завжди є з ким поговорити, завжди поруч свої. Приїжджаєш сюди і можеш залишитися сам. Є ветерани, які повертаються, закриваються в собі й не знають, чим далі займатися. Найбільша проблема – це відчуття, що їх покинули, що вони залишилися наодинці.
Їх потрібно витягувати. У першу чергу через заходи, де можна зустрітися в неформальній обстановці. Ми були на ветеранській риболовлі, де хлопці самі зорганізувалися, зібралися на озері, сіли з вудками. Один розповів про якесь питання – інший уже це проходив і може допомогти».
Сам Ілля описує це як маршрут після звільнення зі служби:
«Коли військового поранено, він одразу потрапляє до патронатної служби. Коли він списався, має потрапляти до ветеранської спільноти, щоб далі не сам розбирався, куди звернутися з лікуванням, реабілітацією, юридичною підтримкою чи працевлаштуванням. Суть у тому, щоб об’єднати не тільки ветеранів, а й сім’ї, мам, чинних військовослужбовців, бо їм також постійно може бути потрібна підтримка. Ти звернувся — і вже в колі однодумців, серед таких самих, як ти».
Команда Іллі допомагає ініціативним групам ветеранів розбудовувати такі простори по всій Київській області, що є унікальною стороною ГО. Один із механізмів збору і координації спільноти — структурований ветеранський чат у соціальній мережі.
«У чаті є окремі гілки для спілкування, працевлаштування, реабілітації. У кожній уже є актуальна інформація, і ти можеш написати саме те питання, яке не має загубитися. Наприклад, хтось знайшов інформацію про компенсацію за оренду житла – написав у групу, і це вже працює для інших. Сам чат є живим світом. Людина не знає, до кого звернутися, заходить, пише питання. Якщо не ми відгукнулися, то відгукнеться ветеран, який це вже пройшов і може допомогти»,– ділиться досвідом Ілля.
У цій моделі важлива безперервність. Ілля вважає перевагою Всеукраїнської мережі те, що ветеран не випадає з неї, коли змінює область:
«Унікальність у тому, що це (прим. «Ветеранський корпус») всеукраїнське об’єднання. Ти захочеш кудись переїхати — переїжджаєш, а там є така сама організація, ті самі інтереси й ініціатива. Тебе можуть підхопити: дати контакти, допомогти з працевлаштуванням, підказати, куди йти. Це має бути передавання з рук у руки, а не початок із нуля в кожній новій громаді».
На запитання про ефективність роботи дежавних ветеранських просторів, Ілля позитивно оцінює роботу такого у Борисполі, де серед фахівців є люди з особистим досвідом війни:
«У Борисполі у ветеранському хабі працюють переважно жінки — це або дружини загиблих, або дружини чинних військовослужбовців. Оце, на мою думку, хороший приклад державного простору».
Щодо шляху повернення в громаду ветерана, то Ілля пропонує починати ще раніше — у момент, коли людина виходить зі служби. Його «дорожня карта» працює за механізмом локального маршруту в громаді: до кого можна прийти, яка громадська організація знає людей і процедури на місці. На його думку, карта спрацює тоді, коли хаби самі шукатимуть контакт із ветераном.
Ілля звертає увагу:«Було б ідеально, щоб громади зробили дорожню карту. Ветеран звільняється, і йому одразу зрозуміло, куди звертатися з пенсією, лікуванням, юридичною допомогою, де є громадські організації. У різних громадах різні можливості, тому карта має бути на рівні району або громади. Але хаби не мають чекати, поки ветеран сам до них звернеться. Треба самим телефонувати, шукати спосіб залучити, а якщо не справляються — працювати з громадськими організаціями. Багато ветеранів або не знають про можливості, або думають: «Я вже звертався, мені не допомогли, навіщо знову йти?»
Ілля бачить різницю в ставленні різних громад. Десь місцева влада сама телефонує ветеранській організації, коли готує подію чи шукає людей для спільної роботи. Десь пропонує ГО «робити щось своє» без ресурсів і без включення в рішення. Так визначається, чи буде ветеранський осередок впливати на життя громади, чи лишиться ініціативою на ентузіазмі кількох людей.
«Є мери, які одразу кажуть, що готові долучатися й допомагати. Коли вони щось проводять, телефонують до нас, щоб ми залучали хлопців і також допомагали. А є ті, хто каже: «Ви там собі щось робіть, якщо що — набирайте». Громади по-різному ставляться до такої роботи. Але ветеранські осередки мають бути в діалозі з місцевим керівництвом: пояснювати, де не працює доступність, де немає інформації, де людину просто не підхоплюють після служби»,– зазначає Ілля.
Він додає до цієї формули ще один практичний вимір — адаптацію самого міста. Його приклад стосується доступності бізнесів для людей із порушеннями мобільності. Це питання того, чи готова громада бачити в людині, яка повернулася з війни, покупця, працівника, підприємця і мешканця:
«Бізнес має розуміти, що ветеранів буде все більше. Відкривається багато кав’ярень та інших закладів, але мало хто думає, як туди потраплятимуть люди з порушеннями мобільності. Має бути доступ. Це питання громади, держави й законодавства. Ветеранські осередки на рівні громади мають доносити це до місцевого керівництва: визначати недоступні об’єкти й вимагати, щоб питання вирішували. Це має відбуватися на всіх рівнях».
На питання, що правильніше — «повертати ветерана в суспільство чи будувати суспільство разом із ветеранами», Ілля відповідає без паузи:
«Будувати суспільство разом із ветеранами. І суспільство також має готуватися до їхнього повернення. Ветеран — це людина з дуже великим досвідом. Це людина, яка віддавала свій час і своє здоров’я. У першу чергу мають бути повага й розуміння того, скільки ветеран віддав, щоб інші могли тут спокійно жити».
Третій формат – простір, який ветерани роблять самі
Андрій Ратушний — ветеран, голова громадської організації «Асоціація ветеранів «Плече побратима»», заступник голови Ради ветеранів Фастівського району. В 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, пішов добровольцем, служив у 101-й бригаді територіальної оборони ЗСУ, де був гранатометником і кулеметником, після навчання став бойовим медиком. Воював, зокрема, на Луганщині, Сумщині та Донбасі. Після тяжкого поранення під Бахмутом довго лікувався, а згодом повернувся до громади й створив ветеранську організацію та локацію у Боярці.
Він проводить екскурсію простором громадської організації: «Це привезли хлопці, це віддали небайдужі люди, це допоміг знайти місцевий бізнес». За дверима власноруч створеного простору вже понад рік функціонують кабінети, проходять живі заходи, на стінах висять прапори підрозділів, військові побутові речі, дитячі малюнки й світлини ремонту. У його розповіді відчувається, як ветеранська ініціатива виростає з потреби діяти після власного поранення й лікування.
Андрій говорить:«Ці ветерани своїми руками зробили все, що ви бачите тут. Це була занедбана ділянка. Я взяв її в оренду, створив громадську організацію. Після поранень мене списали, я довго лікувався, потім прийшов до голови громади й сказав, що треба щось робити. У цьому просторі немає ні копійки бюджетних коштів: усе зроблено своїми силами, з допомогою донорів, небайдужих людей, місцевого бізнесу й тих, хто підтримав матеріалами. За рік ми зробили місце, де можна просто прийти й поговорити».
Довіра виникає у спільноті
У Боярці цю саму логіку видно у фізичному просторі. Тут працює фахівець супроводу ветеранів із комунальної системи, занурений у неформальне ветеранське середовище. Фокус уваги – на довірі, адже сама наявність державних сервісів ще не гарантує, що людина переступить поріг.
«Держава будує сервісні хаби, однак це – надання послуг, а справжня потреба є інша. Хлопці не хочуть іти туди, де не довіряють. Ветеран може довіряти тільки ветерану: нас цього навчила війна і те, де ми всі побували. Нема довіри — нема бажання навіть іти, людина краще вдома закриється. А тут вона може прийти без формального приводу, між собою поговорити, кави попити, просто розслабитися й відпочити. І важливо, що тут немає жодного політичного прапора», – зазначає Андрій. І перелічує людей, які проходять через простір: ветерани й чинні військові, їхні дружини, діти, родини загиблих, переселенці, молодіжні ініціативи.
Він говорить про це як про одну екосистему, де ветеран пов’язаний із родиною, а громада будує політику разом із ядром ветеранського руху:
«Тут не тільки ветерани. Тут ВПО, Рада молоді, молодь, сім’ї військових – чинних, ветеранів, діти, дружини загиблих. Ми проводимо заняття для дітей і підлітків, тактичну медицину, мінну безпеку, патріотичне виховання. До ветеранів ми часто йдемо через це коло: спочатку діти, потім дружини і вже через це витягуємо ветеранів. Коли є сім’я, коли є своє оточення, людина не випадає з життя так легко».
Андрій має просту відповідь на запитання, що відрізняє «приміщення» від «спільноти». Люди мають залишити в ньому власну роботу, власні правила і власний напрям. Інакше навіть добре облаштований хаб лишається «сервісною кімнатою» із інформуванням на стіні.
«Починав я сам. Кинув клич хлопцям – і команда ставала все більшою. Не просто кістяк треба зібрати, а людині даєш напрям і вона має його вести. У мене зараз кістяк із хлопців, які повернулися з полону. Це люди, які втратили все, але не здоровий глузд. Вони розуміють, що країну нам усім треба піднімати разом. Важливо залучити самих хлопців, коли будується простір. Тоді ветеран сам знає, для чого й що робить»,– переконаний Андрій.
Команда регулярно привозить ветеранів із реабілітаційного центру, організовує спортивні виїзди, зустрічі, заняття для дітей.
«Кожні два тижні ми забираємо хлопців із реабцентру, привозимо сюди, робимо ветеранський плов, граємо в дартс, теніс, шашки, шахи. Просто спілкуємося. Дуже важливо не лежати в лікарні весь час, а приїхати й побути серед своїх. Ми займаємося спортом: їздимо на гольф, є футбол, волейбол, теніс. Спорт дуже допомагає, бо там тиша, відпочиваєш. Хлопці без ніг теж грають. Це для того, щоб людина ще щось для себе знайшла і не залишалася сама вдома», – ділиться досвідом Андрій.
Коли є довіра й перший контакт, розмова переходить до практичної частини: юристи, працевлаштування, бізнес, навчання. Саме тут ветерани часто стикаються з відчуттям хаосу: людина може отримати консультацію, але не знати, хто проконтролює наступний крок; дізнатися про можливість навчання, але загубитися між заявою, документами й відповідальними працівниками.
Андрій переконаний:«Після родини ветеранові потрібен хороший юрист. Спочатку ми шукали юристів, а зараз юристи самі до нас звертаються: давайте будемо допомагати ветеранам. Але ми маємо знати, як людину ведуть. Бо консультація – це одне, а коли справа доходить до суду, виплат, документів, там ветеран не може залишитися сам».
Після поранення або кількох років війни людина часто не повертається до попередньої професії. Потрібні чесна розмова з роботодавцями, перенавчання і роль, у якій досвід ветерана сприймається як ресурс для громади.
«За чотири роки все змінилося. Часто хлопці вже не можуть займатися тим, чим жили раніше. До нас звертаються підприємці, але спочатку вони побоювалися ветеранів: не знають, як поводитися, бояться флешбеків, думають, що людина може щось зробити не так. А хлопцям потрібна робота, іноді — зовсім інша, ніж була до війни. Ми говоримо з бізнесом за принципом win-win: у них є працівники-ветерани, сім’ї загиблих, чинні військові; ми можемо допомогти з питаннями, які в них виникають, а вони допомагають утримувати простір і створювати можливості», – зазначає Андрій.
До розмови долучається Марина Олексіївна — клінічна психологиня, травматерапевтка, супервізорка й тренерка:
«Перед сенсами в новому житті треба знайти точки опори. Найгостріше — родина. Якщо людина втратила родину, тоді потрібне найближче оточення, спільнота. Важливо, до якої спільноти вона потрапить, які там цінності й чи збігаються вони з цінностями самої людини. Соціальний аспект дуже гострий: це взаємодія із суспільством, здатність бути реалізованим. Ветеранські простори якраз можуть дати таку точку опори. Спілкування з побратимами, підтримка родини, хобі, спорт — це частини задоволення головних потреб. Спершу потрібна стійкість, а вже потім людина може шукати й формувати себе нового».
Марина говорить і про іншу ризиковану тезу – вимагати від людини швидко знайти «нову місію». Ветерани повертаються з дуже різним досвідом, різними пораненнями, різним фінансовим і сімейним становищем. Один має куди повертатися, інший мусить будувати все заново. Тому, за її словами, професійна допомога має бути індивідуальною, а “рівний – рівному” вже входом до неї, коли людина готова:
«Не кожен фахівець одразу підійде кожному ветеранові. Комусь підійде одна людина, комусь її голос або спосіб роботи не підійде — і треба шукати далі, як із лікарем. Групи за принципом «рівний-рівному» справді працюють, але якщо є потреба, людина має доходити до психолога чи психотерапевта. Головне – це не нашкодити й не змушувати людину робити вигляд, що все вже добре. Етап зростання починається з безпеки, родини, тіла, контакту з собою й із людьми поруч».
У співпраці з місцевою владою Андрій принципово відокремлює партнерство від підпорядкування. Його позиція: ветеранська спільнота має лишатися суб’єктною, без перетворень на «політичні фото»:
«Якщо мені треба допомога, влада має допомогти: з простором, матеріалами, контактами, партнерством. Але не треба ходити й кричати, що нам усі винні, і не треба розвішувати прапори. Я руку потиснув, подякував, а хлопці самі бачать, хто реально допомагає, і самі роблять висновки. Ветерани мають бути спільною відповідальністю громади».
Ще одна вразлива точка ветеранських спільнот — фінансування роботи команди. Простір можна відремонтувати зборами або матеріалами, але його довго не втримає одна людина, яка щодня шукає кошти й водночас проводить зустрічі, домовляється з юристами, бізнесом і донорами. Ратушний говорить про це із власного досвіду, що волонтерство дало старт, але для стійкості потрібні оплачувані ролі та зрозуміла модель партнерства:
«Поки майже все тримається на волонтерських засадах, а людям треба їсти, годувати сім’ї. Не вистачає не просто рук, а людей, яким можна дати напрям і які зможуть його вести. Ми говоримо з бізнесом: якщо вони мають ветеранів, сім’ї загиблих, чинних військових, ми можемо допомагати з питаннями, які в них виникають; вони можуть раз на місяць підтримати простір. Це має бути win-win. Гранти теж потрібні, але спочатку треба побудувати механізм, показати, що він працює, а тоді брати на себе більші зобов’язання й відповідальність».
У фіналі Андрій формулює це як модель, яку можуть підхопити інші громади:
«Такі простори мають бути в кожній громаді — по два-три. Для старта потрібні хоча б двоє-троє ветеранів, ветеранки чи родини, які готові щось вести. Я готовий показати свою модель, поділитися досвідом. Це не про франшизу. Це про те, щоб у громадах були місця, куди люди приходять не тільки отримати послугу, а й жити, діяти, об’єднуватися. Влада не повинна розвішувати прапори й робити все для галочки. Вона має допомогти простором, партнерством, ресурсом, а далі дати людям можливість самим нести відповідальність».
Олексій Мельниченко
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowmentfor Democracy (NED)
Ветерани вимагають не просто чергових кадрових перестановок у державі, а реального впливу на те, хто керує ключовими органами влади. Із такою заявою виступила громадська організація «Українська спілка учасників бойових дій “БУК”». У зверненні ветерани говорять про корупцію, відповідальність чиновників та закриті кадрові рішення, які, на їхню думку, роками відбуваються без участі суспільства.
У «БУК» наголошують, що люди, які захищають Україну зі зброєю в руках, мають право впливати на те, хто керує державою.
В організації заявляють, що після чергових скандалів система часто зводиться до простої заміни одного чиновника на іншого. Натомість ветерани хочуть бачити не нові прізвища, а конкретні результати — розслідування, вироки, повернення державних коштів та персональну відповідальність посадовців.
У «БУК» ставлять питання: хто відповідає за призначення посадовців і що відбувається з державними коштами після корупційних скандалів.
«Ми учасники та ветерани російсько-української війни. Ми захищали і захищаємо свою державу, свій народ і право українців самим визначати, якою має бути ця держава», — йдеться у заяві організації.
Ветерани вважають неприйнятною ситуацію, коли суспільство та військові, які захищають країну, фактично не мають достатнього впливу на призначення керівників ключових державних органів.
У «БУК» також порушують питання покарання за корупційні злочини. Представники організації запитують, де реальні вироки у резонансних справах, де повернуті до бюджету кошти та де персональна відповідальність чиновників. Серед іншого ветерани згадують і корупційні скандали, які в суспільстві отримували значний розголос.
На думку авторів заяви, нинішню систему можна описати за одним сценарієм: чиновника призначають, потім виникає скандал, посадовець залишає посаду, а на його місце приходить інша людина. Після цього історія повторюється знову і знову. Ветерани вважають, що для розірвання цього безкінечного корупційного кола необхідно змінювати потрібно не лише прізвища керівників, а сам принцип ухвалення кадрових рішень.
Своє бачення цього процесу в «БУК» сформулювали на прикладі призначення генерального прокурора та інших керівників ключових державних органів. Організація пропонує не ставити суспільство перед фактом уже готового кандидата, а представляти кілька претендентів. При цьому громадськість, за пропозицією ветеранів, має бачити їхні біографії, професійний досвід, статки, команду та репутацію.
Наступний крок, який пропонують в організації, — відкрите громадське обговорення кандидатів. Також ветерани говорять про необхідність механізму, який дозволив би українцям безпосередньо впливати на вибір керівників державних інституцій. У «БУК» наголошують, що народ є джерелом влади, а тому має отримати не формальне, а реальне право впливати на її роботу.
Ветерани підкреслюють, що не хочуть обмежуватися критикою кадрової політики. Вони вимагають конкретних результатів: вироків у корупційних справах, повернення державі коштів та персональної відповідальності за кадрові рішення. Також організація закликає надати українцям реальний вплив на те, кому вони довіряють керувати державними інституціями.
«Ми захищаємо цю державу. І ми маємо право впливати на те, хто і як нею керує. Досить вирішувати все за спиною народу!» — наголошують у «БУК».
Окремі категорії ветеранів та звільнених захисників в Україні можуть отримувати компенсацію за оренду житла. У 2026 році розмір виплати становить від 3 328 до 6 656 гривень на місяць — залежно від населеного пункту. Допомогу призначають на шість місяців, а за відсутності власного житла її можна продовжити ще на пів року.
Право на таку компенсацію визначає постанова Кабінету Міністрів України від 7 березня 2025 року №252. Вона передбачає виплати людям, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та змушені орендувати житло.
Йдеться не лише про ветеранів із уже оформленим статусом, а й про окремі категорії звільнених захисників, які ще не встигли його отримати.
Компенсацію можуть оформити ветерани зі статусом учасника бойових дій та особи з інвалідністю внаслідок війни, які вже звільнилися з військової служби. Також право на виплату мають звільнені військовослужбовці, які були мобілізовані або брали участь у бойових діях, але ще не отримали статус УБД чи особи з інвалідністю внаслідок війни. Окремо допомога передбачена для звільнених поліцейських і рятувальників, які виконували завдання із захисту України, але ще не оформили статус УБД.
Є окрема умова для ветеранів, яких держава-агресор позбавила особистої свободи через захист України. Після повернення з полону вони також можуть претендувати на компенсацію, якщо не мають житла, а їхній будинок знищений, пошкоджений або розташований на тимчасово окупованій території. Тобто ключовою умовою в цій категорії є відсутність придатного власного житла.
Сума виплати залежить від того, де саме людина орендує житло. Найбільшу компенсацію — 6 656 гривень на місяць — у 2026 році передбачено для Києва, Дніпра, Львова та Одеси. В обласних центрах виплата становить 4 992 гривні, а в інших населених пунктах — 3 328 гривень на місяць. Якщо оренда житла коштує дорожче, ніж передбачена компенсація, різницю орендар сплачує самостійно. Якщо людина проживала в орендованому житлі лише частину місяця, виплату розраховують пропорційно до кількості днів проживання. Гроші щомісяця перераховують на банківський рахунок за IBAN, який заявник вказує під час оформлення.
Щоб отримати компенсацію, потрібно подати заяву за місцем орендованого житла. Звернутися можна до структурного підрозділу місцевої влади, який відповідає за ветеранську політику, або до ЦНАПу — послуга має номер 02606.
Документи можна подати особисто або надіслати рекомендованим листом поштою, а з оформленням за потреби допоможе фахівець із супроводу ветеранів та ветеранок.
Первинно компенсацію призначають на шість місяців. Якщо після завершення цього періоду людина все ще не має власного житла, виплату можна продовжити ще на шість місяців. Водночас у разі придбання власного житла або зміни місця проживання отримувач має повідомити про це відповідний орган, щоб виплати могли скоригувати.
До повномасштабної війни Руслан Лапук займався бджільництвом на власному подвір’ї та мав невелику пасіку. У березні 2022 року він долучився до оборони Києва, а згодом служив у Маріупольському батальйоні ТрО на Бахмутському та Авдіївському напрямках. Після звільнення зі служби у 2024 році Руслан повернувся до бджільництва й вирішив перетворити сімейну справу на офіційний бізнес.
Займатися бджолами Руслан почав ще у десятому класі. Перший вулик він зробив зі звичайної коробки, заселив його бджолами та сам доглядав за комахами. Згодом ветеран пройшов спеціальні курси, а цього року вступив до магістратури за напрямом «Бджільництво».
Тож після повернення зі служби Руслан вирішив повернутися до забутого хобі. Він відновлював пасіку, яку під час його відсутності підтримувала родина. Зберегти попередній масштаб господарства не вдалося, тому довелося починати з відновлення. Ще під час служби чоловік вирішив, що після повернення розвиватиме бджільництво вже як власну офіційну справу. Для масштабування бізнесу Руслан скористався державною грантовою програмою та отримав 500 тисяч гривень. За ці кошти він придбав 50 бджолосімей, нові вулики та необхідне обладнання.
Завдяки цьому пасіка на Київщині перетворилася на повноцінне сімейне виробництво «Меди Трипілля».
Втім, у сімейному бізнесі виготовляють не лише мед. Руслан разом із дружиною розвиває напрям продукції з продуктів бджільництва — свічки, мило, креми, скраби, сухі шампуні та інші вироби. Ідею розширити асортимент запропонувала дружина ветерана Олена, яка має досвід роботи технологом. Для виробництва використовують мед, маточне молочко, рослинні екстракти, настоянки та олії. Саме виробництво вже винесли за межі домашнього господарства — продукцію виготовляють в окремій майстерні. Продають товари через ярмарки, маркетплейси та соціальні мережі, а також приймають корпоративні замовлення.
Пасіка Руслана не стоїть на одному місці весь сезон. Щоб отримувати різні види меду, бджолосім’ї перевозять у різні регіони залежно від цвітіння культур та домовленостей із фермерами. Протягом сезону бджоли працюють на садах, акації, гречці, коріандрі та соняшнику.
Місце для пасіки підприємець підбирає заздалегідь і спілкується з аграріями та агрономами. Він уточнює, які культури та гібриди висаджені, коли вони цвістимуть і чи придатні для медозбору. Також пасічник домовляється з фермерами про час обробки полів, щоб зменшити ризики для бджіл.
У середньому одна бджолосім’я за сезон дає близько 60 кілограмів меду. Сам сезон медозбору триває приблизно три-чотири місяці — від перших весняних садів до цвітіння соняшнику. Кількість продукції та її вид залежать від культур, на яких працюють бджоли протягом сезону.
Серед головних викликів для невеликого виробництва Руслан називає масштабування косметичного напряму. Для цього потрібне окреме приміщення, яке відповідатиме виробничим вимогам, а оренда такого об’єкта у Києві та області коштує недешево. Окремою статтею витрат є сертифікація косметичної продукції, яка для окремих видів товарів може коштувати близько тисячі доларів за одну позицію.
У майбутньому ветеран хоче розвивати бджільництво ще й у напрямі реабілітації ветеранів. Він розглядає роботу на пасіці як один із можливих напрямів, де ветерани зможуть займатися бджолами та поступово повертатися до активного життя після служби. Для цього на пасіці також працюють над селекцією спокійніших бджіл.
Руслан радить ветеранам, які хочуть започаткувати власну справу, насамперед оцінити свої знання та досвід. На його думку, простіше розвивати те, в чому людина вже добре розбирається та має практичний досвід. Для цього ветеран рекомендує також звертати увагу на державні грантові програми та перед подачею заявки ретельно прораховувати майбутній бізнес.
Ветерани та військовослужбовці продовжують відстоювати своє право на пільгове ввезення автомобілів з-за кордону. Адже для багатьох ветеранів машина після повернення зі служби — це геть не розкіш і не питання комфорту, а необхідний інструмент для повернення до цивільного життя, роботи, пересування та вирішення щоденних справ.
11 вересня це питання розглянули депутати Черкаської обласної ради, які підтримали звернення ветеранської спільноти до центральних органів влади. Йдеться, зокрема, про заклик до Верховної Ради невідкладно розглянути законопроєкти щодо пільгового розмитнення та оподаткування автомобілів.
Як розповів Віталій Коваль, капітан ЗСУ, керівник філії Української добровольчої армії в Черкаській області та депутат облради, під час сесії депутати підтримали ветеранів:
«Підтримали ініціативу щодо внесення змін до митного та податкового кодексу, що стосується пільгового розмитнення для ветеранів, членів їхніх сімей, сімей загиблих та зниклих безвісти», — зазначив Віталій Коваль.
За словами Віталія Коваля, подальша доля ініціативи значною мірою залежатиме від того, наскільки активно ветеранська спільнота та місцеві органи влади будуть звертатися до парламенту.
«Подальший схід залежить від позиції представників з інших областей. У нас є спільнота, і 15 вересня представники зустрінуться на пресконференція для обговорення подальших кроків», — сказав депутат.
Він наголосив, що важливо, аби місцеві ради інших рівнів також зверталися до Верховної Ради та вимагали швидшого розгляду законопроєктів. За його словами, представники ветеранської спільноти вже мають діалог із деякими народними депутатами та бачать розуміння з їхнього боку.
«В цих законопроєктах відпрацьований механізм, який враховує й додаткові витрати — з яких джерел фінансування це буде братися. Ми розраховуємо, що до кінця року має бути остаточний результат, а саме — остаточне прийняття відповідних законів», — зазначив Віталій Коваль.
Він також додав, що остаточний текст звернення Черкаської облради ще доопрацьовується. Під час розгляду документа депутати внесли низку коректив, тому апарат облради має сформувати остаточний варіант, після чого його планують оприлюднити та направити за призначенням.
Питання пільгового розмитнення на державному рівні обговорюється вже не перший місяць. 24 квітня 2026 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкти №15194 та №15195, які передбачають зміни до Митного та Податкового кодексів щодо ввезення транспортних засобів без сплати митних платежів для діючих військовослужбовців. Наразі обидва документи перебувають на опрацюванні у парламентських комітетах.
Зокрема, законопроєкт №15195 передбачає звільнення діючих військовослужбовців від сплати ПДВ та акцизного податку під час ввезення транспортних засобів. Пільга має діяти на період воєнного стану та протягом 90 днів після його припинення або скасування. Законопроєкт №15194, своєю чергою, стосується змін до Митного кодексу та звільнення від митних платежів.
Водночас у Верховній Раді зареєстровані й альтернативні законопроєкти, які окремо стосуються ветеранів. Зокрема, законопроєкт №15194-2 передбачає безмитне ввезення транспортних засобів для ветеранів війни, а №15195-2 — зміни до Податкового кодексу щодо пільгового ввезення автомобілів для діючих військовослужбовців та ветеранів зі статусом учасника бойових дій.
Наразі остаточного рішення Верховна Рада не ухвалила. Тож після підтримки звернення на рівні Черкаської області ветеранська спільнота планує продовжувати відстежувати ситуацію, щоб питання пільгового розмитнення не залишилося лише на рівні законодавчих ініціатив та звернень.
Навколо блогера Петра Волощенка, відомого за позивним «Стоун», знову виникли питання щодо його військового минулого та статусу ветерана. Раніше Волощенка представляли в українських медіа як бійця ЗСУ та людину, яка перебуває безпосередньо на фронті. Тепер, на тлі його публічних виступів у США як українського ветерана, журналісти та представники суспільства закликають перевірити, чи справді він має відповідний офіційний статус.
Питання щодо служби Волощенка публічно звучали ще у 2023 році. Тоді військовослужбовець Дмитро Лінько заявив, що Петро Волощенко, який представлявся бійцем ЗСУ/ГУР із позивним «Стоун», насправді не є військовослужбовцем ЗСУ та не перебував у Бахмуті. Ці заяви отримали значний розголос.
До цього Волощенка неодноразово представляли як бійця ЗСУ українські медіа, зокрема NV, «Еспресо», FREEDOM та інші. Його запрошували до ефірів як людину, яка може коментувати ситуацію безпосередньо з фронту.
Проте після публічного скандалу, за наданими матеріалами, деякі медіа визнали проблему з тим, що Волощенко виступав в ефірах від імені ЗСУ без відповідних на те підстав.
Нині Петро Волощенко продовжує з’являтися на публічних заходах у США та позиціонує себе як український ветеран. Саме це знову актуалізувало питання про його реальний статус та військовий досвід. Йдеться не лише про те, як його представляють у медіа, а й про те, чи має він офіційно підтверджений статус ветерана або учасника бойових дій.
Тому до Міністерства у справах ветеранів України виникло конкретне питання: чи має Петро Волощенко офіційний статус ветерана або учасника бойових дій. Якщо такий статус є, важливо також з’ясувати, на якій підставі його було надано, у якому підрозділі та в який період Волощенко проходив військову службу.
Поки офіційної відповіді на ці питання немає, твердження про статус Волощенка як ветерана потребують перевірки. Особливо з огляду на те, що раніше щодо його заяв про службу в ЗСУ вже виникали публічні суперечки.
Остаточно підтвердити або спростувати ці питання можуть лише офіційні документи та відповідь компетентних державних органів.
