Як змінюється життя родин військових, у чому знаходять підтримку їхні рідні, які труднощі виникають після поранень і відновлення, яких змін потребує система підтримки ветеранів та їхніх родин. Своїм досвідом і планами на майбутнє поділилася Вероніка Гнатюк, дружина ветерана Дмитра, який є одним із випускників Програми ветеранського лідерства Руху ЧЕСНО та Школи публічного управління УКУ.
Завдяки навчанню ветерани отримують знання про інструменти, які допоможуть їм брати активну участь у суспільно-політичному житті, допомагати робити зміни у своїй громаді, впроваджувати нові ідеї та рішення.
***
“Ми про вірність, довіру, життя без масок та подвійних стандартів”
Про зміну життя після початку повномасштабної війни
— До 2014 року наша сім’я жила своїм життям — працювали, виховували дітей, мріяли про майбутнє. Я навіть не уявляла, що хтось може безкарно увірватися у наш світ і перевернути його з ніг на голову. Та коли ворог почав спроби захопити Україну, мій чоловік Дмитро одразу став на захист і відслужив два роки. Наші діти були ще зовсім малі. Було страшно. Але саме тоді в мені щось змінилося. Я зрозуміла: більше не маю права бути просто “спостерігачем”.
З’явилася внутрішня стійкість. Гостре, майже фізичне відчуття справедливості. Бажання бути частиною боротьби своєю працею, голосом, підтримкою. У Миколаєві ще залишалися ті, хто симпатизував “руському міру”. Але поруч були й ті, хто чітко усвідомлював, ким вони є, і якою хочуть бачити свою країну. Саме завдяки цим небайдужим людям місто встояло у 2014-му та у 2022-му і тримається й далі. Тому що Миколаїв — це Україна.
На жаль, суспільство тоді ще не відчувало, що війна поруч. Формулювання типу “АТО” і “ООС” створювали ілюзію дистанції. А тих, хто повертався з фронту, намагалися виставити “неадекватними АТОшниками”, стигматизували, уникали.
Але ми знали правду. І вона змінила нас назавжди.
Потрібна була підтримка тих, хто повертався з війни. У 2020 році в Миколаєві офіційно відкрився Центр підтримки ветеранів, я одразу пішла туди працювати у напрямку профорієнтації та розвитку власної справи.
Для мене патріотизм — це не лише гасла й вишиванка, це позиція. У квітні 2023 році я повернулася до Миколаєва і знову стала до роботи, але вже охоплювала багато питань: медичний, юридичний та соціальний супровід. Завдяки практичному досвіду, який я отримала після поранення чоловіка, хлопці зверталися саме до мене. Я допомагала з документами, домагалася виплат, аргументуючи все постановами.
Було боляче дізнаватися, що ветерани зверталися до шахраїв і псевдо адвокатів, витрачали гроші та віру. Це ламало їх. Я намагалася точково допомагати і хоч могла допомогти одиницям, але я цим пишаюсь. Та цього замало. Потрібно змінювати саму структуру, шукати системні рішення.
Зараз я радниця голови обласної ради з питань ветеранів. І тепер моя робота може бути системною, адже потрібно вибудовувати дієву програму підтримки ветеранів у громадах, а їх 52 у Миколаївській області. І це прифронтовий регіон.
Про знайомство з чоловіком
— Це одне кохання на все життя. Ми про вірність, довіру, життя без масок і подвійних стандартів. Ми винайшли свою формулу щастя. Доповнюємо одне одного, підзаряджаємо, мотивуємо, надихаємо і в радості, і в горі.
Наше доленосне знайомство відбулось випадково 1 серпня 2002 року. Я досі пам’ятаю його очі — вони палали, як вогники. Він підійшов до мене просто на вулиці. Запитав, чи може познайомитися зі мною і чи прийму я цю скромну троянду. До того я ні з ким не знайомилася, була скромна студентка-відмінниця, але йому сказала “так”.
Я завжди мріяла зустріти того єдиного, справжнього чоловіка і чисте кохання. Менш ніж за рік, на день Конституції, він зробив мені пропозицію, ми одружилися у жовтні 2003 році. У 2005-му та 2009-му народилися наші сини — Микита та Назар.
Про рішення чоловіка стати до лав ЗСУ
— У 2014-му дуже болісно. Намагалася відмовити, плакала. Але він сказав: “Я так вирішив”.
А у 2022-му вже мовчки. Просто була його тилом. Інший варіант навіть не розглядала. Я підтримувала його вибір і безмежно пишаюсь його мужністю.
На початку 2022-го в суспільстві вже відчувалась напруга. Чоловік сказав, що буде велика війна, він це чітко усвідомлював. Щойно вона почнеться, я мала вивезти дітей з Миколаєва, а він піде захищати Україну. Дмитро наполіг, щоб я складала “тривожну валізу”, вчилася водити авто, усе, аби ми не розгубилися, коли почнеться війна. Сам зібрав баул із формою, поставив біля ліжка й попросив моє фото, як талісман. Поклав його у військовий квиток.
Я не була готова вірити, що в сучасному світі почнеться така війна. Навіть 24 лютого зранку багато хто вважав вибухи в Миколаєві “навчанням”, але ми точно знали, що страшна війна прийшла в наш дім.
Близько шостої ранку 24 лютого чоловік попросив відвезти його до військкомату. Там вже стояло багато добровольців з речами. Потім ми з сином стояли в чергах на заправках, бо бак був майже порожній. Після кількох годин марних спроб заправитись у мене стався нервовий зрив, коли я побачила, що в чергах стояли самі чоловіки. Вони тікали, а не захищали. В мене було питання чому? Адже це наша земля і всі мають об’єднатися.
Чоловік сказав: “Вивозити родину одразу”, але я не змогла. Так ми опинилися в напів оточеному місті, жили в підвалі під обстрілами, молилися, прощалися з життям. Моя мама час від часу виходила з підвалу готувати їсти дітям. Зв’язку майже не було. Я збиралась з думками, як вибратися з міста, як наважитися і врятувати дітей.
Мене турбувало, що я не виконала обіцянку — не вивезла дітей у більш безпечне місце. 7 березня ми думали, що не виживемо. Земля здригалася від обстрілів, отоді з літаків поряд з нашим будинком скинули бомби. Ми бачили, як вони падали. Ми вирушили до батьків чоловіка, вони жили на дачі за 25 км від міста, ближче до Херсона. Думали, що ця дорога для ворога стратегічно не цікава. Спочатку було спокійно, але невдовзі ми опинилися між нашими та орками знову під обстрілами і вдень, і вночі. Їжі, світла, зв’язку та інформації не було, повне нерозуміння, а що далі…
Чоловік залишив синам рушницю для самозахисту — це давало хоча б уявне відчуття захищеності.
Чоловік 24 лютого вступив до 36-ї ОБрМП. Був призначений командиром десантно штурмового відділення морської піхоти. У перший день їх було 300 спартанців-добровольців, які зранку вже готові були стримувати ворога. І вже 25-26 лютого їх везли до Маріуполя. Частина не змогла потрапити в місто, бо воно вже було в оточенні. Їхній підрозділ стримував ворога на Волноваському напрямку. Там були дуже запеклі бої, вони майже не припинялися.
Про підтримку
— Я досі не знаю, звідки в мені брались сили, коли доводилось вирішувати дуже складні питання. Напевно, мене Бог вів. Допомагали незнайомі люди.
Поки чоловік воював, найбільшою підтримкою були наші сини. Вони давали мені стійкість і віру. Вони моя опора. Ще у 2014-му, коли Дмитро йшов на службу, сказав старшому сину: “Ти тепер головний, оберігай маму”. І так само було у 2022-му.
Пам’ятаю, як ми сиділи в підвалі, а я пропонувала іншим евакуюватися разом. Мені важливо було не бути самій, щоб хтось був поруч. Але потім зрозуміла, що я просто маю це зробити. Що доля наших дітей в моїх руках.
Щоранку о п’ятій чоловік надсилав мені “+”. Це означало, що все добре, і я могла заснути. Кілька днів смс не було — я почала хвилюватися. Заспокоювала себе: можливо, просто немає зв’язку. Відганяла погані думки.
А потім дзвінок. Чоловік сказав, що живий, але поранений. Спочатку шок, істерика, сльози, а потім в мені прокинулася рішучість, з’явилася внутрішня сила, так спрацював стрес, адреналін. Я сказала: “Їдемо”. Нам потрібно було прориватися до Миколаєва. Ми мали вирушити в село на Хмельниччині, звідки моя мама, де проходило моє дитинство. Пам’ятаю, я взяла ікону, передала її мамі й сказала: “Моліться”. Вони молилися на задньому сидінні.
Було два варіанти — або ми виїжджаємо, або ні. Ми рушили під вибухи. Вони були поруч, клуби диму, сморід. По дорозі я побачили колону цивільних машин, які окупанти випустили з Херсона, і наш блокпост. Коли я побачила наших захисників, я ридала від щастя. Миколаїв був не окупований. Це дало мені надію, що мені вдасться.
“Боротьба за чоловіка”
Про поранення чоловіка
— На початку повномасштабного вторгнення не було чіткого алгоритму дій. Навіть військові не знали, як що працює. Багато цивільних людей за покликом серця стали на захист країни, і вони точно не переймалися як працює бюрократична система в умовах війни. Дмитро отримав поранення внаслідок танкового обстрілу. Тоді п’ятеро побратимів були важкі триста. Бронежилет витримав, але уламки пошкодили щелепу, руку, очі, був сильний забій внутрішніх органів, закрита черепно-мозкова травма, численні контузії. Евакуювати можливості не було, тож вони чекали кілька днів на позиції. А потім вночі їх відвезли до стабілізаційного пункту в Курахове.
Його лікували в Дніпрі, Умані, Києві, Рівному. Через велику кількість поранених лікарі фізично не могли приділяти достатньо уваги кожному. Їхня задача була стабілізувати, потік хлопців був великий. Мені довелося самій стати медиком: вивчити діагнози, протоколи, способи реабілітації, шукати варіанти підтримки. Щоранку я телефонувала всім, чиї контакти могла знайти, писала навіть політикам. Хтось допомагав, хтось ігнорував. А незнайомі люди давали сили йти далі.
Це система — або прорвався, або ти статистика. Але для нас це рідна людина, а не якась цифра. Як каже Дмитро: “В армії є напрямки їх потрібно тримати й закривати”. І хтось мусить це робити. Бо за кожним напрямком чиєсь життя.
Коли я вперше побачила його в госпіталі, то не впізнала, він схуд на 20 кг.
У лікарні його тримали в медикаментозному сні. Лікарі пояснювали: мозок має “відключитися”, щоб почав відновлюватись. Це тривалий і непередбачуваний процес. Поранення виявилося складним ураження трійчастого нерва, що супроводжувалося невропатичним болем і порушенням сенсорики обличчя. У неврології цей стан іноді називають “найбільш болісним видом болю, який може пережити людина”, а саму хворобу — “суїцидальною невралгією”, оскільки у важких випадках біль може призводити до тяжких психологічних наслідків. У поєднанні з черепно-мозковою травмою це створювало клінічну картину, для якої не існує чіткого протоколу лікування. Лише підтримка і стабілізація.
Я не могла з цим змиритися. Через Командування медичних сил домоглася переведення у військовий госпіталь, де, нарешті, поставили діагноз. Потім реабілітація у Рівному. Щодня була поруч, вела перемовини з лікарями, консультувалась з неврологами, шукала клініки та можливості.
Саме завідувачка відділення неврології пояснила мені просту, але важку істину: ураження трійчастого нерва не лікується остаточно. Можна лише полегшити симптоми, навчитися жити з ними, адаптувати побут і навантаження. І я пішла цим шляхом. Я розуміла, що треба навчитися контролювати цей стан.
У кінці 2022 році ВЛК визнала чоловіка непридатним. Потім було МСЕК. Його завдання відновлення. Моє — боротьба з паперовою армією.
Йому було важко. Все життя він був лідером, мав бізнес, керував людьми. А тепер втратив усе. Але головне — здоров’я, вчився заново говорити, складати речення, формувати думки. Це тривалий процес. Чоловік має пожиттєво приймати ліки по годинах, так можна приглушувати біль. Повернувшись до Миколаєва навесні 2023, ми почали вивчати досвід інших країн, як підтримати організм. Місцеві лікарі зізнавались, що таких фахівців у нас нема. Але вірили: я зможу знайти. Тож я спілкуюсь, спостерігаю, шукаю.
Мабуть, саме відсутність алгоритму включила мої внутрішні ресурси, яких я сама за собою не помічала. Я побачила свій потенціал: хто бореться, тому дається. Це давало мені віри і бажання йти вперед, попри втому.
Коли чоловік пішов захищати Україну, він не думав про те, що за це буде якась винагорода. Як і більшість хлопців тоді йшли не за гроші, а з переконання. А вже через кілька місяців, під час лікування, стало зрозуміло, що без фінансової підтримки не обійтися. Ми виїхали з Миколаєва практично з голими руками, все залишилося вдома. Ще напередодні вторгнення вклали гроші в землю на Херсонщині, хотіли розвивати агробізнес. Усе зникло.
Мені довелося самій вирішувати всі питання: медичні, бюрократичні і фінансові. Міністр оборони тоді публічно обіцяв 100 тисяч гривень пораненим на період лікування. Ми подали документи, але грошей не було. Я зверталася, писала, телефонувала — безрезультатно.
Випадково, шукаючи гарячу лінію, я додзвонилася до полковника з Міністерства оборони, думала, що це офіційний номер. Але саме він виявився тією людиною, яка не залишила мене без відповіді. Він зв’язався з начальником фінансової служби військової частини, і вже за тиждень прийшли перші виплати. З того моменту цей полковник став для мене надійною опорою. Консультував, допомагав, підтримував. Саме він запропонував відправити молодшого сина за кордон на реабілітацію у межах програми для дітей військових. Казав, що вражений таким коханням і обов’язково після перемоги хоче познайомитися з моєю сім’єю.
Тоді я вперше зрозуміла, що навіть у найскладніших обставинах з’являються люди, які стають поруч. Я вдячна начальнику штабу і стройовій частині, адже вони не просто виконували обов’язки, а підтримували словом і ділом.
Це був шлях через закриті двері, але кожна відкрита вела мене до нових рішень і віри в людей.
“Немає універсальної реінтеграції — у кожного свій досвід”
Про зміни в системі підтримки ветеранів та їхніх родин
— В Україні існують групи підтримки для родин ветеранів, але часто вони зводяться лише до формальних зустрічей або дружніх посиденьок за чаєм. Це, звісно, важливо мати коло спілкування, відчувати, що ти не сам. Проте це ще не є повноцінною підтримкою.
Справжня група підтримки — це простір, де дружина або близька людина може отримати знання й розуміння того, як бойовий досвід, поранення, стрес і медичне лікування впливають на психіку, стосунки, навіть на інтимну сферу життя. Це не соромно, про це потрібно говорити відкрито, щиро й професійно. Бо реабілітація стосується не лише тіла, а й емоційного, соціального та сімейного життя.
Нам необхідні групи, які не просто “проводять час”, а навчають: як розуміти себе і ветерана поруч, як адаптуватися до змін, як відновити близькість і довіру. Це і є справжня підтримка. Тільки через знання, повагу до досвіду і відкритість можна пройти цей шлях разом.
Справжня підтримка можлива там, де є віра одне в одного, бажання залишатися разом, навіть коли важко. Війна змінює все, і стосунки теж. Іноді в людей виникає потреба залишити слід у чиємусь житті, навіть через випадкові стосунки. Навіть якщо вдома кохана людина. Це життя. І про це треба вміти говорити чесно, без осуду.
Тому важливо створювати умови для відновлення стосунків у сім’ях військових: сімейні поїздки, ретрити, простір для відвертої розмови. Іноді просто треба побути разом без війни, лікарень і тривог. Просто чоловік і дружина. Разом.
Універсальної моделі реінтеграції не існує. У кожного ветерана свій досвід та історія. І справа не лише у війні. Ми всі були різними ще до неї: з різними родинами, поглядами, травмами. Тому це точно не історія про “два місяці реабілітації і досить”, і точно не лише про працевлаштування “за квотою”.
Розвитком ветеранських програм потрібно займатися саме зараз, поки суспільство ще чутливе до теми. Я дуже боюся, що все піде за сценарієм після АТО: коли ветеранів почнуть сприймати як тягар. Коли зникне фінансування, інтерес і підтримка. Але ці люди вміють воювати. І якщо держава не створить умов для повернення до мирного життя, ми отримаємо не ту країну, за яку боролися.
Ветерани мають жити повноцінно, а не ставати “обличчям для піару”. Ветеранська спільнота може бути сильною та активною. Інакше кожен залишиться сам на сам зі своїми травмами. Добре, якщо поруч є родина. А якщо ні?
Я брала участь у багатьох програмах, сама та разом з чоловіком. Співпрацювала з Міністерством у справах ветеранів, була частиною пілотного проєкту “Помічник ветерана”. Але системні зміни впроваджуються занадто повільно. Повномасштабна війна змінила суспільне сприйняття.
У Києві, Вінниці, Львові, Полтаві є підтримка. А от у Миколаєві, на жаль, її майже немає. Ми маємо розробляти ефективні програми разом з ветеранами. Не за них, а з ними. Інакше реінтеграція залишиться лише словом у презентаціях. Тому в нас запрацювала рада ветеранів війни при Миколаївській обласній раді — це ініціатива ветеранів і про ветеранів.
У лютому 2024 року ми випадково потрапили на психологічну реабілітацію для важкопоранених на Тенерифе. Каталися на катамаранах. Дмитро ще до війни мріяв про це. Я була щаслива, що вдалося здійснити його мрію. Це дало нам ресурс не зламатися, коли в країні немає реабілітації, а є люди, які створюють потужні програми підтримки для важкопоранених.
Під час війни я втратила здатність радіти. Ще в 2022 році я купила на перемогу парні вишиванки: собі — жовту, йому — блакитну. Тримала їх як талісман. Потім зрозуміла: перемоги поки немає, а життя минає. І треба жити зараз, у моменті.
Нам було дуже важко, але сьогодні ми разом.
Я почала дозволяти собі радіти. Бо дуже довго жила з синдромом “відкладеного життя”. Постійна напруга, переживання. Але я побачила, що навколо багато людей живуть так, ніби війни й не було…
Про досвід формування політик
— На початку 2025 року я ухвалила рішення залишити Центр підтримки ветеранів. Не тому, що робота була неважливою, навпаки, я віддавалася їй повністю. Але з часом почала займати більш активну громадську позицію: долучатися до різних заходів, обговорювати складні теми, які часто залишалися поза увагою. Я бачила, що можу об’єднувати ветеранів та їхніх дружин по всій країні. Що можу бути голосом не тільки свого чоловіка, але й інших, хто мовчки повертається і просто зневірюється, коли бачить реальність.
Я відчувала, що потрібно робити не просто поодинокі ініціативи, а системні зміни. Саме тому вирішила піти з Центру і зосередитися на розвитку громадської діяльності, щоб справді впливати на глибинні проблеми.
Було страшнувато йти “в нікуди”, але я зрозуміла: це правильний шлях для реалізації мого потенціалу і підтримки чоловіка, адже я маю бути в ресурсі і не тягнути родину на дно. Бо я теж починала вигоряти.
Під час одного з форумів було заявлено, що жодна ветеранська програма насправді не працює ефективно. Цю позицію підтвердили й інші ветерани. Представник обласної ради, який нещодавно приступив до обов’язків, був здивований почутим, а голова ради підтримав важливість ветеранського напрямку, особливо для нашого регіону, і взяв це питання під особистий контроль. Надалі було запропоновано посаду радника голови обласної ради з ветеранського напрямку для впровадження системних змін з урахуванням можливостей і особливостей регіону. Миколаївська обласна рада зробила важливий крок у підтримці ветеранів — затвердила Комплексну програму соціальної підтримки ветеранів війни та членів їхніх сімей на 2025–2027 роки. Цей документ передбачає створення умов для інтеграції ветеранів у цивільне життя та надання їм всебічної допомоги.
Крім того, при обласній раді була створена Рада ветеранів війни, до складу якої увійшли ветерани, представники військових частин, депутати обласної ради, представники обласної військової адміністрації та громадських ветеранських організацій. Рада має стати місточком між владою та ветеранами, сприяючи аналізу їхніх потреб, покращенню комунікації та моніторингу дотримання прав.
Проводиться аналіз програм, які не дають реальних результатів і мають лише гарні звіти. Ветеранська програма 2021 року вже не відповідає сучасним викликам, адже війна змінилася. Для зміни суспільної свідомості потрібні не декларації, а конкретні дії.
Миколаївська область першою у 2023 році запустила пілотний проєкт “Помічник ветерана” — фахівців супроводу ветеранів, однак виникають проблеми з його реалізацією на місцях. У деяких громадах про цих фахівців взагалі не було інформації. Глибоке розуміння внутрішніх процесів і викликів дозволяє визначити ключові напрямки для вдосконалення як на рівні програм, так і з урахуванням людського фактору.
Наразі цей напрямок є одним із пріоритетних в роботі Миколаївської обласної ради.
Як посилити голос жінок у ветеранській політиці
— Ми не можемо створити єдиний “портрет ветерана”, адже всі вони різні, як і їхні родини. Потрібні окремі програми для дружин, які дочекалися своїх коханих із війни. Їхній досвід також варто трансформувати у конкретні підтримуючі заходи, щоб вони розуміли: після повернення починається новий етап життя і часто у зовсім іншому форматі. Це не має роз’єднувати сім’ї, навпаки потрібно допомогти їм зростати разом через спільний новий досвід.
Досвід війни змінює людей — це факт, але важливо розуміти, як саме і чому. Наприклад, у нас у машині встановлено трекер. Чоловік знає, де я, і це не через недовіру, а заради безпеки, щоб у разі потреби він міг швидко зреагувати. У війні ти звик контролювати ситуацію, і саме це дає відчуття впевненості та безпеки.
Сьогодні дуже важливо, щоб ветеранів не використовували просто для піару чи політичної реклами. Їх не можна “купувати” чи перетворювати на символічні обличчя без реальної підтримки і розуміння. Потрібне справжнє усвідомлення, що ветеранський досвід і лідерські якості є ресурсом для змін, який потрібно розвивати і застосовувати.
Було б добре, якби з’явилася партія ветеранів політична сила, побудована на реальному досвіді, знаннях і бажанні змінювати країну не лише на полі бою, а й у мирному житті. Ветерани вчаться, аналізують, і ті, хто має лідерські якості, досвід війни та прагнення працювати на благо суспільства, могли б активно долучатися до формування державної політики та громадського життя.
Але попереду нас всіх чекає складний шлях. Рух ЧЕСНО дав гарний приклад, як можна залучати ветеранів до змін.
Про зміни в діяльності чоловіка після навчань
— Я допомагаю чоловікові розвивати його громадську діяльність. Зараз він працює у благодійному фонді “Рокада” в рамках проєкту про адаптацію, пошук себе і власне відновлення після війни. Для нього це не просто новий етап, а необхідний період для переосмислення і внутрішнього становлення. Хаби стійкості по області. Ця робота дає йому можливість бути залученим та потрібним, спілкуватися з ветеранами у громадах, чути їхні історії та відчувати зв’язок із тими, хто пройшов схожий шлях.
Саме у день кар’єри у Veteran Hub йому запропонували цю роботу. Це історія про те, як можна віднайти себе і почати новий етап після війни. Але важливо розуміти, що він в пошуку, і це шанс зрозуміти, що буде далі.
Раніше Дмитро намагався знайти роботу, але відчував, що не зможе працювати у середовищі, яке не розділяє його цінностей і ставлення до життя — хто ховається, боїться або просто не готовий.
Після повернення він пів року просто сидів у чотирьох стінах. Не спілкувався, не хотів бачити людей, не говорив. Я зрозуміла, що мушу щось зробити, аби витягти його з цієї безодні, але так, щоб це було його власне рішення.
Я заповнювали різні анкети на реабілітаційні програми, навчання, соціальні ініціативи. Коли нас обирали, то це було поштовхом зрушити з місця. Так я почала разом із чоловіком проходити цей шлях.
Завдяки участі в навчаннях від IFES і Руху ЧЕСНО він відчув перші сигнали змін. Бездіяльність його знищувала, адже він завжди був проактивним. Саме включення в такі проєкти дало мотивацію жити й не здаватися.
Першим важливим кроком був курс для ветеранів з інвалідністю “Шлях до змін”. Він перестав соромитися порушення мовлення, почав відкриватися та говорити. Спілкування з побратимами стало точкою соціалізації. Дмитро побачив, що не один і що життя триває.
Цей шлях до змін ми проходимо разом. Я точно знаю, що моя підтримка дієва. Бо ми реінтегрувались разом у новий досвід та нову реальність.
Перевагою навчання від ЧЕСНО було продовження на чотири модулі. Це дозволило бути активним вже вдома, включилася соціальна місія. Одна зі складових реінтеграції — пошук нового сенсу. Так чоловік почав долучати до соціальної місії. Разом з побратимами з різних куточків України. Це дуже цінно.
Хлопці перезнайомилися на навчаннях, тепер спілкуються, підтримують один одного. ЧЕСНО задали високу паланку. Хочеться, щоб програми одна в одну переходили і досвід впроваджувався на місцях, а підтримка від організаторів була і надалі. Також хочеться і програм лідерства для дружин, які є тим тилом і підтримкою.
Про родини ветеранів та їхню роль в ухваленні рішень
— Зараз я є секретарем Ради ветеранів війни при Миколаївській обласній раді, є членкинею робочої групи при Комітеті Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів. Також разом із чоловіком ми є частиною консультативно-аналітичного центру Veteran Hub. Ми з різних сторін бачимо, як насправді відбувається реінтеграція. Родини щодня проживають цей процес не в теорії, а на практиці.
Ми точно знаємо, що працює, а що є лише красивими словами у звітах. Тому зараз надважливо створити ефективну модель підтримки ветеранів і їхніх родин. Без формальностей і сухих “відписок”. Бо ветеран не має приходити до центру підтримки, щоб почути: “грошей немає”, “реабілітація не передбачена” чи “програми не працюють”. Таке спілкування відштовхує, знецінює досвід і руйнує довіру.
Є ще багато викликів від відсутності єдиної моделі до ризиків, повʼязаних із захистом персональних даних. Але ці проблеми не мають стати причиною бездіяльності. Ще до повномасштабної війни Veteran Hub запропонував модель “Шлях ветерана”, вона передбачає етапи повернення до цивільного життя. Але й ця модель не є універсальною, комусь вистачає року, щоб адаптуватися, хтось шукає себе пʼять років і більше. І це теж нормально.
*Фото з особистого архіву Вероніки Гнатюк
Дуже важливо, щоб ветеран не залишався наодинці з викликами. Щоб у суспільстві зʼявлялися неформальні “маяки”-приклади, середовище, можливості, у які можна включитися. Бо квота — це не завжди шанс, інколи це просто галочка для статистики. Взяли людину з інвалідністю чи ветерана на мінімальну зарплату, не включили в команду, не створили умов і людина спивається, закривається, почувається використаною. Це вже не просто помилка — це небезпека. Ми не маємо допустити, щоб ветерани повторили шлях забутих і знецінених.
Ветерани не обкладинка для проєктів і не зручний бренд. Вони носії унікального досвіду, відповідальності та лідерства. І ми як суспільство маємо це не просто визнати, а підтримати.
Я дружина ветерана. І я знаю, що реінтеграція — це не програми на папері, а щоденна робота серця й розуму. Ми ті, хто тримає тил і не здається. Моя мета не співчуття, а справжні зміни. Щоб ветерани й їхні родини мали реальну підтримку, голос і гідність.
Спілкувалась: Катерина Маркіна
