Мене звати Петро Михайлович Ганзій. Я – ветеран та ініціатор створення «Незалежної Коаліції Воїнів України». Цей текст — не спроба говорити від імені всіх військових чи ветеранів. Це мій погляд, сформований власним досвідом війни, поверненням до цивільного життя та спостереженням за тим, що відбувається по обидва боки цієї межі.
Перш ніж говорити про ветеранів, цивільних, владу, громадські організації чи окремих політиків, я хочу визначити точку, з якої дивлюся на всі ці питання. Найвищим пріоритетом для мене є інтерес українського народу та збереження української держави. Ми перебуваємо у війні з ворогом, який не приховує своїх намірів щодо України. Тому будь-яку проблему, яку я порушуватиму далі, пропоную оцінювати передусім через одне питання: це посилює Україну чи послаблює її?! Саме через цю призму — Україна, нація, народ — я пропоную дивитися на все, що буде сказано далі.
«Що я ще маю зробити?!»
Ми часто чуємо: «Повернуться військові — наведуть лад». Я також хочу в це вірити і цю думку підтримую. Але саме слово «повернуться» нічого автоматично не вирішить. Бо паралельно є інша фраза, яку сьогодні дедалі частіше можна почути від самих військових: «А що я ще маю зробити?» І я розумію це запитання.
Бо за ним стоїть не одна проблема. Перша — смерть. Ризик загинути, поранення, загибель побратимів, полон. Друга — сама військова система: субординація, накази, відповідальність, бюрократія, несправедливість і ті внутрішні проблеми Збройних сил, про які військові добре знають. Третя — сім’я. Хтось місяцями не бачить дітей. У когось сім’я тільки формується, у когось руйнується. Хтось не може бути поруч із найближчими тоді, коли найбільше їм потрібен. Четверта — те, що військовий бачить усередині країни. Ти перебуваєш там, де кожен день може стати останнім, і водночас бачиш корупцію, байдужість, конфлікти, несправедливість і зовсім інше життя за сотні кілометрів від тебе. П’ята — зовнішній світ: допомога союзників, міжнародна політика, новини, рішення, від яких залежить ситуація на фронті.
Людина витримує все це одночасно, а наступного ранку знову виконує бойове завдання. Для мене це героїчний вчинок. Тому я не хочу відповідати військовому: «Ти повинен зробити ще більше». Він уже робить надзвичайно багато. Він справедливо може сказати: я душу й тіло поклав, я віддав свій час, здоров’я, час із сім’єю і власною дитиною — що я ще маю зробити? Я це розумію. Але тоді виникає інше питання: хто змінюватиме країну?!
Спільнота. Підтримка. Захист
Після важкого поранення і повернення до цивільного життя я почав краще розуміти й іншу сторону. Коли підводить здоров’я, коли ти не відчуваєш впевненого захисту, коли є сім’я, робота, діти, фінансові проблеми — набагато складніше просто сказати: завтра я піду боротися із системою. І я хочу, щоб воїн теж це зрозумів: так, твоя ситуація може бути незрівнянно важчою, але це не означає, що людині тут усе легко.
Але водночас я вважаю, що саме це нам і доведеться робити. Ми часто говоримо: «Повернуться військові — наведуть лад». То ось як це може виглядати на практиці. Подивіться на Олександра Швецова — воїна, який сьогодні публічно говорить про проблеми, звертається до судів, прокуратури, державних органів, викладає відео і добивається реакції. Подивіться не тільки на те, про що він говорить, а й на те, як система реагує на вимогу справедливості. Бо це і є одне з питань, які я хочу поставити: ми воювали за цю країну, ризикували своїм життям і здоров’ям, наші побратими віддали за неї життя — то як ця країна реагує сьогодні, коли воїн уже тут вимагає справедливості? І це не означає, що завтра кожен військовий повинен піти воювати із судами, прокуратурою чи чиновниками. Я якраз хочу показати, наскільки це непросто.
Я скажу навіть про себе: коли здоров’я підшатане, коли за плечима тяжке поранення і ти не відчуваєш захисту, я не готовий бездумно йти в прямий бій із системою. І я хочу прямо пояснити, що маю на увазі. Ми живемо в країні, де за останні роки були вбиті Ірина Фаріон, Дем’ян Ганул в Одесі, Андрій Парубій; відбувалися теракти й підриви, зокрема спрямовані проти військових та правоохоронців. Пам’ятаймо В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Андрія Кузьменка — Кузьму. Вони були різними, але кожен говорив те, що вважав правдою, і не мовчав. І тут треба зрозуміти просту річ: коли ти йдеш проти ворога, який готовий нищити, тиснути або вбивати, один ти вразливий. Можна бути сильним, принциповим, мати правду на своїй стороні — але якщо ти один, тебе легше зламати. Саме тому потрібні спільнота, підтримка і захист. Не для того, щоб усі думали однаково, а для того, щоб той, хто говорить правду і бореться за справедливість, не залишався один. Це вже не теорія — це події, які реально відбувалися в Україні.
Тому я не хочу створювати ілюзію, що достатньо зібрати сто тисяч чи двісті тисячі людей, голосно заявити про себе — і далі нічого не станеться. Коли ти створюєш вагу голосу, питання безпеки також стає реальним питанням. Особливо коли ми воюємо з ворогом, спецслужби якого вже використовували завербованих людей для терактів в Україні.
Нероздільність ваги голосу і безпеки
Сильна ветеранська спільнота потрібна передусім Україні. І саме тому, якщо ми хочемо будувати таку спільноту серйозно і на роки, ми маємо думати не тільки про те, як об’єднати голоси, а й про те, як захистити людей, які беруть на себе відповідальність. Бо йдеться не про чергову групу в соціальній мережі. Йдеться про потенційно одну з найбільших суспільних спільнот країни.
Ми говоримо про спільноту, яка в майбутньому разом із родинами може налічувати мільйони людей. Це вже не просто категорія населення. Це величезний людський потенціал і один із механізмів майбутнього України. Саме тому питання її єдності, незалежності,ваги голосу і безпеки для мене нероздільні.
Хочу зафіксувати ще одну річ. Правда не перестає бути правдою через того, хто її сказав. Правда не має біографії. У публічному просторі ми дуже часто робимо навпаки: людина говорить правильні речі, але замість того, щоб розібрати, що саме вона сказала, ми починаємо розбирати саму людину: «А хто ти такий?», «А ти сам колись робив ось так?», «А тепер нам щось розказуєш!». І правильна думка починає змазуватися біографією того, хто її озвучив.
Я не кажу, що не треба оцінювати вчинки людини. Треба. Але факт треба оцінювати як факт, а правду — як правду. Наведу грубий, але зрозумілий приклад: навіть якщо людина, яка сама вбила, скаже «людей убивати не можна», ця фраза не стане неправдою через те, хто її сказав. Ми можемо і повинні оцінювати її вчинок окремо, але не можемо через це перевернути правду навпаки. Саме цю слабкість суспільства ворог може використовувати: вкладати правдиві речі в уста людей, яким суспільство не довіряє, щоб разом із людиною ми відкинули й саму правду. Тому для мене правило просте: спочатку оцінюємо факт і зміст, а потім — того, хто говорить.
І тут ми приходимо до поняття, яке для мене є ключовим, — вага голосу. Уявімо звичайного електрика, слюсаря чи вчителя. Він бачить проблему, говорить правильні речі, пише звернення. Але дуже часто для великої системи це залишається голосом однієї людини. Проблема не в тому, що його голос нічого не означає. Проблема в тому, що він залишається одним.
Точно так само може статися з ветеранами. Ми говоримо: «Повернуться військові — наведуть лад». Добре. Але якщо повернуться сотні тисяч людей і кожен тягнутиме свою ковдру, один говоритиме одне, другий — друге, третій узагалі не захоче ні з ким говорити, то як саме ми наведемо цей лад? Ми отримаємо сотні тисяч голосів, але не обов’язково отримаємо спільну силу.
У кожного – своя призма
Сьогодні ветеранська спільнота нагадує мені розірвану ковдру. Є громадські організації, ветеранські простори, фонди, ради, окремі лідери та ініціативи. І я не хочу сказати, що хтось із них працює неправильно. Навпаки. Людина, яка пройшла полон, бачить одні проблеми. Ветеран, який після поранення пересувається на кріслі колісному, — інші. Військовий, який продовжує службу, — треті. Родина загиблого Захисника — четверті. Є СЗЧ, добровільна чи недобровільна мобілізація, тилова або бойова посада, поранений чи непоранений, полон, різні роки й етапи війни — і цей перелік можна продовжувати. Кожен має свою призму і свою проблему. І кожна з цих проблем справжня.
Саме тому в цьому матеріалі для мене важливі голоси різних людей: ветерана, який пережив полон; ветерана з тяжким пораненням, який сьогодні пересувається на кріслі колісному; матері загиблого воїна. Вони бачать різні проблеми ветеранської політики, і саме так має бути. Нам не потрібно доводити, що проблема одного «правильніша» за проблему іншого. Нам потрібно почути їх усі, зібрати, а далі визначати пріоритетність.
Ось, наприклад, як свої пріоритети бачить ветеран із тяжким пораненням та І групою інвалідності:
«Для мене зараз найважливіше — це економічна стабільність. Через стан здоров’я я вже не маю тієї впевненості й сил, які були раніше, тому хочеться розуміти, що ти можеш нормально жити, працювати, забезпечувати себе і не залишишся сам зі своїми проблемами. Друге — це постійна медична підтримка. Не разове лікування, а постійно: стаціонар, реабілітація, масажі, процедури, гідрованни — усе, що реально допомагає тримати стан.
Але тут є ще одна проблема: медичну реабілітацію треба поєднувати з поверненням людини до нормального життя. Якщо ветеран уже працює або навчається, треба враховувати час на необхідні процедури, реабілітацію і лікування, а не ставити його перед вибором — або робота й навчання, або здоров’я. І ще важливо не відчувати себе забутим чи непотрібним. Хотілося б бачити сильну ветеранську спільноту, де люди підтримують один одного і розуміють, що їхній голос має вагу».
Візовський Владислав, ветеран, особа з інвалідністю внаслідок війни І групи, 93 Бригада Холодний ЯР:
«Окремо хочу звернутися до матерів, дружин, батьків і дітей наших загиблих Захисників, зокрема до рад і спільнот матерів: підтримайте цю розмову і долучайтеся. Я розумію, що за словами «родина загиблого» стоїть не статус у документі, а людина, якої вже ніколи не повернеш. Я знаю і розумію, що тут є свій біль, свої проблеми й свої питання до держави. Тому голос рідних також має бути почутий і врахований. Один із таких поглядів — бачення матері загиблого Захисника»:
«Для мене дуже важливо, щоб пам’ять про загиблих Захисників не зводилася лише до дати народження і дати загибелі. Треба розповідати, ким вони були, як жили, у що вірили, про що мріяли і за які цінності віддали своє життя. Я бачу в цьому основу нового покоління національно-патріотичного виховання. Не просто формальні заходи чи хвилини мовчання, а живі історії людей, на яких молодь може вчитися — розуміти їхні життєві принципи, вибір, відповідальність і любов до України.
Для мене сильна спільнота — це також про пам’ять. Родини загиблих, ветерани, військові й суспільство мають більше об’єднуватися. Ми не повинні залишатися кожен зі своїм болем окремо. Наше завдання — зберегти ці історії, передати їх дітям і наступним поколінням, щоб вони розуміли, заради чого ці люди воювали і якою хотіли бачити Україну. Бо коли ми разом пам’ятаємо наших воїнів і продовжуємо те, за що вони боролися, їхній подвиг не закінчується. Пам’ять стає живою і продовжує працювати для України».
Катерина Ільницька, мати загиблого Захисника:
«Звідси виникає питання: а хто сьогодні визначає ветеранську політику? Ми правильно говоримо: «Нічого про ветеранів без ветеранів». Але для мене це не означає, що 100, 500 чи 2 000 найбільш активних ветеранів мають визначити позицію всієї ветеранської спільноти. Не 100 і не 2 000 людей повинні сказати за всіх, що таке ветеранська політика і які в ній пріоритети. Одна людина також не може сказати: «Так думають усі ветерани». Я такого права не маю. І ніхто окремо його не має.
Саме тому виникла ідея проєкту «Голос ветерана». Його перше завдання — не розповісти ветеранам, чого вони повинні хотіти. Навпаки — запитати їх. Що для нас є ветеранською політикою? Які проблеми мають різні категорії ветеранів і родин? Які з них є першочерговими? Якою має бути ветеранська політика України не тільки сьогодні, а через п’ять чи десять років? Для цього потрібна незалежна спільнота і платформа, де будуть не вибіркові «правильні» воїни, а можливість голосу для всіх. І окремо я хочу звернутися до тих воїнів, які пройшли через найважчі випробування цієї війни. Ви пройшли полон, катування, тяжкі поранення, найважчі бої. Дехто вижив там, де, здавалося, вижити неможливо. Я хочу звернутися саме до вас: не мовчіть і не залишайтеся осторонь. Нам потрібен ваш досвід у цьому об’єднанні. Не для того, щоб сказати, що ваш голос важливіший за голос іншого воїна, а щоб ваша витривалість, ваш досвід і розуміння ціни цієї держави допомогли нам усім не розсипатися на окремі групи».
І ось як ветеран, який сам пройшов полон, бачить те, якою має бути сильна ветеранська спільнота:
«У мене зараз таке враження, що ветеранська політика багато в чому робиться для галочки. Про лікування і реабілітацію багато говорять, але ця тема вже стала таким собі мейнстрімом, а реальне ставлення до ветеранів, на мою думку, стає гіршим. І найбільше мене лякає думка, що через 6–9 років про ветеранів просто почнуть забувати. Якщо це стане нормою — для мене це не норма, а ганьба.
Для мене один із головних пріоритетів — економічна стабільність ветерана. Соціальна підтримка не завжди дає відчуття стабільності, а після війни здоров’я вже не те, щоб бути повністю впевненим у власних силах. Мені, наприклад, психологічно некомфортно просто повернутися і працювати на людину, яка взагалі не була пов’язана з війною. Тому я б хотів, щоб ми більше говорили про спільні економічні проєкти ветеранів, ветеранський бізнес і можливість підтримувати один одного економічно.
Але для сильної ветеранської спільноти цього мало. На мою думку, потрібно готувати ветеранів до публічного управління і роботи у владі. Не просто тому, що людина ветеран, а щоб вона мала знання, компетентність і могла реально управляти та приймати рішення. Ми звикли до ситуації, коли ветеран кудись приходить і щось просить. Я хочу, щоб ветерани були серед тих, хто сам формує рішення.
Для мене головна мета — сильний голос і сильна спільнота. Умовно — спільнота в 1 000 000 ветеранів, яка здатна говорити про свої проблеми, визначати пріоритети й впливати на рішення. Ветеранську політику повинні формувати не одиниці від імені всіх — у її формуванні мають брати участь самі ветерани».
Євген Тараненко, ветеран, колишній військовополонений, 36 бригада морської піхоти:
«Якщо говорити про мою особисту позицію, то я бачу кілька головних пріоритетів сильної ветеранської спільноти. Перший — економічна стабільність Воїна. Людина після служби, поранення чи повернення до цивільного життя повинна мати можливість працювати, розвиватися, забезпечувати себе і свою сім’ю та бути впевненою у завтрашньому дні.
Другий — подолання тієї самої «розірваної ковдри». Сьогодні ветерани, діючі військові, родини загиблих, поранені, полонені, ветерани різних років війни часто існують окремими спільнотами. Так, категорії потрібні, щоб бачити різні проблеми й не втрачати специфіку кожної групи. Але вони не повинні ставати причиною нашого роз’єднання. Для мене основа одна — Воїн. Різний досвід ми повинні враховувати, але спільний голос маємо формувати разом.
Третій пріоритет — формування власних лідерів. Фраза «те, що ти воював, ще не означає, що ти керівник» сама по собі правильна. Але проблема починається тоді, коли нею фактично закривають ветеранам шлях до участі у формуванні ветеранської політики та управлінні процесами, які безпосередньо стосуються їхнього життя. Ніхто не говорить, що кожен воїн автоматично має стати керівником. Для цього потрібні знання, освіта, компетентність і довіра.
Але саме для цього й потрібна сильна спільнота. Якщо навіть активне ядро такої спільноти становитиме 400–500 тисяч воїнів — це вже величезна сила. Серед них є управлінці, підприємці, юристи, військові командири, викладачі, фахівці з різних сфер. І вже сама спільнота повинна бачити своїх людей, готувати їх, визначати тих, кому довіряє, і делегувати їх у власні керівні органи та до роботи над ветеранською політикою. Не тому, що вони просто воювали, а тому, що спільнота знає їхню компетентність і дала їм свою довіру. Не «я воював — тому я керівник», а «ми спільнота — і ми самі здатні виростити та визначити своїх лідерів».
Четвертий пріоритет — національно-патріотичне виховання. Досвід воїнів, історії загиблих Захисників, їхні цінності, вибір і те, заради чого вони боролися, повинні передаватися наступним поколінням. Це не тільки про пам’ять. Це про те, якими виростуть наші діти, кого вони вважатимуть прикладом і якою бачитимуть Україну в майбутньому.
Саме тому для мене принциповою є назва «Незалежна Коаліція Воїнів України». Незалежна — тому що вона не повинна належати окремій бригаді, роду військ, політичній силі, установі чи окремій сфері. Коаліція Воїнів — тому що основою для мене є не рік війни, не статус і не підрозділ. Основа — Воїн. А завдання сильної спільноти — об’єднати різний досвід, визначити спільні пріоритети, виростити своїх компетентних лідерів і через них реально впливати на те, якою буде ветеранська політика і яким буде майбутнє України.
Але скажу одразу: абракадабри не буде. Завтра не виникне сайт і групи, де вже є десятки тисяч ветеранів, усі розподілені за категоріями, усі конструктивно обговорюють проблеми й голосують. Якщо хтось уміє начаклувати таку систему за одну ніч — будь ласка, я буду тільки радий. Насправді це складна і довга робота. І її треба робити поступово, малими кроками.
Тому я вірю у правило одного відсотка. Сьогодні ти прочитав цю статтю. Можливо, просто сказав побратиму: «Є така ідея». Через два тижні десь знову побачив «Голос ветерана» і подумав: добре, зареєструюся. Потім відповів на одне питання. Потім проголосував за проблему, яку вважаєш пріоритетною. Не потрібно одразу віддавати цьому 24 години на добу. Якщо людина сьогодні не витратила на цю справу весь свій час, це не означає, що справа погана. Велика система так не будується. Вона будується маленькими кроками. Ця стаття — один із них.
Але якщо ми хочемо об’єднати ветеранів, мусимо торкнутися ще одного незручного питання: «А ти де був? А що ти бачив?» Я не хочу робити вигляд, що всі військові пройшли однаковий шлях. Ні. Ми самі прекрасно знаємо, що таке три місяці чи пів року в окопах. Знаємо, що таке полон. Знаємо, що таке тяжке поранення. Знаємо, які вчинки є реально героїчними. Це наша внутрішня кухня. Я був, я бачив, я знаю — мені тут розказувати не треба. Але це не означає, що через це ми маємо зменшувати роль іншого військового. Тим більше робити це публічно.
Людина після полону може знати те, чого не знаю я. Піхотинець знає свою реальність. Медик — свою. Поранений — свою. Воїн залишається воїном. Різний досвід дає різний погляд і різну компетентність у конкретних питаннях, але не повинен перетворюватися на спосіб принизити іншого військового чи забрати в нього право голосу. Кожен такий випадок не об’єднує нас — він ще більше розриває нашу спільноту.
І особливо небезпечно, коли питання «А де ти був? А що ти бачив?» виходить із нашої внутрішньої військової розмови в публічний простір і стає способом приниження. Цивільна людина має право критикувати ветерана. Військова служба не робить нас автоматично правими у всьому. Але й ветеран не повинен щоразу доводити право говорити кількістю пережитих обстрілів. Якщо людина говорить неправду — покажіть, де неправда. Якщо маніпулює — покажіть маніпуляцію. Не підміняймо зміст питанням: «А хто ти такий, щоб це говорити?»
Тому одна з наступних великих розмов, яку нам доведеться провести, звучить так: «хто має право голосу?» Моя відповідь щодо ветеранської політики проста: ветерани мають говорити самі за себе — усі, а не тільки найгучніші. І це не означає, що всі повинні думати однаково. Навпаки, нам потрібні різні позиції, щоб із них сформувати реальні проблеми, побачити ризики і визначити пріоритети.
Ми можемо сперечатися, критикувати, не погоджуватися. Але давайте залишатися цивілізованими людьми. І окремо прошу: не треба просто писати «нічого не вийде». Так ви не допоможете — ви лише зневірите інших. Якщо бачите проблему, напишіть конкретно: «Я бачу ось такий ризик, тому що…». Якщо бачите слабке місце — покажіть його. Одна людина фізично не може побачити всі сфери, всі категорії і всі можливі випадки. Саме тому це має працювати як команда: один дає інформацію, другий бачить інший ризик, третій пропонує рішення — і з цього формується загальний результат.
Щоб визначати пріоритетність, потрібна незалежна платформа, де можуть бути всі воїни, а не вибірково запрошені люди. Де проблема не стає головною лише тому, що її озвучив найвідоміший або найгучніший. Де ми можемо побачити, що хвилює різні категорії, і вже після цього говорити про спільні пріоритети ветеранської політики.
Я не знаю, чи підтримають цю ідею десять ветеранів і воїнів, тисяча чи сто тисяч. Саме тому першим кроком має бути не створення чергового «представника всіх ветеранів», а запитання до самих ветеранів: чи потрібен нам спільний простір, де кожен ветеран матиме голос, а пріоритети визначатимуться не гучністю окремої людини, а позицією спільноти?»
Не хочу говорити від імені всіх ветеранів і воїнів, які стоять на лінії фронту. Я хочу створити механізм, через який ветерани зможуть говорити від свого імені самі. Ти — «Голос ветерана». Ця стаття — лише перший маленький крок, щоб зрозуміти, чи потрібен нам цей шлях. Я рухаюся малими кроками, враховуючи власні сили. Але я вірю: навіть малий крок змінює світ. Спільний голос. Одна спільнота. Спільна мета.
Якщо ви підтримуєте цю ідею — долучайтеся. Поділіться своїм досвідом, допоможіть інформаційно, організаційно чи професійно, розкажіть про ініціативу побратимам. Якщо бачите проблему чи ризик — скажіть про нього і запропонуйте своє бачення. Кожен може зробити свій один відсоток. Це наша спільна мета — щоб голос воїнів України був почутий. Усе це я роблю з вірою в Господа Бога Ісуса Христа. Віра дає мені силу не зупинятися, служити людям і працювати заради України. Я вірю: якщо кожен зробить свій один відсоток, разом ми зможемо змінити значно більше.
Незалежна Коаліція Воїнів України
м. Львів
Проєкт «Голос ветерана»
e-mail: nkvu.ukraine@gmail.com
Петро Ганзій
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)