Тернопільські «Вікінги» розпочали підготовку до дебюту в Суперлізі – найвищому дивізіоні чемпіонату України з ампфутболу. За один сезон команда пройшла шлях від перших тренувань до професійних змагань. Для військових, які отримали важкі поранення та ампутації, участь у клубі стала формою дієвої реабілітації та можливістю повернутися у великий спорт.
Усі польові гравці тут мають ампутацію однієї ноги, воротарі – руки. Це не реабілітаційний гурток і не терапевтична група. Це професійний спорт, де за правилами потрібно грати без протезів, тримаючи баланс на одній кінцівці та двох милицях.
– Коли ми тільки починали, – згадує засновник команди Ярослав Несторович, – а було це 6 травня минулого року, на перше тренування прийшло всього семеро чи восьмеро людей. Хто в чому одягнений, усі розгублені. Дехто не міг влучити по м’ячу. Були й великі труднощі психологічного характеру: зняти протез і вийти на поле перед іншими – це певний бар’єр…
Ярослав займається соціальними проєктами понад двадцять років. Свого часу захоплення футболом привело до створення в Тернополі фан-клубу мадридського «Реалу», офіційно зареєстрованого в Іспанії. Ідея створити ампфутбольну команду з’явилася після дзвінка керівника проєкту «Ліга Дужих», який запропонував розвивати цей напрям у регіоні. І Ярослав Несторович вирішив спробувати.
АЖ ІСКРИ СИПЛЯТЬСЯ…
Сьогодні в команді «Вікінги» тринадцять гравців. Більшість із них – ветерани 44 артилерійської бригади, 105 бригади ТРО, колишні працівники поліції. Є кадрові військові та добровольці, які воювали ще з часів АТО та ООС. Проте капітан команди – цивільний. Він втратив ногу під час ракетного удару в Києві, не встигнувши добігти до укриття.
– Команду неможливо збудувати без дисципліни, – каже Ярослав. – Ми пройшли через ряд конфліктів, криз і травм. Але «склеїли» цей прообраз колективу. Гравці скачуть на милицях так, аж іскри сипляться. Можуть обігнати здорову людину на двох ногах.
Тренування проходять двічі на тиждень по півтори години. Додатково хлопці відвідують силові заняття в залі. Процесом керують професіонали: викладач Педагогічного університету Михайло Оліяр та легендарний паралімпієць Іван Шкварло – п’ятиразовий чемпіон світу й п’ятиразовий чемпіон Європи з футболу, який має понад двадцять років ігрового досвіду.
Адміністратор команди Любомир Перожак колись грав за юніорів у ДЮСШ. Він втратив обидві ноги, але залишився в футболі. Ярослав згадує їхню першу зустріч:
– Ми здзвонилися. Він каже: «Збігаю, заберу дитину з садочку і приїду». А приїхав… без обох ніг. Побачив мою реакцію й питає: «Що, не візьмете?..» Зараз він – наш головний організатор. Його дружина приїздить на всі змагання, приводить дітей на тренування.
Фінансова сторона проєкту тримається на особистих контактах і міжнародній співпраці. Від ігрової форми до зимових курток – усім забезпечують волонтери. Звернення до великих і відомих фірм виявилися безрезультатними. Натомість допомагають дрібні підприємці, яких ніхто не знає. Бувають і зовсім випадкові спонсори: зустрів засновник знайомого, якого не бачив багато років, розповів про команду. Той каже: «Спробую допомогти». І перераховує 50 тисяч гривень… Також надала допомогу «Укрзалізниця», в управлінні ветеранської політики допомогли із гравцями. Медичний супровід забезпечив директор Центру екстреної медичної допомоги Олександр Ріпка. Тепер на тренуваннях завжди чергує лікар, а медики іноді навіть подають гравцям м’ячі.
СУПЕРЛІГА– ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Минулого року «Вікінги» взяли участь у чемпіонаті України «Ліга Дужих», що складався з п’яти турів. Суперники були різними: від новостворених колективів до досвідчених команд на кшталт львівської «Покрови», яка не пропустила жодного гола, чи донецького «Шахтаря», де тренуються роками. Тернополяни вибороли «срібло» у своїй групі та отримали право грати в Суперлізі, де змагатимуться вісім найсильніших команд країни.
– Суперліга – це зовсім інший рівень відповідальності, – говорить Нестерович. –Там грають збалансовані команди, які існують не один рік. Нам потрібно добирати людей. У Львові в команді близько 40 осіб, бо там великі реабілітаційні центри. У нас поки що тринадцять. Це – основний склад, а потрібно ще хоча б 3–4 гравці.
Ярослав планує звертатися за досвідом до польських тренерів, де рівень ампфутболу значно вищий. Але головне завдання залишається незмінним: створити простір, де ветеран після важкого поранення знову відчує азарт боротьби та смак перемоги. Срібні медалі сезону в руках, але «Вікінги» готуються до нових викликів. Для них футбол – це спосіб довести, що відсутність кінцівки не означає відсутність волі до гри.
«Я БУДУ ПЕРШИМ!»
Михайло Конон каже, що із власних 34 років він провів на полі 32. Батько привів його на тренування у дворічному віці, й відтоді футбол став для нього природним середовищем. Михайло грав на рідній Гусятинщині, де був капітаном сільської команди.
Війна змінила обставини, але не позбавила Михайла швидкості. Його поранення було раптовим. Перебуваючи у відрядженні в Києві, не встиг дістатися до сховища під час ракетного удару. Відчув гострий біль та одразу зрозумів, що ноги немає. Це була висока травматична ампутація.
Перша пропозиція повернутися у спорт прийшла не з Тернополя. Михайла знайшли через сестру й запросили до львівської команди «Покрова». Проте він відмовився.
– Я знав, що мені сподобається й доведеться постійно їздити до Львова, – розповідає Конон. – Тому сказав: якщо буде команда в Тернополі, я буду першим!
За місяць потому зателефонував Ярослав Несторович, який якраз збирав людей. Михайло погодився, не думаючи. Сьогодні він лідер на полі, бачить гру на декілька ходів уперед і почувається як риба у воді. Поки триває матч, він повністю поринає у гру, демонструючи майстерність, що напрацьовувалася десятиліттями. Володіння мовою футболу – стихія Конона. Там, у межах штучного газону, капітану все зрозуміло без слів: він миттєво зчитує позиції та керує ритмом.
Проте роль лідера для нього не обмежується лише грою. Михайло зізнається, що на полі бути капітаном значно легше, ніж поза ним. Налаштування команди перед матчем, вибудовування комунікації та згуртованість у роздягальні вимагають більше зусиль. Проте під час тренувань, тривалих поїздок чи спільних сніданків у готелях команда тримається саме навколо Михайла. Не всі «Вікінги» мають футбольне минуле, тому кожен прислухається до капітана та орієнтується на його досвід.
ПОВЕРНЕННЯ ДО АКТИВНОГО ЖИТТЯ
Поки Михайло тримає ігровий каркас, інші гравці додають команді стійкості. У кожного з них – свій шлях на поле. Для Олега Мартищука, колишнього прикордонника, футбол став способом повернутися до нормального ритму життя. У той момент, коли ми домовлялися про інтерв’ю, він тримав на руках тримісячного сина Марка. Олег попросив трохи почекати, поки дитина засне.
– Майже п’ять років я служив у прикордонних військах, – розповідає Олег. – Коли зайшли окупанти, наш підрозділ відпочивав. Вісім місяців провів в окупації. Шлях до Тернополя виявився довгим: виїжджати довелося через Крим та росію, а далі – через Литву та Польщу. Як тільки опинився на підконтрольній Україні території, одразу мобілізувався до 24-ї окремої механізованої бригади.
Поранення Мартищук отримав під час захисту селища Нью-Йорк на Донеччині. Командир відділення виносив його на собі вісім кілометрів під обстрілами. Саме завдяки йому боєць залишився живим.
– До футболу підштовхнула дружина, – згадує він. – Поки лежав у госпіталі, бачив, як хлопці ходять і запрошують на тренування, але вагався пів року. Тепер не можу дочекатися чергового виїзду на поле. Для мене це можливість скинути емоційну напругу. Тут суцільний позитив. Можна й побігати, й покричати, коли не забиваємо голи.
Сьогодні війна для Олега – це пам’ять про тих, хто допоміг вижити під обстрілами, а сьогодення – звичайні цивільні будні та піклування про сина.
Зараз «Вікінги» готуються до дебюту в Суперлізі – найвищому дивізіоні чемпіонату України з ампфутболу. Окрім команди з Тернополя за першість змагатимуться ще сім команд – із Донецька, Івано-Франківська, Львова, Луцька, Черкас, Харкова та Київщини.
Крім внутрішніх ігор, у планах спільні тренування з польськими клубами та поїздка до Мадрида для обміну досвідом із футбольним клубом «Реал».
Склад тернопільської команди продовжує формуватися. Тренування відкриті для ветеранів з ампутаціями чи важкими пораненнями кінцівок. Кожен новий гравець на полі – це ще одна особиста історія про повернення до активного життя.