В Україні чи не щодня зростає кількість ветеранів. За офіційними даними, станом на квітень 2026 року їх уже близько 1,8 млн, а в майбутньому може бути до 5–6 млн. І питання їхнього повернення до звичайного життя стає дедалі гострішим. На папері все виглядає непогано: є закони, які гарантують роботу, захист від звільнення, переваги при працевлаштуванні та інші соціальні механізми. Але на практиці цього виявляється недостатньо, розповідає видання “Еспресо”.
Формально держава захищає ветеранів. Робоче місце за ними зберігається під час служби, після повернення є переваги при працевлаштуванні, а роботодавці не мають права відмовляти через інвалідність без обґрунтування. Але навіть за наявності всіх цих правил ветерани все одно стикаються з труднощами. І причина часто не в роботодавцях і не в законах.
За результатами національного опитування ветеранів війни, головний бар’єр зовсім не зовнішній, а внутрішній. Фахівці та самі ветерани все частіше говорять про іншу проблему — психологічну адаптацію після фронту.
Також одна з ключових речей — різкий контраст у доходах і стилі життя. Людина, яка на війні могла отримувати значно більші виплати, повертається у цивільний світ із зовсім іншими зарплатами.
“Після 100–120 тис. грн на бойових дуже важко працювати в цивільному світі за 30 тис. грн. Тобто це такий собі ментальний злам. Ти ніби розумієш, що тут у тебе не стріляють, загрози життю немає, але це внутрішня боротьба з собою, яка багатьом ветеранам не дає можливості активно влитися в роботу”, — пояснює Андрій Жолоб, ветеран та заступник міського голови Львова з питань ветеранів.
Але ще важливіше — не гроші. Після війни змінюється сприйняття реальності. Інший темп життя, інші пріоритети, інша система цінностей. І повернутися в “звичайний режим” буває складно. Тож ще одна проблема — повернення в робочі колективи. Ветерани часто легше почуваються там, де вже є люди з таким самим досвідом. У звичайних колективах адаптація проходить складніше: різні життєві досвіди, різне ставлення до служби, різні цінності. Іноді це призводить до внутрішнього напруження або відчуження. Ветеран прагне, щоб його службу цінували, і вимагає до себе поваги. Це бажання цілком виправдане і правильне, проте не завжди суспільство може його задовольнити.
Фахівці також зазначають, що суспільство ще не завжди розуміє, як правильно взаємодіяти з ветеранами. І це створює додаткову дистанцію.
“Хтось іронічно ставиться, хтось каже, що ветерани — це якісь окремі люди, що з ними треба якось спеціально спілкуватися. Ні, це цивільні — окремі люди, яким треба трохи підказати, як розмовляти з тими, хто повернувся з війни”, – коментує Жолоб.
Держава та різні фонди запускають програми працевлаштування, створюють спеціальні платформи, навчають роботодавців. Але навіть за наявності вакансій ветеранам не завжди просто “влитися” у робоче середовище. Через це частина з них обирає інший шлях — власну справу. Але й це не універсальне рішення, бо підприємництво має свої ризики і потребує ресурсу.
Законодавство дає ветеранам базовий захист. Але ключова проблема — не в юридичних нормах і не в кількості вакансій. Найбільша перепона — це психологічний перехід від війни до мирного життя. І поки цей бар’єр не буде подоланий — жодні програми працевлаштування не дадуть повного ефекту.