За статистикою, на даний момент в АТО перебуває більше 7000 жінок. Це і військовослужбовці, і волонтери, і добровольці. Вони нарівні з хлопцями виконують свій обов‘язок, проходячи службу на посадах медиків, зв‘язківців, психологів, стрільців.
Та служба їх проходить непомітно для суспільства. Велика кількість чоловіків не хоче бачити жінку в якості свого колеги та відносяться до цього скептично і з гумором. Попри те, що жінка нарівні з чоловіком, а деколи і краще за нього показує себе в умовах бойових дій.
Жінки йдуть на війну, щоб захищати свою країну, а у відповідь нерідко чують лише насмішки та вирази накшталт «Твоє місце вдома біля каструль». Жінок, які лишили дітей з чоловіками чи родичами на час перебування в АТО називають зозулями та горе-матерями.
Їх знецінюють, критикують, сміються та дискримінують. Так, з цими неприємними речами стикались не усі, та для більшості –це не просто слова, погодьтеся.
У всі часи жінка стояла на полі бою пліч о пліч з чоловіком. Цього старались не бачити, знецінювали вклад та роль жінки на війні. Забували про їх героїзм.
Мабуть, не варто казати, що психоемоційні травми саме прекрасної половини України практично ніде не висвітлюється. Основна увага знову ж таки приділяється чоловікам.
Невидимі героїні
«Все, що нам відомо про війну, відомо із «чоловічого голосу».
Ми всі у полоні «чоловічих» уявлень та «чоловічих» відчуттів війни.
Чоловічих слів. А жінки мовчать. Ніхто ж, окрім мене, не розпитував мою бабусю.
Мою маму. Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають говорити, то розповідають не свою війну, а чужу. Іншу. Підлаштовуються під чоловічий канон. І лише вдома або коли трохи поплачуть у колі фронтових подруг, вони згадують війну, яка мені зовсім незнайома».
Світлана Алексієвич, «У війни не жіноче обличчя»
21 століття, а гендерні стереотипи практично не змінились. На жінку у формі дивляться у кращому випадку як на «Ну що з неї взяти», в гіршому – розцінюють суто як сексуальний об‘єкт і дивуються відмові: «А чого ж ти сюди прийшла, хіба не чоловіка собі знайти?!». На щастя, другий варіант зустрічається рідко.
Так, жінка вважається фізично більш слабкою і менш витривалою та емоційно стійкою. Повторюсь, вважається. Та у військових реаліях ця слабка емоційно нестійка дівчинка в деяких ситуаціях дає фору чоловікам. Вони сильні. Витривалі. Стійкі фізично та емоційно. Вони розумні та вміють швидко приймати рішення. Не дарма ж матінка – природа саме жінці доручила виношування та народження дітей, під час якого організм переживає надважкі біль та навантаження.
То чому ж таке відношення? Чому жінок досі не хочуть бачити в армії, а тим паче, на війні? Може, чоловіки просто бояться не дотягнути до їх рівня? Адже, у сучасних реаліях, в «чоловічих» професіях жінка має постійно доводити свою кваліфікацію, вміння, рівень, доводити факт доцільності своєї присутності у чоловічому колективі. Вона повинна буквально вигризати право бути на рівні з чоловіками. В них немає права на помилку.
Зі слів дівчини, яка уже кілька років служить у військкоматі, Ірини Іванченко (прізвище змінено на прохання жінки):
« В мене батько військовий і я звикла до тої «особливої атмосфери і людей у формі. Та сама ніколи не думала , що ступлю на цей шлях. Я завжди вважала себе абсолютно далекою від форми, берців, від війни. Скептично до цього всього відносилась, казала, що то точно не моє, що я дівчинка і маю носити сукні і каблуки (сміється).
Коли почалась війна, був шок. Було дуже страшно. Я не буду казати, що ось почалась війна і я одразу кинулась на фронт. Ні, навіть думки такої не припускала. Та, коли все так закрутилось, гинули наші хлопці, залишались без житла люди –все це день за днем викликало таку злість, що я зрозуміла: не можу сидіти у мирі, поки близько війна.
Не буду розказувати про всю бюрократію прийняття на службу, брати не хотіли, дуже тяжко було потрапити у військові. Та мова зовсім не про це.
Я, коли потрапила на фронт (психологом), на мене дивились як на ненормальну… Я маленька 1,55 зріст, то деякі питали, чи мені вже є 18, і як я тут взагалі опинилась. Для чого? «Тут війна, нам ще за тобою дивитись?».
Я розуміла, що з фанфарами не будуть приймати, але мені були відверто не раді. Хлопців можна зрозуміти – в них і без мене проблем вистачало..
Дуже яскраво пам‘ятаю момент знайомства з моїм начальником – зайшла до нього, він був спочатку доволі доброзичливий, розпитував, хто батьки, чому я тут, де вчилась, чи одружена. Багато питань було. А в кінці, подивився на мене і сказав: « Чого ти мені тут трусиш? Я знаєш, скільки таких, як ти бачив? Прийшла виконувати свій громадянський обов‘язок? Його можна виконувати і у мирному місці. Я тобі скажу, чому ти тут – хочеться нових відчуттів або особисте життя своє швидко влаштувати. Будеш тут хвостом крутити, відволікати хлопців. А ну встань! Що це за вигляд?? ( до слова, я приїхала у формі, яку вшила під себе, сама розумієш, на мої параметри форму хіба на замовлення шити. Але ти не подумай, форма була вільна, не обтягувала). Вшила форму так, ніби на дискотеку прийшла! Марш звідси!!»
Я вилетіла від нього і ледь стримуючи сльози, пішла в туалет, там трохи поплакала. Було дуже образливо, було відчуття несправедливості. Я приїхала з гордо піднятою головою, що от я дівчинка, а пішла на війну. Та нікому я тут сто років не здалась..
Хлопці відносились добре, та всерйоз не дуже сприймали. Говорили, щоб під ногами не крутилась. Деякі намагались залицятись. Загалом, я не люблю згадувати той період. І не дуже афішую, що була в АТО. Бо одразу дурні і неприємні питання. А чоловіки взагалі реагують так, ніби я туди з сексуальною метою їхала. Ти починаєш доказувати їм щось, а вони сміються тобі в обличчя.»
А що після?
Кілька слів хочеться сказати про армію Ізраїлю: це маленька, розміром з Київську область країна, з усіх боків оточена ворогами і постійно воює. Служити тут зобов‘язані всі, кому виповнилось 18 років, незалежно від статі. Жінки призиваються та проходять службу нарівні з чоловіками. В Ізраїлі служити – більш, ніж почесно. Тих, хто не віддав свій службовий обов‘язок країні, не поважають та відмовляються брати на роботу. Жінки, так само як чоловіки, служать три роки у бойових підрозділах і два – у небойових. Ізраїльські дівчата чудово стріляють та готові дати відсіч ворогам. Ні –це не змагання з хлопцями. Це – прагнення стати на захист своєї держави пліч о пліч з ними. І за це їх цінують і поважають.
Прикро, що Україна ніяк не може звільнитись від гендерних стереотипів сторічної давності. Після повернення з війни жінки не відчувають своєї значимості, не бачать поваги. Чоловіки усі повертаються героями. Дівчата ж часто чують дикі речі на кшталт: «Повернулась, то сиди тихо і не ганьбись», бо: «А чим же ти там займалась?». Багато неприємного і образливого доводиться чути жінці, яка заслуговує одного – подяки і поваги.
Психологічно це неймовірно тяжко. Жінка емоційно більш чутлива і буквально «пропускає крізь себе» все побачене та пережите на війні. Їй необхідна підтримка і реабілітація. Потрібні слова розради та прості обійми.
Майже кожна дівчина страждає від психоемоційних розладів, ПТСР, флешбеків. Про це мовчать. Якщо жінка – військовослужбовець в висвітлюється СМІ –то лише, як «окраса» армії. Ніхто не хоче освітлювати неприглядні факти.
Крім того, за свою участь на війні жінки нерідко розплачуються своїм особистим щастям. Чоловіки не хочуть мати дівчину чи дружину – бійця, бувшого на війні. А деякі дівчата самі не вважають чоловіками тих, хто не служив, хто відсиджується в безпеці, поки вони, «слабкі», воюють.
Занадто високу ціну платять жінки– військові. Платять за те, щоб нарівні з чоловіками захищати свою країну.
Підтримуйте своїх героїнь – доньок, сестер, дружин, подруг. Не лишайте їх наодинці зі своїми страшними спогадами, втомою, безсонням, депресією. Говоріть з ними чи просто мовчки будьте поряд. Адже вони, як ніхто, цього заслуговують і потребують – жінки, для яких подвиг став повсякденною справою.
Марія Сімоніченко