Не секрет, що війни змінюють не лише людство, але й окремих людей, які беруть участь у черговій кривавій бійні. Одних баталії озлоблюють до крайньої межі, звідки вже не буде вороття. В характерах інших не тільки зберігають людяність, але й сприяють розвитку здібностей, котрі дрімають десь у потаємних закапелках душі. Викрутаси війни у лихий час в зоні АТО, сповна відчув на себе і Віталій Запека.
Полтавець бачив фронт не лише через приціл свого безвідмовного АКМ, але і через об’єктив камери, як професійний фотохудожник. І… майбутній талановитий письменник. Саме в зоні АТО він, нині вже 52-річний чоловік, відчув непереборний потяг до художнього слова, за допомогою якого прагнув передати побачене і пережите на війні тим, хто читатиме його книжки. Замисли його творів народжувалися в окопах під обстрілами, на бойових чергуваннях, або спілкуванні з однополчанами тощо. Доля виявилася прихильною до сержанта В. Запеки, наділивши його хистом до красного слова. Вже понад півтора десятки його творів проторували шлях до читача. І навіть лягли в основу сценаріїв для п’єс, які з успіхом ідуть на сценах театрів. Як, приміром, «Пригоди не бравого вояка Шрамка», які ожили у світлі рамп Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка. І житимуть далі, адже ледь не вперше в історії сучасної української Мельпонеми цю виставу побачать в зоні АТО/ООС фронтовики, до яких приїжджатиме на передову виїзна акторська трупа театру.
У редакції «НОВА» В. Запека розповів про свій творчий шлях та поділився планами на майбутнє.
Віталію, як вчорашні солдати стають письменниками? Декому здається, що фронт, де всі прагнуть лише вижити, геть відбиває бажання до творчості…
За фахом я інженер. За покликанням – фотохудожник. З фотоапаратом не розстаюся все життя. Камера була зі мною і на передовій. Там я зробив тисячі знімків, в яких зафіксував миттєвості буття своїх побратимів, війну, такою, якою вона є. Одночасно занотовував побачене. Згодом, коли звільнився з армії, цей архів мені став у нагоді, коли зайнявся письменництвом. Правда, більшу частину фото прийняв Державний архів України з приміткою «зберігати довічно». Частину світлин не можна публікувати, адже на них містяться військові об’єкти, місцевість, види озброєння тощо, які не повинні бачити тим, кому не цього не можна . І помиляються ті, хто вважає, що на фронті говорять лише гармати, а музи мовчать…
Ваші художні твори переважно просякнуті духом подій на Донбасі, учасником яких Ви були самі. А яким був Ваш шлях в зону бойових дій?
Не простим. 2007 року я запатентував винахід «Накладний хірургічний шов», і став лауреатом міжнародного конкурсу серед новаторів. Винахід позбавляє травмованого від зайвого болю при накладенні традиційних швів. Особливо в бойових умовах, де кожна згаяна хвилина може стати фатальною для пораненого. Я марно чекав, поки мій винахід візьмуть на озброєння медичні заклади. Навіть після початку війні на Сході України, його не застосовували… Коли бойові дії були в розпалі, я зрозумів, що слід самому брати до рук зброю. І в січні 2015 року попросився на фронт в добровольчий батальйон. Було мені тоді 47 років. Воював у найгарячіших точках – Волновасі, Маріуполі, Щасті, Трьохізбенці, Кримському… Побував у трьох секторах з чотирьох, на які тоді поділили зону АТО. З першого дня до останнього служив в добровольчому батальйоні «Полтава». Але на службу потрапив не одразу. За військовим фахом я шифрувальник, а в батальйоні тоді навіть радіостанції не було. Урешті-решт мене таки взяли на службу. Але форму не видали, тож у першу ротацію поїхав у цивільному. Зброї теж не було. Замість автомату в мене у кишені був … складний ніж. Час був тоді такий. Дуже складний і багато чого бракувало. Воював у складі батальйону «Полтава» до лютого 2018 року. Після чого звільнився…
Відомо, що до виходу друком Ваша перша книжка пройшла довгий тернистий шлях, на якому були зрада, розчарування, судові тяжби…
Свою першу книжку «Батальйон «Полтава»: роки війни» я писав під впливом від побаченого і пережитого на фронті. Мені хотілося вписати і свій рядок у біографію батальйону, розповісти про людей, з якими я служив в зоні АТО. Власне, фотографій у книжці більше, ніж тексту. Недаремно кажуть, що краще один раз побачити, ніж кілька разів почути… Тоді з’явився і перший досвід спілкування з видавцями. На жаль, для мене невдалий… Надрукувати книжку мені запропонував один з полтавських видавців. Домовилися про ціну. З грішми мені допомогли в поліції Полтавщини, де виділили 20 тисяч гривень. Ще 16 тисяч гривень зібрали побратими. Гроші я передав видавництву, але довгоочікувану книжку-первенця так і не отримав. Видавець виявився непорядною людиною, фактично привласнивши гроші. Тепер справу розглядає суд. Але книжку я таки видав. Але вже в Житомирі, де в одному з видавництв для авторів створили найсприятливіші умови для співпраці. Після чого всі свої книжки я видаю там. Знайшов і пристойне видавництво в Харкові, куди здав свою першу книжку для дітей…
Поміж авторів-«атовців» Вас вважають доволі продуктивним письменником, адже за два останні роки до читача дійшли майже півтора десятки розповідей, нарисів, романів. В чому секрет такої плідної праці?
Я пишу про те, що сам пережив на фронті. Як кажуть, перебуваю «в темі» і мені не потрібно щось додумувати або шукати сюжети на стороні. Велику увагу приділяю самодисципліні, адже лише так можна ефективно організувати свій робочий день. За стіл всаджуюся о четвертій ранку, вмикаю комп’ютер і занурююся у свій, лише мені відомий світ… Ніколи не читаю книжок інших авторів на тему, про яку я пишу. Адже можна мимоволі потрапити у полон стилю автора і він перейде до мого рукопису. Звісно, такий графік виснажує, але по закінченні твору пару днів «відходжу» – повертаюся до нагального домашнього клопоту, побутових дрібниць, читаю, бавлюся з онукою тощо. Незчувся, як почав працювати і над дитячою книжкою. Правда, минулого літа я відклав роботу над нею через те, що працював над п’єсою за своїм військово-сатиричним романом «Герої, херої та не дуже»…
Майже всі автори, особливо початківці, прагнуть вступити до лав творчих спілок…
В мене немає таких амбіцій. Хоча пропозиції надходили, як від спілки фотохудожників, так і письменників. Але це не для мене. Членство в наших спілках, наче служба в армії: потрібно комусь підкорятися, уславлювати керівництво, узгоджувати свої творчі плани тощо. Я людина вільна. До того ж, я розумію, що, якщо я вступлю до якось спілки, писати краще не стану. Прагнути необхідно найвищих стандартів. Приміром, ПЕН-клуб. Можливо, колись і я стану його членом…
Військова тематика, яка переважає у Вашій творчості, позбавлена усталених стандартів. Поряд з жорстокою реальністю війни, приміром, в книжці «Цуцик», вражає своєю уїдливою сатирою і добродушним гумором роман «Герої, херої та не дуже»…
Я три роки воював і весь цей час бачив зсередини нашу армію. Траплялося всяке… На жаль, а, можливо, на щастя, у війську служать не однакові люди. В кожного свій характер, звички, ставлення до товаришів, командирів тощо. Так само неоднакові і командири, поміж яких чимало різних людей, з різним життєвим і бойовим досвідом, вмінням налагоджувати контакт з підлеглими. А без гумору на передовій сутужно: скрізь побутові негаразди, кров, постріли і вибухи, постійно чатує небезпека для життя… Тому я відійшов від глянцу і в своїх творах демонструю читачу життя в армії таким, як воно є насправді. В тому ж «Цуцику» доволі багато смішного…
Військова тематика рано чи пізно втомить читачів – така реальність… У Ваших творчих планах на цей випадок щось передбачено?
Я вже згадував, що наразі чекає виходу моя книжка для дітей. Ця тема, як я переконався, дуже цікава. Також мною написано кілька інтелектуальних романів. Один з них «Абсурд» готується до друку на початку наступного року. Є ще багато задумок і вже написаного, для реалізації яких потрібні час і гроші… Але, як людина військова, не хочу передчасно розголошувати свої плани. Лише запевню, що читач не розчарується. Адже я працюю для своїх шанувальників…
Розмовляв Олександр Брусенський, НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС