У одному з своїх інтерв’ю Сергій Йосипович Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три Батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії».
Помер один з видатних світових кіномитців сучасності 20 липня 1990 року в Єревані. «Український націоналіст» Саркіс Говсепі Параджанян похований в «Пантеоні геніїв вірменського духу».
Саркіс Говсепі Параджанян – справжнє ім’я митця, народився 9 січня 1924 в місті Тбілісі, яке в той час було у складі Закавказької Радянської Федеративної Соціалістичної Респбліки. Він був третьою дитиною (старші сестри – Рузанна й Аня) в сім’ї антиквара Параджаняна Йосифа Сергійовича та Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівни.
Батько сподівався, що син наслідує його справу, бо професія антиквара передавалася з покоління у покоління. Але Сергій (Саркіс) обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити.
Закінчивши середню школу Сергій поступив в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік.
У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній бригаді, що обслуговувала військові шпиталі для поранених радянських бійців.
У 1945 році перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак. Паралельно із навчанням у консерваторії, в 1946 році вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка.
На цьому курсі вчилися такі відомі в майбутньому радянські режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер.
Під час навчання працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І.Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максімка» (режисер А.Мишурін).
Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок.
28 червня 1951 року закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.
Саме з Україною пов’язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні ним створені фільми «Наталія Ужвій» (на фото), «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). «На Заході» фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні» і викликав інтерес значно більший, ніж в СРСР.
Фільм «Тіні забутих предків» отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
На початку «Брєжнєвського розквіту СРСР», у 1965—1968 роках, С.Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, «у пошуках правди і справедливості» звертається до вищих партійних та державних органів СРСР з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів. Він виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду «подібних» справ. В другій половині 60-тих років 20 століття таких «правдоборців» ще називали «підписантами», бо вони дійсно вірили в те, що їхні письмові звернення можуть на щось вплинути, виправити і змінити в СРСР.
Сергій Параджанов неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Звичайно, така «антирадянська діяльність» не могла бути непоміченою «компетентними органами».
30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім.О.Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С.Параджанова до фільму «Київські фрески». Щоб уникнути арешту С.Параджанов змушений був виїхати до Вірменії.
У 1967 році на Єреванській кіностудії він працює над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — кінокартиною про великого вірменського поета. У фільмі, що складається з декількох мініатюр, Параджанов зробив спробу показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав одночасно вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.
В цьому фільмі кіномова Параджанова значно оновлюється. Кожен кадр фільму містить такий максимум смислової інформації, що прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури. І як наслідок – фільм був дуже скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони своє нерозуміння новаторських ідей режисера приховали під формулюванням: «Народу таке кіно не потрібне».
Фільм майже чотири роки пролежав «на полиці» і лише в 1973 році вийшов у прокат після «перемонтування» його режисером Сергієм Юткевичем. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який заховано в запасниках «Арменфільму», і фільм С.Юткевича, який йшов у прокаті у дуже обмеженій кількості копій.
В 1971 Сергій Йосипович повернувся до Києва. Професія антиквара ставала у пригоді, коли сидячи без роботи, він підробляв скуповуванням антикваріату.
17 березня 1973 Параджанова заарештовують і засуджують до п’ятирічного ув’язнення за …гомосексуалізм. Крім цього в обвинувальному вироку, між іншим, була стаття «за спекуляцію», і найголовніша і добре «замаскована» справжня причина ув’язнення – «за український націоналізм». Швиденько знайшли і «жертву сексуального насильства» — такого собі «члена КПРС» товаріща Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Всі інші, з якими «наполегливо вело розмову» Київське КДБ, свідчити проти Сергія Йосиповича відмовилися.
Параджанову «вліпили» п’ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття на початку 70-тих років 20 століття в радянській тюрмі практично не давала шансів вижити. Однак, подейкують, що до нього приходила делегація «у́рок», які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди «імєлі» тільки на словах, а ти їх – по-справжньому!».
Важливу роль у звільненні Параджанова відіграла Лілія Брік – останнє кохання радянського поета Володимра Маяковського. Луї Арагон, чоловік її сестри Ельзи Тріоле, під час візиту до Москви в урядовій ложі «Большого театра» звернувся особисто до Генерального Секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні. Тільки завдяки міжнародному розголосу Параджанов 30 грудня 1977 року був звільнений. Зважаючи на заборону жити в Україні, він оселився у Тбілісі. Але «радянська система про нього» не забула і митець й надалі зазнавав переслідувань. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М.Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».
Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М.Лермонтова – про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану. Фільм не випутили в широкий прокат, але Параджанов з ним побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.
Смерть прийшла до митця тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров’я режисера було вже сильно підірвано.У Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан не покращився. 17 липня 1990 року Сергій Йосипович Параджанов приїхав до Єревану де через три дні помер.
Сергія Йосиповича Параджанова (Саркіса Параджаняна) поховали 25 липня в «Пантеоні геніїв вірменського духу», поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мктрчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.
