Посттравматичний стресовий розлад: коли ти залишив війну, але війна не залишила тебе
Сьогодні ми з вами поговоримо на незручну для багатьох тему синдрому ПТСР(посттравматичного стресового розладу). ПТСР— це тяжкий психічний стан, виникаючий внаслідок неймовірно сильної довготривалої стресової ситуації, яка спричиняє різноманітні неврози та інші психічні, психологічні та психосоматичні реакцї.
Тема ПТСР на даний час являється дуже актуальною. В Україні вже 7 рік йде війна. Для багатьох вона непомітна, хтось робить вигляд, що нічого немає, хтось відгороджується і не хоче бачити правду. Інші ж—у цьому пеклі з самого початку. Живуть у ньому і ним. Сплять, їдять, сміються, плачуть,переживають, дружать, підтримують одне одного і… гинуть, і бачать смерть своїх товаришів по зброї. Там, на передовій, теж життя. Але інше. Там нескінченна гра в рулетку—повезе, не повезе, виживеш, не виживеш. Спочатку, це страшно, дико, безглуздо. Спочатку накриває паніка і хочеться втекти, і плакати, чи навпаки — у бій негайно. В кожного своя реакція на війну. Але, в усіх без виключення, війна лишає свій слід. Слід, який неможливо змити водою, чи заїсти її бридкий післясмак. Найбільше хочеться забути, стерти її з пам‘яті, та вона в‘їдається так міцно, що хочеться померти, аби лиш не переживати це жахіття знов і знов…
Так говорять ті, хто побувавши в пеклі, зміг повернутися не лише фізично, але і психологічно. Ті, хто зміг відкритись, побачити проблему і прийняти її, а потім побороти. На жаль, таких дуже мало. З багатьох причин, наші герої повертаються і категорично не хочуть ділитись з близькими (а з психологами—тим паче) своїм болем, страхом, думками, переживаннями. В їх очах застиг морок, який не дає побачити сонця, радості, світла. Бо не заслужив. Бо треба повернутись на поле бою і воювати далі. До кінця. Свого чи війни. Бо там мої побратими, а я тут?! Як вижити у мирі, якщо поряд—війна?
Українці доволі скептично відносяться до психологів, думаючи, що звернення до них-марна трата часу, та й взагалі «що я, якийсь ненормальний?».
Звернутись по допомогу – не соромно, а життєво необхідно
Як не сумно це визнавати, та більшості тих, хто повертається з поля бою, необхідна допомога професіонала. Багато з наших героїв потерпають від наслідків згубного впливу пережитого на війні. Страждають від безсоння, флешбеків (флешбек – «повернення назад»,—неприємні спогади, які різко з‘являються і «переносять» людину на місце події, яка сильно вразила),нав‘язливих станів та думок, депресій. Деякі закінчують життя самогубством. Всі рідні при тому стверджують, що не помічали різких змін у своїх близьких. Зі слів дружини військовослужбовця: чоловік грався з донькою, все було нормально, вони сміялись, а потім він пішов у спальню і повісився. І таких випадків більше,ніж ми думаємо.
У нашій країні практично не розвинений психологічний напрямок, він ведеться лише на папері. Психолог— практично ніхто в військовій системі. Людина, яка перебирає папірці…
Наш народ звик виливати душу другові за чаркою. Всі думають, що цього достатньо. Ні, не достатньо. ПТСР сильно впливає на якість життя. Це відчуває не лише військовий, але і його родина. Всі намагаються поговорити з бійцем, та він закривається в собі. А спілкуватись треба! І бажано, зі спеціалістом, який не лише вислухає, але і допоможе побороти проблему. Владі необхідно розвивати психологічну систему у двох напрямках—збільшувати кількість висококласних психологів і надавати військовим інформацію щодо необхідності звертатись до спеціалістів. Запевняти, що це—нормально, що у Європі всі так роблять! Адже, коли ти поранений фізично—йдеш у госпіталь до лікарів, а з душевною раною – сидиш і мовчки стікаєш кров‘ю?
Слід врахувати, ще й той факт, що військові з ПТСР становлять загрозу не лише для себе, але й для інших: вони стають агресивні та не завжди володіють собою. Це призводить до загострення кримінальної обстановки у країні.
А як у них?
Синдром ПТСР, за даними американських дослідників, зустрічається у 60% військовослужбовців, які побували у зоні проведення бойових дій. На жаль, в Україні нашим героям не приділяється достатньо уваги, саме в розрізі психологічної допомоги. Хоча, для прикладу, в Америці вже давно функціонують цілі центри допомоги військовим, які працюють за принципом табору — там армійці деякий час живуть, спілкуються один з одним, там працюють спеціалісти різних напрямків, зокрема психологи та психотерапевти. В цих таборах військовослужбовцям допомагають усвідомити, що вони не лише військові, але й батьки, брати, чоловіки, допомагають згадати про інші їхні ролі у суспільстві. Після перебування у такому таборі адаптація до життя у мирних умовах полегшується.
Також, слід згадати реабілітаційну систему США, в якій зокрема застосовується horse-therapy (терапія з кіньми) та метод, де за допомогою віртуальної реальності можна визначити, чи страждає боєць від ПТСР.
В Америці задля запобігання підвищення кримінальних проваджень влада витрачає дуже великі кошти на роботу з постраждалими та на підготовку достойних фахівців-психологів.
Поки що, в Україні, «порятунок потопаючих-діло рук самих потопаючих». Та завдяки небайдужим, волонтерам, психологам, які надають допомогу на благодійних засадах, кількість психологічно покалічених військових потроху, але зменшується. Родичі, боріться з мовчанням своїх близьких та коханих! Адже, саме ви— бійці передової на війні з ПТСР. Ви перші помічаєте негаразди у поведінці родичів. Бийте тривогу, старайтесь вивести на розмову, а в ідеалі—потрапити на прийом до фахівця.
Маша Сімоніченко