Сьогодні, коли просто на очах наше суспільство втрачає традиційні людські цінності – моральність, безкорисливе товариство, готовність прийти на допомогу, чуйність до оточуючих тощо, кожен випадок вияву людяності часто, на жаль, розглядається, як виняток. А не правило, до якого українці звикли ще за дідів-прадідів. У цьому сенсі особливої уваги варті стосунки між тими, кого називають ветеранами. Нині – це еталон справжньої дружби. Більшість з ветеранів, поєднаних присягою і обпечених вогнем бою на передовій, навіть після служби в зонах бойових дій і звільнення з армії, продовжують товаришувати. І це справжнє, а не удаване військове братерство, котре поєднує однополчан на все життя, і надихає на щирі помисли і готовність в разі потреби знову зайняти місце в строю.
Армійська служба специфічна: військові колективи комплектуються з людей, котрі до призову, як правило, не знали один одного, а після звільнення знову роз’їжджаються по домівках у різні куточки України. Але у більшості з них армія формує міцний стрижень, на який у подальшому спираються притаманні лише колишнім військовим якості. Перш за все, потреба підтримувати зв’язок з однополчанами. У Полтавському гарнізоні за взірець військового братерства вважають стосунки між ветеранами 16-го батальйону територіальної оборони, шосту річницю формування якого його колектив готується відзначати 10 травня 2020 року. Формували батальйон з резервістів, яких за звичкою радянських часів називають «партизанами», після того, як роздмуханий сепаратистами конфлікт на Сході України, міг вогняним валом докотитися і до Полтавщини. Тягар формування батальйону і злагодження його особового складу тоді поклали на плечі підполковника запасу Івана Петренка. Офіцер уже знав війну в обличчя, адже свого часу два роки воював у далекому Афганістані, де набув бойових навичок.
«Формувати батальйон довелося з «нуля», – пригадує сьогодні його перший командир, – адже окрім самих голих ліжок у казармі, де розмістили особовий склад, нічого не було – ані постільної білизни, ані обмундирування, не вирішено було питання харчування, забезпечення зброєю тощо. «Партизани» за роки перебування в резерві розгубили навички, відвиклі від дисципліни, деякі відверто не підкорялися командирам і навіть підбурювали до непокори інших…».
За підтримки обласної влади батальйон таки забезпечили всім необхідним і із чотирьох сотень «партизан» сформували військовий підрозділ. І хоча, більшість його особового складу розраховувала на те, що служити, а в разі потреби і боронити «неньку» їм доведеться на Полтавщині, гартуватися як військовослужбовцям довелося за межами області.
«Спочатку нас передислокували до Миргороду, де охороняли військовий аеродром, звідти – до Балаклеї і Чугуєва на Харківщині, де вартували склади з боєприпасами і військове летовище, – розповідає про шлях батальйону до зони бойових дій І. Петренко. – Потім перекинули до тодішньої Кіровоградської області. Знову на охорону військових складів. А звідти – у Одеську область на кордон з Молдовою в містечко Котовськ. Тоді там виникла напружена ситуація через конфлікт у Приднестров’ї. У листопаді 2014 року нас перебазували до зони АТО в район станиць Луганська, Трьохізбенка, Зайцево, Авдіївка…».
До зони АТО полтавські резервісти прибули вже загартованими військовослужбовцями, готовими до виконань найскладніших завдань командування. Вміле командування ротами, дисципліна, відповідальність кожного солдата і командира за життя і безпеку своїх товаришів, бойовий досвід їхнього командира – «афганця» тощо, стали складовими успішної півторарічної служби в зоні бойових дій. Батальйон с честю пройшов через горнило важких випробувань, не мав бойових втрат і коли настав час демобілізації «партизан», їх, як героїв зустрічали в Полтаві. Але то були вже не «партизани» і навіть не резервісти. До обласного центру повернулися загартовані в боях військовослужбовці, котрі доклали всіх своїх зусиль у організацію відсічі сепаратистам і збереженню цілісності України.
«Батальйон зберігся навіть після того, як більшість його особового складу, яких призвали із запасу під час першої хвилі мобілізації, звільнили з армії, – веде далі розповідь про долю «свого» батальйону І. Петренко. – Батальйон передислокували до Глухова, що на Сумщині, де сформували на його базі 16-й окремий мотострілецький батальйон, який й нині там дислокується…».
Ветерани АТО, які воювали в складі 16-го батальйону тероборони Полтавщини, в день його формування тепер традиційно зустрічаються в Полтаві. Однополчанам є що згадати, бо військове братерство не підвладне часу. І ті, кого називають побратимами, проносять через роки пам’ять про товаришив, з якими разом ділили нелегкі часи війні.
«Цього разу ситуація через епідемію корона вірусу, на жаль, не дозволить нам зустрітися разом, як раніше, – шкодує І. Петренко. – Але представники батальйону планують поїхати до Глухова, щоб зустрітися з особовим складом 16 омсб і розповісти їм про бойовий шлях «нашого» батальйону. Ми винесли на своїх плечах тягар оборони держави у дуже складних умовах і допомогли армії твердо стати на ноги і набути бойового досвіду. Бойове братерство для нас не порожній звук…».
Олександр Брусенський (м. Полтава)