07 грудня 1892 року, в селі Вишнівчик, Перемишлянського повіту, (сьогодні Перемишлянський район Львівської області), у родині греко-католицького священника Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори народилася третя наймолодша дитина-дівчинка, яку назвали Олена-Марія.
Незважаючи на те, що її старший брат Ананій отримував освіту вдома, батько відіслав на навчання до Львова саме Олену.
З 1910 року навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була членкинею організації «Пласт».
1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, вивчала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» – очолила його першу жіночу чоту в Львові. Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Була активною учасницею січово-стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові Стрільці – 2».
1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, вивчала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» – очолила його першу жіночу чоту в Львові. Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Була активною учасницею січово-стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові Стрільці – 2».
Дівчина дуже багато читала, та при цьому любила танці і музику. Була досить вродливою. У якості моделі ії фотографували для ілюстрації правильного виконання різних фізичних вправ для підручника з гімнастики Івана Боберського.
Коли майбутній «Комендант» Польщі Юзеф Клеменс Пілсудський, повертався із Сибірського заслання і зупинявся у Львові, то він не зміг відвести очей від Олени Стапанів. Подейкують, що правитель навіть мав почуття до красуні, однак вона не бачила нікого, окрім Романа Дашкевича, свого майбутнього чоловіка, з яким одружилась 1921 року у Відні.
За свою миловидну зовнішність та сильний характер вона отримала репутацію гонорової красуні.
Після початку Першої світової війни дівчина намагається потрапити в діючу армію. Знайшовши уніформу вона вирушила фотографуватися. Дівчина була русява, з синіми очима. Фотограф зрозумів, що щось не так, що дуже вже цей стрілець виглядає якось юно та по-дитячому. І розгледів у ній жінку. Коли вона прийшла забирати фотографії, то фотограф викликав поліцію. Жандарми вирішили, що вона – шпигунка та доправила її до дільниці.
Коли все з’ясувалося, жінка написала листа до бойової управи, у якому висловила бажання їхати на фронт. Проте їй відмовили, сказавши що жінкам на фронті – не місце.
Але Олена продовжувала писати листи, в яких запевняла, що проходила підготовку на рівні з чоловіками та звинувачувала керівництво управи в дискримінації. І Олена все ж потрапила до війська, хоча і подейкують, що тут не обійшлося без сприяння Пілсудського.
Восени 1914 року Степанів потрапила на фронт. В цей час тривали важкі бої. Російська армія вдало наступала і до кінця року захопила Галичину. Події того часу Олена описала це в своїх спогадах, які зберігаються у варшавських архівах. Та вже 10 листопада 1914 року Олена Степанів отримала свою першу військову нагороду – медаль за Хоробрість 2-го класу.
Не зважаючи на те, що Олена Степанів була не тільки однією із перших жінок-офіцерів у світі, а й однозначно першою українською жінкою-офіцером, в армії до неї ставилась дуже негативно.
В січні 1915 року про Олену Степанів широко писала австро-угорська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками – це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали «легіонерах».
Жінка-стрілець, яка отримала медаль за мужність та здобула старшинську посаду, стала легендою, про яку писали в пресі, її фото тиражували в листівках, поштових марках, про неї складали пісні.
Після запеклих боїв на Болехівщині 29 травня 1915 року під Лисовичами Олена потрапила до російського полону. З 1915 по 1917 роки вона перебувала в Ташкенті в якості полоненої. Про її перебування там повідомляли не лише російські ЗМІ, а й європейські. Деякі ЗМІ стверджували, що її наречений Роман Дашкевич навіть планував здатись російським військам, аби бути поруч із коханою.
«Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», – цитувала 31 липня 1915 року щоденна газета «Діло» повідомлення з «Русского слова».
І наступні два роки, Олена Степанів неодноразово підтверджувала своє реноме «мазепинки», яка добровільно пішла воювати проти москалів.
Так, опинившись в таборі в Ташкенті її викликав до себе тайний радник Булінський і поцікавився, якої Олена народності. Коли Степанів відповіла, що української, російський чиновник запитав: – Сєпаратістка і мазєпінка?
Але варто віддати належне офіцерам російської царської армії. Вони ставилися до Олени Степанів, як до офіцера. В полоні вона користувалася всіма відповідними своєму військовому званню правами – отримувала щоденні відповідні виплати на харчування, а коли випадала нагода, мала окреме приміщення для ночівлі. Правда, як “особливий в’язень”, вона постійно перебувала під посиленою охороною.
Австрійські офіцери також, виявили до Олени Степанів належну повагу, як до рівного за званням. Коли в неї не вистачало коштів навіть на повноцінне харчування, то на ромову її покликав австрійський полковник Пішелі (німець). Він поцікавився фінансовим станом жінки-офіцера. «Я відповіла, що вечері не беру, бо мені вистачає обіду. По якімсь часі полонений у Перемишлі генерал Вайнцедорф зарядив складку на мене між австрійськими офіцерами по їх таборах. Потому закликав мене полковник Пішелі і хотів вручити зібраних 276 рублів і 50 корон. …Мені невимовно прикро і я заявила, що того не прийму. На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу… І я взяла гроші… та з грішми, котрі мені дуже тяжіли, відійшла». – згадувла Степанів.
Іншим було ставлення до першої української жінки-офіцера полонених товаришів–українців, які не дуже приязно ставилися до Олени Степанів.
В кінці лютого 1917 року в Російській імперії перемогла Лютнева буржуазна революція. В квітні 1917 року Олена Степанів отримала змогу повернутися з російського полону додому Шлях пролягав через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених поверталися додому саме цим маршрутом. Фінляндські жінки, заздалегідь знаючи, що в поїзді їде жінка-офіце, яка воювала з росіянами, облягали поїзд на кожній станції, фотографували Степанівну мільйони разів. В Фінляндії та Швеції кожна провідниця мала фотокартки Степанів.
Повернувшись на Галичину, Степанівна поновлюється в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжує боротьбу в складі Українській Галицькій Армії (УГА).
Степанів була одним із організаторів Листопадового повстання у Львові («Листопадовий чин») 1918 року. 02 листопада 1918 однією з перших вступила в бій з польським гарнізоном Львова. Продовжувала службу під час Польсько-української війни, командуючи ротою Української Галицької армії. Брала активну участь в польсько-українській війні (1918—1919) як четар Української Галицької Армії.
Займала посаду секретаря-референта та прес-секретаря в міністерстві закордонних справ спочатку ЗУНР, а потім Міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.
Весною 1919 року начальник штабу полковник Курманович дав наказ Степанівній поїхати в одне із сіл Бобрецького повіту, щоб організувати жіночу військову частину.
– Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…
Але, знову ж, зважаючи, що це наказ, прямує в оте село. Перед місцевими жінками Степанів виголосила промову: «…дуже ви, жінки, потрібні на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків».
1919 року з дипломатичною делегацією відбула до Відня. Там вийшла заміж за Романа Дашкевича та народила сина Ярослава.
З 1919 по 1921 року вона навчалася в Віденському університеті на історичному факультеті. Захистила докторську дисертацію на німецькій мові на тему «Розподіл і розвиток суспільства в Стародавній Русі до середини XIII століття», після чого повернулася до Львова. З 1922 року викладала історію та географію у Львівській гімназії та Львівському секретному українському університеті. Співпрацювала в Науковому товаристві імені Т.Шевченка, була ініціатором створення його географічної комісії і суспільства «Рідна школа». Обіймала посаду референта при Ревізійному союзі українських кооперативів, співпрацювала з «Пластом» та УВО.
«Мати ненавиділа еміграцію і вирішила залишитися у Львові», – згадуватиме син Ярослав. Після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році отримала посаду в Академії наук УРСР.
У повоєнні роки з 1945 по 1949 роки обіймала посаду доцента Львівського університету, старшого наукового співробітника та завідувача сектором економіки Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР, а також науковим співробітником природознавчого музею Академії наук УРСР (1948-1949). Була автором понад 75 науково-дослідних робіт.
У грудні 1949 року була заарештована за антирадянську пропаганду і засуджена. Покарання відбувала в таборі, розташованому в Мордовській АРСР. У 1956 році за станом здоров’я у віці 72 років звільнена достроково і повернулася до Львова.
Повернутися “у професію” їй не дали. Олена Степанів провела останні роки свого життя у будиночку, який син винаймав на околиці Львова. Померла 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі.
З 2015 року у Львові вручають відзнаки імені Олени Степанів. Ними нагороджують жінок за значний внесок у розвиток освіти, науки, культури та громадської сфери.
Олександр Олійник, спеціально для “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
Нагадуємо: