Коли військові повертаються з бойових дій у цивільне життя, найпершим постає питання соціалізації та самореалізації. Часто власна справа стає для ветеранів тим потужним поштовхом, який додає мотивації жити.
hromadske разом з Uklon зібрало історії трьох ветеранів, які розпочали свій бізнес після повернення додому.
Власна справа, що розпочалась у Києві зі зламаної ноги
Павло Матвієнко — ветеран, який у 2014 році пішов служити в Оленівку. Ідея бізнесу виникла несподівано, коли у 2015 році його товариш-спортсмен двічі за пів року зламав ногу й шукав, де орендувати милиці. Проте ніхто з них не думав, що це стане їхньою майбутньою справою.
«Після другого перелому з’ясувалося, що милиці з попереднього разу він уже віддав. А вдома, звісно, ніяких не було. І виникло питання: чому купити милиці можна, а взяти в оренду на день чи тиждень — ні?.. Коли я прийшов до нього в гості, купив заради жарту дві пари милиць і сказав, що одну він може здати в оренду, поки не працює. Але через кілька днів він зателефонував і сказав, що знайшовся орендар. А потім — і на другу пару», — пригадує колишній військовий.
Після цього Павло Матвієнко з товаришем не надто «вливались» у бізнес. Лише у 2017-му, коли охоронна фірма, у якій працював ветеран, припинила існування, він вирішив спробувати серйозно вести власну справу.
Почали із закупівлі медичного інвентарю, а пізніше взялися до наймання людей на пункти його видачі. Павло вів документацію та бухгалтерію, а товариш працював із сайтом і рекламою.
«Все почалося з двох пар милиць. Потім ми почали закупляти ходунки, крісла колісні, медичні ліжка, ролатори. Намагалися здавати в оренду й технологічно складне обладнання — ті самі УЗД-апарати й кисневі концентратори. Але ж має бути спеціаліст, який обслуговуватиме цю техніку. Та ані я, ані товариш не маємо медичної освіти. Тому цю витівку відклали», — каже ветеран.
Із часом бізнес навіть вдалося розширити — і філіали відкрились у Харкові й Дніпрі. Проте коли оренда інвентарю почала давати прибуток — настав ранок 24 лютого 2022 року, який змусив тимчасово припинити бізнес.
«На початку великої війни харківський і дніпровський склади ми майже повністю віддали волонтерам. Той період узагалі значно “почистив” склади, тому що інвентар за один-два дні фактично розібрали. Багато чого з нашого обладнання поїхало з переселенцями за кордон — із кінцями… І ми тривалий час нічого не робили. А потім вирішили, що треба далі рухатися, і продовжили роботу», — розповідає Павло Матвієнко.
На сьогодні географія бізнесу ветерана вражає. Одна з його працівниць, яка перебуває в Нідерландах, здає в оренду милиці у Дніпрі. Таку співпрацю допомагає реалізувати й неприв’язаність інвентарю до якогось офісу. Наприклад, пенсіонерка у своїй квартирі зберігає 10–20 пар милиць, забирає і видає, виносить їх тощо, пояснює Павло Матвієнко.
«Клієнту зручно, бо йому не потрібно нікуди далеко їхати — він буквально може отримати те, що потрібно, у сусідньому будинку. І нам це заощаджує кошти, бо без серйозних капіталовкладень ми можемо розвиватися географічно. А ціна в нас нижча, ніж у конкурентів, бо ми можемо собі це дозволити», — зауважує ветеран.
«Ми маленькі, але тримаємось»
Значну частину медичного інвентарю підприємці досі здають безоплатно — найчастіше переселенцям і військовим.
Павло каже, що досі його бізнес значно підтримує Український ветеранський фонд (УВФ) — останній грант, який він виграв, був на суму 1,2 млн грн. Це дало змогу поповнити втрачені запаси медичного інвентарю.
«Ми раніше співпрацювали з деякими благодійними фондами — вони передавали нам зламаний інвентар, який лишався на складі, а ми його ремонтували й запускали в обіг. Але найбільше допоміг Український ветеранський фонд — в одній програмі ми компенсували до 20 тисяч гривень збитків, які мали через початок повномасштабного вторгнення. А потім і вдруге виграли грант, на який закупили немало інвентарю», — каже ветеран.
Павло Матвієнко розповідає, що зберігати бізнес значно допомагає подібна допомога від УВФ.
«Коли ми почали здавати медичний інвентар в оренду, я навіть не вивчав ринок. А вже коли занурився в цю галузь після 2017-го, почав вивчати, як наші конкуренти працюють — тоді навіть сказав другові: “Якби ми починали цю справу з вивчення ринку — ми б не почали цим займатися”. Бо і тоді, і зараз здачею медобладнання переважно займалися великі аптечні мережі. Тому всі помилки, які можна було зробити, ми зробили ще на початку. Але ми тримаємося — і завдяки грантам для ветеранів також», — каже колишній військовий.
«Наша мрія народжувалась у гаражі, а тепер маємо власну майстерню»
Павло Балабуха з Білої Церкви після повернення з війни відкрив майстерню з виготовлення дитячих іграшок із дерева. Почав майструвати ще до початку війни у 2014 році — спершу це були невеличкі кулони з дерева чи кокоса, а потім хобі переросло в його улюблену роботу та майстерню «Пан Кокос».
«Спочатку ми цю справу не називали бізнесом. Це була радше реабілітація для Паші, коли він повернувся з війни у 2015 році. Спершу він місяць попрацював на старій роботі, а потім прийшов і сказав, що не може там бути. Він змінився. І я запропонувала піти в Центр зайнятості. Там чоловік став на облік, пройшов програму підприємницької діяльності, написав бізнес-план. Після закінчення курсу придбав свій перший станок. Спершу майстерня була в гаражі, а тепер у нас ціле приміщення — наша мрія, яка здійснилася», — розповідає Світлана Балабуха, дружина ветерана.
Бізнес став сімейним: Світлана просуває і працює над впізнаваністю робіт чоловіка, а Павло виготовляє іграшки. Зізнається, що дерево — це той матеріал, із яким йому працювати найцікавіше.
«Я закінчив навчання за спеціальністю газоелектрозварювальника, але метал останніми роками мене не надихає так, як надихає дерево. Відчуття, ніби я — частина дерева. Мені комфортно», — каже Павло Балабуха.
Нині колишній військовий щодня прокидається на роботу із задоволенням о сьомій годині ранку. Каже, коли працює з деревом, створює іграшки для дітей або предмети декору — відчуває, що він на своєму місці. Тому й гаслом власної справи Павла стало: «якість — наша, радість — ваша».
«Парк станків» — не лише для себе, а й щоб навчати діток військових
Павло та Світлана Балабуха зізнаються: секрет успіху їхньої справи в тому, що вони разом. Це рятувало чоловіка й тоді, коли він воював. Зізнавався, що без дружини йому було б набагато важче — і під ворожими обстрілами, і на реабілітації, яку він проходив після повернення з війни.
«Я завжди дуже пишалася Пашею, бо його позиція була, є і лишається незмінною: “Хто, як не ми?”. Тому я трималася, чекала на нього. І така підтримка потрібна кожному військовому. Бо коли він знає, що вдома його люблять і чекають — це найважливіше для нього», — пригадує Світлана Балабуха.
Окрім підтримки родини, в адаптації ветеранів важливе й визнання їх державою та середовищем, каже Павло Балабуха. Тож допомога Українського ветеранського фонду стала для багатьох ветеранів тим рушієм, який дав повірити в себе.
«Завдяки гранту Ветеранського фонду ми закупили першу частину обладнання — станок для дерева, який робили повністю під нас, щоб ми могли масштабувати вироби. Тепер хочемо почати створювати навіть посуд, якийсь домашній декор, збільшити кількість тієї продукції. яку виготовляли раніше. А згодом іще купимо два станочки — будемо навчати дітей військових працювати з деревом. Маємо плани найняти на роботу ветеранів, щоб вони працювали руками з деревом, адже це, як показав наш досвід, частина реабілітації», — розповідає подружжя.
Бізнес, що врятував від депресії після повернення в цивільне життя
Ветеран великої війни Андрій Саламаха розпочав власний бізнес із використанням агродронів ще у 2021 році. Зізнається, що для нього це була смілива авантюра — до цього досвіду з дронами він не мав. Тим паче такого функціонала.
«Пам’ятаю, в інтернеті побачив, що у Португалії люди з дронів обробляли свої сади. І вирішив, що треба пробувати. Щоправда, я навіть не знав, у що влазив. Але ми з напарником таки змогли замовити дрони й почали вчитися літати. Перші польоти завжди кінчалися тим, що ці дрони падали. І коли за перший місяць вони впали разів 10, ми підрахували, що фактично могли втратити 5–6 тисяч доларів. Тоді ж і вирішили: або відточувати майстерність по-справжньому, або забувати про цей бізнес», — каже ветеран.
Завдяки попередньому бізнесу — продажу й ремонту техніки — спроба власної справи не стала приреченою ще в перші дні. Оскільки зламані від падіння деталі Андрій Саламаха міняв самостійно. Інколи сума збитків (закупівлі деталей) сягала до 400 доларів. Проте ремонт чужими руками обходився б у рази дорожче.
Перші навчання були на ентузіазмі — Андрій Саламаха з тодішнім компаньйоном виїжджали на ділянки фермерів. Пропонували їм для порівняння одну частину поля скропити з дронів, а іншу — фермерською технікою, як завжди робили землероби.
Коли через два тижні отримали результат — однаковий на обох половинах, — тоді й з’явився перший клієнт. Це був фермер, якому дронами скропили по 300 гектарів озимої пшениці й соняха.
Однак коли бізнес, здавалося, міг дати перші плоди, почалося повномасштабне вторгнення. І про власну справу довелося на понад рік забути.
«Спочатку я був у зенітному взводі, після — частину чоловіків перевели у протитанкові війська. Протитанкіст, загалом, та сама піхота. Просто в нас була різноманітна техніка, яка уражає танки. Але ніхто нею не користувався, вона стояла для краси. Бо зараз використаєш той снаряд, який коштує 80–90 тисяч доларів, і керівництво ставитиме тобі питання. А у 2023 році нас відправили під Бахмут», — пригадує Андрій Саламаха.
Повернувся з війни чоловік 28 червня 2023 року, а вже 1 липня почав працювати на полі з агродронами. Каже, саме це його й урятувало від депресії.
«Багато військових, коли повертаються з фронту, бачать соціальну несправедливість і замикаються в собі, починають пити… А багато хто справляється лише завдяки дітям, дружині, їхній підтримці. Це величезна проблема, що держава не приділяє належної уваги цій проблемі. Я вважаю, що ті люди, які повернулися з війни, потребують набагато сильнішої соціальної та психологічної підтримки», — каже ветеран.
За агродронами — майбутнє
Андрій Саламаха розповідає, що на сьогодні повністю порозумівся з агродронами — вміє не лише літати, а й лагодити їх, знаходити найдрібніші несправності та якісно надавати фермерам послуги. Розуміє, що краще літати вночі, вміє оминати лісосмуги, дерева чи електролінії на полі, аби не пошкодити дрон.
Андрій переконаний, що майбутнє — за новими технологіями. І частина цих технологій прийде в цивільне життя саме з війни.
«Звісно, тракторні оприскувачі нікуди не подінуться, оскільки є потреба внесення того самого ґрунтового гербіциду. Але агродрони дуже допомагають у фермерському господарстві — наприклад, коли обробка потрібна просто зараз, а техніки поруч немає, або якщо вона не може заїхати в поле після тижневого дощу. До того ж агродрони економніші. Просто часто фермери — це люди старого загартування, які звикли робити так, як і їхні діди. Але, думаю, за 5–10 років ми застанемо, як оператор сидітиме в затишному кабінеті та звідти керуватиме агродроном», — каже ветеран.
Завдяки гранту Українського ветеранського фонду Андрій із дружиною, яка йому допомагає, придбали два дрони й бус. З усмішкою кажуть, що в них тепер — парк дронів: аж чотири безпілотники. А сезон, який іще не розпочався, вони планують закінчувати п’ятьма дронами.
«Звісно, найближчі 3–4 роки в Україні буде важко, нестабільно. Але тут наші діти, і ми це будемо робити заради них. Попри те, що москаль суне — у військовослужбовців зараз є вікно можливостей. Більше працювати, більше оптимізму — і скоро перемога», — наголошує Андрій Саламаха.