Про них не говорять. Забуті, відкинуті й позбавлені захисту. Їхні проблеми залишаються поза увагою, а долі – поза межами співчуття. Це засуджені, яких часто вважають викресленими з соціуму, але які свідомо обрали Україну, стали на її захист, а деякі й поклали свої життя.
Головною діяльністю організації “Захист в’язнів України” є боротьба з катуваннями в місцях позбавлення волі. А коли у 2014 році під окупацією опинилися українські землі, ГО також почала займатися ще й питанням повернення в’язнів з окупації. Про це розповідає голова правління Олег Цвілий:
«На жаль, у нас існує радянська модель виконання покарань. Після повномасштабного вторгнення катування трохи ущухли, але все-таки на сьогоднішній день вони знову повертаються. Під час війни дуже тяжко контролювати дотримання прав, ці проблеми, по суті, вони системні, вони дістаються кожний раз владі ніби у спадок. До 300 людей ми повернули, десь трохи більше 100 ще не в Україні, але вже уже і не в росії, скажемо так. Держава не те, що самостійно не вирішує ці питання, а й не допомагає нам. При поверненні з полону в українських увʼязнених навіть немає статусу», — коментує Олег Цвілий.
За даними організації росія вкрала близько трьох тисяч. Серед викрадених ув’язнених були й ветерани АТО, які пройшли фронт, а тепер зазнають катувань у російських тюрмах. І хоч організація щодня працює над їхнім поверненням, коштів критично бракує.
Віталій Цибанов до повномасштабного вторгнення знаходився в місцях позбавлення волі в місті Херсоні. Після приходу росіян був викрадений і вивезений спочатку до анексованого Криму, а згодом на територію рф в апшеронськ краснодарського краю. Все це супроводжувалося періодичними побиттями та залякуванням.
«Коли нас привезли на ФСБшну тюрму в Сімферополі, там мене як ударили, то коли очнувся — зуба нема, протеза нема, повен рот крові, хлопці до тями привели. По коліну так сильно вдарили, що я неділі дві потім на лагері ще з костилями ходив, потім з паличкою. Деякі навіть до туалету боялися ходити, бо там залякували згвалтуванням», — згадує Віталій.
Після повернення на територію України через кордон на Сумщині його відправили продовжувати відбувати покарання до Сумського СІЗО 25.
Юрій Гайда також був викрадений росіянами після окупації Херсону, він також не має жодного статусу після полону, а з наслідками допомагають справлятися виключно волонтери. Сам колишній увʼязнений родом з Нової Каховки, рідні закордоном, повертатися вже не має куди:
«Я перебував безпосередньо в місті Краснодар, зона 14, номер, Єлизаветівка. Медичну допомогу нам не надавали, оскільки говорили, що ми з України — хохли. У перші дні у нас виникали постійні конфлікти: там були вірмени, таджики, їх одразу налаштували проти нас, сказавши, що везуть військовополонених. Але ми не були військовими, ми були засудженими, які відбували свої покарання. Я провів там 2 роки, і зі мною були хлопці, які досі залишаються в тій самій зоні, де я перебував у Краснодарі. Держава нам не допомагає. Нам допомагають волонтери та правозахисники, які звільняють нас і займаються нашими справами», — говорить Юрій.
Під час повномасштабного вторгнення колишні засуджені проявили свій стержень та свою свідомість, зокрема протести в окупованому Херсоні, коли на вулицю виходили люди з кримінальним минулим.
18 травня поточного року вступив у силу Закон України, який дозволяє патріотам за гратами отримати право захищати Батьківщину.
Бориспільська виправна колонія №119 нараховує 620 увʼязнених, з початку прийняття закону на війну пішли захищати Україну 177 добровольців і близько 70 вʼязнів перебувають в судових процесах і проявляють готовність до участі в бойових діях. У кожного з них своя мотивація: у когось родина, у когось друзі, які підтримують і чекають в одній із бригад, а у когось загиблі соратники.
Син співробітника «Захисту в’язнів України» Марк Федоров звільнився по закону з мобілізації засуджених, брав участь у бойових діях на Курщині, отримав поранення і наразі проходить лікування у одному з військових шпиталів, удостоєний відзнакою Міністра оборони. 23-річний захисник жалкує лише про одне, що через поранення більше не зможе знищувати російських загарбників:
«Завжди наш командир батальйону наголошував на тому, що ваше минуле життя залишається в минулому, ви вже частина Збройних сил, і вам потрібно просто переключитися на це і забути своє минуле життя взагалі», — ділиться Марк.
Батько Марка Федоров Павло ще у 2015 році почав займатися реформою пенітенціаної системи і з того часу займається правозахисною діяльністю:
«Марк не все мені розповідав, от казав, що вони там в лісі тренуються, хоча вже на той час він брав участь у штурмах, вже воював наповну, нас з мамою вирішив не напружувати. Коли почалася війна, я сам два рази ходив в воєнкомати, мене відфутболили, не взяли навіть в тероборону. У мене ще один син зараз у війську, от він служить в Азові, природньо, що я переживаю», — розповідає Павло Федоров.
У час найбільшого випробування для України українські вʼязні демонструють, що справжній патріотизм не залежить від минулого. Суспільна підтримка таких людей має стати важливою складовою національної єдності в умовах війни.