Єдність фронту й тилу: від «візитівок Яроша» до Дому Ветерана

Війна в Україні триває багато років і за нею ховається безліч особистих подій. Одна з них – історія Ігоря-Ярослава Антонюка, яка розкриває неймовірну силу волі людини та є частиною життя ветеранської спільноти Тернополя.

В українській традиції мати подвійне ім’я – не надто розповсюджене явище. Що стосується Ігоря-Ярослава, то він відповідає, що це дуже особисте…

У 2014 році вибух гранати назавжди змінив його життя, завдавши важкої травми. Лікарі обіцяли, що він, якщо виживе, буде «якось жити». Але Ігор обрав інший шлях: він не просто вижив, а повернутися до повноцінного життя. Сьогодні досвід Антонюка є прикладом, що допомагає іншим ветеранам, а спільна з волонтерами діяльність дає підтримку нашим захисникам на фронті.

Розпочинати розповідь про життєвий шлях Ігоря-Ярослава слід задовго до перших пострілів. Побратим Богдан Чорний згадує, що їхня дружба з Антонюком загартувалася на вишколах «Тризуба» імені Степана Бандери ще до подій на Майдані. Зараз Богдан перебуває на військовій службі та слідкує за життям ветеранської спільноти в рідному місті завдяки соцмережам.

Єдність фронту й тилу: від «візитівок Яроша» до Дому Ветерана

– Для мене це важливо, – говорить він, – бо отримана інформація дає відчуття зв’язку й розуміння, що робота триває, а спільнота живе й у ній кожен підтримує один одного. І не лише на словах! Там не треба щось пояснювати, бо нас об’єднує спільний досвід і довіра… Разом з Ігорем ми були в одній сотні Майдану й цей підрозділ дуже швидко переріс у добровольче формування. Тоді, на початку війни, спільні ідеї та патріотичний світогляд мотивували бійців не стояти збоку, а діяти, ставлячи захист країни понад особисті інтереси.

ТЯЖКЕ ПОРАНЕННЯ

Бій біля Слов’янська 20 квітня 2014 року називають нашою першою наступальною операцією. Місто перебувало під контролем сил терориста Гіркіна. Хоча за масштабами бій був невеликий, але він став символічною точкою відліку. Саме в цьому бою пропагандистами ворога була «знайдена» та сама «візитівка Яроша», яка стала мемом в інтернет-мережах.

– Ми їхали чотирма автомобілями, – згадує Ігор той день. – Я був водієм другої машини. За даними розвідки, дорога мала бути вільною. Але чи то погано розвідали, чи за короткий час десь узявся ворожий блокпост… Перша машина їхала попереду й часом зникала з виду, а зв’язок ми тримали по рації. Тут на одному з поворотів я бачу блокпост. Дорога перегороджена бетонними блоками, мішками, прапор десантних військ і московії. Я одразу почав будити хлопців, які дрімали поруч. Хлопці з першої машини пізніше розказували, що їхнього водія Мішу розстріляли одразу. Самі вони були блоковані, але тягнули час, щоб, як тільки ми доїдемо, відразу вступити в бій.

Ігор різко розвернув авто боком, щоб створити прикриття для побратимів. Однак на той час до ворога вже прибувала підмога. Звідти прилетіла граната…

– Тільки чую «дзінь», – подовжує Антонюк, – і я вже падаю… спина вся гаряча… Думав, ліву руку відірвало. Правою торкнувся – ні, на місці, але її взагалі не відчуваю. Деякий час я був при свідомості. Пам’ятаю, як мене виносили й надавали першу допомогу. Просив священника за мене молитися. Згадав бабусю, вона в мене була одна, і просив щоб хлопці їй допомогли, якщо зі мною щось станеться.

Коли пораненого клали в машину, поранена рука лишилася зовні. Її придавило дверима й біль став сигналом надії. Зрадів, бо зрозумів, що кінцівка не остаточно втрачена.

ДОВГЕ ЛІКУВАННЯ

Два дні Ігор був без свідомості. Коли отямився, спочатку подумав, що знаходиться в полоні: руки й ноги прив’язані до ліжка, а всі навколо говорять російською. Але то була медична палата в реанімації. І медсестра звернулася до Ігоря, коли нікого іншого поруч не було: «Ви в Харкові, не переживайте. Я не можу відкрито говорити, бо зараз різні настрої. Але, якщо пам’ятаєте якийсь телефонний номер, я буду вдома й можу зателефонувати комусь із ваших родичів».

Весна 2014-го була часом невизначеності для українського Сходу: не зрозуміло, хто чим дихає й кого підтримує. Панувала напружена атмосфера й шок від усвідомлення того, що десь поруч почалися бойові дії. Швидка з Києва відмовилася їхати за пораненим бійцем, тому до столиці Антонюка привіз харківський реанімобіль. Ігор-Ярослав згадує, що в Києві ставлення до нього було більш приязним, люди відвертіше висловлювали підтримку і свою патріотичну позицію.

Далі пораненому зробили ще одну, надто болючу операцію, під час якої не можна було застосовувати наркоз. Із того часу минуло понад десять років і зараз ветеран спокійно про це розповідає, але зізнається, що тоді було дуже страшно:

– Загалом граната пошкодила клітини, які відповідають за ліву частину тіла. Зараз моя голова виглядає цілою. А тоді не було частини черепа, просто яма в голові. Усе пульсувало й рухалося, а в мозку було багато дрібних осколків. Лікарі казали, що дуже ризиковано видаляти до останнього, бо можна зачепити вену і спричинити крововилив.

Спробувати видалити метал наважилися лише в лікарні у Кракові. На питання про готовність до операції у зв’язку з ризиками Ігор відповів одразу: «Якщо я тут, то вже вирішив». Польський лікар був вражений такою рішучістю.

НА «ЯКОСЬ» НЕ ЗГОДЕН!

Хоча операція пройшла успішно, але відновлення тривало кілька років. Під наглядом лікаря він поступово зменшував дози ліків, привчаючи тіло функціонувати без таблеток і фіксуючи кожен симптом, щоб попередити напади епілепсії. Ось уже сім років Ігор-Ярослав Антонюк не приймає медикаменти, які, за прогнозами лікарів, мав би приймати щодня. А коли почув прогноз: «Якось будеш жити», то звучало це трохи образливо, адже хотів жити не «якось», а повноцінно.

Дуже допомогла ветеранові підтримка побратимів і посестер, які приходили до нього, спочатку до лікарень, потім додому. Коли йому стало краще, почав відвідувати різні заходи. Особливу роль у реабілітації відігравали фізичні навантаження. Разом із друзями Ігор пробував різні командні та індивідуальні види спорту:

– Я своє тіло так тренував і до таких граней доводив… Зате тепер почуваюся здоровим, і тієї ваги, від якої раніше все тіло трусилося, майже не відчуваю… Але я все ще не можу бігати, в мене погано з моторикою, тому не хочу бути тягарем для хлопців на фронті. Я вирішив бути тут, підтримувати моральний дух і робити все для інших ветеранів. Ми всі разом допомагаємо діючим військовим, бо фронт без тилу не вистоїть. Я приганяв автівки з Польщі, ремонтував їх, відвозив і передавав бійцям у Сумах і Запоріжжі.

Із початку минулого року Ігор-Ярослав очолює Тернопільську міську ветеранську спілку добровольців, учасників бойових дій та людей з інвалідністю внаслідок війни. Спілка опікується Домом Ветеран – осередком, що відкрився ще 5 грудня 2021 року за ініціативи штабу НВР «Правий сектор» і підтримки понад 50 небайдужих учасників бойових дій. Його ідейний засновник Сергій «Норд» Коновал загинув у бою у 2024 році, але справа, яка розпочалася як проєкт «від ветеранів для ветеранів», продовжує жити.

Більшість тих, хто стояв біля витоків осередку, зараз знову на фронті, зокрема боєць Сил безпілотних систем Павло Тарасенко. Він згадує:

– Дуже велику допомогу отримували в перші роки, а особливо на самому початку повномасштабки. Зараз у моєму підрозділі чудове забезпечення, але допомогу перших днів неможливо забути… До нас нещодавно приїжджав вертеп із Дому Ветерана, так би мовити, привезли частинку свята: разом поколядували, поспілкувалися… Тепер із Ігорем зустрічаємося тоді, як випадає відпустка. Мені цікаво почути, що зараз відбувається в Домі Ветерана. Добре, що незважаючи на ситуацію в державі, справа живе й розвивається…

ЛЮДЯНІСТЬ ПОНАД УСЕ

Зараз в Україні активно запроваджуються посади фахівців із супроводу ветеранів. Однак Антонюк хоче працювати так, як і раніше, тобто на волонтерських засадах. Попри великий досвід у нього досі немає диплома. Тому зараз ветеран навчається за магістерською програмою в Західноукраїнському національному університеті.

Він переконаний, що ветерани не потребують жалості й возвеличення, їм потрібне просте людське ставлення. Буває, що закони дуже заплутані, тому навіть проста уважна консультація відіграє велику роль і повертає довіру.

Військовослужбовець Богдан Чорний відвідує Дім Ветерана під час кожної відпустки. Спільнота та взаємна підтримка для нього дуже важливі.

– Сила духу, – говорить Богдан, – це не відсутність страху чи болю. Це здатність діяти. Коли втомлений, але встаєш. Коли сумніваєшся, але не здаєшся. Я бачив це багато разів: у побратимів, які після поранень поверталися до служби; у волонтерів, які з останніх сил тягнуть допомогу; у ветеранів, які вчаться жити по-новому, але не ламаються….

Сьогодні українці наскільки звикли до воєнних реалій, що іноді стає моторошно. Особливо, якщо порівнювати з тим, який шок викликали перші бої, перші жертви, перші поранення. Тому саме такі історії нагадують про колосальну заслугу кожної особистості у відновленні фізичних та ментальних травм, а також про те, яким незмінно важливим залишається братерство.