Іноді бій і поранення здаються не такими страшними, як те, що чекає на ветерана після повернення до мирного життя: соціалізація, прийняття себе нового, пошук свого місця у світі, який уже ніколи не буде таким, як раніше. Часто військові переконані, що після війни їхнє життя назавжди буде обмеженим, а ампутація кінцівки стане вироком. Та навіть після важких поранень і пережитих психологічних травм можна знову рухатися вперед, ставити перед собою цілі й відкривати нові можливості. І дуже важливо, щоб на цьому шляху поруч були рідні та люди, яким небайдужа доля ветерана.
Одним із таких шляхів повернення до активного життя стає ампфутбол — офіційний вид адаптивного футболу для людей з ампутаціями або порушеннями функцій кінцівок. Цей спорт існує у світі вже давно, а в Житомирі він почав розвиватися з початком повномасштабної війни та появою перших поранених військових, які шукали можливість відновлюватися, спілкуватися й знову відчувати себе частиною команди. Так у місті з’явилися «Титани» — команда, для якої футбол став чимось значно більшим, ніж грою з м’ячем.
Історії гравців, тренера, керівника клубу та фізичного терапевта — про те, як перший крок, на який довго не наважувався, може стати початком великого шляху.
«Виховуємо через спорт»: як у Житомирі з’явилися «Титани»
За створенням команди стоїть Католицький спортивний клуб «Дон Боско» — громадська організація, яка розвиває кілька напрямків спортивної роботи. Тут займаються діти, працює адаптивний спорт, а також діє команда з ампфутболу.
Керівник клубу Микола Скремінський розповідає, що організацію заснували отці-салезіяни — представники католицького чернечого ордену, покликання якого полягає в роботі з молоддю. Орден працює у 132 країнах світу, зокрема розвиваючи освітні заклади. У Житомирі освітній напрямок представляє приватний салезіянський ліцей «Всесвіт», а спортивний — клуб «Дон Боско».
– Католицький спортивний клуб “Дон Боско” — це велика громадська організація, яка має декілька напрямків. У нас є адаптивний спорт для дітей, команда з ампфутболу, а також діти, які займаються футболом. Наше гасло — «Виховуємо через спорт», — розповідає Микола Скремінський.
Ідея створити у Житомирі команду з ампфутболу виникла після знайомства з досвідом колег зі Львова. Саме там отці-салезіяни започаткували одну з перших таких команд в Україні та почали працювати з ветеранами, які отримали важкі поранення. Представники житомирського клубу кілька разів приїжджали до Львова, спостерігали за тренуваннями, знайомилися з організацією роботи та спілкувалися з учасниками.
– Перша команда була створена у Львові. Вона теж створена отцями-салезіянами. Вони запросили нас побачити цей проєкт, подивитися, як працюють із ветеранами. Ми кілька разів приїжджали до них на тренування, спостерігали, як усе організовано, і теж вирішили розвивати такий напрямок у Житомирі, — говорить керівник клубу.
Так поступово з’явилися «Титани». 21 листопада команда відзначатиме два роки від початку своєї діяльності. Ампфутбол — це адаптивний різновид футболу для людей з ампутаціями або певними порушеннями функцій кінцівок. У ньому польові гравці пересуваються за допомогою милиць, а воротарі мають ампутацію або порушення функції верхньої кінцівки. На перший погляд може здатися, що для такого спорту потрібна передусім хороша фізична форма. Проте у «Титанах» знають: найскладніше іноді не навчитися бити по м’ячу, а наважитися прийти на перше тренування.
Найважчий крок — переступити поріг спортзали
Залучати ветеранів до команди доводилося різними способами. Представники клубу зверталися до ветеранських спільнот, реабілітаційних центрів і лікарень, виїжджали до територіальних громад, співпрацювали з фахівцями із супроводу ветеранів. Разом із ними відвідували військових удома, знайомилися, спілкувалися та пропонували спробувати ампфутбол. Але навіть коли людина вже чула про команду, це не означало, що вона одразу погоджувалася прийти.
– Немає якогось одного рецепта, як можна залучити ветерана. У кожного своя історія. Насправді хлопці спочатку не дуже хочуть іти у футбол. Вони думають, що там грають ті, хто раніше займався футболом, що це складно, що там професіонали. Великий супротив — це те, що вони не вірять, що можуть грати. І друге — вони не хочуть виходити із зони комфорту. Я думаю, це не тільки у футболі. Взагалі будь-яка реабілітація та соціалізація даються важко, — пояснює Микола Скремінський.
Тому перше завдання команди — не навчити людину забивати голи й не підготувати її до чемпіонату. Спочатку потрібно допомогти наважитися прийти хоча б раз. Побачити інших гравців, поспілкуватися, зрозуміти, що ніхто не очікує від новачка професійних навичок, а помилки та невдалі спроби — звичайна частина тренувань.
– Наше завдання — запросити, привести їх на перше або навіть на друге тренування. Коли вони починають спілкуватися з хлопцями, чують, що в нашій команді лише двоє гравців до цього трохи займалися футболом, а всі інші взагалі не мали такого досвіду й ніколи не грали, тоді починають розуміти, що це можливо. Коли вони пробують, починають ходити на тренування, коли в них виходить, вони починають вірити в себе, — розповідає керівник клубу.
Для когось це звучить просто: прийшов, потренувався, спробував ще раз. Але за цим стоїть значно більше. Потрібно дозволити собі бути новачком, не соромитися того, що щось не виходить, і прийняти: тепер ти можеш робити деякі речі інакше, ніж раніше. А ще — дати собі шанс не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.
«Я почав розуміти, що чекаю вівторка і четверга»
Ігор Фасоля — капітан «Титанів». У червні 2023 року він зазнав поранення на Донеччині, поблизу села Новоселівка, під час служби у 31-й бригаді. Після повернення додому чоловік почав працювати дистанційно, а згодом став викладати предмет «Захист України» в Левківському ліцеї.
У його історії особливе місце займає родина. Дружина й донька підтримували Ігоря, мотивували не замикатися вдома, шукати роботу, спілкуватися з людьми та поступово повертатися до активного життя. Саме через роботу в ліцеї він дізнався про ампфутбол. Спочатку перспектива грати у футбол на милицях здавалася незвичною, а перші тренування були справжнім випробуванням.
– Було якось соромно визнати собі й сказати їм, що ні, я не хочу, я не буду. У 49 років починати грати, якось пізнувато, але думаю: ну, якщо не потрібні Марадони, якщо це більше для мене, то все-таки я походжу, — пригадує Ігор.
У цих словах — знайомий багатьом страх: а раптом не вийде? Раптом не вистачить сил? Раптом інші вміють більше, а ти почуватимешся незграбним?
Перші два-три місяці стали для Ігоря періодом поступового звикання. Тренування відбувалися щовівторка та щочетверга. Спочатку він просто намагався впоратися з навантаженням, а згодом помітив, що вже чекає на ці дні.
Після восьмигодинного робочого дня в ліцеї, де доводилося багато пересуватися на протезі, чоловік їхав на тренування. Повернення додому спочатку давалося непросто. Проте поступово він почав помічати зміни: заняття приносили не лише втому, а й задоволення, а після них залишалися сили та хороший настрій.
– Я розумів, що викладався цю годину, бігав, стрибав, але мені було так добре і комфортно. І так воно якось затягнуло, — розповідає капітан.
У певний момент футбол перестав бути просто спробою зайняти себе чимось корисним. Він став справою, на яку хотілося повертатися. З’явилися товариші по команді, спільні поїздки, тренування й змагання. З’явилося відчуття, що ти не просто проходиш відновлення, а живеш повноцінним життям, у якому є місце для планів, емоцій, азарту та нових досягнень.
Коли команда лише починала виступати на змаганнях, у її складі було троє-четверо чоловіків. Вони брали участь у Кубку Ліги Дужих, знайомилися з іншими командами та набиралися досвіду. Відтоді колектив виріс. Але, як говорить Ігор, зібрати постійний склад непросто.
Команда, у якій кожен має свою історію
На заключний тур чемпіонату України в Івано-Франківську «Титани» планували їхати десятьма учасниками: вісьмома польовими гравцями та двома воротарями. Проте склад команди постійно змінюється. Хтось проходить лікування, комусь заважають проблеми зі здоров’ям, хтось не може залишити роботу на кілька днів, щоб поїхати на змагання. Є й сімейні обставини, які потрібно враховувати. Тому набір до команди не припиняється. Тут не можна просто визначити остаточний склад і більше нікого не запрошувати. Кожен ветеран має власні можливості, потреби й обмеження, а відновлення у всіх відбувається по-різному.
– За останній рік наша команда дуже змінилася, нас стало значно більше. Думаю, ще за рік ми матимемо вже доволі сильну команду, — ділиться очікуваннями Ігор.
Самому капітанові 49 років. У команді є й значно молодші гравці. Вік, фізична форма та спортивний досвід мають значення, особливо під час змагань, але не є єдиними умовами для того, щоб почати. Важливіше бажання спробувати, готовність працювати над собою та можливість займатися з урахуванням власного стану здоров’я. Для Ігоря прогрес вимірюється не лише забитими голами чи результатами матчів. Він звертає увагу на маленькі зміни, які відбуваються протягом звичайного тренування. Якщо на початку заняття не виходить певна передача або вправа, хочеться, щоб до завершення тренування бодай щось змінилося. Щоб рух став упевненішим, дія — точнішою, а те, що раніше здавалося неможливим, поступово почало виходити.
Це потребує зусиль, витрачених сил і подолання втоми. Але саме тоді з’являється відчуття, що ти рухаєшся вперед, вважає Ігор Фасоля.
– Коли воно затягує, то, навпаки, наприкінці тренування ти маєш таку легку ейфорію від усього. А якщо ще й виходить, то взагалі супер. Такий певний маленький наркотик, знаєте, хочеться ще і ще, — усміхається капітан.
Іноді саме ці маленькі перемоги стають найважливішими. Бо вони повертають відчуття власної спроможності: я можу, у мене виходить, я здатен навчитися нового.
«Життя продовжується»: історія Миколи Стеценка
Микола Стеценко грає в ампфутбол майже два роки. Про «Титанів» дізнався через Facebook: знайшов контакти Миколи Йосиповича, зателефонував і попросився на тренування. Його історія почалася з простого телефонного дзвінка. Чоловік розповідає, що його зустріли на вокзалі й допомогли долучитися до команди. Тоді він жив у Попільні на Житомирщині, а приблизно рік тому переїхав до Житомира.
До поранення футбол уже був частиною його життя. Проте у 2022 році, коли чоловік перебував за сім кілометрів від Ізюма, він потрапив під авіаудар. Уламок влучив у голову. Вісім місяців Микола був прикутий до ліжка, а згодом ще три місяці жив з уламком у голові. На лікування його відправили до Німеччини.
– У Німеччині мене витягли з того світу, — згадує він.
Після такого досвіду повернення до активного життя не може бути простим. Проте сьогодні Миколі 30 років, і він не лише знову займається спортом, а й опановує одразу два його види — ампфутбол і волейбол. Наразі футбол залишається для нього пріоритетом, адже чоловік готується до чемпіонату України.
На запитання про те, що дає йому спорт, Микола відповідає коротко, без зайвих пояснень:
– Це адреналін, адреналін. Життя продовжується!
У цих словах немає обіцянки, що попереду все буде легко. Є усвідомлення, що після пережитого можна знову знаходити заняття, які захоплюють, ставити перед собою цілі й відчувати радість від того, що ти робиш.
Микола добре пам’ятає власний початок, тому й тим, хто вагається, радить не відмовлятися від спроби лише через страх, що нічого не вийде.
– Звичайно, варто спробувати! Тут усього навчать. Я теж прийшов, став на милиці й навіть по м’ячу не влучав. А потім тут мене навчили. У них навіть є реабілітологи — усе, усе. Круто, коротше, — ділиться гравець.
Колись він сам був новачком, якому потрібно було вчитися найпростішого. Тепер уже має досвід, бере участь у змаганнях і думає про наступний крок — хоче спробувати себе у ролі футбольного арбітра. Наразі навчається, щоб отримати відповідний сертифікат.
Ця історія ще раз нагадує: не обов’язково одразу знати, куди приведе перший крок. Достатньо дозволити собі його зробити.
«Кожна сходинка — це ніби починати з нуля»
За розвитком «Титанів» стоять не лише гравці, а й люди, які навчають, підтримують і допомагають команді зростати.
Владислав Скримінський — менеджер команди та тренер дитячих футбольних колективів. У футболі Владислав не новачок. Спочатку йому здавалося, що достатньо перенести звичні методи тренувань у новий формат. Проте досить швидко стало зрозуміло: ампфутбол має власну специфіку, а робота з ветеранами потребує іншого підходу.
– До знайомства з ампфутболом я думав, що це щось звичайне, як футбол. Думав, що перенесу все з великого футболу на ампфутбол — і воно буде діяти. Насправді ні. Це зовсім інша специфіка, зовсім інший підхід. Методика одна, а засоби її застосування зовсім інші. Хлопці раніше не грали у футбол, для них усе нове. Кожна сходинка — це ніби починати з нуля, — розповідає Владислав.
Для тренера важливо розуміти, що кожен гравець приходить зі своїм досвідом, фізичними можливостями та темпом відновлення. Те, що для одного вже звична вправа, для іншого може стати серйозним викликом. Тому тренувальний процес потребує гнучкості, терпіння та вміння помічати навіть невеликі зміни.
Щоб підготувати фахівців до роботи в ампфутболі, Українська асоціація футболу організовувала спеціальні навчання перед початком чемпіонату України. До них долучалися фахівці з Туреччини та Польщі, проводилися також курси для тренерів у Польщі.
Сам ампфутбол відрізняється від звичайного футболу правилами, кількістю учасників і розмірами поля. Одночасно грають шестеро польових гравців на милицях і воротар. Для польових гравців передбачена ампутація нижньої кінцівки, для воротарів — верхньої. Стандартний розмір поля — 60 на 40 метрів.
Однак для Владислава найважливішим відкриттям стала не різниця в правилах.
– Мені приємно працювати в цьому колективі. Я люблю футбол, але будь-яка команда, будь-який командний вид спорту будується на колективі, на атмосфері в команді. Я дуже кайфую від усього, що тут відбувається. Хлопці дуже відкриті, можуть підтримати нас, а ми підтримуємо їх. Загалом атмосфера в команді максимально сприятлива, — говорить тренер.
У «Титанах» тренер не просто навчає гравців футбольних прийомів. Він разом із ними проходить шлях, на якому кожне нове вміння, кожна впевненіша дія та кожна перемога мають значення. І ця підтримка взаємна: гравці отримують допомогу, але й самі стають опорою для тих, хто працює поруч.
Футбол на милицях: як грати й не нашкодити собі
Ампфутбол потребує не лише витривалості, а й уважного ставлення до здоров’я. Адже навантаження припадає не тільки на ноги: гравці пересуваються за допомогою милиць, активно працюють руками та плечовим поясом, а під час матчів можуть виникати зіткнення й додаткове напруження для суглобів.
Тому на тренуваннях і змаганнях із командою працює фізичний терапевт Ілля Гаврилюк. Перед одним із тренувань він саме фіксує ушкоджене плече Ігорю Фасолі. Для стороннього спостерігача це може бути непомітною деталлю підготовки до гри. Але для спортсмена така допомога іноді визначає, чи зможе він тренуватися, як краще розподілити навантаження та як уникнути погіршення стану.
Ілля супроводжує команду на тренуваннях, зборах і турнірах. Особливо багато роботи під час змагань, коли гравці проводять кілька матчів поспіль, накопичується втома, а навантаження на вже травмовані ділянки тіла зростає.
– Є такі пошкодження, які вже не дозволяють людині займатися спортом, зокрема футболом на милицях, у звичному режимі. Тому ми намагаємося компенсувати ці обмеження, наскільки це можливо, зменшити навантаження на ушкоджені суглоби, — пояснює фізичний терапевт.
Він знає про основні травми й особливості здоров’я гравців, але під час гри ситуація може змінитися будь-якої миті. Важливо вчасно помітити проблему, оцінити стан спортсмена та допомогти йому не нашкодити собі.
Для цього потрібні професійні знання, уважність і постійний контакт із командою. Адже бажання грати й перемагати не скасовує необхідності дбати про власне здоров’я. Водночас Ілля переконаний, що значення ампфутболу набагато ширше за фізичну реабілітацію.
Він згадує один із перших турнірів, на який поїхав разом із «Титанами». Тоді житомирська команда грала проти київської «Оболоні» й здобула перемогу. За словами гравців, у сусідній роздягальні суперники дивувалися, що поступилися таким міцним чоловікам. Цей епізод запам’ятався не лише спортивним результатом. Він показав, як змінюється сприйняття можливостей людини, коли замість зосереджуватися на її травмах бачиш командну гру, силу, витривалість і бажання досягати результату. Проте найважливішим Ілля вважає інше.
– Основна мета — це все ж команда. У них є спільний інтерес, вони грають, спілкуються, подорожують разом. Соціальна складова тут дуже велика, — наголошує він.
Не лише фізична реабілітація: відчуття, що ти не сам
Сьогодні Після важкого поранення людині може бути непросто говорити про власні переживання. Не завжди легко пояснити близьким, що саме турбує, чому не хочеться виходити з дому або чому звичайні речі раптом потребують значних зусиль.
У команді ці розмови часто починаються не з прямих запитань, а зі спільної справи. Люди тренуються поруч, їдуть на змагання, спілкуються дорогою, діляться досвідом. Поступово виникає довіра, яка дозволяє говорити не лише про футбол.
Ілля Гаврилюк не називає себе психологом, але добре бачить, наскільки важливим є людський контакт.
Хтось готовий відверто розповідати про свої переживання під час особистої розмови. Комусь легше відкритися в колі побратимів. А іноді достатньо знати, що поруч є людина, до якої можна звернутися, коли стає важко.
– Іноді хлопцям потрібна незалежна думка — фахівця, людини, якій вони можуть довіритися. Сподіваюся, що ми всі разом працюємо над тим, щоб поліпшити не лише їхній фізичний стан, а й психологічний, — каже фізичний терапевт.
«Титани» — це комплексна підтримка, а не лише ампфутбол
Саме тому в клубі розвивають комплексну підтримку ветеранів. Тут уже працюють психолог і реабілітолог, а також створюють центр ветеранського та адаптивного спорту. Організація закуповує обладнання для реабілітації, шукає ще одного реабілітолога-масажиста та лікаря спортивної медицини. У майбутньому в центрі планують облаштувати тренажерну залу з адаптивними тренажерами та залучити тренера з фізичної підготовки. Наразі у приміщенні тривають ремонтні роботи.
– Ми закуповуємо обладнання для реабілітації ветеранів. Зараз шукаємо ще одного реабілітолога-масажиста та лікаря спортивної медицини. Крім того, функціонуватиме тренажерна зала з адаптивними тренажерами, працюватиме тренер із фізичної підготовки. Тобто ми комплексно розвиваємо цей напрямок, — розповідає Микола Скремінський.
Це робота, яка потребує часу, ресурсів і професійної команди. Але її мета зрозуміла: створити місце, де ветеран зможе отримувати необхідну підтримку та поступово повертатися до активного життя, не залишаючись сам на сам зі своїми труднощами.
Від перших тренувань — до чемпіонату України
Для «Титанів» ампфутбол уже став не лише способом реабілітації, а й повноцінним спортивним напрямком. Команда бере участь у всеукраїнських змаганнях, навчається, розвивається та переймає досвід колег.
За словами Миколи Скремінського, Українська асоціація футболу проводить чемпіонат України з ампфутболу, в якому на момент розмови брали участь 18 команд. Сезон розпочинається навесні й триває кілька місяців.
– Наш сезон розпочався в березні, а зараз ми їдемо до Івано-Франківська, де відбудеться останній тур. Там завершуватиметься сезон, — розповів керівник клубу.
Нові команди з’являються в різних регіонах країни. Зокрема, нещодавно такий колектив створили у Кропивницькому.
Житомирські «Титани» також співпрацюють із польською командою «Рекорд», яка розвиває ампфутбол уже 15 років. Спільні спортивні збори дають змогу тренуватися разом, обмінюватися досвідом і знайомитися з тактичними підходами, які можна застосовувати у підготовці гравців.
– Ми їздимо до них на спортивні збори, де спільно тренуємося, обмінюємося досвідом, отримуємо тактичну інформацію, яка допомагає в роботі наших тренерів. Адже ампфутбол — це відносно новий напрямок для України, — зазначає Микола Скремінський.
Українські команди мають власну специфіку. За словами керівника клубу, 80–90% гравців — військовослужбовці, які отримали поранення під час війни. Частина з них має й інші проблеми зі здоров’ям, тому підготовка потребує особливого підходу. У польській команді, з якою співпрацюють житомиряни, є люди, які зазнали травм у дорожньо-транспортних пригодах або на роботі. В Україні ж розвиток ампфутболу тісно пов’язаний із потребою підтримати військових, які повертаються до цивільного життя після важких поранень.
Не потрібно вміти грати. Потрібно наважитися спробувати
У кожного з героїв цієї історії був свій шлях до «Титанів». Ігор Фасоля спочатку сумнівався, чи варто починати грати у футбол у 49 років. Микола Стеценко прийшов на милицях і навіть не влучав по м’ячу. Владислав Скримінський зрозумів, що досвід звичайного футболу не дає готових відповідей на всі запитання ампфутболу. А фізичний терапевт Ілля Гаврилюк щодня бачить, скільки уваги потребують здоров’я, відновлення та безпека гравців.
Їхні історії різні, але в них є спільне: ніхто не мусив одразу вміти все. Не потрібно було приходити професійним спортсменом, демонструвати чудову фізичну форму чи доводити, що ти здатен на більше за інших. Потрібно було лише почати.
У команді навчають, допомагають адаптуватися до навантажень, підтримують і дають можливість розвиватися у власному темпі. Тут можна знайти не тільки спорт, а й спілкування, нові знайомства, спільні поїздки, змагання та людей, які розуміють, через що довелося пройти.
І, можливо, одного дня людина, яка спочатку погодилася прийти лише на одне тренування, сама помітить, що вже чекає наступного. Саме з таких невеликих кроків і складається повернення до активного життя. Не з миттєвих перемог і не з обіцянок, що труднощі зникнуть, а з можливості щодня робити щось для себе, відчувати підтримку й бачити власний прогрес.
«Титани» — це команда, у якій можна почати з нуля. І де футбол стає приводом знову рухатися вперед. Іноді, щоб змінити своє життя, не потрібно одразу робити великий крок. Достатньо наважитися на перший.
Вікторія Дубовик
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)