Після завершення війни українська політика майже напевно зміниться, і одним із найпомітніших чинників цих змін стануть ветерани. Максим Черкашин, співзасновник та співорганізатор фестивалю Faine Misto, дослідив питання, чи готова українська політики до ветеранів у владі.
Станом на травень 2026 року статус ветерана в Україні мають понад два мільйони людей, а уряд прогнозує, що разом із членами родин після завершення війни ветеранська спільнота охоплюватиме 5–6 мільйонів українців. Водночас ветеранське середовище не є однорідним: люди приходили до війська з різних професій і після служби можуть повернутися до підприємництва, освіти, юриспруденції, фермерства, ІТ чи громадської діяльності.
Суспільний запит на участь ветеранів у політиці вже помітний. За опитуванням Центру Разумкова наприкінці 2025 року, 57% українців вважали, що військові та ветерани після війни мають іти в політику на національному рівні, а 50% — на місцевому. Серед тих, кого громадяни хотіли б бачити у майбутній Верховній Раді, військових і ветеранів назвали 48% опитаних.
Україна вже має досвід залучення військових до політики після 2014 року. Тоді учасники АТО були у списках п’яти з шести політичних сил, які пройшли до Верховної Ради, а загалом у парламенті VIII скликання було близько 30 учасників АТО. Їхня присутність посилила увагу до питань оборони, підтримки військових, російської агресії, Криму та Донбасу, однак депутати з військовим досвідом залишилися розподіленими між різними фракціями й не сформували спільного механізму впливу.
Досвід того періоду оцінюють по-різному. У сучасному дослідженні ЧЕСНО ветерани, згадуючи парламент 2014–2019 років, говорили про відчуття, що частину військових політична система використала як «бренд». Інші учасники дослідження, зокрема політики та експерти, пов’язували проблеми того періоду не з самим військовим досвідом кандидатів, а з браком політичних компетенцій, командної роботи та розуміння системи.
Ще одне питання — чи самі ветерани готові йти в політику. Не дивлячись на те, що більшість ветеранів невдоволені рішеннями влади, бажаючих долучитися до законодавчої структури не так вже й багато.
Більшість сучасних опитувань вимірюють передусім ставлення суспільства до участі ветеранів у владі, а не їхню готовність балотуватися. Наприкінці 2025 року дослідження ЧЕСНО та КМІС показало, що 66% українців позитивно або радше позитивно ставляться до участі ветеранів у політичному житті. Водночас 30% опитаних називали одним із головних бар’єрів недостатні знання політичних процесів або відсутність відповідного досвіду. Державні квоти для ветеранів серед механізмів підтримки обрали лише 8,9% респондентів, тоді як значно частіше називали навчання, розвиток ветеранських об’єднань і доступ до ресурсів.
Це показує, що суспільний запит стосується не лише присутності ветеранів у політиці, а й можливостей для отримання необхідних знань і навичок.
Серед самих ветеранів ставлення до участі політичних партій також не було однозначним. За опитуванням Українського ветеранського фонду 2023 року, 38,7% позитивно поставилися б до можливого запрошення ветеранів політичними партіями, тоді як 34,6% — негативно.
У фокус-групах ветерани також говорили про ризик, що політики використовуватимуть їх передусім для піару. Політика потребує не лише суспільної довіри та лідерських якостей. Це також робота з бюджетами, процедурами, переговорами, компромісами, коаліціями та відповідальністю за рішення. Військовий досвід може дати людині навички лідерства, командної роботи та відповідальності, але не замінює знань про бюджетний процес, законотворчість чи державне управління.
Досвід інших країн показує, що залучення ветеранів до цивільного управління не обов’язково означає збільшення їхньої кількості в парламентах. У США діють механізми доступу ветеранів до федеральної цивільної служби, а також програма Veterans Local Government Management Fellowship, яка дозволяє військовослужбовцям перед завершенням служби отримати практичний досвід роботи в органах місцевого самоврядування. У Великій Британії ветерани, які відповідають мінімальним вимогам вакансії у Civil Service, можуть отримати гарантований перехід до наступного етапу відбору, але це не означає автоматичного призначення на посаду. У Канаді працюють механізми пріоритету та переваги для ветеранів під час частини конкурсів на державну службу. За перші чотири роки через них відбулося 1667 призначень, однак оцінка програми показала практичну проблему: ветеранам часто складно перекласти військовий досвід мовою компетенцій цивільної державної служби. Через це в Канаді працюють не лише з ветеранами, а й із HR-службами та керівниками державних установ.
Інший приклад — Хорватія, де після війни ветерани стали впливовою суспільною та політичною силою. Частина ветеранських організацій зблизилася з партіями, а пільги та соціальні гарантії почали використовуватися як інструмент політичної підтримки.
Цей досвід показує, що ветеранський статус може стати окремим політичним ресурсом, якщо його тісно пов’язують із партійними інтересами. Водночас політична участь ветеранів не обмежується депутатськими мандатами. Один ветеран може піти у парламент, інший — працювати в міністерстві або муніципальному управлінні, третій — займатися адвокацією через ветеранську організацію. Інші можуть працювати у сфері освіти, економіки чи місцевого розвитку, не роблячи свій ветеранський статус основою публічної діяльності. Тому розглядати кілька мільйонів людей як єдиний політичний табір не варто.
Дослідження українських ветеранів АТО також показало, що добровольці-ветерани навіть сильніше за пересічних громадян підтримували демократію як інститут. Водночас дослідники зафіксували значне невдоволення тим, як демократія працює на практиці. Після завершення війни Україна може розвивати різні механізми участі ветеранів у державному житті. Серед них — зрозумілі маршрути до державної та муніципальної служби, програми переходу від військового лідерства до цивільного управління, навчання бюджетному процесу, законотворчості, місцевому самоврядуванню, переговорам і публічній політиці.
Окремим напрямом можуть стати стажування ветеранів у громадах та державних установах. При цьому ветеранський статус не має автоматично визначати політичну кар’єру людини. Ветерана, який вирішить займатися політикою, суспільство оцінюватиме за його рішеннями та результатами роботи, як і будь-якого іншого політика.
Водночас помилки одного ветерана не можуть бути підставою для оцінки всіх людей із військовим досвідом.