В Україні зареєстровано вже більше мільйона ветеранів. Однак досі не існує цілісної системи перекваліфікації, підтримки ветеранського підприємництва та економічної реінтеграції. Чинний Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не враховує ані масштабів сучасної війни, ані нових реалій служби, ані потреб суспільства. У результаті багато ветеранів повертаються в цивільне життя без зрозумілої державної підтримки, без чітких юридичних механізмів захисту та без економічних можливостей для гідного відновлення. Про потенційні наслідки та шляхи виходу з кризи розповів ветеран і військовий аналітик Олександр Саєнко в інтерв’ю для «Ветеран Медіа».
Тут і далі — надаємо цей текст без змін.
Олександр Саєнко – ветеран, колишній підполковник, служив у складі 67-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. Миротворець, учасник АТО/ООС, а також військовий аташе з 2011 по 2012 рік України у Франції. Олександр після 2018 року повернувся до цивільного життя, почавши свою діяльність у громадській організації «Незалежна антикорупційна комісія» (НАКО), як військовий аналітик. З початком повномасштабного вторгнення знову став на оборону країни, прослуживши до кінця 2023 року. Сьогодні Олександр продовжує роботу військового аналітика, а також висловлюється щодо законопроєктів та інших вагомих змін у ветеранській політиці й у секторі оборони і безпеки.
Як ви оцінюєте законодавче визначення статусу «ветерана війни»? Чи не вважаєте ви його занадто нечітким? Чи, на вашу думку, не бракує у законі загального визначення поняття «ветеран»?
По-перше, хто такі ветерани? У нас є соціальне уявлення про ветеранів, а є визначення, закріплені в законодавстві. Є чітке поняття «учасник бойових дій» (УБД) – це фактично єдине визначення, яке має законодавчу ясність. Але учасник бойових дій і ветеран – не тотожні поняття.
До УБД належать, зокрема, учасники війни в Афганістані, у Боснії і Герцеговині. Натомість ветеранами вважають, наприклад, учасників Другої світової війни. Чому саме «ветерани»? Імовірно, тому що війна завершилася, і коли свого часу розроблялося законодавство, це слово закріпили. Насправді це – радянський спадок.
Наше законодавство досі не адаптоване до сучасних умов. Наприклад, людина з вислугою 25 календарних років військової служби вважається ветераном, навіть якщо не брала участі в бойових діях. Те саме стосується працівників МВС, податкової поліції, нацполіції, пожежної охорони, служби цивільного захисту, кримінально-виконавчої служби, спеціального зв’язку. Є також «ветерани праці».
Зараз з’являються нові інституції – НАБУ (Національне антикорупційне бюро України), ДБР (Державне бюро розслідувань), СЗР (Служба зовнішньої розвідки України). І цілком логічно, що з часом з’являться й ветерани цих правоохоронних органів. У законі вже існують поняття «ветеран служби», «ветеран Другої світової війни», «прирівняні до них особи», «діти війни» тощо. Проте у кожного – різні пільги, різний правовий статус. Законодавство трактує це поняття непослідовно.
Чи не вважаєте ви, що така різноманітність категорій лише ускладнює розуміння й доступ до гарантій?
Ми часто називаємо УБД – ветеранами, але за фактом це окрема категорія, під яку сьогодні формується окремий підхід. Вже з’являється розмежування: УБД 2014–2022 років – це АТО/ООС, а з 2022 року – повномасштабна війна. Це вже створює розшарування всередині самої категорії. Наприклад, я отримав статус УБД у 2015 році за участь в АТО, але також беру участь у повномасштабній війні. Що тепер – переробляти статус? Додавати документи?
А що з тими, хто воював у найгарячіших точках – Іловайськ, Дебальцеве, Донецький аеропорт – або ж військовий, який через стан здоров’я чи вік не воює? Він уже «не такий ветеран»?А як бути з тими, хто служив у Косово – вони ветерани?
Немає чіткого розуміння, про які бойові дії йдеться. Наприклад, сапер, який займався розмінуванням, формально є УБД, навіть якщо не був у безпосередньому бою. Це серйозна прогалина. До пільгових категорій також належать учасники Революції Гідності, особи з особливими заслугами перед Батьківщиною. Усі ці статуси тією чи іншою мірою прирівнюються до ветеранів, але конкретики немає.
Проблема в тому, що законодавство орієнтоване на пільги, а не на зміст. Свого часу, щоб уникнути прямих виплат, держава запровадила пільги – безкоштовний проїзд, знижки на комунальні послуги, харчування. При цьому відсутня страхова медицина, системна політика підтримки.
Це одна з ключових проблем. І знову ми приходимо до Міністерства ветеранів, яке здебільшого займається точковими питаннями. А мало би формувати політику. Його першочергове завдання – визначити, з ким саме воно працює.
Воно має бути міністерством усіх ветеранів. Натомість ми бачимо штучне розділення: «справжні ветерани» та «інші». Чому саме ветерани російсько-української війни стали пріоритетом? А де інші?
Ми позиціонуємо себе як соціально орієнтовану країну рівних можливостей. Тоді й закон має бути рівним для всіх. А зараз ми вже ментально поділяємо: ветеран, ветеран-ветеран, ветеран «у кубі». Міністерству потрібно почати з унормування понять. Це великий обсяг роботи, бо будь-яке унормування потягне зміни.
Які, на вашу думку, можуть бути рішення, враховуючи перелік проблем?
Одне з рішень – страхова медицина. Вона дозволить монетизувати пільги. Наприклад, пільги на комунальні послуги вже монетизовано: замість знижки – компенсація коштів через соціальні служби. Це і є механізм. Так само можна вирішити питання з санаторним лікуванням. І не все має лежати на Міністерстві ветеранів – частину функцій можна передати відомствам.
Коли людина вступає на службу – в армію, поліцію, ДСНС – одразу має запускатися страхова історія. Особливо в медичному контексті. Більшість ветеранів стикаються з хронічними проблемами: хребет, суглоби, поранення, контузії. Це – окрема категорія потреб. І саме міністерство мало б цим опікуватись. Воно існує вже не перший рік, але чітких і актуалізованих критеріїв досі немає.
Хоча формально критерії набуття статусу є, але статусів – надто багато. І коли ми кажемо «ветеран» – кого маємо на увазі? Без чітких визначень це веде до хаосу. Плутанина в законодавстві ускладнює роботу навіть соціальним службам. Потрібно обслуговувати величезну кількість людей з різними статусами. І кожного дня – нові звернення. Це не випадкові ситуації, це постійний потік.
Люди хочуть отримати належне. Вони віддали свої сили, здоров’я, роки за державу. Якщо держава визнає це – вона має забезпечити підтримку. Якщо ні – тоді треба це чесно сказати.
Чи варто відокремлювати статус «ветерана російсько-української війни»?
Як на мене, виокремлювати статус «ветеран російсько-української війни» не варто. Чому? А яка різниця, коли людина загинула – у 2015 чи у 2023 році? Вона що, загинула більш героїчно? Чи її смерть відрізняється за значенням? Ні. Навпаки, я вважаю, що ці визначення потрібно об’єднувати. Якщо ми говоримо про ветерана АТО/ООС і про ветерана з 2022 року, то ми маємо говорити про одне і те саме. Це одна війна, просто в різних фазах.
У мене є колеги, які загинули ще до 2014 року, в Африці. Вони були у складі українського миротворчого контингенту. А миротворці в нас мають окреме визначення, правда? Це – ще одна категорія. І я вже не кажу, що маю одночасно статус миротворця, ветерана служби, ветерана АТО і ще ветерана російсько-української війни. Тобто, по суті, я маю чотири різні статуси ветерана. І це лише те, що офіційно зафіксовано.
Міністерство у справах ветеранів України створили у 2018 році. До того була Державна служба у справах ветеранів. Але за фактом ми й досі маємо лише фрагментарні підходи й жодної уніфікованої моделі. Чому ми не можемо зробити, як у європейських країнах? Наприклад, у Франції я спілкувався з міністром у справах колишніх комбатантів. Він був відверто здивований: чому в нас так багато категорій ветеранів? У них є єдине визначення – «ветеран». І все. В це визначення входять усі: учасники бойових дій, загиблі, поранені, миротворці, некомбатанти. Усе зведено до одного закону, однієї бази, однієї політики.
А у нас? У нас – десятки статусів. Наприклад, окремо члени сімей загиблих військовослужбовців, окремо члени сімей загиблих ветеранів. Якщо людина загинула, вона повинна автоматично отримувати статус ветерана. І його сім’я – теж. А далі виникає ще складніше питання – цивільні постраждалі. Якщо ракета прилетіла по цивільному об’єкту і поранила людину – вона брала участь у війні не з власної волі. Але хіба вона не є постраждалою стороною війни?
Ці всі речі має врегулювати не хтось з нас – цим мають займатися відповідні органи: юристи, податкова, пенсійний фонд, органи соціального захисту. Але головне питання – у дублюванні повноважень. Зараз я як ветеран не знаю, куди йти. Потрібно гуглити, шукати, куди звертатися, і це в Києві. А що говорити про регіони, про села? Люди йдуть у сільську раду, а там самі нічого не знають. Можливо, десь інформація і є, але ніхто її не доносить.
Якщо ми говоримо за диджиталізацію, як приклад додання посвідчення УБД у «Дії», для отримання будь-якої послуги, необхідний оригінал та копія, чи завірена копія. І тут та ж диджиталізація втрачає свій сенс. Довідки необхідно отримувати у ТЦК та СП, а не вМіністерстві у справах ветеранів. Хоча, згідно із законом, 70% їхньої роботи – це соціальний захист ветеранів. Але Мінвет цим майже не займається. Вони не формують політику, а займаються точковими реакціями на запити. Мають бути стратегії, правила, рамки – а не мікроменеджмент.
Які труднощі можуть виникнути при тлумаченні термінів, наведених у законі (наприклад, «учасник бойових дій», «особа з інвалідністю внаслідок війни»)?
Ситуація зі статусом УБД – окремий біль. Втратив посвідчення – мусиш проходити сім кіл бюрократії, щоб отримати нове. Хоча зараз статус можна побачити в «Дії», переважна більшість установ вимагає ксерокопію паперового посвідчення з печаткою. У нас усе ще немає нормальної інтеграції між базами даних. Як з ID-картками: маємо паспорт – але ще треба довідку про прописку.
Після повномасштабної війни статус УБД отримає величезна кількість людей. І хоч ми юридично називаємо їх «учасниками бойових дій», насправді для суспільства – це всі ветерани. Треба вирішувати вже зараз, хто є хто і як із цим працювати. росія вже адаптує законодавство під «ветеранів СВО»: квоти на працевлаштування, частка ветеранів у держорганах і навіть у виборчих списках. У нас – тиша. А коли тисячі людей повернуться – буде пізно.
Чи готова економіка України прийняти ветеранів після служби?
Це питання не лише законів – це питання економіки. Людина, яка зараз отримує на фронті 100 тисяч гривень, повернеться у цивільне життя, де зарплати значно нижчі. Пільги не покриють цієї різниці. Це буде шок – і для людини, і для системи.
А ще є ФОПи. Людину мобілізували, а вона не закрила ФОП – тепер автоматично підпадає під антикорупційне законодавство. У більшості країн НАТО військовослужбовець може мати власний бізнес, якщо це не перетинається зі службовими обов’язками, як приклад у США діє «Veterans’ Small Business Program». А у нас, або закривай ФОП, або чекай перевірки від НАЗК. При цьому чимало людей витрачають власні гроші на забезпечення підрозділів – купують дрони, амуніцію, пальне. А у відповідь – загроза кримінальної відповідальності.
Я бачив, як ветеранські бізнеси, започатковані до 2022 року, просто закривалися. Люди пішли воювати, а бізнес не витримав. І не через обстріли – а через відсутність людей, які могли б підтримувати справу. Ці бізнеси створювали робочі місця, сплачували податки. А тепер – втрати на всіх рівнях.
Чи існує системний підхід до повернення ветеранів в економіку і суспільство?
Проблема не лише в бізнесі. Навіть у нових родах військ – та сама історія. Наприклад, Сили безпілотних систем – СБС. Їх створили, але законодавчо не врегулювали. Немає положення, доктрини, стратегічного бачення. Це новий рід військ, а політики – немає. Як і з ветеранами: структура є, а політики – немає.
Я, як людина, яка займалась стратегічним плануванням, розумію: без доктрини нічого не працює. Має бути бачення на 5, 10, 20 років вперед. Чітка відповідь, що створено, навіщо, куди веде. Це стосується і СБС, і Міністерства ветеранів. Вони не мають бігати за кожним ветераном – вони мають створити систему. Єдине вікно. Людина звертається і отримує рішення. Сьогодні ж усе навпаки. Ветеран іде, і його ніхто не чує. Хіба як станеться скандал.
Єдине, що могло б це змінити – цифрова система з реальними повноваженнями на місцях. Як у кадастрі або реєстрації майна: нотаріуси мають доступ до єдиної бази. Те саме можна зробити з ветеранами: у громаді – уповноважена особа, з навчанням, доступами, зарплатнею. І тоді справді буде система.
Поки ж маємо лише спроби й декларації. Але декларації не формують реальність. Політика має формуватися заздалегідь. Інакше система не витримає, коли ветерани масово повернуться. І не через емоції, а через відсутність структур.
Станом на сьогодні в Україні відсутня дієва система перекваліфікації ветеранів. Немає чітких критеріїв, немає зрозумілих маршрутів. Якщо ветеран хоче перекваліфікуватися – потрапляє в ту саму ситуацію, що й звичайний громадянин, у ЦНАП: «знайди, прочитай, сам розберися». Жодного «єдиного вікна», жодного супроводу.
Ба більше, у законодавстві майже не прописані вимоги щодо працевлаштування ветеранів, наприклад, квота 5% чи стимулювання роботодавців. Усе, що є – фрагменти старих програм, адаптованих до нових умов, але без оновлення суті. В результаті маємо формальність без ефекту. А якщо говорити про гранти, то це не панацея. Вони не для всіх. Навіть якщо є реалізувати бізнес у воєнних умовах складно. У підсумку громади втрачають не лише податки, а й цілі економічні екосистеми. Немає бізнесу, немає зайнятості, немає базової соціальної підтримки.
Це ще один фронт для Мінветеранів – система повернення до економіки. Не «довідку видай», а реальна політика: спрощене відновлення бізнесу; податкові пільги для ФОПів, що служать; юридичний захист для ветеранського підприємництва; адаптаційний супровід: бухоблік, кредити, податки.
І головне, потрібен зрозумілий механізм дій: що робити ветерану, коли він повернувся. Бо поки що – він повертається в нікуди.