Пам’ятаєте, скільки було галасу, що в Одесі Труханов не хоче демонтувати ним же встановлений монумент «імпєратріце єкатєрінє». І тоді розголос примусив одіозного мера прибрати цю потвору з Європейської площі та перевезти на зберігання до Художнього музею.
Для чого це тримати в запасниках, зберігати й займати місце – то окрема розмова. На споконвічний аргумент упоротих ватників «Ета же наша історія», відповім: Це не наша історія! Ніколи нашою не була, не є й не буде! А для того, щоб це зрозуміти, історією треба дійсно цікавитися й відділяти зерна від полови, а не лише вивчити фразу про наше спільне минуле. Із ворогом у нас нічого спільного немає й бути не може!..
Але сьогоднішня тема у нас дещо про інше. Про Полтаву. Про музей так званої полтавської битви. У російській імперії, а потім і в радянському союзі, полтавська битва московськими істориками була представлена як «слава рускава аружия». Для цих тоталітарних утворень така практика була природньою. Був «славний пйотр с ніпабєдімим войкам, прєдатєль-хахол Івашка Мазєпа, і справєдлівость восторжествовала…» Так уважали не лише московити, а й усі представники дружніх народів – казахи, узбеки, литовці, білоруси й, у тому числі, українці.
Але 33 роки тому Україна стала незалежною, самостійною й суверенною державою. А весь цей час музей існував і проводив пропаганду «слави рускава аружия». Із сьогоднішньої точки зору, це злочинні діяння на користь ворога й вони мають каратися згідно з чинним законодавством. Але на зорі незалежності цьому приділялася не надто багато уваги. Та й працівники музею, виховані в гірших традиціях радянської пропаганди, нічого не робили, щоб концепцію експозиції змінити й наблизити до державницьких стандартів.
Ситуацію не змінили ні роки незалежності, ні анексія Криму, ні війна на Донбасі. Уперше й востаннє довелося мені бути в цьому музеї наприкінці 2016-го. Тоді перед церквою, що знаходиться напроти музею, був ще один пам’ятник, на якому значилося, що храм побудовано на кошти «правітільства расії». А в самому музеї мені вдалося нарахувати 22 зображення московського царя і два портрети Гетьмана Війська Запорозького. При цьому, один портрет тут з’явився у 2009, а другий – 2015 року.
А до цього не було жодного його зображення. Запитаєте, а що розповідали екскурсоводи протягом десятків років, що показували відвідувачам? Мені також це цікаво й відповіді на таке питання, на жаль, не маю…
Але з тієї ж історії мені відомо, як боролися московити з пам’яттю про великого гетьмана. Після поразки українського й шведського військ, розпорядженням імператора петра в усіх великих містах України було влаштовано показові страти ляльки-муляжу, що мав уособлювати Мазепу. Його численні відбитки на фресках, картинах, гравюрах безжально знищувалися, в результаті чого ми зараз не маємо жодного близького до реального зображення гетьмана. А в соборах і церквах, навіть тих, що були побудовані коштом Мазепи проголошували анафему, тобто прокляття «гетьману-зраднику» аж до новітніх часів. А може досі священики московського патріархату в Україні із задоволенням здійснюють цю процедуру. А ще історія свідчить, що з поразки в полтавській битві на території українських земель почало активно насаджуватися кріпацтво в найбільш ганебному московитському вигляді.
Це все, що хотілося сказати про історію! А тепер – до наших днів. Ви не повірите, але пам’ятник петру стоїть перед музеєм і зараз. Обмотаний якоюсь чорною плівкою, мабуть, щоб зберегти найдорожче від обстрілів, він, як я раніше, уособлює «побєду рускава аружия в бітвє пад Палтавай».
Напередодні в багатьох населених пунктах відбулося чергове перейменування вулиць і проспектів. Влада нарешті зрозуміла, що кожен такий крок є черговим ударом по ворогові, який позбавляється свого культурного впливу на українців. Але нічого подібного не трапляється в полтавському музеї. Радянське сміття в головах працівників перемагає будь-який здоровий глузд. Тому вони роблять усе, щоб на московщині знали, що в них, у Полтаві, є надійний осередок, який охороняється, з одного боку – місцевими музейниками, а з іншого – Міністерством культури України.
А може я перебільшую? Може несправедливо звинувачую ні в чому невинних людей у злочині перед державою? Після такої думки, проїжджаючи повз «осередок культури», завідав я до музею історії полтавської битви.
На жаль, директора на місці не виявилося. У касі й на вахті не змогли згадати, як звуть їхню керівницю, але були твердо впевнені, що знаходиться вона у відпустці. Удалося поспілкуватися із завідуючою якогось відділу Оксаною Сальниковою. Музейниця підтвердила, що директорка Наталя Білан дійсно у відпустці. Розповіла, що біля місяця тому адміністрація музею підготувала листа до Міністерства культури із проханням прийняти рішення, що їм слід робити з кам’яним самодержцем. Чому саме місяць тому, коли виповнилося майже два з половиною роки від повномасштабного вторгнення, понад десять років війни з московією та 33 роки як Україна стала незалежною? Відповіла, що раніше на це не було грошей, а зараз нібито з’явилися.
Ще розказала про те, що всі працівники музею мають вищу історичну освіту. Що тут завжди буде музей полтавської битви й ніякий інший. У свою чергу розповів їй, як у Харкові зносили леніних, руднєвих, жукових і пушкіних. Відповіла, що це вандалізм і за таке передбачене кримінальне покарання… Спілкування залишило неприємне відчуття. Складалося враження, що говориш із людиною з тих далеких совкових часів, що їй невідомо про багаторічну війну, про анексію українських територій, про загибель наших військових і цивільних громадян…
А тепер до ветеранів, яким не байдуже, що відбувається в їхньому місті й котрі більше не бажають терпіти наругу над чинним законодавством про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики. Керівник Комунального закладу «Ветеранський центр Полтави» Полтавської міської ради Артем Ліфрідов розповідає:
– Створивши центр у Полтаві, який допомагає військовослужбовцям, ветеранам і членам їхніх родин, ми зіштовхнулися з певним непорозумінням суспільства та байдужості влади всіх рівнів. Тому наше завдання полягає в розбудові вітчизняного національного культурного продукту та історичної свідомості, яка неможлива без знищення того, що поколіннями насаджувалося ворогом на території України. Ветерани сьогодні власним життям і здоров’ям захищають українську націю й українську культуру. І вони не можуть миритися з тим, що відбувається в тилу. А тут ми маємо величезну кількість ідейних прихильників руського миру тільки за рахунок того, що вони все життя споживали оцей чужий, непотрібний нам культурний продукт…
– Пам’ятник петру не єдиний такий об’єкт у місті, – розповідає представник Інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар. – Це цілий комплекс пам’яток: споруда, названа московськими ідеологами монументом на місці відпочинку петра після полтавської битви, пам’ятник петровському прихвостневі келіну, монумент «слави руского оружия». Ці імперські маркери мають бути усунені з публічного простору. Що стосується петра біля музею, то самі музейники мають можливість прийняти рішення про його демонтаж. Перенести до якогось підвалу й розповідати відвідувачам, який це був кат для Гетьманщини…
То що ж буде з музеєм у Полтаві, а найголовніше – яка доля найближчим часом має спіткати кам’яного ідола, що перестояв на українській землі, як мінімум 33 роки? Відповім: музейники будуть усіма силами захищати надбання імперських часів, ветерани, патріоти та всі небайдужі й розсудливі люди – домагатися його знесення, а Міністерство культури – відмовчуватиметься й бездіятиме.
Чи означає це, що в такому випадку нічого не потрібно робити? Що від нас і наших дій ніщо не залежить? Звичайно, ні! Як писав Кобзар: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!..» І, як розсудливі й патріотично налаштовані люди, ми слідуємо цьому заповіту!..