Протистояння влади з ветеранами набирає все більших і більших обертів. У захисників уривається терпець. Раніше такого відвертого ігнорування вони не могли навіть припустити. Причому ситуація приблизно однакова в усіх регіонах. Таке враження, що методичка писалася в центрі й для всіх одразу. Люди старшого віку мають пам’ятати вчення про загострення класової боротьби. І особливо те, чим така боротьба закінчується…
Зараз приведемо лише два приклади з різних областей України, які не межують між собою й знаходяться далеко одна від одної. Чернівеччина й Харківщина. У Чернівцях скандал був такої сили, що в лічені години набув розголосу на всю країну. Заступниця голови обласної адміністрації, якій ветеран був «нерівнею» та не мав права сидіти поруч, у результаті скандалу звільнилася.
НА ЗВ’ЯЗКУ – ЧЕРНІВЦІ
Нам удалося поспілкуватися з ветераном російсько-української війни Вальтером Шеффером. Саме завдяки йому люди дізналися про сьогоднішні амбіції новітніх аристократів від представників влади. Переказувати скандал немає ніякого сенсу, оскільки він достатньо свіжий і гучний. Нагадаємо лише те, що заступниця голови адміністрації Альона Атаманюк написала своїм підлеглим, щоб більше не садовили поруч з нею ветерана Вівчарюка, бо він їй «не рівня»… Ось що з цього приводу розповів Вальтер Шеффер:
– Валерій Вівчарюк – мій побратим, дуже давній друг ще з довоєнних часів. Перебуваючи підполковником МВС у відставці, мобілізувався до ЗСУ й пішов служити простим солдатом. Брав участь у боях 2015–2016 років, а після повномасштабного вторгнення був снайпером ССО в найгарячіших точках війни. Валерій зараз очолює Управління ветеранської політики при Чернівецькій ОВА.
Коли мені стала відома ця ситуація, я не міг на неї не зреагувати. І не тому, що він мій друг. А тому, що це ветеран, який захищав нашу країну. І таке ставлення чиновника є неприпустимим у будь-якому разі. Якщо ця пані так ставиться до ветерана, то як вона сприймає всіх інших людей?! Я написав до Ради ветеранів при Міністерстві та опублікував допис у FaceBook, який дуже швидко розповсюдився мережею. Багато засобів інформації використали мій пост.
Альона Атаманюк є профільним заступником голови ОВА, тобто саме вона має опікуватися проблемами ветеранів. Після розголосу заступниця довго мовчала. Потім написала, що її сторінку зламали. І для неї таке зізнання було ще гіршим, тому що напис з’явився не на сторінці, а в менеджері WhatsApp. Далі почала стверджувати, що зламали телефон. Однак на той час уже відреагували Міністерство ветеранів, багато волонтерів і блогерів. Під тиском громадськості вона вимушена була написати заяву про звільнення.
Але мене обурило те, що голова адміністрації Руслан Запаранюк спочатку ніяк не відреагував і тільки наступного дня, увечері, написав, що в нього є заява Атаманюк, але він її підпише лише в тому випадку, коли буде впевнений, що переписка не є підробленою. Коли все ж підписав заяву, то звільнив заступницю не за статтею, а за погодженням сторін. І цим, я вважаю, голова дискредитував себе в очах усієї громадськості.
Представники влади чомусь думають, що стали такими собі місцевими царьками. І це не голослівна заява. Десь за два тижні до пригоди з написом, Атаманюк зібрала робочу групу з підтримки військовослужбовців, ветеранів та членів їхніх сімей. При цьому до складу комісії не було включено жодного ветерана, жодного представника від сімей загиблих. Це абсурд! Після скандалу деякі представники комісії заступалися за Альону, писали мені всілякі дурниці.
Однак те, що було написано Атаманюк, неможливо трактувати багатозначно. Там усе відверто й зрозуміло. Написала вона одному зі службовців Управління ветеранської політики. Коли я тільки дізнався про це, то знаходився у стані, який навіть зараз не можу охарактеризувати літературними виразами. Влада просто втратила землю під ногами! Атаманюк, хто ти така?! Ти проти Вівчарюка – ніхто! Це він, а не ти, захистив Україну й продовжує працювати для ветеранів!
Ми маємо підтримувати своїх побратимів. Справа в тому, що з ветеранів, які повертаються додому з війни, активними є лише 5–6 %. Усі інші потребують моральної й матеріальної підтримки й допомоги. І це при тому, що суспільство хворе, велика кількість людей ненавидить ветеранів, уважає їх нерівнею. На жаль, така тенденція підтримується на рівні держави – зневага до військового, до захисника. Під державою я розумію Офіс Президента та Верховну Раду. Бо саме на цих рівнях влади було зірвано мобілізацію, знівельовано заслуги захисників, а тепер ще й відбувається відверте ігнорування ветеранів…
ПРЯМА МОВА З ХАРКОВА
Про працевлаштування ветерана нам розповів редактор порталу Олександр Кухаренко, який довгий час викладав у вузі, має науковий ступінь і вчене звання. Спочатку йому вказали на відсутність у нього досвіду державної служби, однак юрист пояснив, що викладацька діяльність прирівнюється до стажу держслужбовця. Проводила співбесіду Тетяна Печура, останнім місцем роботи якої було керівництво Департаментом соцзахисту. Після цього пані Тетяну провели на пенсію, вона знаходилася на заслуженому відпочинку й прийшла, як сама розповідала, до заступниці голови адміністрації. А та говорить, що без вас адміністрація в цейтноті, бо нікому очолити Управління ветеранів. І Печура погодилася… Але про все по порядку у прямій мові ветерана, що проходить співбесіду в керівниці Управління у справах цих самих ветеранів:
– На ярмарку вакансій я з подивом дізнався, що ОВА нарешті вирішила до ветеранського управління працевлаштувати аж трьох осіб (звичайно у це важко повірити!), які мають статус ветерана. Я розумів, що після відвертої критики цього підрозділу, його очільниці та профільної заступниці голови адміністрації державна служба для мене закрита раз і назавжди. Тому цікавило лише одне питання: як мені відмовлять?
А ще на ярмарку дали два аркуші, де вказані вимоги та обов’язки заступника керівника управління. Не знаю, хто це готував, але такої кількості помилок не знайдеш, мабуть, у двієчника із загальноосвітньої школи. Почитав, посміявся й зателефонував до управління, щоб з’ясувати, яким чином слід претендувати на посаду?..
Коли з’явився на завчасно узгоджену зустріч, постукав і відчинив двері, то почув: «Падаждіті!» Ну добре, думаю, почекаю. Стояв біля кабінету хвилин п’ятнадцять. А весь цей час чи то секретарка, чи помічниця ходила із приймальні до кабінету й поверталася знову.
– У нас тут форс-мажор! – пояснила мені.
Я вже подумав, чи не викликаний він моїм приходом?.. А з кабінету долинала розмова на «чістом вілікоруском нарєчії», як і має бути в державній структурі… Але п’ятнадцять хвилин спливло й я зайшов до кабінету.
– Я вас слушаю, – почув від очільниці управління.
Ні для кого не є таємницею, що в побуті й на роботі так звані «професійні чиновники» користуються виключно мовою агресора, але щоб така практика застосовувалася до відвідувача, таке зустрінеш нечасто… Печура після кількох фраз начебто зрозуміла, якою мовою слід говорити в службовому кабінеті, й зажадала отримати резюме. Вчиталася в перший рядок і скривилася: ХЕМЗ. Може, думала, технар якийсь прийшов. Довелося пояснювати, що то не завод ХЕМЗ, а Палац культури «ХЕМЗ». Читає далі.
– Так у вас немає досвіду роботи на керівних посадах.
– Як немає, – запитую, – а керівник телевізійної студії, головний редактор всеукраїнського видання та інтернет-порталу, директор агентства?
– Ну, це не те, – говорить панянка, але сама розуміє, що позиція відверто слабка.
– А що ж, – цікавлюся, – вам потрібно?
Питання виявилося занадто складним, тому починає імпровізувати прямо під час розмови. Говорить, що їй потрібно сформувати штат і вона має підібрати службовців, які в змозі виконувати надскладні завдання, що стоять перед управлінням.
– Мені тут один кандидат, – повідомляє, – уже приніс резюме й він мені більше підходить.
– Ні, – не погоджуюся я, – вам може подобатися хто завгодно, але мені ви маєте вказати, що вам потрібно та чого в мене не вистачає? Без цього я нікуди не піду!
– А яка у вас освіта? – хапається за останню надію, як за соломинку, очільниця.
– Вища, – повідомляю, – режисерська й філологічна.
– Ні, це не те, – кривиться. – Ви не знаєте законів про державну службу!
– Із чого ви взяли, що я їх не знаю?
– Ну, у вас же така освіта… – намагається пояснити Тетяна Миколаївна. – А закон там дуже складний, далеко не кожен може зрозуміти.
В устах Печури така заява виглядала занадто смішною. Я не знаходжу іншого порівняння (звичайно без прив’язки до особистостей), окрім того, коли дилетант намагається пояснити пілоту, чому птахи літають.
Пробую розтовкмачити жіночці, що я є доктором філософії, маю біля сотні наукових публікацій.
– Ні, – знаходить нарешті аргумент, – нам потрібен економіст, юрист або фінансист!
– Для чого? – дивуюся. – Щоб сидіти й нічого не робити?
– Та ви що! – гнівається очільниця. – А вам відомо, що два роки тому ми підготували таку програму для ветеранів, якої немає в усій Україні?!
Я вже не став казати, що два роки тому Печура працювала зовсім в іншому департаменті й до управління ветеранів не мала ніякого стосунку. А посадовиця продовжувала розповідати, що головне в роботі, – вказівний палець догори, – це державна служба! Далі сама собою напрошувалася фраза: «А ветерани – кому вони потрібні?! Головне – служба!» Але виголошувати її не став.
Подякував і сказав на прощання:
– Та ви не переймайтеся, я й не збирався з вами працювати. Мене цікавило лише те, яким чином мені буде відмовлено. Чесно кажучи, у вас це вийшло дуже погано!..
Однак звинувачувати одну Печуру в ігноруванні ветеранів було б неправильно. Ну не її ж провина в тому, що жіночка пенсійного віку знаходиться не на заслуженому відпочинку, а продовжує трудову діяльність на державній службі! Насправді це – система, де такі печури й атаманюки – лише гвинтики. Вони виконують відведену їм роль у спланованій, вибудуваній та успішно реалізованій дискредитації захисників і ветеранів…
Звичайно, з цим можна не погоджуватися. Але лише наші матеріали, що з’явилися в останні кілька місяців на порталі «Новини ветеранів», доводять широкий масштаб проблеми, що зачіпає Київ і Тернопільщину, Чернівеччину й Харківщину. І щоб довести істинність такого твердження, обіцяємо найближчим часом висвітлювати проблему ставлення до ветеранів і в інших регіонах країни…