Свята без рідної людини

Напередодні свят українці зазвичай згадують тих, хто вже не зустріне ні Різдво, ні Новий рік за родинним столом. Але здебільшого такі згадки стосуються лише тих, хто втратив близьких на жахливій війні. 

Увесь центр Житомира сяє святковими вогниками. Лише на Алеї Слави Героїв час неначе завмер. Тут запалюють різдвяний вогонь аби вшанувати пам’ять захисників і захисниць, які віддали своє життя за Україну. На організованому заході близько півсотні людей. Це ті, хто переживають смерть близької людини й нині може зустрітись з нею лише тут, у центрі міста, й тільки на фото. Перехожі не підходять і не запитують, що тут відбувається. Хтось знає, а хтось здогадується, що це  особливе місце у Житомирі.

ДІТИ

Серед присутніх помічаю Карину. Дівчинка зростала на моїх очах, але ми не бачились від початку повномасштабного вторгнення. Зараз їй тринадцять. Карина кидається мені в обійми й починає ридати. Я розумію її біль і сам ледь стримую сльози.

У цьому році дівчинка втратила на війні батька. Віктор Шепетун, батько Карини, активіст і громадський діяч, пішов до війська 2022 року. Служив в аеророзвідці, був відзначений багатьма нагородами. У червні його серце не витримало поранень і зупинилося. Дитині важливо, щоб про її батька пам’ятали.

– Такі заходи дуже важливі, – ділиться думками Карина, – бо це, в першу чергу, пам’ять про загиблих героїв. Важливо, щоб навіть пересічні житомиряни приходили на такі заходи, щоб було поширення наших реалій. Адже війна триває вже не перший рік. Вона торкається кожного з нас, а не лише тих, хто втратив своїх рідних.

КОХАНІ

Аліна Новаківська прийшла вшанувати свого чоловіка Олександра. Нині вона сама виховує двох синів – десяти та двох років. Жінка не приховує біль втрати. Її чоловік служив із 2023 року, вступивши до лав Національної гвардії України. Загинув він не на фронті, а в Житомирському районі в ДТП. Однак від цього біль не менший. А ще Аліна переживає, що не всі люди здатні зрозуміти її почуття.

– Я не можу інакше, – каже вдова. – Ну як можна не приходити сюди, як можна не відвідувати могилу на кладовищі?  Це – всі герої! Я приходжу не тільки до чоловіка. Я приходжу до всіх. Вони чиїсь чоловіки, татусі. Важливо, щоб усіх їх пам’ятали. Для мене не зрозумілі ті люди, що роблять вигляд, неначе немає війни, гуляють і розважаються. А в цей час хтось втрачає найдорожче.

Для жінки важливо, щоб у місті проводили подібні заходи. І людей тут має бути в рази більше. Бо сьогодні тут вшановують загиблих членів родин одних людей, а завтра може таке горе спіткати інших. Це ж ще не кінець. І кінця навіть не видно…

ВЛАДА

Підходжу до житомирян, що проходять повз. Хочу зрозуміти, чому нікому з них не цікаво, що тут відбувається. Усі поспішають. Дехто не бажає спілкуватися. Інші говорять, що зараз нагальні справи, а так вони часто приходять на Алею Слави Героїв, аби вшанувати загиблих. Однак реалії показують, що в місті згадують про героїв лише у дні державних свят і то далеко не всі мешканці. Багато хто вважає, що вони нікому нічого не винні.

У Житомирському міському центрі соціальних служб також схвильовані цією проблемою.

– У нас зараз багато людей знаходяться в закладах відпочинку, – говорить директорка центру Ольга Юрченко. – Дякувати Богу, що ми маємо можливість пити каву, відвідувати дискотеку. Але дуже хотілося, щоб ті, хто йде відпочити, зайшли сюди, мовчки вклонилися, хоча б за те, що маємо можливість жити. У місті такі заходи проводяться до всіх державних дат. І хоча всі ці події анонсують, на жаль, переважна більшість людей, які приходять на вшанування  ̶  це сім’ї полеглих та безвісти зникли, військові та побратими.

А я хочу додати. Щодня о дев’ятій годині, під час хвилини мовчання, не всі люди, що перебувають у державних установах і громадських місцях, сприймають цю данину захисникам адекватно. Хтось не може зупинитися, бо дуже поспішає. Хтось кидає злі репліки на кшталт: «Нічого вам робити, то й вшановуйте!» На жаль, із таким стикаємося дуже часто. І це не тому, що людина не може встати й постояти хвилину, просто вона не вважає за потрібне проявляти емпатію, бути вдячною, аналізувати й робити висновки.

Ольга Юрченко розповіла, що була навіть така ситуація, коли під час загальнонаціональної хвилини мовчання один чоловік увімкнув рінгтон із піснею «Ласкового мая». Директорка втішилася тим, що люди, які знаходилися поруч не мовчали, а досить жорстко відреагували та відразу припинили таке неподобство.

Житомир не часто потрапляє під обстріли рашистів. Але війна триває. І триває вже дванадцятий рік. Щодня гинуть як військові, так і цивільні. Ворог не вибирає, кого нищити… І як можна в такий час намагатися жити поза цими реаліями?! Громадяни українці, чи не хочете ви задуматись, наскільки виправдовуєте власними вчинками отриману благодать жити у власній країні, прокидатись кожного ранку, ходити по своїй землі без приставленого до потилиці автомата армією нашого гнилого сусіда?..

Олександр ДАНИЛКО

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

Читайте також:

Останні записи

Зараз читають: