Світ має бачити боротьбу України очима її захисників, — Максим Курочкін про Театр ветеранів – Nova

Світ має бачити боротьбу України очима її захисників, — Максим Курочкін про Театр ветеранів

Поділитися:

З 18 по 20 жовтня у столиці проходив Фестиваль перших п’єс Театру Ветеранів. Протягом трьох днів у його межах представили близько 20 вистав, «перших читок» та перфомансів, що були поставлені за п’єсами, написаними ветеранами Збройних Сил.

До цього два місяці ветерани з першої навчальної групи Театру Ветеранів вивчали основи драматургії, акторської майстерності та писали свої перші п’єси. Потім до роботи долучилися фахові режисери, що допомогли реалізувати авторський задум на сцені.

Про проєкт журналістам інтернет-видання «Вечірній Київ» розповів художній керівник Театру ветеранів Максим Курочкін.

— «Театр ветеранів» стартував у червні цього року. Як народилася його ідея?

— Це спільний проєкт ТРО Медіа, служби зв’язків з громадськістю Командування Сил територіальної оборони ЗСУ та Театру Драматургів, співзасновником якого я є. В ТРО Медіа постійно шукають способи сприяти терапевтичному відновленню ветеранів через культуру. І з’явилася така ідея: використати можливості нашого театру, його здатність говорити про те, що відбувається, про реальність. А у нас відбувається російсько-українська війна, чимало ветеранів повертаються з серйозними пораненнями, з травматичним досвідом.

Схожі проєкти існують і в Америці, і у Великобританії, по всьому світу — коли за допомогою театру, мистецтва, терапевтичного письма людей витягують із важких станів. І в Україні також було декілька таких проєктів, зокрема «Голоси» ветерана Євгена Степаненка.

Зараз такий проєкт для ветеранів дуже вчасний, ми це відчуваємо по реакції людей, до яких звертаємось. Всі допомагають безкоштовно, роблять все, що ми просимо. Все обмежується тільки часом і фантазією.

— У чому особливість цього проєкту?

— Унікальність полягає в поєднанні театру, освітньої програми та драматургії. Ми віримо, що у кожної людини є контент бодай на одну цілком оригінальну п’єсу. Людина не обов’язково стане професійним драматургом. Але ми допомагаємо упорядкувати власний досвід та транслювати його суспільству.

Українські драматурги сьогодні багато пишуть про війну. А ветерани майже не створюють тексти для театру, хоча мають реальний досвід. Бо не мають підтримки, запитів від театрів. В кращому випадку вони розуміють, що можна писати оповідання, романи, але навіщо писати п’єси? А п’єса є основою для майбутніх сценаріїв.

Наш довгостроковий план полягає в тому, щоб за п’єсами ветеранів робили сценарії та знімали фільми, показували світові війну саме очима тих, хто воював, хто взяв до рук зброю. Ми навіть придумали девіз: «Світ має бачити боротьбу України очима її захисників».

Звісно, це була ризикована ідея. Учасники могли нічого не написати, втратити цікавість, закритися. Тому було важливо, щоб ветерани побачили, що ми дійсно щиро їх підтримуємо, вони є головними. Звісно, хотілося б мати фінансування і більше можливостей. Щоб учасники з відсутніми кінцівками не приїжджали до нас на маршрутках, а могли якийсь час перебувати, вчитись та спілкуватись в зручному та надихаючому просторі. Жодної миті не сумніваюсь, що так і буде. Питання лише в тому хто першим запропонує нам руку допомоги. Ми дуже сподіваємось на підтримку відповідального українського бізнесу.

Ми робимо чисту й не зовсім просту справу. Хоча, звісно, нашим студентам важче, їхня відданість справі мене вражає. Одного з наших авторів, Олександра Жугана, зараз відкликали на фронт, він зараз воює на гарячих напрямках. Але він дивом дописав п’єсу «Нью-Йорк, +38». Маємо дати шанс Олександру створити повноцінний драматургічний твір, який зможе представляти Україну на закордонних театральних сценах.

— Як відбувався відбір учасників? Що було основними критеріями?

— Конкурс був досить серйозний, важило, щоб людині це було потрібно, була мотивація. Щоб людина «горіла» ідеєю написати п’єсу і бачила свій особистий розвиток в тому, щоб поділитися своїм досвідом та відчуттями. І такий підхід спрацював, бо практично всі учасники зробили неймовірний стрибок.

— А як шукали та добирали режисерів, які ставили перформативні читання?

— Нам було важливо, щоб не тільки режисер обирав текст, а й автор п’єси обирав собі режисерів. Ми віримо в те, що саме від тексту все народжується.

Спочатку зробили форму реєстрації для охочих режисерів, вони надсилали заявки, пояснювали, чому саме їм цікаво попрацювати з дебютними п’єсами ветеранів. Далі ознайомлювалися с п’єсами та обирали, які їм сподобалися. Якщо було декілька претендентів, ми організовували онлайн зустріч режисерів та автора, і власне автор робив свій вибір. А далі режисери залучали до перформативних читань (з елементами сценічної гри — Ред.) акторів.

— Підсумком навчального етапу Театру ветеранів є власне «Фестиваль перших п’єс», на якому представили читання 15 п’єс, написаних у межах проєкту, а також декілька спеціальних подій. Зокрема, це 11 п’єс восьми ветеранів. Поділіться, про що вони?

— Перша п’єса мала бути пов’язана з тим, що людина переживала. Тому більшість п’єс — це про те, що сталося з учасниками, узагальнення або документальне відтворення певної події чи досвіду. Всі п’єси пов’язані з війною. Те, що сталося з автором, або з його другом чи побратимом. Засновані на реальних подіях. Перебування на передовій, поранення, у шпиталі. Є п’єси багатофігурні, з поєднанням фантазії та реальності.

Деякі учасники написали по кілька п’єс. Юрій Вєткін з Чернігова зробив аж три. Він працює в театрі актором, тобто мав певну стартову перевагу. Аліна Сарнацька написала дві п’єси. А Геннадій Удовиченко напередодні фестивалю якраз завершив другу. Її на фестивалі прочитали класично, «з коліс».

Самі читання є завершальною частиною навчального процесу. Прагнемо показати те, що є, і провести чесну розмову про це. Всі учасники отримали корисний досвід представлення своїх п’єс на публіку.

— Також на фестивалі презентували чотири п’єси, написані цивільними. Чому вирішили їх поєднати?

— Ми прагнули, щоб група була неоднорідна. Щоб цивільні відчули ветеранів, а ветерани побачили проблеми цивільних, що їм теж не так легко жилося. За американськими стандартами та книжками, які вивчають досвід ветеранського письма, ветеранами вважаються і дружини військових, і всі ті, хто перебував у небезпеці, отримав травматичний досвід. Звісно, у них інша ситуація, бойові дії не відбуваються на території країни. За тими широкими стандартами, практично всі українці є ветеранами. Ми підходили більш прискіпливо, долучили до проєкту тих, кому дійсно було про що писати.

Виділяється п’єса, яка заявлена як комедія, нашого стажера Ярослава Кіналя. Він нам допомагав, фільмував всі процеси. Був незамінним учасником команди та написав свою п’єсу, яку ми з радістю включили в програму. Акторка Вишня Вишнева, є дружиною ветерана, і хотіла підняти саме цю тему.

Людмила Костюкова є давнім другом нашого театру. Вона загорілася ідеєю спробувати себе у драматургії. Вирішила поділитися власним досвідом: як виїжджала з міста під Києвом за лічені хвилини до окупації. Про те, як вона встигла відійти лише чотириста метрів, коли в її квартиру прилетів снаряд. Тобто їй теж є що сказати про реальність цієї війни. У своїй п’єсі поєднує розуми про стосунки з донькою, з колишніми подругами, які поїхали до Мордору, про наївні спроби щось їм довести, переконати. Те, чим «перехворіли» багато людей на початку повномасштабного вторгнення.

— Окрім читань п’єс, у вас відбулася низка спеціальних подій. Зокрема, вистава Паперового театру «Поворот на Ірпінь». Таку ж назву мала виставку художниці Оксани Цюпи, яка була у київській галереї. Тож ця постановка на основі її історії?

Так, Юрій Вєткін записав її історію та оформив текст, який дає можливість працювати Паперовому театру. Це чистий експеримент. Війна відбирає час, життя, дитинство. І паперовий театр є інструментом, аби повернути людину в стан дитини, яка в захваті від дива. Це мініатюрний театр. Ми, звісно, будемо транслювати його на екрані.

— Ще одна спецподія, яка відбулася на фестивалі двічі, — це читання сценарію «Ной» Марисі Нікітюк до нового фільму. Чому вирішили включити й такий формат?

— Марися Нікітюк була однією з наших викладачок. Ділилася своїм досвідом, адже ми готуємо ветеранів до роботи в креативній індустрії. Марися розказала їм багато корисного: як будувати історію, писати сценарій, фільмувати. Нещодавно вона написала новий сценарій «Ной» про саперів.

Звісно, можливість людині, яка не воювала, не має реального бойового досвіду, написати чесний сценарій про бойові дії, обмежена. І ми хотіли дати можливість Марисі отримати зворотний зв’язок, реакцію на свою роботу. Що могло бути, а що ні. Між першим і другим читанням Марися врахує сказане та внесе правки. Таким чином вона задає новий етичний стандарт для кінематографістів: що потрібно знімати не те, що хочеться, а все ж розпитати людей з досвідом.

— І третя спецподія на завершення фестивалю — це ще одна версія «П’єса 22. Шлях героя» Володимира Туки.

— Так, в один вечір ми презентували дві вистави за однією п’єсою. Володимир Тука вибрав режисерку, Олену Аль Юсеф. Але Микита Поляков запропонував цікавий формат, побудований на поєднанні тексту й музики. Він має досвід композитора, залучає музикантів. І ми зрозуміли, Володимиру варто побачити й таке прочитання.

— Які, за вашими спостереженнями, були основні виклики для авторів-початківців під час роботи над п’єсою?

— Насамперед отримати дозвіл бути собою, усвідомити що він є невід’ємним правом. Не орієнтуватися на канони популярної драматургії. Бути незручним, не завжди приємним. Бути не «незламним», а справжнім. Від цього героїзму не стає менше, а навпаки більше. Бо людина пересилює себе. І це зрозуміло всім. У авторів були сумніви, що їхні історії можуть бути нецікавими, що історії їхніх побратимів цікавіші. Але ж саме вони наважилися писати. Важливий кожен голос.

Друга проблема специфічна, драматургічна. Пояснювали, що таке п’єса, в чому її сила. Як давати інформацію економічно. Хто такий герой, як його охарактеризувати без зайвих ремарок. Прибирати зайві епітети. Головним завданням було описати все точно, і до цього всі наблизилися.

— Що ще плануєте здійснити у межах проєкту?

— Ми сподіваємося, що наступні читання пройдуть в інших містах, вже маємо попередні домовленості з Полтавою, Львовом, Харковом, Одесою.

— Яке майбутнє написаних п’єс? Чи можуть вони бути поставленими?

— Це тест на зрілість суспільства. Ми як театр, звісно, спробуємо, аби щось залишилося в нашому репертуарі. Але насамперед це питання уваги режисерів та керівників театрів, які мають фінансування, більше ресурсів. Перед ними зараз вибір: ігнорувати те, що відбувається, або все ж таки сприймати це як матеріал, з яким треба працювати.

Є сподівання, що ці п’єси не пройдуть непомічними. Так, п’єса Аліни Сарнацької «Баланс» вже виграла на конкурсі сучасної драматургії «Липневий мед». Розділила першу премію з високопрофесійною драматургинею Ольги Мацюк. Ми цим дуже тішимось.

Учасники проєкту «Театр ветеранів». Фото: ТРО Медіа