У бюрократичному організмі держави Україна Міністерство у справах ветеранів (далі – Мінвет) є досить юним органом. Втім буремне сьогодення звалило на його долю без перебільшення визначальні та життєво важливі завдання. Як справляється з цими викликами Мінвет – розбираємося.
Міністерство у справах ветеранів з‘явилося у листопаді 2018-го року внаслідок реорганізації Державної служби у справах ветеранів. Також новостворений орган увібрав у себе до того розрізнені між майже тридцятьма структурами функції, котрі тією чи іншою мірою стосувалися мети, задля реалізації якої й утворилося Міністерство.
Згідно до наданих виданню «Український Тиждень» пояснень тодішньої голови ГО «Юридична сотня» та керівниці Проектного офісу Лесі Василенко, мету, яку навіть можна вважати своєрідною місією, створення та діяльності Мінвету визначають сім стратегічних цілей:
сформувати національну стратегію щодо ветеранів та членів їхніх сімей, тобто загальні правила поведінки, якими послуговуватиметься суспільство;
сформулювати та запропонувати зміни до Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», котрі б, зокрема, нарешті визначили поняття «ветеран»;
запустити єдиний електронний реєстр ветеранів;
створення дослідницького центру в сфері ветеранських справ, щоб з‘ясувати реальні потреби ветеранів;
забезпечити місце ветерана у суспільстві шляхом постреабілітаційних заходів;
посилення соціального захисту та опіки ветеранів та членів їхніх сімей;
посилити співпрацю державних установ із неурядовими організаціями й громадськістю.
Наприкінці грудня 2022 року Міністерство у справах ветеранів України провело захід «Сучасна ветеранська політика: вимір перемоги» у ході якого міністерка Юлія Лапутіна та виконавча директорка Українського ветеранського фонду Мінветеранів Наталя Калмикова презентували «здобутки» та «перемоги» відомства.
У ході презентації, серед іншого, було зазначено, що Єдиний державний реєстр ветеранів війни буде запущений у «день Перемоги», а також, що за сприяння Мінвету в серпні 2022 року була випущена пісня, котру створив військовослужбовець, а тоді заспівав дуетом з Олегом Скрипкою.
Колаборація з зірками естради та вміння похвалитися власними здобутками – це, звісно, чудово і з цим у міністерстві впораються і без нас. Ми ж спробуємо звернути увагу на ті моменти, що потребують більшої уваги та вдосконалення.
Якнайліпше зрозуміти якусь ситуацію можна перебуваючи в її епіцентрі. Нам вдалося поспілкуватися з Ігорем Безкаравайним, ветераном, котрий раніше займав посаду заступника Міністра у справах ветеранів. Ігор Володимирович вказує на принципові моменти: розмитість формулювань вже на рівні законодавства, що створює вагомі труднощі на практиці:
«Я у Міністерстві вже більше року не працюю. Тому коментувати діяльність можу тільки за результатами моєї роботи. У цьому сенсі, я скажу, що досить складно досягати тієї мети, яка була закладена у 2018-му році при його створенні, особливо враховуючи, що сама мета створення є не до кінця зрозумілою. Тобто інструментарію, який наявний у Міністерства, для того, щоб забезпечити формування і повноцінну реалізацію політики для задоволення ветеранських потреб просто не достатньо.
Якщо ми говоримо, наприклад, про охорону здоров‘я і психологічну підтримку, то по суті в Положенні про Міністерство визначено, що міністерство сприяє, підтримує та покращує відновлення здоров‘я. Я цитую по пам‘яті, втім і з цього можна зрозуміти, що формулювання дуже обтікаюче і говорить нам «ні про що». Відповідно, повноцінно впливати на політику охорони здоров‘я: загальнодержавну і ветеранську, зокрема, інструментів немає.
Тож якщо ми хочемо щось зробити для того, щоб ветерани могли отримати саме ті медичні послуги, які їм потрібні, то це треба працювати Міністерству ветеранів разом з Міністерством охорони здоров‘я. До того ж, станом на 2021-й рік, ветерани не були пріоритетом.
Зараз же все дуже швидко і динамічно змінюється. За рік, мені здається, ветерани стали не те щоб пріоритетом, а взагалі — головним центром уваги з боку держави. Але відносно того, що було зроблено, я не можу прокоментувати, тому що не маю такої інформації. Тобто, я знаю, що кудись щось рухається, є умовно, якісь обіцянки, що все буде інакше, але наразі, якщо ми кажемо про доступну інформацію про зроблене, то це публікації на сторінці Міністерства у справах ветеранів про те, як у рамках загальнонаціональної програми медичних гарантій ветерани отримали послуги, які їм і так гарантовані. Тобто якихось додаткових історій я поки не знаю.
Резюмуючи, я не можу сказати, що Міністерство досягло, або знаходиться на якомусь етапі досягнення цілей, які були поставлені перед ним при створенні, тому що взагалі роботи Міністерства я до кінця так і не зрозумів — яка була мета створення такого Міністерства саме у цій конструкції».
Думками про результати роботи Мінвету та власний досвід взаємодії з цим органом розповів Сергій Вікарчук — учасник АТО, представник ветеранських об’єднань Криму у Раді Ветеранів та підприємець. Крім цього Сергій Володимирович неодноразово подавав свої проекти на розгляд Міністерства у справах ветеранів для отримання грантів для ветеранського бізнесу. Його оцінка наступна:
«Я бачу, що Міністерство робить якісь, здавалося б, правильні речі, проте я не бачу результатів на практиці. Не бачу ККД таких дій. І мене цікавить не щось конкретне, а всі аспекти, якими займається Міністерство: це мистецтво, ветеранський бізнес, постреабілітаційна робота, і т.п. Мені на сьогоднішній день недостатньо їхньої роботи.
Особливо, на сьогоднішній день, я б акцентував на Єдиному реєстрі ветеранів. Я б хотів, щоб він нарешті запрацював, – це дуже важливий для майбутнього інструмент. А також дуже сподіваюся, що з‘явиться такий інструмент, як посвідчення УБД у додатку «Дія». Вони це відкладають постійно, не наважуються впроваджувати.
Я бачу цікавий інструмент, який вони у майбутньому мали б реалізувати – це Український ветеранський фонд. Цей фонд мав би займатися ветеранськими бізнесами або творчими проектами, які мали б розвивати ветерани після війни, а також допомагали ветеранам реабілітовуватися психологічно, або наприклад, бачити ще у процесі служби перспективи свого майбутнього у цивільному житті».
Повертаючись до програмних цілей Мінвету, перелічених вище, можна з упевненістю стверджувати наступне.
Лишень у березні 2022 року було прийнято закон, який частково врегульовував питання ветеранства та визначав коло осіб, котрі мають право на отримання такого статусу. Втім процес врегулювання цього питання ще триває.
Тільки наприкінці 2022 року було врегульовано питання процедури отримання статусу учасника бойових дій та розпочався процес розгляду матеріалів новоутвореними Комісіями. Яким буде практичний результат цього механізму — поки що оцінити неможливо.
Одразу ж в очі кидається поспішність та недосконалість наведених рішень та дій. Схоже, що увагу на проблеми ветеранів у Міністерстві звернули тільки, коли «припекло».
Це спостереження підтверджує Ольга Михайлівна Лехан, депутат Харківської обласної ради, голова Комісії з питань соціальної політики, співпраці з інститутами громадянського суспільства соціального спрямування та у справах учасників АТО/ООС:
«Для військових, їхніх сімей, волонтерів війна почалась з 2014-го року, а не з 2022. Це для чиновників тільки зараз ветеран з‘явився. І з того часу не було нічого зроблено, крім штучних непрацюючих організацій. Не можна просто зліпити щось і воно буде працювати, — не буде. Необхідно дізнаватися у людей: що їх турбує, чим можливо допомогти, у який спосіб. І всі ці проблеми ветерани вирішували самостійно.
У Міністерстві розповідають про «прозорий офіс» та «єдине вікно». Але ж треба було ветеранами починати займатися з 2014-го року. Воно вже повинно було бути, бо вже є багато ветеранів, які мають потребу. Але зараз нічого не працює, немає ні цього вікна, ні прозорого офісу. У соцзахистах як сиділи хами, так і сидять, ніхто нічого толком не робить, до людей немає стільки уваги».
Проблеми у сфері реабілітації та пост реабілітаційної адаптації ми розглядали в окремому матеріалі
Бюрократія — бич всіх державних структур. Міністерство у справах ветеранів не виняток. Попри постійні заяви про «зменшення відстані до людей», формальності часто просто таки душать всі притомні та корисні ініціативи. На власному досвіді у цьому мав нагоду переконатися Сергій Вікарчук:
«Я би дуже хотів, щоб вони більше комунікували з такими дорадчими органами, як Рада Ветеранів, чого я на сьогоднішній день взагалі не бачу.
Насправді все, що зараз роблять громадські ініціативи, громадські спілки чи об‘єднання — вони роблять це майже самотужки. Дуже рідко ми отримуємо підтримку від Міністерства ветеранів у цих питаннях. Або якщо ми її і отримуємо, то проходимо через величений крок бюрократичних процедур, що ламає, фактично, і руйнує всілякі можливості для розвитку. Те, що міністерство зараз робить, або про що звітує — це те, зазвичай, що вже зробили громадські об‘єднання, спілки та організації. І частіше за все, особисто з мого досвіду, з досвіду кримських українців, то я єдиний, мабуть, хто взагалі займається інтересами цієї групи громадян. Щоб хтось інший цим системно займався — я не відчуваю. Мені не вистачає комунікації, прямої дії та ефективності. Я гадаю, що іноді не потрібно заважати, іноді потрібно дозволити працювати і розвиватися. Нам не вистачає саме цього: не заважати розвиватися і робити свою роботу».
Одна з причин подібної забюрократизованості — постійне створення нових структур, котрі дублюють вже існуючі, проте на ділі не є ефективними та не вирішують реальних завдань. На цьому наголошує Ольга Михайлівна Лехан:
«У Міністерстві просто плодять бюрократичні структури з сумнівною ефективністю, у той час як вже є недержавні структури, котрі виконують ті ж самі функції давно та ефективно. Тож було б доцільніше, як на мене, спрямувати свою увагу на них, а не створювати додаткові непотрібні органи. Коли вже існують ефективні кейси, то не потрібно вигадувати велосипед. Можна ж просто звернутися до них, підтримати і досягати результату».
Всі напрямки діяльності Мінвету, про які йшлося вище проявляються зазвичай у конкретній формі: законодавчий акт, певна реалізована соціальна програма чи створений інструмент. Для досягнення таких «матеріальних» результатів, безумовно, необхідний час, а також опосередкована чи безпосередня участь інших суб‘єктів. Проте для реалізації крайнього у нашому переліку, проте далеко не останнього за важливістю пункту — все це не потрібне. Йдеться про посилення взаємодії з громадськістю та неурядовими організаціями, тобто про зменшення прірви між державою та суспільством. Як справи з цим у Міністерства? Розповідає Сергій Вікарчук:
«Міністерство часто впроваджує дуже якісні, класні проекти, проте їх недостатньо. Нам потрібний результат, а його ми не бачимо. Ми бачимо тільки розмазані звіти, слова і приховування своєї роботи за звітами та сумами, де ми не можемо навіть поставити прямі запитання про ефективність тих чи інших їхніх дій.
Я намагаюся комунікувати з усіма, я відкритий для кожного представника влади і кожному стараюся надати своє бачення, візію, як можна розвиватися. Але якщо оцінювати по п‘ятибальній шкалі, як би оцінив Міністерство на 2. Я не бачу, що вони хочуть. Іде політичний вектор, який задається десь у політичній верхівці, і вони просто виконують чиюсь волю. Але вони не чують нас. Рада Ветеранів — це такий дорадчий орган, який створювався, щоб було чутно тим хто зверху, тих, хто знизу. Я кажу, у першу чергу, про воїнів, які зараз виконують свою роботу і завтра вже будуть дома. Але нас не чують».
На відсутність зворотного зв‘язку між Мінветом та ветеранами вказує й Ольга Михайлівна Лехан:
«Основне, що громадські організації та об’єднання ветеранів почали цю роботу самостійно з 2015-го року. І саме головне: вони зараз починають нав‘язувати: що треба, як треба і таке інше. Але ж необхідно, щоб проблемами ветеранів займалися самі ж ветерани, безпосередньо учасники бойових дій, юристи чи соціальні працівники, котрі мають практичне уявлення про потреби, проблеми та способи їх вирішення».
Свою думку щодо забюрократизованості та проблем у комунікації Мінвету висловив Ігор Безкаравайний:
«Звинувачувати Міністерство у справах ветеранів у забюрократизованості — безпідствано. Оскільки це орган державної влади. Він має діяти у межах та у спосіб, визначені Конституцією та законом. Там не можна без бюрократії, тому що якщо не буде бюрократії, то ми скотимося в анархію або диктатуру; або в одну сторону, або в іншу. Тому бюрократія має бути, і бюрократія вберігає нас від дуже-дуже поганих рішень, які хочуть прийматися, скажімо, недобросовісними чиновниками.
Стосовно комунікації, то тут є певний сенс у закидах в бік Міністерства. Комунікація Міністерства досить таки специфічна, але треба розуміти, що, можливо, це обумовлено військовим часом, і саме тому не є Міністерство відкритим, комунікуючи, наприклад, хороші новини. Бо, мабуть, якщо зараз комунікувати щось хороше, і постійно говорити про щось хороше, то це буде сприйнято не дуже адекватно, бо зараз у країні війна, і хорошого відбувається, чесно кажучи, мало. Тобто це може бути обумовлено часом. Але те, що комунікація досить складна зі сторони Міністерства — це правда».
Підсумовуючи, бачимо, що на даному етапі Міністерство у справах ветеранів, на жаль, не може похвалитися реальними результатами власної роботи з реалізації цілей, що стоять перед органом. Особливо невтішним такий висновок є за нинішніх умов — широкомасштабних бойових дій проти окупанта, у яких приймають участь сотні тисяч українців.
І поки вони займаються ворогом, хтось повинен займатися ними. Якщо це не зробить Міністерство у справах ветеранів, тоді хто ж?
Автор: Олександр Смаглюк
Нова німецька реальність: війна, яку не виграє росія