Роман Дідера — ветеран АТО та колишній кулеметник 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Він служив у підрозділі, бійці якого брали участь в обороні Донецького аеропорту, а зараз вишиває унікальні сорочки.
Після служби його життя різко змінилося. Через постійне перебування в окопах він дістав обмороження та ускладнення з кульшовими суглобами чоловік у 37 років зіткнувся з важким діагнозом — відмиранням тканин суглобів. Лікарі поставили жорсткий вибір: складні операції або ампутація. Роман пройшов ендопротезування обох тазостегнових суглобів. Частину коштів на лікування допомогли зібрати волонтери, зокрема через благодійні ініціативи у соцмережах, а також релігійна спільнота. Решту суми добирали навіть незвичним способом — збираючи пластикові кришечки.
Після демобілізації чоловік не планував ставати майстром. Але вишивка з’явилася в його житті майже випадково. Його дружина Мар’яна займалася вишиванням, і Роман просто спостерігав. А згодом вирішив спробувати і сам. Перша робота була складною і зайняла кілька місяців. Він кілька разів закидав її, нервував, але повертався знову. Та все ж таки вишив великий образ Ісуса Христа, який подарував дружині.
Сьогодні він вишиває не тільки хрестиком, а й різними техніками: тамбурним швом, лиштвою, «козликом», художніми стібками. У його роботах часто поєднуються одразу кілька технік. Швидкість «як у кулемета» Роман жартує, що вишиває дуже швидко:
«Ті сорочки, які інші роблять три–п’ять місяців, я можу зробити за два–три тижні».
Він працює зі старовинними тканинами та іноді відновлює техніки, які майже не використовуються. Серед його робіт — чоловічі та жіночі вишиванки, а також сорочка з назвою «Байрактар», у якій він поєднав символіку війни та традиційне мистецтво.
Дідера принципово носить свої сорочки у повсякденному житті і не поділяє одяг на «святковий» та «для зберігання».
«Не розумію, чому вишиванку треба ховати у шафу. Її треба носити», — каже він.
Після демобілізації та операцій Роман зіткнувся з психологічними наслідками війни. Сни про бойові дії повернулися після початку повномасштабного вторгнення. У цей період він почав вишивати інтенсивніше. За його словами, це стало своєрідною терапією: допомагає заспокоїтися, зосередитися і відволіктися від важких думок.
Попри нове життя, чоловік каже, що думками часто залишається на фронті. Він зберігає контакти загиблих побратимів і досі зберігає бронежилет як символ минулого досвіду. Водночас визнає, що повернутися до служби вже не може через стан здоров’я.
“Подумки я завжди на війні. Що б я не робив, чим би я не займався, я там, на війні. Багато побратимів моїх загинули. Але їхні номери телефонів я не видаляю. Мені шкода, що я не можу піти воювати. Але заспокоюю себе тим, що там я їм би створював проблеми: хлопці дивилися б за мною, чи не зіскочив протез, чи не потрібна мені допомога”, — зазначає Роман.