29 вересня в Харкові відбулося спільне засідання Координаційної ради ветеранів та їхніх родин, а також Ради захисників і захисниць. А в кулуарах розповідали, що невдовзі планується сформувати Раду ветеранів Харківщини. Таким чином, з’явиться ще й третій орган!
І тут само собою виникло питання: невже серед представників ветеранської спільноти, як і кілька років тому, відсутні єдність і порозуміння…?
Правда, на засіданні розглядалися корисні й дуже потрібні для розвитку ветеранської політики питання. Те, що найбільш наболіло! А саме: залучення ветеранів до заходів цивільного захисту та територіальної оборони, підтримка ветеранського бізнесу, житлові програми.
Щодо останніх, присутні нарешті почули, що програма 60 на 40, яка колись діяла на Харківщині, має відновитися на початку наступного року. А причиною її припинення стало те, що починаючи із повномасштабного вторгнення, в місті не було здано в експлуатацію жодної новобудови.
Очільниця Департаменту охорони здоров’я Тетяна Деменко пояснила, скільки лікувальних закладів і в яких напрямках працюють зараз у Харківській області. Приємно, що проблема безкоштовних ліків повільно, але вирішується. Має вирішитися й питання окремої лікарні, яка буде обслуговувати саме ветеранів. І саме ветерани були ініціаторами того, який це має бути лікувальний заклад.
Представниця Управління у стравах ветеранів Тетяна Печура підготувала докладний звіт про пільговий проїзд учасників бойових дій. А також, куди й до кого слід звертатися, коли водії й перевізники відмовляються виконувати чинне законодавство.
Керівник Координаційної ради та співзасновник ГО «Спілка ветеранів СОУ» Юрій Корсунов підняв питання про ветеранську ініціативу з пільгового розмитнення автомобілів для учасників війни. Він ознайомив присутніх про вже зроблені кроки у цьому напрямку на всеукраїнському рівні.
«Для мене є показовим, – зазначив він, – що заходи, ініційовані нами, викликали такий живий резонанс серед багатьох ветеранських організацій. Навіть ті, від кого цього не чекали, доєдналися й висвітлили на власних сторінках у соцмережах, приміром, ту ж прес-конференцію в «Укрінформі» щодо законодавчих ініціатив із пільгового розмитнення. І якщо вдається знаходити порозуміння у всеукраїнському масштабі, про яку відсутність єдності може йти мова на рівні Харківщини?»
Виходячи з почутого й побаченого на засіданні та спостерігаючи живий інтерес учасників заходу, вдалося переконатися, що сьогодні ветеранська спільнота Харківщини вже не та, що була кілька років тому. У переважній більшості це – освічені та цілеспрямовані люди, які знають, чого хочуть і до чого слід прагнути. Бо всі вони працюють, у першу чергу, заради тих, хто на передових рубежах береже нашу країну від агресивного ворога.
А щодо дорадчих органів, то і з їхньою кількістю ветерани врешті-решт розберуться. Не дарма ж у нашому народі споконвіку живе мудрість, відображена в приказці: «Добра рада на пораду, а поміч на діло»…
Іван Спаденюк
Проєкт здійснюється за підтримкиNational Endowment for Democracy(NED)
Після понад чотирьох років військової служби запоріжець Сергій Шевчук повернувся до цивільного життя та разом із дружиною Інною відкрив сімейний центр. Для цього подружжя викупило обладнання дитячого центру, який закривався, власним коштом оновило приміщення та наприкінці серпня запустило новий заклад у Запоріжжі. Тепер тут працює велика ігрова зона для дітей, проводять дні народження та майстер-класи, а в майбутньому планують додати нові соціальні напрямки.
Історію Сергія Шевчука розповідає Перший Запорізький.
Сергій та Інна Шевчуки за першою освітою економісти. До повномасштабної війни Сергій працював у банківській сфері та на «Дніпроспецсталі», де займався імпортними закупівлями, а Інна близько десяти років працювала у банку. Познайомилося майбутнє подружжя також завдяки роботі: у 2012 році Сергій приїжджав до Запоріжжя у відрядження, де працювала Інна.
Після початку повномасштабного вторгнення життя родини змінилося. 27 лютого 2022 року Сергій разом із сусідами прийшов до військкомату, після чого потрапив до 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади та переважно служив в артилерії. За час служби він побував на Запорізькому напрямку, брав участь у звільненні Херсона, працював поблизу Бахмута та Часового Яру, служив на Харківщині й останній рік провів на Лиманському напрямку. У січні 2026 року в родині народилася третя дитина, після чого Сергій подав документи на звільнення і в березні завершив службу.
Думка про власний бізнес з’явилася ще під час навчання в університеті, але реалізувати її Сергій довго не наважувався. У липні він разом із родиною побував у Миргороді на програмі відновлення для сімей військових, де знову повернувся до цієї ідеї. Після розмови з психологом чоловік вирішив, що після звільнення зі служби потрібно шукати себе у цивільному житті та не відкладати задумане.
Невдовзі можливість для старту знайшла сама родина. Інна побачила у соцмережах повідомлення про закриття дитячого центру «Пальма» на вулиці Василя Сергієнка, 9, куди Шевчуки раніше часто приходили з дітьми. Подружжя зв’язалося з власницею, домовилося про купівлю обладнання та вирішило продовжити роботу закладу вже у новому форматі. Договір оренди приміщення Сергій підписав наприкінці липня, а вже в серпні подружжя викупило обладнання та почало готувати центр до відкриття. Капітального ремонту не робили: перефарбували стіни, оновили освітлення, відремонтували плитку та привели до ладу ігрові зони.
Відкриття відбулося 29 серпня, а з 1 вересня заклад почав працювати у звичайному режимі.
Загальна площа сімейного центру становить близько 400 квадратних метрів. Більшу частину приміщення займає ігрова зона з лабіринтом, батутом, поролоновою ямою, сухим басейном із кульками та великим конструктором. Окремі кімнати призначені для проведення днів народження, майстер-класів та інших заходів, а основна аудиторія закладу — діти віком до 12 років.
Центр розташований на другому поверсі, а найближче укриття — приблизно за 100 метрів від будівлі. Коли оголошують тривогу, відвідувачів попереджають, а якщо сім’я вирішує залишити заклад, невикористаний час можна буде догуляти під час наступного візиту.
Обов’язки у сімейному бізнесі подружжя розподілило між собою. Сергій відповідає за фінанси та щоденну роботу центру, а Інна займається соціальними мережами, маркетингом і новими ідеями.
Для Інни цей бізнес — не лише про дитячі розваги. У 2023 році вона пройшла навчання для фасилітаторок груп підтримки дружин військових, а згодом долучилася до благодійного фонду «Єдність та сила», де працювала з родинами військових і проводила заняття для дітей, зокрема з інвалідністю. У січні 2026 року вона також захистила диплом за напрямом реабілітаційної психології.
Попри близькість фронту та регулярні російські атаки, Сергій не хотів переїжджати заради бізнесу в інше місто. Він планує розвивати справу саме у Запоріжжі та показувати іншим ветеранам власним прикладом, що після служби можна починати новий етап життя.
Надалі Шевчуки планують розвивати сімейний центр і додавати нові формати роботи. Сергій сприймає відкриття бізнесу як продовження свого життя після служби, а Інна закликає ветеранів та їхніх близьких не залишатися зі складнощами сам на сам і звертатися по підтримку. Подружжя також готове ділитися власним досвідом із тими, хто після військової служби лише шукає свій шлях у цивільному житті.
Ветеран війни Олександр Заболотний, який має третю групу інвалідності внаслідок війни, не може домогтися підключення електроенергії до технічного приміщення на власній земельній ділянці у селі Селище Гніванської громади. За його словами, він уклав договір із «Вінницяобленерго», сплатив необхідні кошти, однак визначений термін виконання робіт минув, а підключення досі не здійснили. Військовий звертався до компанії особисто, телефонував на гарячі лінії та подав письмову скаргу, але, за його словами, результату це не дало.
Олександр Заболотний воює з 2014 року. За його підрахунками, понад дев’ять років він виконував бойові завдання, а решту часу витрачав на лікування після поранень. Тричі військовий отримував важкі поранення, після чого йому встановили третю групу інвалідності внаслідок війни.
У 2026 році Олександр демобілізувався, однак планує знову підписати контракт із одним із підрозділів ЗСУ. Він зазначає, що не хоче переходити до тилової частини та має намір повернутися до своїх побратимів, які виконують бойові завдання.
Водночас зараз, уже після демобілізації, військовий зіткнувся з проблемою, яку намагається вирішити у цивільному житті.
Йдеться про земельну ділянку в селі Селище Гніванської громади, яку Заболотний придбав за власні кошти. На території він самостійно збудував технічне приміщення, а також за кредитні кошти придбав сонячні панелі та інвертор і облаштував власну сонячну електростанцію. Однак для повноцінного використання об’єкта йому необхідне підключення до електромереж.
6 липня 2026 року військовий подав заяву на приєднання технічного приміщення до електричних мереж. 20 липня він отримав технічні умови, відповідно до яких максимальне розрахункове навантаження становить 13 кВт і належить до третьої категорії. 30 липня Заболотний сплатив кошти за рахунками, які надали «Вінницяобленерго» та Тиврівські електромережі, загалом майже 40 тисяч гривень.
За договором роботи мали виконати протягом 45 діб. Однак цей термін минув, а електроенергію до ділянки, за словами ветерана, так і не підключили. На момент його звернення до редакції після оплати минуло близько двох місяців.
За цей час Заболотний тричі особисто приїздив до «Вінницяобленерго». Під час першого звернення, за його словами, йому телефоном повідомили, що ситуацію тримають на контролі та у вересні він матиме електроенергію. Водночас на попередню скаргу, яку військовий залишив на гарячій лінії компанії, відповіді він не отримав.
У вересні чоловік знову приїхав до компанії. Тоді, за його словами, один із працівників пояснив затримку відсутністю СІП — самонесучого ізольованого проводу, який використовують для повітряних ліній електропередач. Після цього військовий звертався на гарячу лінію компанії у Києві, звідки йому повідомили, що скаргу передадуть до Вінниці.
За словами Заболотного, після повторного звернення ситуація не змінилася. 23 вересня 2026 року він особисто подав письмову скаргу на ім’я керівника «Вінницяобленерго», яку зареєстрували в канцелярії компанії. Після цього, як розповідає військовий, йому зателефонував працівник підприємства та пообіцяв вирішити питання, однак фактичних робіт із підключення після цього не розпочали.
“Енергетики своїх зобов’язань не дотримали, — говорить військовий. — Дуже неприємно вразило їхнє ставлення. Таке ставлення до військового це просто дно! Не знаю, хто може вплинути на чиновників і як це зробити?”.
Олександр говорить, що не планував звертатися до журналістів. За його словами, він очікував, що після оплати компанія просто виконає взяті на себе зобов’язання. Однак через два місяці після внесення коштів він, як і раніше, не має підключення та не отримав чіткої інформації про те, коли саме роботи будуть виконані. Військовий звернувся до редакції після того, як розповів про проблему у Ветеранському корпусі. Саме там йому порадили звернутися до журналістів, які висвітлюють проблеми військових і ветеранів.
Заболотний наголошує, що не вимагає особливого ставлення через свій статус, а хоче отримати послугу, за яку вже заплатив.
Редакція “20 хвилин” надіслала журналістський запит генеральному директору «Вінницяобленерго» Юрію Касічу з проханням пояснити, чому підключення не виконали у визначений договором термін та коли саме роботи будуть завершені.
Повернення військових до цивільного життя стає одним із ключових викликів для української ветеранської політики. Йдеться не лише про соціальні гарантії чи оформлення документів, а й про психологічну адаптацію, працевлаштування, відновлення зв’язків із суспільством та можливість ветеранів безпосередньо впливати на рішення, які їх стосуються.
Окрему роль у цьому процесі мають відігравати ветеранські середовища та представницькі органи, які можуть стати майданчиком для діалогу між ветеранами, громадами та державою.
Одним із таких органів є Рада ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Її голова Володимир Ферцович переконаний: Рада не повинна залишатися формальним дорадчим органом, а має стати інструментом, через який конкретна проблема ветерана доходить до державних інституцій та отримує практичне вирішення.
Про власний шлях від підприємництва і громадської діяльності до військової служби, досвід повернення з війни, завдання Ради ветеранів, складнощі адаптації військових та роль ветеранів у майбутньому України Володимир Ферцович розповів у розмові.
Володимир Ферцович: «Війна навчила мене того, чого я раніше не вмів, – прощати»
— Пане Володимире, ким Ви були до війни і що передувало Вашому нинішньому шляху?
До війни я займався каменеобробним бізнесом. Це була моя основна робота, якій я приділяв дуже багато часу. Робота була постійно пов’язана з поїздками: потрібно було їздити до Житомира, закуповувати гранітні матеріали, привозити їх у цех, виїжджати на об’єкти, робити заміри, проєктувати, а потім запускати все у виробництво. Основним напрямком було виготовлення та встановлення гранітних пам’ятників.
Фактично весь сезон я жив цим бізнесом, а після завершення сезону долучався до побратимів і громадської діяльності.
Після Революції Гідності, коли викрали Миколу Карпюка, а Олександра Музичка – Сашка Білого – було вбито, ми фактично залишилися без керівництва організації. Тоді разом з УНСОвцями вирішили відновити первинну організацію «Українська народна самооборона», яка була започаткована ще у 1990-х роках.
Згодом я став керівником відокремленого підрозділу на Львівщині, а пізніше на великому з’їзді УНСО мене обрали членом проводу організації.
Основним напрямком нашої роботи було національно-патріотичне виховання молоді. Ми розділили його на три складові: ідеологічне виховання, тактичну підготовку, максимально наближену до бойової, та тактичну медицину.
Фактично ми готували молодь до того, що війна може стати значно масштабнішою. Ми пояснювали: просто так АТО та ООС не завершаться, велика війна може прийти до нас і державу доведеться захищати.
Паралельно я працював із ветеранами АТО та ООС, які звільнялися зі служби. Допомагав із медичним забезпеченням, психологічною реабілітацією. Свого часу ми навіть створили ветеранське середовище з екотерапії через інтенсивну риболовлю. І ця програма справді давала результати.
Також допомагав ветеранам у питаннях отримання земельних ділянок. Тобто поступово дедалі більше занурювався у громадську діяльність.
Фактично я жив у двох світах: один – бізнес, сім’я та робота, а другий – активна громадська діяльність.
«Та сама молодь, яку ми колись готували, пішла з нами»
— Як для Вас почалося повномасштабне вторгнення?
Пам’ятаю, мені тоді зателефонував Микола Карпюк. Сказав: «Володя, вони вже біля Києва. Ви готові до нас приєднатися?»
Він формував підрозділ. Я попросив дати мені п’ять-шість днів, щоб пройти з хлопцями хоча б невелике злагодження, придбати необхідні речі. Потім ми групами перебиралися до Києва.
І, до речі, та сама молодь, яка до цього проходила з нами вишколи, теж приєдналася.
Так почався мій бойовий шлях разом із побратимами.
Я добре пам’ятаю один момент, коли ми стояли біля Кліщіївки. До мене підійшов побратим Віталій і сказав слова, яких я ніколи не забуду: «Володя, я ніколи не вірив у Бога, завжди був атеїстом, а тепер прошу Його, щоб мені дали відпустку».
У нього тоді народився син. Він дуже хотів побачити його, підняти до неба, пригорнути до серця.
Такі речі не забуваються. На війні побратим побратиму дуже часто відкриває всю душу.
Тому після повернення я щодня дякую Богу за те, що можу бачити своїх дітей, водити їх до школи. Молюся за тих, хто сьогодні воює і тримає фронт, і за тих, хто вже відійшов у вічність.
Війна навчила мене того, чого я раніше не вмів, – прощати.
Війна після 2014-го і після 2022-го
— Чим для Вас відрізняється війна після 2014 року від того, що почалося у 2022-му?
У 2014 році війна не була настільки масштабною для всієї країни. Вона не охоплювала всю територію України, мирні міста по всій державі не зазнавали таких ударів.
2022 рік – це вже повномасштабна війна. Це війна, спрямована фактично на наше знищення.
Ворог не збирається просто так зупинятися. Йдеться про спробу знищити нашу національну ідентичність, мову, державність. Подібні речі ми вже проходили у своїй історії.
«Коли ветеран звільняється зі служби, він не має залишатися сам на сам»
— Чому Ви вирішили зосередитися саме на ветеранському напрямку?
Тому що я сам ветеран і пройшов через це.
Я знаю, що таке війна. Знаю, що таке українська бюрократія, коли потрібно ходити по кабінетах за довідками і не розумієш, із чого починати.
Коли я сам звільнився зі служби, то певний час перебував у своєрідному вакуумі. Не міг зібратися з думками, зрозуміти, куди мені йти і з чого починати. І це при тому, що до війни я сам займався ветеранами та допомагав їм.
Тому сьогодні надзвичайно важливо, щоб після звільнення зі служби ветеран не залишався сам на сам зі своїми проблемами.
Зараз у нас уже працюють фахівці із супроводу ветеранів. Це хороша і потрібна ініціатива.
Але не менш важливо, щоб ветерани долучалися до ветеранських середовищ – громадських, профспілкових та інших організацій.
Хто, як не інший ветеран, може буквально розкласти по поличках дорожню карту: куди потрібно звернутися, яку довідку оформити, куди поїхати? А якщо це побратим, то він може просто посадити людину в автомобіль і разом із нею об’їхати установи, щоб допомогти з документами.
Важливо, щоб після звільнення ветеран повертався до цивільного життя, розумів, як рухатися далі, і долучався до формування ветеранської політики.
Не можуть люди, які не мають досвіду війни, формувати всю ветеранську політику без участі самих ветеранів.
Тому коли голови громад чи депутати ухвалюють місцеві програми та рішення, які стосуються ветеранів, вони повинні залучати ветеранську спільноту, говорити з нею і чути її позицію.
«Рада не повинна бути формальним дорадчим органом»
— Які основні завдання Ви ставите перед Радою ветеранів війни за незалежність України?
Головне завдання – щоб наша Рада не була просто формальним дорадчим органом, а стала справді дієвим майданчиком між ветеранською спільнотою та Міністерством у справах ветеранів.
Коли ми створювали комітети Ради, то намагалися охопити фактично весь спектр питань ветеранської політики.
Сьогодні у Раді працюють 27 представників. І кожен із них має працювати у своєму регіоні не лише з ветеранами, а й із місцевим самоврядуванням, державними адміністраціями, фахівцями із супроводу, ТЦК та СП та іншими структурами.
Завдання – виявляти проблеми та намагатися їх вирішувати.
Якщо проблему можна вирішити на місцевому рівні — потрібно працювати з депутатами, головами громад та місцевою владою.
Якщо проблема системна, вона виноситься на Раду, передається відповідному комітету. До роботи комітету можуть долучатися ветерани, громадські організації, представники міністерства, народні депутати.
Після опрацювання питання воно виноситься на засідання Ради, обговорюється, ухвалюється рішення і відповідний пакет пропозицій передається органам державної влади.
І для мене як голови Ради принципово важливий зворотний зв’язок.
Ми повинні розуміти, на якому етапі перебувають питання, які ми передали. Чи вони вирішуються? Чи потребують додаткового опрацювання? Якщо їх неможливо вирішити – ми повинні отримати пояснення, чому.
Для мене важливо, щоб проблема, яка пройшла шлях від конкретного ветерана до Ради і далі до державного органу, не залишилася просто оформленим протоколом на папері, а реально вирішувалася.
Рада має рекомендаційний характер, але ці рекомендації повинні мати практичний результат.
Найскладніше після повернення – знову звикнути до цивільного життя
— Що, на Вашу думку, найскладніше для військового після повернення до цивільного життя?
Психоемоційний стан.
Розповім на власному прикладі. Після звільнення зі служби якось затримався до вечора в офісі, де працював із ветеранами. Автомобіль був на сервісі, тому вирішив пройти через центр Львова до зупинки громадського транспорту.
Коли дійшов до площі Ринок, я буквально зупинився.
Навколо була музика, люди танцювали, грали на гітарах, ресторани й бари були переповнені.
Для мене, ветерана, який нещодавно повернувся зі служби, це було дуже складно сприйняти.
Ти розумієш, що в цю саму хвилину десь гине людина. Десь мати оплакує сина, сестра – брата. А тут зовсім інший світ.
Я тоді був у такому стані, що фактично пішки дійшов додому.
Цей психоемоційний стан зберігається. І певне внутрішнє обурення також залишається.
Саме тому суспільству потрібно вчитися розуміти людей, які повертаються з війни. І самим ветеранам теж потрібен час, щоб знову адаптуватися до цивільного середовища.
«У 2022 році ми жили як одна сім’я»
— Що може допомогти мінімізувати непорозуміння між ветеранами та цивільним суспільством?
Я добре пам’ятаю 2022 рік і те, наскільки українці тоді були єдиними.
Ми були як одна родина. Ми відкладали суперечки, які були між нами.
Одні люди пішли воювати і захищати державу. Інші робили все можливе, щоб забезпечити військових усім необхідним.
Я пам’ятаю, як мені купували форму, берці, бронежилет. Ми фактично жили однією сім’єю.
Сьогодні, на жаль, я бачу значно більше розбрату.
А для мене надзвичайно важлива єдність — єдність суспільства, єдність і братерство між ветеранами.
Тільки разом ми можемо протистояти ворогу.
Цей складний етап потрібно пройти і навчитися розуміти одне одного.
Я ще раз повторю: війна навчила мене прощати.
Володимир Ферцович: «Не можна формувати політику для ветеранів без самих ветеранів»
— Яку роль ветерани повинні відігравати в майбутній Україні?
Мені пощастило мати хороших учителів.
Пам’ятаю день народження свого батька, коли до нас приїхав Юрій Шухевич.
Як це часто буває, люди почали говорити про політику, критикувати депутатів, міністрів, керівників держави.
Юрій Шухевич послухав і запитав: «А ви де? Чому ви не займаєтеся політикою, а лише критикуєте її?»
І сказав дуже важливу річ: якщо люди, які борються за Україну та українську державність, не будуть самі формувати порядок денний і визначати, як країна має жити далі, вони постійно залишатимуться незадоволеними тим, що вирішують інші.
Для багатьох політика — це нібито брудна справа, тому хочеться залишитися осторонь.
Але виходу немає.
Ветеранам потрібно об’єднуватися і думати про участь у політичному та суспільному житті держави.
Разом із ними це мають бути волонтери, лікарі, педагоги, представники інтелігенції – люди, які пройшли через випробування цієї війни і розуміють ціну державності.
Україні також потрібна культура парламентаризму. Потрібна повага одне до одного навіть за наявності політичних розбіжностей.
Ми повинні робити висновки з власної історії. Коли ми єдині – можемо протистояти будь-якому ворогу. Коли починається внутрішній розбрат – ми слабшаємо.
«Ми маємо великий шанс побудувати державу»
Попри всі труднощі, Володимир Ферцович переконаний, що після досвіду повномасштабної війни українське суспільство отримало можливість змінити підходи до державного управління та участі громадян у ньому.
«Ми маємо великий шанс побудувати державу. І ми маємо великий шанс бути в Європі нацією серед націй. Я думаю, що еволюція здорового суспільства все-таки назріє», – говорить він.
Однією з передумов таких змін він вважає активнішу участь ветеранів у громадському та державному житті.
Досвід війни, відповідальність за побратимів, розуміння ціни державних рішень та особистий досвід повернення до мирного середовища, на його думку, мають бути враховані при формуванні ветеранської політики.
Що далі?
Україні ще належить вибудувати систему, у якій повернення військового до цивільного життя не означатиме необхідність самостійно проходити десятки установ, шукати інформацію про власні права та залишатися наодинці з психологічними, соціальними чи побутовими труднощами.
Саме тому одним із ключових напрямків стає створення ефективної взаємодії між ветераном, ветеранськими організаціями, громадами та державою.
Для Володимира Ферцовича роль Ради ветеранів полягає саме у тому, щоб цей зв’язок працював в обидва боки: проблеми та пропозиції ветеранів доходили до державних інституцій, а ухвалені рішення поверталися до ветеранської спільноти у вигляді конкретних змін.
Водночас питання ветеранської політики, на його переконання, значно ширше за систему пільг або соціальних гарантій. Це питання того, якою буде участь ветеранів у житті громад, державному управлінні та формуванні майбутньої України.
І головний принцип тут залишається простим: рішення про ветеранів не повинні ухвалюватися без ветеранів.
З 1 січня 2025 року учасники бойових дій та особи з інвалідністю внаслідок війни, які самостійно керують власним автомобілем, повинні мати чинний поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Сам статус УБД більше не звільняє водія від оформлення автоцивілки. Водночас для цих категорій передбачені пільги на оплату страхування: 50% знижка на страховий платіж та можливість повної компенсації сплаченої суми державою.
Правила визначає Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-IX, який набув чинності 1 січня 2025 року. Він замінив попередній закон №1961-IV, що діяв до цієї дати.
Саме у старому законодавстві була передбачена можливість звільнення від обов’язкового страхування для УБД, осіб з інвалідністю внаслідок війни та деяких інших категорій за визначених умов.
Через зміну законодавства в інтернеті досі можна зустріти інформацію про те, що ветерани можуть їздити без автоцивілки. Раніше пункт 13.1 статті 13 Закону №1961-IV передбачав звільнення від обов’язкового страхування, зокрема для учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, які особисто керували належними їм автомобілями. Однак цей закон втратив чинність 1 січня 2025 року, тому старі правила більше не застосовуються.
Чинний закон встановив іншу модель підтримки ветеранів. Замість повного звільнення від ОСЦПВ передбачена 50% знижка на страховий платіж за умови дотримання вимог, визначених законом. Крім того, сплачена ветераном сума може бути повністю компенсована державою.
Отже, у 2026 році учаснику бойових дій або особі з інвалідністю внаслідок війни, яка користується власним автомобілем, потрібно оформити чинний поліс ОСЦПВ. Пільга стосується вартості страхування та можливості її компенсації, а не скасування самого обов’язку мати автоцивілку.
При Харківській військовій адміністрації відбулося засідання Координаційної ради з питань соціальної підтримки ветеранів та їхніх родин. Учасники обговорили питання, які стосуються повернення ветеранів до цивільного життя та доступу до необхідних послуг. Зокрема, йшлося про житло, лікування, професійну адаптацію та працевлаштування.
Окремо учасники засідання порушили питання приватного протиповітряного захисту та можливого створення у цій сфері робочих місць для ветеранів. Зазначалося, що ветерани мають професійні навички та практичний досвід, які можуть бути корисними для розвитку цього напряму.
Йдеться не лише про працевлаштування, а й про створення нових можливостей для роботи за напрямами, де потрібні відповідні знання та досвід.
Ще одним питанням став пільговий проїзд ветеранів територією Харківської області. Заступник голови ради «Спілки ветеранів Сил оборони України» Юрій Корсунов зазначив, що проблема існувала ще до повномасштабного вторгнення, а зараз стала гострішою. За його словами, одним із питань залишається відсутність чіткого порядку фінансування пільг для ветеранів та відшкодування витрат перевізникам.
У «Спілці ветеранів Сил оборони України» вважають, що одним із варіантів вирішення проблеми може стати можливість придбання ветеранами власних автомобілів на пільгових умовах. Власний транспорт, за позицією представників спілки, дасть ветеранам більше самостійності та дозволить без прив’язки до громадського транспорту діставатися до лікарні, центру соціального захисту, роботи чи місця навчання.
«Щоб не бути заручниками невизначеності законодавства, щоб не принижуватись перед перевізниками, а мати можливість діяти самостійно», — зазначає Юрій Корсунов.
Представники «Спілки ветеранів Сил оборони України» заявили, що звернулися до депутатського корпусу з вимогою розробити та ухвалити відповідний законопроєкт щодо доступного розмитнення автомобілів для ветеранів.
За словами представників спілки, вони планують продовжувати роботу над питаннями мобільності, працевлаштування та інших умов, необхідних для повернення ветеранів до цивільного життя.
Ветеран війни Іван Фрадинський заявив, що після повторного проходження комісії в Тернополі у його документах змінили формулювання причини інвалідності. За його словами, раніше було встановлено, що інвалідність пов’язана із захистом Батьківщини, оскільки поранення він отримав безпосередньо на фронті. Після повторного огляду в документах, як стверджує ветеран, з’явилося формулювання «загальне захворювання».
Про це він розповів в інерв’ю на YouTube-каналі “Тернополяни”.
Іван Фрадинський служив командиром відділення. 25 вересня 2024 року він отримав поранення в живіт під час виконання бойового завдання: за його словами, ворожий дрон скинув гранату, уламки якої потрапили йому в черевну порожнину, пошкодили селезінку та зламали ребра. Після поранення військового евакуювали до шпиталю, де йому провели операції та тривале лікування.
Після звільнення зі служби ВЛК встановила зв’язок його інвалідності із захистом Батьківщини. Спочатку він отримав на рік статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Пізніше його направили на повторне проходження комісії у другій міській лікарні Тернополя. Фрадинський стверджує, що голова комісії Богдан Гайдук вважав надані документи недостатніми та змінив формулювання причини інвалідності на «загальне захворювання». При цьому, за словами ветерана, йому залишили 15% втрати працездатності, однак саме зміна формулювання призвела до втрати частини передбачених виплат і пільг.
За словами Івана, після зміни статусу його військова пенсія зменшилася приблизно наполовину. Також він заявив, що втратив доступ до міських програм підтримки ветеранів. Ветеран стверджує, що не отримав зрозумілого пояснення, чому комісія ухвалила таке рішення.
Після цього Фрадинський звернувся по юридичну допомогу та почав оскаржувати висновок. Його направили на дообстеження до спеціалізованого закладу у Вінниці, де, за словами ветерана, лікарі після ознайомлення з документами вказали на необхідність збереження зв’язку інвалідності із захистом Батьківщини. Після проходження процедури оскарження статус ветерана було поновлено.
За словами Фрадинського, остаточне рішення про поновлення статусу ухвалила центральна комісія, через яку проходить оскарження таких висновків. Після цього йому довелося повторно оформлювати посвідчення, поновлювати участь у міських програмах підтримки та вирішувати питання з Пенсійним фондом. Водночас, за його словами, Пенсійний фонд поки не компенсував кошти за період, коли він отримував меншу пенсію.
Ветеран також додав, що витратив близько 50 тисяч гривень на юридичні послуги та супровід справи.
Оскарження вирішилося без суду — на рівні адвокатських запитів, однак, за словами Івана, весь процес забрав у нього час, кошти та сили. Окремо він продовжує вирішувати питання щодо компенсації недоотриманих пенсійних виплат.
“Люди виносять якісь неправомірні висновки і абсолютно ніякої відповідальності не несуть. І притягнути їх до якоїсь відповідальності суперскладно. І це жахливо, тому що так не мало би бути“, — наголошує ветеран.
У програмі «Тернополяни», де ветеран розповів свою історію, автори звернулися до правоохоронців із закликом надати правову оцінку діям лікарської комісії.
В Ужгороді місцевий житель, ветеран війни, повідомив про серію нападів на чоловіків, які, за його словами, скоює група молодиків. Йдеться про випадки у різних районах міста, зокрема про напади на чоловіків віком близько 30–40 років. Ветеран закликає правоохоронців перевірити цю інформацію та встановити причетних до нападів.
Як повіомляють місцеві ЗМІ, один із описаних випадків стався 26 вересня на перехресті вулиці Заньковецької та проспекту Свободи. За словами ветерана, пізно ввечері біля магазину «1 minute» група молодиків напала на чоловіка, внаслідок чого він отримав гематому під правим оком та інші травми. Згодом, за його словами, ті ж нападники повторно атакували цього чоловіка у провулку біля «Укргазбанку» на вулиці Швабській.
Також ветеран повідомив про ще один схожий випадок. За його словами, раніше напад стався на колегу постраждалого у провулку між багатоповерхівками на вулиці Грушевського. Таким чином, за наданою інформацією, йдеться щонайменше про кілька випадків, які сталися у різних частинах Ужгорода.
Окремо ветеран заявив про реакцію поліції на повідомлення про напади. За його словами, правоохоронці визнали, що подібні випадки можуть мати регулярний характер, однак потерпілому нібито сказали: «Ви самі винні». Водночас у наданій інформації немає коментаря поліції щодо цих заяв та офіційно підтверджених даних про кількість нападів.
Ветеран закликає правоохоронців перевірити всі повідомлення, встановити осіб, які можуть бути причетними до нападів, та дати оцінку діям усіх учасників ситуації. Він також просить людей, які стали свідками подібних випадків або мають інформацію про них, повідомити про це відповідним службам.
Наразі наведені факти потребують перевірки правоохоронними органами.
19 та 20 вересня у Черкасах відбувся благодійний забіг MHP Run4Victory. До нього долучилися понад 1 930 людей з України та інших країн. Усі кошти, зібрані завдяки реєстраційним внескам і донатам, спрямують на реабілітацію ветеранів у медичному спортивному центрі «Дніпро».
Загалом організатори зібрали 1 140 265 гривень. Кошти використають не лише на реабілітаційні програми, а й на оснащення центру. Зокрема, йдеться про інвентар для лікувальної фізкультури, апарат ударно-хвильової терапії, лазерну систему та інше медичне обладнання.
До забігу приєдналися корпоративні команди, ветерани, військові та їхні родини, професійні спортсмени, аматори й діти. Серед учасників були також чотирилапі бігуни. Підтримали захід і представники української діаспори у США — 18 учасників чикагського бігового клубу URCC подолали дистанції від 2 до 42 кілометрів.
Безкоштовні старти взяли 308 дітей. Наймолодшій учасниці, Єві, було лише три місяці, а найстаршому марафонцю Миколі Дерев’янчуку — 65 років. Загалом у забігу взяли участь 505 військових, а 131 ветеран зареєструвався на інклюзивну дистанцію «Люди Титани».
До онлайн-забігу також долучилися ветерани МСК «Дніпро». Вони зібралися разом та спільною ходою подолали символічну дистанцію. У самому центрі ветерани кілька разів на тиждень займаються адаптивними видами спорту та перебувають під супроводом спортивних лікарів.
Окремою подією став забіг рятувальника ДСНС Андрія Гречаного. Він пробіг марафонську дистанцію 42 кілометри у повному екіпіруванні вагою 22,7 кілограма та встановив рекорд України. Свій результат рятувальник присвятив колегам Віктору Кузьменку та Дмитру Скрилю, які загинули під час ліквідації пожежі після повторного російського удару.
Учасники забігу отримали медалі зі стрічками, дизайн яких присвятили Черкащині. На медалі зобразили готель «Слов’янський» та пам’ятник Богдану Хмельницькому. Дизайн стрічки створили за мотивами творчості народного художника України Миколи Теліженка, автора прапора Черкас та герба Черкащини.
Цьогорічний MHP Run4Victory також запам’ятався двома освідченнями. Дві пари заручилися просто на фініші своїх дистанцій. Організатори зазначили, що це сталося вперше в історії благодійного забігу.
В Україні працює мобільний застосунок «Захист+», який об’єднує програми лояльності та сервіси для ветеранів, ветеранок і членів їхніх родин.
Через застосунок можна знаходити бізнеси, які пропонують знижки, кешбек та спеціальні умови для ветеранів.
Основні можливості застосунку:
Мапа та каталог партнерів — можна швидко знайти заклади й бізнеси у своєму місті або за геолокацією.
QR-доступ — статус можна підтвердити на касі за допомогою QR-коду, без паперових довідок чи посвідчень.
Сповіщення — застосунок надсилає повідомлення про нових партнерів, акції та додаткові можливості.
Підтримка — у застосунку доступні контакти гарячих ліній, де можна отримати безоплатну юридичну та психологічну допомогу.
Щоб почати користуватися «Захист+», потрібно завантажити застосунок зі сторінки «Захист+» або через App Store чи Google Play.
Після цього необхідно пройти реєстрацію та підтвердити ветеранський статус через застосунок «Дія». Далі користувач може обрати потрібну послугу або заклад, прийти за вказаною адресою та показати QR-код для отримання знижки чи кешбеку.
Застосунок також дає можливість українському бізнесу долучатися до програм підтримки ветеранів.
Для користувачів це спосіб швидше знаходити потрібні сервіси та спеціальні пропозиції поруч із собою.
