В Івано-Франківську презентували онлайн-мапу для ветеранів та їхніх родин, яка об’єднує 28 установ області. Платформа містить інформацію про фізичну та психологічну реабілітацію, юридичні та освітні послуги, а також оздоровчі програми.
Як повідомив Суспільному проєктний менеджер «Теплого міста» та учасник бойових дій Андрій Волик, на сайті можна також переглядати події для ветеранів і їхніх родин. За його словами, платформа створена, щоб спростити повернення в цивільне життя та зменшити час на пошук необхідних послуг.
Серед доступних організацій — установи з Івано-Франківська, Бурштина, Рогатина, Коломиї, Калуша та Печеніжина. Ветерани можуть обирати свою громаду та вид послуг чи подій, що їх цікавлять. У майбутньому планується додати фільтр для доступності заходів для людей з інвалідністю та каталог із контактами 60 фахівців із супроводу ветеранів.
Волик зазначив, що така система допоможе обійти труднощі з верифікацією у «Дії», коли ветерани не можуть отримати доступ до певних послуг через технічні проблеми реєстру. Мапу планують регулярно оновлювати та поповнювати новими організаціями з усієї області.
Депутатка Київради, начальниця медичної служби “Ульф” батальйону “Вовки Да Вінчі” і громадська діячка Аліна Михайлова заявила, що прагнення Офісу президента залучити на певні посади ветеранів є політизованою історією і може бути спробою перекласти відповідальність.
За словами Михайлової, її побратими зустрічалися з новим міністром оборони Денисом Шмигалем та представниками Офісу президента, які обговорювали можливість призначень ветеранів:
“Прямих контактів у мене не було, але побратими ходили на зустріч до Шмигаля і в Офіс президента, який хоче поставити на ключові посади військових ветеранів. Шмигаль також збирає собі якусь команду військових. Вони зібралися, зробили фотографію і на цьому, здається, все”.
Вона додала, що Шмигаль запропонував їй зустрітись близько тижня тому, але цього ще не було.
“Зустрічі ще не було, я попросила побратимів переказати, що там, бо поки що я не готова. Не скажу, що маю розчарування, але я в усе це вже не вірю. І план Офісу взяти на роботу ветеранів – це також дуже політизована історія, яка більше нагадує спробу перекласти відповідальність. В Офісі президента вже купа полковників, генералів. Очевидно, треба ще якісь медійні”, – зазначила Михайлова.
“Українська правда” звернулась до речника керівника Офісу президента по коментарі з цього приводу, однак наразі відповідь не публікувалася.
Ветеран російсько-української війни Олег Кушко не звик здаватися у своєму житті. У 23 роки він втратив обидві ноги під час штурму позицій поблизу Роздолівки на Донеччині. Пережив глибоку кризу, але завдяки своєму оптимізму та високотехнологічному протезуванню у США знову може ходити самостійно улюбленим Львовом, пити каву на ходу та радіти життю, яке йому подарувало другий шанс.
Олег родом з Львівщини. До повномасштабної війни працював на будівництві та на кузні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопець приєднався до ТрО свого селища Суховоля. Незабаром Олег дізнався про важке поранення старшого брата на фронті та, не вагаючись, купив квитки до Львова і вже за три дні приєднався до новоствореного 33-го окремого стрілецького батальйону.
“Ми стояли на Сумщині, мінували позиції для ворога, будували фортифікаційні споруди. Але згодом я зрозумів, що це не те війна, на якій я маю бути. І перевівся в 10-ту гірсько штурмову бригаду на Донеччину.” — розповідає захисник про свою службу у війську.
Важке поранення, яке спричинило втрату обох ніг, Олег отримав 28 червня 2023 року. Прикриваючи групу під час штурму поблизу села Роздолівка на Донеччині, наступив на протипіхотну міну “лєпєсток”.
“Мені відірвало пальці на правій нозі. Наклав собі турнікет, зрозумів, що «легкий» і почав повільно повзти. Потім знову стався вибух. Я підняв голову і побачив, що ліва нога лежить в декількох метрах від мене. Побратим швидко наклав мені турнікети на обидві ноги, забандажував мене та витяг до групи евакуації”, — пригадує Олег той день.
Військовий переніс понад 30 операцій, проте другу ногу врятувати не вдалося.
Протезування за програмою фонду Future for Ukraine у США
Минулого року Олег Кушко отримав високотехнологічне протезування та пройшов фізичну адаптацію в провідному центрі Medical Center Orthotics & Prosthetics (MCOP) у США за програмою благодійного фонду Future for Ukraine. Військовий зізнається, навчитися ходити відразу на обох протезах було дуже важко, багато сліз було виплакано. Але професійна підтримка фізичних терапевтів центру MCOP та непереборне бажання знову жити повноцінно принесли гарні результати.
“Я дуже хотів ходити. Завдяки новим протезам, я почав круто пересуватися — навіть життя по-іншому відчулося. Можу тепер з кавою в руках прогулятися по центру міста. Мені це вдалося. Я дійшов до цього!”
Маючи за плечима рік активного користування протезами, перше, що б порадив ветеран іншим бійцям, які пережили ампутацію, — відпустити ситуацію.
“Потрібно в голові усвідомити, що тепер це твоя нова кінцівка. Дати собі спокій, прийняти зміни в тілі та вчитися довіряти протезам. Це дуже неприємно і це дуже важко. Але це — шлях до самостійного та активного життя!”
Протезна підтримка протягом життя
З часом тіло людини зазнає змін, а елементи протеза зношуються. Саме тому у фонді Future for Ukraine не лише надають протезування військовим з ампутаціями, але й надають довготривалу підтримку своїм бенефіціарам.
Віднедавна, американський центр Medical Center Orthotics & Prosthetics, з яким співпрацює фонд, відкрив своє представництво у Києві за адресою вул. Казимира Малевича, 86Д. Тут ветерани, за потреби, можуть отримати увесь спектр послуг з протезування, фізичних адаптації та заміни окремих елементів протеза.
За рік активного користування протезами, в Олега схудли залишкові кінцівки, і протези почали натирати під час ходи. Ветерану безоплатно замінили куксоприймачі, він пройшов 4-тижневу програму адаптації та оптимізації ходи, аби підлаштуватися до нових змін.
Олег Кушко продовжує свій шлях з оптимізмом. “В мене є круті протези, та ще крутіші люди, які мене оточують”, — каже ветеран. Протезування не лише повернуло фізичну можливість рухатися самостійно, але й стало мотивацією у складний період життя.
В Україні запустили безкоштовну програму для компаній, яка має на меті допомогти адаптувати робоче середовище для працевлаштування ветеранів і ветеранок.
Мета програми —сприяти впровадженню найкращих практик для найму ветеранів/-ок, подолання бар’єрів та адаптація робочого середовища, соціально-професійній інтеграції ветеранів/-ок з інвалідністю.
У рамках програми Громадська організація “ОЛ ТУГЕЗЕР ДЖОБС” безкоштовно проведе для бізнесів, які долучилися до пілотного проєкту, аналіз їхньої готовності до працевлаштування ветеранів/-ок (у тому числі з інвалідністю) та розробить стратегію адаптації робочих місць до їхніх потреб.
Компанії, які не реєструвалися на цю програму, але планують наймати ветеранів і готові змінювати бізнес-процеси, можуть отримати відповідні рекомендації. Для цього необхідно залишити заявку за посиланням.
“Опитані нами компанії надають позитивну відповідь на питання, чи готові вони наймати ветеранів/-ок у майбутньому. Тобто ми маємо статистичний зріз, що бізнес приймає реальність та готовий змінюватися. При цьому бачимо велике поле для роботи, оскільки більшість компаній наразі не мали досвіду адаптації робочих місць під потреби ветеранів/-ок з інвалідністю. Наша програма з цим також допоможе“ – зазначає Ольга Новикова, СЕО та засновниця ГО “ОЛ ТУГЕЗЕР ДЖОБС”, консультантка з питань управління командами, інтеграції та різноманіття.
Серед бізнесів, які першими отримають повний аудит:
одна з провідних компаній у сфері лабораторної діагностики в Україні медична лабораторія ДІЛА
український виробник розумного освітлення ТОВ “Шредер”, який є частиною міжнародної компанії Schréder
мережа магазинів побутової техніки та електроніки COMFY
виробник та постачальник готової салатної продукції Green Factory UA, який є частиною міжнародної Green Holding Group
міжнародна сервісна ІТ-компанія Sombra, яка допомагає бізнесам у розробці програмного забезпечення, інженерних рішеннях і консалтингу у сфері штучного інтелекту
компанія UGV Robotics, що спеціалізується на виробництві наземних роботизованих комплексів для ЗСУ.
Переважна більшість компаній, що раніше залишали заявку на участь у цьому проєкті — це бізнеси, які мають головний офіс в Україні, найчастіше працюють у сферах retail та виробництва, мають середній розмір команди (від 100 до 500 людей) або великий штат (від 2500).
“Як бачимо, готовність бізнесів наймати ветеранів це не популізм, а реальні дії” – зазначає Наталія Волошина, карʼєрна коучиня, членкиня ГО “ОЛ ТУГЕЗЕР ДЖОБС” та головна редакторка медіа AllTogether.Jobs.
Більше даних про компанії, які реєструвалися на участь у цьому проєкті можна побачити в презентації за посиланням.
Ця програма закладає фундамент для стабільної інтеграції ветеранів/-ок України в професійне життя та покращує їхній досвід працевлаштування після служби. Українські бізнеси своєю чергою адаптують власне робоче середовище та позитивно впливають на ринок праці.
Якщо ви представник компанії, яка хоче отримати конкретні рекомендації та інструменти з адаптації робочих місць під потреби ветеранів (у тому числі з інвалідністю), залиште заявку за посиланням.
Проєкт став можливим завдяки Програмі реабілітації та реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США. Зміст є виключною відповідальністю ГО “ОЛ ТУГЕЗЕР ДЖОБС” і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.
Кабінет Міністрів України ухвалив ініціативу Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності щодо полегшення процедури отримання спортивних протезів військовослужбовцями та ветеранами. Відтепер ветерани зможуть отримати спортивний протез без додаткових довідок, як для участі у змаганнях, так і для тренувань чи особистої реабілітації.
Раніше, щоб отримати спортивний протез, учасники бойових дій мали доводити участь у змаганнях, включених до державних або регіональних календарних планів. Для цього були потрібні численні довідки та погодження від міністерств, спортивних федерацій чи органів місцевої влади. Нова постанова скасовує ці бюрократичні вимоги. Це рішення має кілька ключових наслідків:
зменшення бюрократичних бар’єрів;
рівний доступ до спортивного протезування для всіх ветеранів;
посилення реабілітаційного та соціального ефекту;
мінімізація корупційних ризиків.
“Для нас важливо, щоб спорт і фізична активність стали доступними кожному ветерану. Це не привілей для обраних, а частина системи реабілітації, що допомагає відновлювати не лише фізичну форму, а й внутрішню силу. Ми хочемо, щоб кожен боєць, який втратив кінцівку, мав реальний шанс повернутися до активного життя – без зайвих бар’єрів і довгих бюрократичних процедур”, – наголосив Денис Улютін, Міністр соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Як наголошують у відомстві, прийняте рішення стане важливим кроком у підтримці ветеранів та військовослужбовців, які отримали поранення, на їхньому шляху до фізичної та психологічної реабілітації.
Оголошено переможців конкурсу грантів для ветеранського бізнесу “Варто РОБИти СВОЄ 2.0” — 100 проєктів ветеранського бізнесу із 20 регіонів України та столиці отримають фінансову підтримку на реалізацію бізнес-ідей. Розмір грантів — від 600 тисяч до 1,6 мільйона гривень, сума залежить від кошторису проєктів. Найбільше переможців зареєстровані у Полтавській та Вінницькій областях — 21 та 15 відповідно.
Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів України.
Завдяки участі в конкурсі ветерани та ветеранки, їхні рідні, а також родини загиблих Захисників і Захисниць зможуть розпочати або масштабувати власні бізнеси, створити нові робочі місця та сприяти розвитку економіки в своїх громадах.
Тематика проєктів — від агровиробництва до сервісних послуг. Переможці конкурсу представляють різні сфери: агровиробництво, дерево- та металообробку, переробку й виготовлення харчових продуктів, а також надання побутових і сервісних послуг. Серед підтриманих ініціатив, зокрема, — облаштування теплиць, придбання техніки для фермерських господарств, започаткування виробництва крафтових харчових подуктів, модернізація металообробних виробництв, створення сервісу зі встановлення і обслуговування домофонів та багато іншого.
Загалом на конкурс було подано 259 заявок, що свідчить про важливість програм підтримки ветеранського підприємництва та прагнення ветеранів реалізовувати власні бізнес-ідеї після служби.
Як повідомляє місцевий паблік «Корсунь-Шевченківська Січ», у селищі Стеблів Звенигородського району Черкаської області виникла сутичка між ветераном війни та працівниками Городищенського ТЦК. За інформацією ресурсу, 46-річного військового, який має інвалідність 3 групи, обприскали газовим балончиком та били в ділянку шиї — саме в тому місці, де він раніше переніс тяжку травму та операцію.
Також у пабліку опублікували відео з розповіддю постраждалого військового. Він повідомив, що проходив службу у складі 72-ї бригади й понад два роки перебував на фронті, зокрема під Вугледаром, де й отримав травму.
«Я йшов додому і побачив розкидані речі на дорозі та велосипед. Стояла машина без знаків розпізнавання, на литовських номерах. Звідти кричала людина. Я відкрив двері, зайшов — і отримав газовим балончиком в обличчя. Мене „знесли“ з ніг, почали бити в область шиї та потилиці. Я їм кричав, що в мене була операція і там пластини, на що вони взагалі не реагували. Били саме туди», — розповів ветеран.
У поліції Черкаської області підтвердили, що інцидент стався у селищі Стеблів Звенигородського району під час заходів оповіщення. За словами правоохоронців, між 46-річним потерпілим, його братом і працівниками РТЦК виникла суперечка, яка переросла у штовханину.
«У результаті чоловік отримав травмування та звернувся за допомогою до медичного закладу. За даним фактом працівниками Звенигородського районного відділу поліції здійснюють досудове розслідування за ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України», — заявили в поліції області.
Черкаський обласний ТЦК та СП інцидент наразі не прокоментував.
Хочу відразу повідомити, що це дещо незвичний журналістський матеріал. Оскільки те, що вдалося побачити, виглядає дуже просто. А, разом із цим, має неабиякий психологічний ефект. Як ситому важко зрозуміти голодного, так і люди, що мешкають у відносно мирних умовах, поняття не мають, чим живуть ті, хто повертаються із фронту.
А повернулися захисники не лише зі скаліченою війною свідомістю, а й тяжкими пораненнями. Поранення слід лікувати, а свідомість – реабілітувати. Якщо з першим майже все зрозуміло, то питання психологічної реабілітації потребує пояснень. Ось цими поясненнями ми й спробували наповнити нашу розповідь про звичайний спортивний турнір, організований Харківською державною академією фізичної культури (ХДАФК) для вчорашніх воїнів і сьогоднішніх реабілітантів.
Катерина Мулик, завідувачка кафедри здоров’я, фітнесу та рекреації ХДАФК:
– У межах реалізації міжнародного проєкту RITA було створено Польсько-український адаптаційний центр, завдяки якому проводиться турнір з адаптаційних ігор для ветеранів. Тут представлено п’ять ігор, які мають свої правила та здатні підлаштовуватися під будь-який контингент. А найголовніше, що ці ігри впливають на психоемоційний стан, сприяють соціальній адаптації, фізичній реабілітації, відновленню різноманітних порушень.
З біології відомо, що адаптація – це процес пристосовуватися організмів до зовнішніх умов. Отже, адаптаційні ігри спрямовані на те, щоб люди відчували себе повноцінними членами суспільства, не зважаючи на отримані фізичні та психологічні травми. Тобто, за допомогою ігор, потрібно пройти процес пристосування.
А тепер про самі ігри. Активним уболівальникам, що розбираються в боксі й футболі, їхні назви навряд про щось скажуть. Боча, джаколо, еластік, корнхол, кульбуто. Гра у бочу полягає в тому, що гравці, кидаючи свої червоні й сині м’ячі, мають розмістити їх максимально близько до головного нічийного білого м’яча. У корнхолі, замість м’ячів, використовуються мішечки, наповнені зернами кукурудзи, якими з відстані треба попасти в отвір на спеціальній дошці. В еластік і джаколо грають дерев’яними шайбами також на точність. А кульбуто – це балансувальна гра, у якій гравець, змінюючи нахих дошки, намагається розмістити кульки в отворах, кожен з яких указує на кількість набраних очок.
Анастасія Сошенко, клінічний психолог:
– Сьогодні тут зібралися ветерани, які перебувають на реабілітації, після проходження військової служби. Є хлопці з ампутаціями, є ті хто прийшли після комісії зі встановлення групи інвалідності. Як на мене, головною метою таких заходів має стати соціальна адаптація хлопців, участь в імпровізованих змаганнях і спілкування між собою. У нас в центрі використовуються іпотерапія, каністерапія, спортивна стрільба з лука, академічна гребля. Але подібних заходів ще не було. Сподіваюся, що це буде цікаво й корисно.
А тепер про все по порядку. Організатори на спортивний майданчик у Центральному парку міста запросили біля двадцяти чоловік ветеранів, що проходять лікування в одній із лікарень Харкова. І коли запрошені з’явилися, там уже все було готове для проведення турніру…
Повірте, що знаходитися в палаті вдень і вночі – достатньо марудне зайняття. Та й пересуватися лікарняною територією не набагато веселіше… Спробуємо експеримент. Уявіть, що ви лежите в палаті в ліжку вже другий тиждень. А тепер, що у вас тяжке поранення, контузія, відсутня кінцівка – рука чи нога… Що, навіть уявляти не хочеться? А ветеранам потрібно з цим жити! І при цьому відчувати себе повноцінними людьми!
Михайло Тарасенко, ветеран, радник керівника Управління молоді та спорту:
– Я студент першого курсу ХДАФК. І мій вклад у цей захід є суто інформативний та організаційний. Я зібрав хлопців, які знаходяться на реабілітації та відновленні. Моя основна ідея полягає в тому, що залучати учасників до відновлення через спорт необхідно саме з лікарень і реабілітаційних центрів. Саме в такий час вони найбільше потребують того, щоб їм простягнули руку допомоги.
Робити добрі справи, опікуватися людьми які потребують допомоги й заслуговують на увагу… Це – достатньо прості речі, якщо не брати участі й байдуже спостерігати за цим збоку. А те, що виглядає простим, дуже легко знецінюється. І сидить такий скептик, який нічого не робить і всіх критикує. І каже: «Ви ще насипали б тут піску, посадили в пісочницю тих, хто проходять реабілітацію, дали їм в руки іграшкові машинки й нехай граються!..»
Насправді таких критиків і скептиків дуже багато. Вони абсолютно не знають, як влаштована людська психіка, навіть не здогадуються, що найдорожчими ресурсами для відновлення є увага й активний відпочинок. А ще – переконаність у тому, що ти комусь ще потрібен. Хворий, поранений, скалічений, без руки чи ноги, але потрібний…
Це – той ліричний відступ чи пояснювальна записка, які конче необхідні для читачів, котрі в процесі ознайомлення зі статтею дозволять собі засумніватися у важливості того, що організатори роблять для захисників.
Анатолій Губа, перший проректор ХДАФК:
– Те, що відбувається тут сьогодні, це не одноразовий захід, а система заходів. Ми шукаємо різні засоби для повернення ветеранів до мирного цивільного життя. Будь-які фізичні вправи впливають на психологічний стан. Адаптація неможлива без спілкування, а коли спілкування відбувається під час адаптаційних ігор, це дає подвійний ефект. А завдання полягає в тому, щоб ветерани, не зважаючи на свої травми, поранення, хвороби й ампутації, відчували себе повноцінними людьми українського суспільства. Окрім таких заходів, наша академія готує кадри – фахівців, які будуть здійснювати реабілітацію. І це наш вклад у державну ветеранську політику.
Не зважаючи на те, хто виграв, а хто програв, усі учасники отримали від організаторів дипломи й подарунки. Усього година ігор на свіжому повітрі зарядила захисників позитивною енергією настільки, що подальше перебування в лікарняному закладі буде здаватися не таким уже й нудним.
А головне – ветерани отримали нових друзів, працівників Академії фізичної культури, які тепер, час від часу, будуть приділяти їм увагу. І дуже хотілося, щоб таких людей і подібних турнірів було якомога більше. Чи не в цьому зокрема полягає становлення ветеранської політики в нашій державі?..
Олександр ОЛЕКСІЄНКО
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».Тут представлена позиція автора, яка не обов’язково співпадає з позицією Міжнародного фонду «Відродження»
Міжнародний фонд «Відродження» – одна з найбільших і найпопулярніших в Україні благодійних фундацій. Словосполучення, яке складає її назву, проговорюється наскільки часто, що ми навіть не задумуємося, що воно означає, як і скільки функціонує і кому слід завдячувати, що в країні існує така організація.
Ніколи не вважав себе невігласом, але, коли був запрошений на один із заходів фонду, то з подивом дізнався, що благодійна фундація була створена відомим меценатом Джорджом Соросом у 1990 році. Тобто ще за радянських часів. А в її заснуванні активну участь брали товариство «Просвіта» та видатні особистості – Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Юрій Щербак, Борис Олійник…
Тому, коли довелося поспілкуватися з очільником фонду – виконавчим директором Олександром Сушком, не міг не запитати, що для нього значать ці люди та їхній вклад у створення добре знаної тепер організації.
– Це дуже велика й символічна історія, – відповів співрозмовник, – яка надає нам додаткової ваги. Ми пишаємося не лише тим, що було зроблене нами й попередниками, що фонд існує 35 років, а й тим, що до його створення долучилися авторитетні, шляхетні, поважні, інтелектуальні лідери того часу, коли Україна здобувала свою незалежність. Тоді жодних самостійних філантропічних інституцій не існувало. Тим більше, міжнародних. Це була перша організація такого типу. Не існувало навіть відповідного законодавства. Міжнародний фонд «Відродження» став першопрохідником. І причетність до цього таких видатних людей підкреслює, що фонд із самого початку належав до історії, яка заслуговує на увагу.
КУЛЬТУРА ФІЛАНТРОПІЇ
– Як змінилося призначення й функціонування фонду з часів його створення до сьогоднішнього дня?
– Одна справа – бути першим, іти там, де ще ніхто не ходив. І зовсім інша – працювати в розвиненому філантропічному полі, яке зараз існує в Україні. Тішимося тим, що тепер ми не одні й усе українське суспільство долучене до культури філантропії, донаторства, жертвування коштів. Особливо це проявилося в часи війни, коли велика кількість людей потребує допомоги. Але я впевнений, що така діяльність матиме довгострокові наслідки для нашого суспільства й у післявоєнний час. Так, часи змінюються, але є наскрізні теми, які залишаються важливими завжди. Це, перш за все, інтерес до захисту прав людини й громадянина.
– Яким чином можна пояснити середньостатистичному українцю, де беруться кошти, котрими ви розпоряджаєтеся й надаєте на реалізацію важливих і потрібних програм?
– Як на мене, тут немає чогось незрозумілого. Зараз навіть невеликі бізнеси в Україні жертвують кошти на Збройні сили, гуманітарні потреби, допомогу переселенцям. Інша справа, що далеко не кожен для цього засновує інституцію. Але є й такі випадки, коли збираються кошти лише в межах країни. Ми ж належимо до глобальної мережі, однієї з найбільших у світі, створеної Джорджом Соросом. Тому використовуємо гроші, зароблені самим засновником і його інвестиційним фондом. Але це складає лише біля 70 % від усіх коштів, які є у фонду «Відродження». Інші 30 % ми залучаємо завдяки співпраці з Європейським Союзом, урядом Норвегії й Швеції. Намагаємося притягувати кошти різних донорів, щоб вони працювати на Україну. Головне, щоб джерела надходження були прозорими, законними й такими, що заслуговують на довіру. І, завдяки цим коштам, щороку понад трьохсот організацій в Україні отримує від нас допомогу.
ВИКЛИКИ ЧАСУ
– Хотілося б, щоб ви більш детально розповіли про власну політичну діяльність. Мені відомо, що ви є кандидатом політичних наук, що брали активну участь у запровадженні безвізового режиму й навіть отримали за це високу державну нагороду – орден «За заслуги».
– Звісно, що в мене була робота й до того, як я очолив Міжнародний фонд «Відродження». Я працював у наукових і громадських організаціях. Зокрема дуже щільно займався питанням безвізового режиму з Європейським Союзом. Займався ще з 2001 року, тобто тоді, коли про це ніхто не міг навіть мріяти. Тому ця історія для мене дуже тривала й фундаментальна. Це зараз для всіх нас подорож за кордон здається достатньо легкою й простою. Але ще десять років тому для виїзду необхідно було проходити тривалу, коштовну й навіть принизливу процедуру отримання шенгенської візи. Я завжди вважав, що українці не мають піддаватися дискримінації, не повинні вважати себе людьми другого сорту. Це була велика несправедливість, зумовлена історично й успадкована від радянського союзу. І саме вона спонукала до того, щоб скасувати візовий режим для наших громадян. До результату я й мої однодумці рухалися поступово. Спочатку 2007 року була підписана угода про спрощення візового режиму. У 2010-му Україна нарешті отримала перелік умов, які слід було виконати. І в червні 2017 року ми вже отримали результат, який наочно довів, що Україна є дійсно європейською країною.
– Із початку наступного 2018 року ви очолили фонд. За цей час мали вже усвідомити, завдяки чому відбуваються зміни в його діяльності? Як реалізується те, що називається розвитком і становленням?
– Війна істотно вплинула на діяльність фонду. Раніше ми не приділяли такої уваги обороноздатності держави, підтримці тих людей, які захищають країну. Зрозуміло, що це нове й воно зумовлене тими викликами, що приніс ворог, напавши на Україну. Тому політика воєнного часу дійсно відрізняється від того, що робив фонд у мирні часи. Тепер усі сили й кошти мають спрямовуватися на те, щоб допомогти вижити нашій державі. Ще з 2014 року ми почали переорієнтовуватися на захист людей, які постраждали від війни, на документування військових злочинів росії. Ми не можемо жити у вакуумі, тому щороку уточнюємо стратегію діяльності, наші робочі плани. Усе це проговорюється перед нашим правлінням і керівництвом для того, щоб відповідати нагальним потребам… Скажу так: наші цінності лишаються незмінними, але напрямки роботи повинні аналізуватися й піддаватися критичному підходу.
ВЕТЕРАН І ЙОГО ОБРАЗ
– Завдяки численним книгам, фільмам, картинам у кожного з нас в уяві викристалізувався образ ветерана Другої світової. А як ви зараз сприймаєте образ ветерана українсько-російської війни?
– Для мене це дуже розмаїте питання. Це люди молодші мене. Мені 52 роки, тому більшість із ветеранів – значно молодші. Із дитинства я звик, що ветерани дуже літні люди. Але останні події істотно змінили значення слова «ветеран».
– Які головні аспекти ви виділяєте щодо співпраці фонду з ветеранами?
– Я б дещо розширив категорію й назвав би її захисниками, оскільки більшість із них залишаються чинними військовими. Усі громадяни мають усвідомлювати, що лише завдяки цим людям ми маємо державу й можливість жити в незалежній Україні. Тому для мене це унікальна категорія людей. А фонд «Відродження», який має місію підтримки громадянського суспільства, повинен зараз орієнтуватися на появу потужного прошарку захисників-військовослужбовців і ветеранської спільноти. Хотів би також наголосити, що співпраця фонду з ветеранами багато в чому залежить від самих ветеранів, від їхньої здатності об’єднуватися, допомагати один одному, гуртуватися, ставити правильні завдання й досягати їх. А фонд завжди підтримував найактивніші прошарки українського суспільства. Мені б дуже хотілося, щоб такими активними людьми ставали ветерани-захисники. Тому ми включили ветеранську тему до стратегії фонду й, думаю, що багато років будемо працювати в цьому напрямку.
– Чи можна зараз назвати мінімальну й максимальну за тривалістю програму вашої співпраці з ветеранськими організаціями, а також найменшу й найбільшу суму, що ці організації отримали?
– Ми працюємо над певними програмами від трьох місяців до півтора року. А їхня вартість сягає від 10 тисяч доларів до 150 тисяч. Причому співпраця з ветеранською спільнотою розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення. Я особисто брав участь у двох ветеранських форумах. Міжнародний фонд «Відродження» допомагав державі у створенні Українського ветеранського фонду, з яким ми продовжуємо співпрацю. Приватна філантропія дбає про те, щоб кошти витрачалися якісно й прозоро. Цей принцип є притаманним і для державних структур. Хотілося б спільними зусиллями створити таку систему, де військовослужбовці почувалися захищеними. Тому ми підтримуємо створення інституції військового омбудсмена, допомагаємо просуванню відповідного законопроєкту.
– Пане Олександре, мені відомо, що фонд брав участь у підготовці й проведенні VIII Міжнародного ветеранського форуму. На жаль, цей захід для нас відкрив значне протистояння між журналістами й Міністерством у справах ветеранів. Ми, як ветеранський засіб інформації, були відверто проігноровані й не допущені до участі у висвітленні роботи форуму. Причому це стосувалося не лише нас, а й інших інформаційних засобів, що висвітлюють ветеранську тематику. Як ви вважаєте, що нам слід робити, щоб уникнути цього протистояння?
– Я не можу коментувати ті конфлікти, до яких не маю жодного відношення. Але в нас є менеджери, які працюють із ветеранською тематикою. Думаю, їм відомо про це значно більше. Фонд не брав участі в формуванні списку запрошених на форум. Але ми наполягали на тому, щоб на основних панелях форуму були присутні не лише офіційні особи, а й ветеранська спільнота. Не тільки ті, кого запросили працювати в державні органи, а й представники громадських організацій. А також ті, хто працює із захистом прав ветеранів, і ті, хто критикує владу. І, за нашим наполяганням, такі люди були включені. Щодо медіа мені нічого невідомо, але вважаю, що такі заходи слід робити максимально публічними. І тут не слід намагатися вирішити проблему кулуарним шляхом, а треба привертати до цього увагу. Якщо ви звернетеся до фонду, ми не відмовимо ветеранам і будемо підсвічувати такі проблеми.
– Портал «Новини ветеранів» – це для ветеранів і про ветеранів. Тому у вас є можливість звернутися зараз до ветеранської спільноти. Що б ви хотіли сказати саме цьому прошарку нашого суспільства?
– Якщо нам здається, що вже настала та реальність, коли все ясно, не варто так думати! Кожен наступний етап – це лише нова сторінка, черговий крок. І за власні права слід боротися завжди. Так само, як ми боремося за свободи, за демократичний лад у країні. Лише в такому випадку є шанс, що держава буде серйозно прислухатися до вас. Одноразові дії тут не працюють. Тому вам треба створювати такі організації, які б засвідчували про те, що ветерани прийшли всерйоз і надовго. Що ви маєте обґрунтовані ідеї, які обов’язково повинні бути почуті. Що ви прагнете зробити таку державу, яка б обличчям була повернута до ветеранів, як до найбільш легітимної групи громадян.
Спілкувався Олександр КУХАРЕНКО
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».Тут представлена позиція автора, яка не обов’язково співпадає з позицією Міжнародного фонду «Відродження»
Фітьо Тарас – ветеран, офіцер запасу та засновник бренду «Арахісова паста ТОМ». У 2022–2024 роках він проходив службу у 24-й окремій механізованій бригаді, де відповідав за цивільно-військове співробітництво: допомогу родинам військових, зв’язок з органами влади, обмін полоненими та евакуацію тих загиблих. Цей складний досвід навчив його витривалість, відповідальність та системність. Повернувшись до цивільного життя, Тарас вирішив перетворити свій досвід на справу, яка має сенс і використовувати інші.
Все почалося з маленької ідеї – спробувати приготувати горіхову пасту для різдвяного ярмарку у Львові. Згодом це захоплення переросло у виробництво натуральних горіхових паст і солодощів.
Сьогодні «Арахісова паста ТОМ» – це:
6 сучасних виробничих ліній; власне приміщення та команда з понад 30 людей; продукція, яку обирають ті, хто цінує якість, здорове харчування і час.
У 2025 році компанія отримала грант від Українського фонду ветеранів Мінветеранів і модернізувала виробництво – потужність зросла з 21 до 40 тонн горіхів на місяць. Завдяки цьому «Арахісова паста ТОМ» виходить на міжнародний ринок.
Соціальна місія бізнесу – не менш важлива за економічну. Лише у 2024 році компанія передала понад 1,5 млн грн на підтримку Збройних Сил України, зокрема 500 тис. грн – полку «АЗОВ». Вже сьогодні створені нові робочі місця, розширюється виробництво та плануються нові проекти у співпраці з фондом «Повернись живим». Це бізнес, який не лише про горіхи й солодощі. Це історія про витривалість, віру в себе та любов до України.
Не випадково виробництво відвідала міністр у справах ветеранів України Наталія Калмикова. Вона відзначила важливість таких прикладів ветеранського підприємництва, які не лише розвивають економіку, а й залишаються символами сили та відновлення країни.
