Міністерство юстиції ініціювало розробку системної моделі підтримки під час повернення до цивільного життя для Захисників і Захисниць, які мають бойовий досвід і перебувають під пробаційним наглядом, тобто відбувають покарання без позбавлення волі.
Про це повідомляє Урядовий портал.
Чиновники обговорили підходи до ресоціалізації таких ветеранів — з урахуванням їхнього психологічного стану, потреб у медичній допомозі та соціальній адаптації. Учасники круглого столу наголосили на необхідності міжвідомчої співпраці та індивідуального підходу до кожного випадку.
За словами заступника Міністра у справах ветеранів України Фархадa Фархадова, мета ініціативи — не покарання, а допомога ветеранам, які опинилися у складних життєвих обставинах, повернутися до повноцінного життя.
«Ми говоримо про тих, хто пройшов війну, але з певних причин опинився у складній життєвій ситуації. Питання не в каральному підході, а в тому, як допомогти людині з бойовим досвідом повернутися до повноцінного життя», — зазначив Фархадов.
Для розроблення комплексних підходів до ресоціалізації ветеранів, які перебувають під пробаційним наглядом, вирішено створити робочу групу при консультативно-експертній раді Державної кримінально-виконавчої служби. До її складу увійдуть представники Міністерства юстиції, Сил оборони, Міністерства у справах ветеранів, громадських організацій та міжнародних партнерів.
Серед запланованих кроків:
проведення досліджень соціально-психологічних особливостей ветеранів на пробації;
розроблення програм психологічної підтримки для працівників пробації та фахівців-психологів;
залучення ветеранських організацій, громад, центрів реабілітації та капеланської служби;
запуск пілотного проєкту ресоціалізації на базі Центру підготовки населення до Національного спротиву у Київській області.
Мета ініціативи — створити дієву систему підтримки, яка сприятиме ресоціалізації ветеранів, запобігатиме повторним правопорушенням і забезпечуватиме відчуття гідності та захищеності для тих, хто обороняв державу.
Ветерани, які втратили зір або слух унаслідок бойових дій, можуть скористатися міською програмою компенсацій на протезування. Про це повідомляє Київська міська державна адміністрація.
У межах оновленої програми «Підтримка киян – Захисників та Захисниць» передбачено компенсацію витрат на протезування очей та/або слуху для ветеранів з інвалідністю І та ІІ груп. Максимальна сума допомоги — до 1 мільйона гривень.
Про це повідомила заступниця голови КМДА Марина Хонда.
У яких випадках передбачена компенсація
Витрати відшкодовуються, якщо послуги з протезування не покриваються державними пакетами медичних гарантій Національної служби здоров’я України.
Хто може скористатися програмою
Право на компенсацію мають ветерани з інвалідністю І та ІІ груп, які проходять лікування у комунальних медичних закладах столиці.
Які документи необхідні
До заяви на компенсацію потрібно додати:
витяг із рішення експертної команди про оцінювання повсякденного функціонування особи (ОПФО);
висновок про наявність порушення функцій організму, через яке людина не може самостійно пересуватися чи самообслуговуватися та потребує стороннього догляду.
Де отримати консультацію
Консультацію щодо компенсацій і виплат можна отримати:
Київ Мілітарі Хаб — вул. Хрещатик, 25 та вул. Хрещатик, 36, тел. 0800 300 633;
Департамент соціальної та ветеранської політики — просп. Любомира Гузара, 7, каб. 116, тел. +380 (44) 366-59-40.
25 жовтня у Києві відбудеться святкування річниці створення ветеранського проєкту «Бугурт Січ» — спільноти, що об’єднує захисників України навколо історичного бойового мистецтва та фізичної реабілітації через спорт. Про це повідомляє команда проєкту.
У програмі — показові бої у сталевих обладунках, лучний турнір, дитяча номінація, командні ігри, демонстрація сюжетних реконструкцій історичних битв і лекція про витоки бугуртного спорту. Також запланована зустріч ветеранської спільноти.
Засновник «Бугурт Січі» Ігор Парфентьєв зазначає, що бугурт став не лише видом спорту, а й ефективним способом психологічної та фізичної реабілітації для військових:
«Бугурт — це не просто спорт, це терапія, яка допомагає відновлювати тіло і дух після важких випробувань».
Організатори обіцяють атмосферу братерства, відваги та взаємопідтримки — і запрошують долучитися всіх, хто цінує традиції та силу спільноти.
Де: Кловський узвіз, 8, Київ Коли: 25 жовтня, 12:00
У Міністерстві у справах ветеранів України введуть нові програми допомоги ветеранам. Вони стосуватимуться тривалого лікування, абілітації (уміння здійснювати самообслуговування – ред.), лікування шрамів та допомоги з подоланням залежностей.
Про це повідомила міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова в інтерв’ю «Інтерфакс-Україна».
Послугу з тривалого лікування (людям зі спінальними травмами, які знерухомлені, з тяжкими черепно-мозковими травмами) надаватимуть з 2026 року. Оплата буде через Національну службу здоров’я України. Відповідні контракти зможуть підписувати організації, що спроможні надавати тривалу медичну та медсестринську допомогу людям, які втратили здоров’я і потребують тривалого догляду.
Також у Мінветеранів готують постанову про оплату послуг, що стосуються лікування рубців та шрамів.
Окрім цього, у відомстві розпочали роботу над запровадженням експериментального проєкту щодо лікування залежностей у ветеранів війни. Це стосуватиметься усіх видів залежностей. Зокрема ігроманії, комп’ютерних, алкогольних і наркотичних залежностей.
Цьогоріч мають запустити експериментальний проєкт з абілітації ветеранів війни. Йдеться про те, щоб ветерани після медичної реабілітації мали спроможність себе обслуговувати.
Таку послугу вводять окремо, аби за потреби людина могла вчитися «стільки, скільки потрібно для того, щоб відчувати себе комфортно у своєму житті, у своєму новому тілі».
Сюди входитиме, зокрема, і фізична адаптація: як готувати, як прибирати, як застеляти ліжко – побутові навички, які людині, можливо, треба заново освоювати після поранення.
44-річного Андрія Жолоба призначили заступником мера Львова з питань ветеранів. За відповідну ухвалу в четвер, 23 жовтня, проголосував 51 депутат міської ради. Мер Андрій Садовий зауважив, що наразі Андрій Жолоб не буде входити до виконавчого комітету. В майбутньому йому буде підпорядковуватись управління з питань ветеранів.
«Ветерани мають бути там, де ухвалюються рішення. Це велике підсилення для Львова», – прокоментував Андрій Садовий.
Андрій Жолоб – військовий медик, лікар-травматолог і громадський діяч. Із квітня 2024 року він очолює Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій – муніципальній установі, яка надає комплексну допомогу захисникам, ветеранам та їхнім сім’ям. Під час повномасштабної війни Андрій Жолоб майже два роки служив лікарем-командиром медичної роти 46-ї окремої аеромобільної бригади. До мобілізації працював лікарем-травматологом у клінічній лікарні «Львівської залізниці», радіоведучим, діджеєм радіо «Люкс ФМ». Також Андрій Жолоб музикант, лідер панк-рок гурту «Бетон».
Андрій Жолоб зазначив, що покидати музичну діяльність не планує, бо не уявляє свого життя без музики.
«У мене основна позиція після повернення з війська – без музики і без сцени я в житті не здатен на жодну роботу, тому в першу чергу залишуся собою – з панк-роком і сценою», – зазначив Андрій Жолоб.
У Харківській області розпочав роботу Координаційний центр підтримки ветеранів, створений громадською організацією “Спілка ветеранів СОУ” спільно з Чугуївською правозахисною групою. Центр надаватиме безоплатні юридичні консультації, інформаційну підтримку та сприятиме підвищенню обізнаності ветеранів про їхні права і соціальні гарантії.
Координаційний центр працює у Чугуєві та стане постійним осередком допомоги ветеранам війни та членам їхніх родин. Його діяльність охоплює правову підтримку, інформування про державні програми, соціальні гарантії та зміни у законодавстві, що стосуються захисників України.
У межах проєкту передбачено проведення онлайн-тренінгів для ветеранів і їхніх родин, а також навчання консультантів, які надалі працюватимуть із побратимами у громадах Харківщини.
Для забезпечення доступності підтримки організовуватимуть виїзні консультаційні візити до різних населених пунктів області. Також команда центру щомісяця публікуватиме аналітичний дайджест із актуальною інформацією про зміни у ветеранському законодавстві.
Голова ГО “Спілка ветеранів СОУ” Юрій Корсунов зазначив:
«Реалізація цього проєкту — це наш внесок у формування ефективної системи підтримки ветеранів. Ми прагнемо, щоб якомога більше захисників України та членів їх родини знали, що мають захист, підтримку та можливість звернутися по допомогу. Відкриття Координаційного центру є важливим кроком на цьому шляху».
Ініціатива реалізується за підтримки Національного фонду підтримки демократії (National Endowment for Democracy).
Консультації вже доступні у двох форматах:
офлайн — щовівторка та щочетверга з 16:00 до 18:00 у Чугуєві;
онлайн — у будні дні з 10:00 до 16:00.
Записатися можна за телефонами 063-827-44-54 або 066-734-72-07, а також через офіційний сайт. Онлайн-консультації проводяться за номером +380979098050 у робочі години.
В Україні цього року відбудеться запуск експериментального проєкту з абілітації ветеранів війни – програми, яка допомагатиме військовим після медичної реабілітації опановувати навички для самостійного життя.
Про це повідомила міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова в інтерв’ю «Інтерфакс-Україна».
“Цей проєкт запуститься в цьому році, ми вже відправили акт на зовнішнє погодження. У цій сфері багато працює громадський сектор, самостійно шукаючи кошти, але це має бути інакше, і ми, як держава, маємо на себе взяти зобов’язання підтримати тих, хто потребує заходів з абілітації. Абілітація – це про набуття людиною спроможності обслуговувати себе після медичної реабілітації. І тому цей проєкт відповідатиме на запит: як людині далі жити, як бути зі своїм тілом, як бути зі своїм побутом”, – сказала міністерка.
За її словами, цю послугу виводять окремо, щоб за потреби людина могла вчитися стільки, скільки потрібно, та відчувати себе комфортно.
“Сюди буде входити, зокрема, і фізична адаптація: як готувати, як прибирати, як застеляти ліжко – це побутові навички, які людині треба заново освоювати після поранення”, – підкреслила Калмикова.
Крім того, вже розпочалася робота над запровадження експериментального проєкту щодо лікування залежностей у ветеранів війни.
“Ми зараз вибудовуємо, як має виглядати ця державна програма, тому що вона повинна включати в себе цілу низку заходів від профілактики і верифікації схильності людини ще на початку служби, закінчуючи елементами лікування, підтримки, допомоги в працевлаштуванні, зайнятості через спорт. Крім того, будуть враховані моделі, що робити, якщо людина через зловживання вже скоїла злочин”, – сказала очільниця Мінветеранів.
Вона зазначила, що проєкт буде спрямований на подолання таких залежностей, як гемблінг, комп’ютерна, алкогольна та наркотична.
Барський міський художній аматорський театр завершив всеукраїнське турне виставою «Мартин Боруля» за п’єсою Івана Карпенка-Карого. Особливістю колективу є те, що на сцену виходять ветерани російсько-української війни та члени їхніх родин. Проєкт реалізується в межах ініціативи «Реабілітація ветеранів засобами театрального мистецтва», що має на меті соціальну адаптацію та підтримку військових через творчість:
«У червні ми розпочали репетиції вистави «Мартин Боруля». Це нагадувало танці в решеті, адже в колективі — діючі військові: ротації, чергування, виїзди. Але ми змогли зібратися і до першого жовтня показати прем’єру. Наш тур охопив Полтаву, Харків, Вінницю та Чернігів. Це був фінальний етап проєкту, але сама вистава продовжує жити — вона вже у репертуарі театру. Я працюю з ветеранами з 2019 року, і вважаю це великою честю. Без цих людей не було б ні нас, ні нашої мови», — коментує режисерка театру Ірина Дєдова.
Одним із ключових учасників театру є чоловік пані Ірини — Олександр Дєдов — військовослужбовець 70-ї бригади підтримки Збройних сил України, який разом із дружиною стояв біля витоків створення колективу, а зараз займається музичним супроводом і технічним забезпеченням вистав.
Навіть під час служби чоловік не припиняв творчої діяльності — працював дистанційно, створював аудіоматеріали для постановок просто з зони бойових дій. У межах нинішнього проєкту він уперше вийшов на сцену вже як актор:
«З театром я з самого початку, але завжди був за пультом — як звукорежисер. У цьому проєкті вперше спробував себе на сцені. Це стало можливим завдяки підтримці командування, яке розуміє важливість творчої реабілітації. Поєднувати військову службу та театральну діяльність складно — це наряди, чергування, виїзди. Але ми змогли знайти баланс. Навіть під час служби я продовжував допомагати театру дистанційно — створював музику, монтував звук, записував фонограми просто з передової», — ділиться військовий.
Головну роль у виставі «Мартин Боруля» виконав ветеран російсько-української війни Віктор Кімаківський. Він понад двадцять років присвятив військовій службі, проходив її у складі 59-ї, а згодом — 70-ї окремої бригади імені Тараса Григоренка. Після поранення та звільнення за станом здоров’я долучився до театрального колективу Барського міського художнього аматорського театру. Спочатку — як глядач, потім як учасник проєкту, і зрештою — як виконавець головної ролі у постановці за п’єсою Івана Карпенка-Карого:
«Моя дочка займалася театром, вона привела мене, і вже з часом я став частиною колективу. Я зіграв кілька ролей, а потім мене запросили на роль Мартина Борулі. Коли я побачив сценарій, зрозумів, що більшість тексту — це роль самого Мартина. Я подумав, чи зможу я це зробити, але завдяки вірі в мене режисера та директора, ми це змогли реалізувати», — розповідає ветеран.
Серед учасників вистави — ще один військовослужбовець 70-ї окремої бригади підтримки Ілля Хитрюк. У Збройних силах України він служить з 2019 року. Відповідає за комунікацію та інформаційне висвітлення діяльності підрозділу. Саме під час роботи над матеріалом про Барський міський художній аматорський театр Ілля вперше познайомився з колективом. Його запросили спробувати себе на сцені — і ця пропозиція переросла в повноцінну акторську участь у постановці:
«Я військовослужбовець 70-ї окремої бригади підтримки. Якось так сталося, що я був кореспондентом, можна сказати, і вів нашу сторінку. Якось ми знімали матеріал з театром і запитали, чи не хочу я спробувати себе в театрі. Я вирішив спробувати. Мені запропонували дві ролі: одружений і неодружений. Я вибрав неодруженого. І ось так це все вийшло. Я служу з 2019 року. Моя родина військова, і я вирішив піти в армію. До театру я не мав прямого стосунку, хоча в минулому був хореографом. Я виступав на сцені з танцями, але це було давно. Тепер я вже на сцені, і мені дуже сподобалося. Це важкий труд, бо багато хто думає, що достатньо просто сказати кілька слів. Але насправді це великий і складний процес, який потребує багато зусиль і самовіддачі. Я раджу всім військовослужбовцям спробувати себе в театрі, бо це може допомогти, навіть якщо є депресії або ПТСР. Це неймовірний досвід, який дає величезний фідбек», — поділився Ілля Хитрюк.
Серед акторів театру — Сергій Роздольський, ветеран Вінницької територіальної оборони та учасник бойових дій. Колишній військовослужбовець 120-ї бригади розпочав службу в березні 2022 року, а після звільнення повернувся до мирного життя через творчість. Як зізнається сам ветеран, театр став для нього не лише можливістю відкрити нові сторони себе, а й важливою частиною психологічного відновлення:
«Я колишній військовослужбовець 120-ї бригади Вінницької ТРО. Почав службу в 2022 році, у березні. Звільнився у 2025 році за сімейними обставинами, коли зник мій брат. В театр я потрапив ще до цього. Перша вистава була «Фараони», я грав Олекса. Після служби мене запросили до театру. Це мій перший гастрольний тур, і я маю гарні враження. Було важко поєднувати службу і театральну діяльність, але для мене це більше як реабілітація. Подорожі, екскурсії, спілкування з публікою — все це допомогло. Моє завдання — радіти людям і продовжувати працювати в театрі. Планую вдосконалювати свою гру та покращувати себе як актор», — розповідає Сергій Роздольський.
Вистава «Мартин Боруля» стала доказом того, що театр може бути дієвим інструментом реабілітації та підтримки ветеранів. Після завершення гастрольного туру колектив театру продовжує роботу над новими постановками, до участі в яких планує залучати ще більше ветеранів та членів їхніх родин, розвиваючи напрямок культурної реабілітації через театральне мистецтво.
Пам’ятаєте фантастичні твори про загублені світи, населені мамонтами й динозаврами, чи інші планети, де на героїв чекають середньовічні лицарі й принцеси? Таке чи приблизно таке відчуття виникло під час візиту до районного міста на Харківщині під назвою Берестин. Неможливо було позбутися відчуття, що їхали до Берестина, а потрапили знову до Краснограда.
Тут чомусь уважають, що війна з московитами почалася не 2014-го, а в 2022 році. Що увічненням пам’яті загиблих слід займатися тоді, коли закінчиться війна. Що єдиною помісною церквою в Україні є та, яка належить московському патріархату. Що Друга світова називається «великою вітчизняною». Та й із перейменуванням міста з радянської червоної назви на Берестин місцева влада самостійно не змогла впоратися. Довелося цю проблему вирішувати на рівні Українського Парламенту. Може міським депутатам знову завадило оте знамените й визначне – «ето же наша історія»?
Як тут не згадати відчайдушних спроб покійного нині мера Харкова перейменувати Дзержинський район на Дзержинський? Чи позбавленого громадянства колишнього мера Одеси, всупереч закону, зберегти пам’ятник спочатку Катерині, а потім Пушкіну? Але якщо названим мерам цього зробити так і не вдалося, то у Краснограді, під схвальні аплодисменти місцевих мешканців, такі витівки, трюки й фокуси проходять достатньо просто…
СЛІДАМИ ПОПЕРЕДНЬОЇ ПУБЛІКАЦІЇ
Але давайте про все по порядку й за хронологією. Минулого року на порталі «Новини ветеранів» з’явилася стаття під назвою «Як у Краснограді вшановують героїв».
У публікації наведені факти несправедливості, з якою зіткнулися члени родин загиблих, похованих на місцевому кладовищі. Минуло півтора року, але жодної інформації про те, що ситуацію якось виправили, не надходило.
Коли представники редакції звернулися до Берестинської районної адміністрації із проханням прокоментувати, як там із протистоянням у місті, то отримали відповідь, що районна влада не дуже розуміється, про яке протистояння йде мова. І тоді не лишалося нічого іншого, як збирати членів родин загиблих самостійно, щоб влаштувати їхню зустріч з їхньою ж адміністрацією.
А до Берестина виїхала невелика група, яку склали представники громадських організацій, Ветеранського простору, Обласної ради, Громадської ради ХОВА. Вони вирішили завітати до районної військової адміністрації, керівництва територіальної громади, зустрітися із членами родин загиблих, щоб з’ясувати як розвивається ситуація та який наразі маємо результат?
Оскільки далеко не останнє місце в процесі поховання загиблих має ТЦК, сподівалися, що й їхньому представнику також було б цікаво доєднатися до групи. Але там відмовилися. Сказали, якщо є порушення, хай родини звертаються до поліції, а Центр комплектації тут точно ні до чого!
Однак зібрати в раді чи адміністрації батьків і дружин виявилося достатньо складним завданням. Активісти відповіли: родичі наскільки зневірилися в місцевій владі, що більше не хочуть боротися й доводити своє право на вшанування загиблих. Вони тепер намагаються робити все самі й уособлено. Тоді довелося призначати зустріч на кладовищі – на Алеї почесних поховань.
Марина Полякова, голова Всеукраїнського об’єднання рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України:
– Свого часу це була наша ініціатива, щоб у Берестині започаткувати Алею слави. Ми надіслали до міської ради фото Алеї слави в Харкові, вказали параметри пам’ятників. А потім почалися якісь незрозумілі процеси, які тривають уже понад два роки. Сьогодні на алеї біля п’ятдесяти могил і це не та кількість, де неможливо навести порядок. Але краще все робити у свій час, враховуючи світову практику облаштування військових кладовищ. Слід було з самого початку розробити положення, оговорити й задокументувати приблизну вартість пам’ятників, дотримуватися технічних умов, призначити людей, які б контролювали весь процес. Нічого з названого не зроблено й тепер влада має купу проблем, яких при нормальному підході просто не було б. Я вже не говорю про почуття та емоції рідних…
АБСОЛЮТНЕ НЕСПРИЙНЯТТЯ РЕАЛЬНОСТІ
Сказати, що гості з області були шоковані розповідями місцевих мешканців – це нічого не сказати! Але ще більший шок викликає те, що родичі загиблих більше не хочуть зустрічатися з очільниками міської ради. До владних кабінетів зголосилися йти менше третини з тих, хто зібрався на цвинтарі. Одні запевняли, що вдома полишили самих дітей, інші послалися на не менш важливі проблеми. А деякі прямо заявили, що ненавидять очільницю міста й її команду наскільки, що відмовляються мати з ними будь-які справи.
А далі була зустріч із керівництвом міста у присутності очільників районної адміністрації. Голова адміністрації Володимир Птишник розповів, що його зять також загинув на війні – в 2022-му в Маріуполі. Тому йому, як й іншим членам родин, відомо, що таке біль утрати. Це стало чи не єдиною світлою плямою під час розмови й викликало співчуття у присутніх.
Але міська влада виявилася здатною знову й знову шокувати гостей із Харкова! Голова Світлана Кривенко доповіла, що кошти, які мали надати родинам для встановлення пам’ятників, були перераховані на ЗСУ. А займатися увічненням пам’яті в Берестині почнуть відразу, як закінчиться війна!
Юрій Корсунов, голова ради ГО «Спілка ветеранів СОУ»:
– Був здивований, що на 12-му році війни може бути таке ставлення з боку міської влади. Нікому з нас невідомо, коли війна закінчиться. І чути від мера, що лише після цього слід вшановувати загиблих! Наші бійці гинуть щодня, а такі недолугі службовці отримують зарплату, наділені повноваженнями, але нічого не збираються робити. Так може нехай відмовляться від окладів і премій, службових авто і кабінетів до самого кінця війни?! Це буде чесно й виправдано!.. Коли ми спілкувалися з родинами загиблих, то саме нам було незручно, що в них такі керівники! Ще мене вразив той факт, що декомунізацією міста займається людина із прорадянськими поглядами. Для якої комуніст часів Другої світової має більше значення, ніж захисник України!
СЬОГОДНІШНІ ГЕРОЇ НЕ ВИТРИМУЮТЬ КОНКУРЕНЦІЇ
Під час поїздки гостям Берестина вдалося познайомитися з одним доволі цікавим персонажем – секретарем міської ради Катериною Єніною. Місцеві мешканці називають її головним ідеологом міста. Це саме вона, «відстоюючи інтереси мешканців громади», до останнього ігнорувала чинне законодавство й блокувала перейменування міста. «Кожен із нас живе з Красноградом у серці», – запевняла Катерина, коли всі терміни були порушені й у цей процес мусила втрутитися Верховна Рада. Ви запитаєте, може хтось із її колег у владних кабінетах засудив дії посадовиці? Ні, усіх влаштовувало, що є така борчиня за «істінниє ценності».
У цьому ракурсі слід також звернути увагу на інші перейменування, оскільки назва міста – не єдина, котра потребувала узгодження із законодавством. Вулиці леніних і кірових, чапаєвих і будьоних, горьких і маяковських також були дорогі серцям красноградських посадовців. І тут вони знайшли цікавий виверт – використовувати неуособлені, неперсоніфіковані й безликі назви – Вишнева, Коротка, Бузкова, Березова, Зоряна, Світанкова. На цьому фоні бліднуть і тьмяніють три топоніми – вулиця, провок і сквер, названі іменами сучасних героїв російсько-української війни!
Сьогодні пані Єніна активно захищає імена російських класиків Чехова й Короленка та успішно бореться з тим, щоб у Берестині ніколи не було вулиці, приміром того ж В’ячеслава Гладкого.
Задовго до повномасштабного вторгнення В’ячеслав служив у 25 бригаді. 2018-го звільнився й жив у Краснограді на вулиці Тимошенка. А 24 лютого, не вагаючись, повернувся до свого підрозділу і став на захист України. Під час звільнення Балаклії й Ізюма проявив особливу хоробрість і був представлений до ордена «За мужність» третього ступеня. Однак отримати високу державну нагороду не встиг, бо 5 листопада 2022 року загинув у бою на Луганщині.
– Коли з’явилися вулиця Дмитра Лінського, провулок Олександра Ткаченка, сквер імені Дениса Шевченка, – розповідає мати загиблого Валентина Бобровицька, – сусіди й знайомі стали говорити, чому б і мені не подати запит. Я зібрала більше чотирьохсот підписів і подала документи до міської ради. Там сказали, чекати результату. Тягнулося це достатньо довго, аж поки в соцмережах я не знайшла інформацію, що мені відмовлено. Начебто хтось із нашої вулиці написав заяву, що він проти такого перейменування.
А далі відбулися слухання, обговорення, звернення до Інституту національної пам’яті, «постановка на паузу». І як результат – перейменування не відбулося. Як указано у звіті, за перейменування було подано 546 підписів. Але потім надійшло колективне звернення, в якому 32 мешканця висловилися проти. І ці 32 для міської ради стали більш значимими, ніж ті 546. Здається, цілком демократично! Так переміг «учасник Великої Вітчизняної війни та герой РС» Федір Тимошенко.
А ще дійшло до Валентини Бобровицької, що начебто в міській раді дуже сумнівалися в доцільності перейменування на користь Гладкого. Бо з цієї вулиці зараз воюють кілька мешканців і, якщо вони загинуть, то буде прикро, що ім’я одного увічнене, а інших – ні. Нехай уже краще залишається Тимошенко! Бо це не лише демократично, а ще й практично!..
ҐРУНТ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Під час спілкування з гостями з Харкова Катерина Єніна запевняла, що міська влада тісно співпрацює з Інститутом національної пам’яті й особисто Марією Тахтауловою. І здавалося, що таким чином секретар міської ради перекладає відповідальність за власні дії на державну установу. Тому не лишалося нічого іншого, як зв’язатися зі службовицею та отримати відповідний коментар.
Марія Тахтаулова, начальниця другого міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті:
– Наш інститут підтримує вшанування пам’яті героїв сучасної війни за незалежність і наполягає, що таке вшанування є важливим і пріоритетним завданням органів місцевого самоврядування. Якщо в місті Берестин дійсно обмежена кількість вулиць, названих в їхню честь, це не є хорошим сигналом, оскільки топоніміка повинна представляти певний баланс між минувшиною й сучасністю. Щодо ситуації з перейменуванням вулиці на честь загиблого її мешканця можу сказати, що треба знаходити оптимальне рішення громади, влади й родини героя, який безумовно має бути вшанований у той чи інший спосіб.
Щоб усвідомити, що відчувають батьки й дружини загиблих, уявіть себе на їхньому місці. Ось вам говорять, що буде меморіальне кладовище, алея героїв. І багато родин із Красноградщини погоджуються на поховання їхнього сина чи чоловіка в самому центрі міста. Потім вас запевняють, що міська влада розробить проєкт цього комплексу й облаштує могили за власний рахунок. І ви розумієте, що загиблий член вашої сім’ї дійсно герой і його смерть не була даремною. Звичайно, невелика втіха, але для рідних вона суттєва, бо таким чином родичі усвідомлюють, що мешканці міста поважають загиблих захисників.
А потім виявляється, що ніхто нічого не робить. Немає ніякого проєкту й могили облаштовувати також ніхто не збирається. Довго обіцяють видати по 150 тисяч, щоб ви, разом з іншими, вже самі замовляли й ставили пам’ятники. А далі й цих грошей не бачите, бо з нового року змінилося законодавство. А щоб не обурювалися, повідомляють, що всі гроші, які планували передати вам, уже перераховані на ЗСУ. Спробуйте посперечатися з доцільністю такого рішення! Тепер вам за свій кошт слід приводити до ладу могилу свого родича.
І тут приходить розчарування, сумніви в тому, чи не помилилася дорога вам людина, коли пішла на війну. «Краще б я його на горищі сховала», – каже мати. «Краще б він за кордон подався на заробітки», – плаче дружина… А за всім цим спостерігають майбутні захисники, котрі вже не бажають бути захисниками. Вони віддають перевагу тому, щоб стати ухилянтами, бо захисників тут ніхто не поважає.
Так радянські цінності, совки в головах деяких керівників, закладають міну зради в наше спільне майбутнє. Вшанування радянських героїв і повна зневага до українських захисників викривляє свідомість молоді й перетворює її на моральних виродків і деградантів.
Сергій Усов, заступник голови Громадської ради ХОВА:
– Особисто для мене стало зрозуміло, що необхідно в громадах значно активніше працювати з керівництвом і роз’яснювати, як саме слід вшановувати героїв. Далеко не всі керівники розуміють пріоритетність напрямків роботи й те, що саме завдяки захисникам, продовжує жити й працювати як громада, так і її керівництво. Треба знаходити спільну мову з родинами загиблих, розуміти проблеми й намагатися вирішувати їх. Показником відсутності діалогу є й той факт, що більшість людей, із якими ми спілкувалися на кладовищі, відмовилися йти до міської ради. Мені б самому хотілося більше поспілкуватися з родинами, отримати від них вичерпну інформацію й завдяки цьому скласти об’єктивне враження щодо протистояння із владою міста. Це питання вже обговорювалося на засіданні Громадської ради й домовилися, що разом із заступником голови обласної адміністрації, будемо працювати з керівництвом району, з територіальною громадою й контролювати вирішення проблеми із вшануванням пам’яті загиблих захисників у Берестині.
ПОГЛЯД ЗДАЛЕКУ
Звичайно в цей колорит минулого, яким продовжує жити Берестин, дещо не вписуються загиблі на «брацкай вайнє» місцеві мешканці. Тому в очах міської влади вони не заслуговують на меморіальне кладовище героїв війни, а лише на Алею почесних поховань. Однак і на ній немає господаря, а поховальні служби облаштовують могили, як заманеться. І керівниця міста Світлана Кривенко не готова через суд вилучати похованого там раніше самогубця та дочку нинішньої голови ради підприємців, яка влаштувала погребіння шляхом самозахвату на вже існуючій Алеї почесних поховань. Такий внутрішній протест очільниці міста цілком відповідає описаним вище ознакам території, де раз і назавжди зупинився час. Тобто в червоному Краснограді!
Така чи подібна до неї ситуації була в Куп’янську, в Ізюмі й Вовчанську на початку повномасштабного вторгнення. Там велика частина місцевих чиновників радо перейшла під прапори агресора й стала зрадниками власної держави. Чи не до того, як уважають деякі з наших співрозмовників, готує Берестин місцева влада? «Прідут браття» і місто знову стане Красноградом, повернуть старі назви вулиць і викинуть на смітник історії Алею почесних поховань разом із новітніми героями! Так для чого про них піклуватися зараз?.. Іншого пояснення діям чи бездіяльності влади в Берестині придумати неможливо. Принаймні для тих, хто дивиться на це здалеку, приміром із того ж Харкова.
Після цієї поїздки особисто в мене довго не вкладалося в голові, що таке може продовжуватися взагалі, і продовжуватися роками, й відбуватися у країні, яка воює. Що люди при владі можуть так витончено й цинічно знущатися з тих, хто втратив найдорожче, захищаючи, в тому числі, й керівництво місцевого самоврядування. Ну як вкласти в голову секретаря міської ради, що син Валентини Бобровицької загинув не за те, щоб Катерина Єніна на високій посаді й далі продовжувала відстоювати радянські цінності й боротися, щоб у місті ніколи не було вулиці В’ячеслава Гладкого? Як донести Світлані Кривенко, що без хлопців і чоловіків, які зараз лежать на Алеї почесних поховань, вона могла б керувати хіба що окупаційною адміністрацією?
Так що, виходить, що поїздка й відвідини районного центру були даремними й нікому не потрібними? Місто, де зупинився час, так і буде продовжувати жити без співчуття й емпатії до чужого горя?
Світлана Кривенко, міська голова Берестина:
– Ті обвинувачення, які доводиться слухати, не відповідають дійсності. Приміром, перейменували Красноград на Берестин, виконали норму закону, хоча й дещо запізно. І приходять до мене одні й кажуть: ми за тебе голосували, а ти не відстояла нашу позицію, не зберегла стару назву. Приходять інші й звинувачують, що затягнула, що підіграю прорадянським елементам. Я щиро хотіла допомогти родинам загиблих – і коштами, і встановленням пам’ятників. Не моя провина, що законодавство не дало цього зробити… Не зважаючи на складні матеріальні проблеми, ми виділили по 50 тисяч як часткову компенсацію на встановлення пам’ятних знаків, по 11 тисяч на поховання, майже 200 тисяч на Козацький Хрест, 140 тисяч на підсипку доріжок між могилами. Я просила батьків, щоб повідомляли, коли встановлюють пам’ятники, щоб у всіх було однаково… Тепер я розумію, що особисто мала контролювати всі процеси, які відбуваються в місті. Я хочу зібрати членів родин усіх загиблих, вислухати їхню позицію. Запросити туди тих, хто приїздив із Харкова. Попрошу, щоб допомогли мені, підказали, що слід зробити в першу чергу… Обов’язково підніму звіти топонімічної комісії, тому що сама переконана в тому, що в нас недостатньо об’єктів, що носять імена новітніх героїв, які захистили нашу незалежність. Розумію, що відсутність відповідального за Алею почесних поховань призвела до непоправних наслідків. На сьогоднішній день така людина призначена й уже приступила до виконання своїх обов’язків. Тільки разом ми зможемо подолати ті випробування, які життя поставило перед нами. Разом, не зважаючи на те, до якої політичної сили ми належимо. Закликаю всіх активних людей Берестина: давайте працювати разом і робити наше місто кращим і комфортнішим для проживання в ньому. Слава Україні!
P. S. Додати більше нічого, окрім «віримо», «продовжуємо сподіватися», «очікуємо змін на краще». А яким буде це «краще» й буде воно чи ні – покаже час. Час, який зупинився в Берестині ще тоді, коли він був Красноградом…
Олександр ОЛЕКСІЄНКО
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Тут представлена позиція автора, яка не обов’язково співпадає з позицією Міжнародного фонду «Відродження»
Для ветеранів, ветеранок та їхніх родин стартує освітня програма розвитку власної справи. Учасникам, які пройдуть відбір, підготують теорію, практичні інструменти та менторську підтримку.
розраховувати стартові витрати та прогнозувати прибутковість;
офіційно реєструвати бізнес і вести базову звітність;
використовувати свій військовий і життєвий досвід як ресурс.
«Ми щиро віримо, що у ветеранів, ветеранок і їхніх родин є безліч цікавих ідей, умінь і досвіду, здатних допомогти не лише їм відновитися особисто, але й Україні — процвітати й трансформуватися»— говорять організатори
