У Кельменцях Чернівецької області місцева жителька Тайгіна Назарова заявила про спроби зам’яти ситуацію після того, як публічно розповіла про проблеми ветерана з інвалідністю. Йдеться про військового Романа, який унаслідок ракетного удару втратив обидві ноги та потребує допомоги з облаштуванням житла. За словами жінки, місцева влада публічно відзначає захисника нагородами, але необхідної допомоги з побутовими умовами він досі не отримав.
13 жовтня Назарова розповіла про ситуацію у Facebook-групі «ПЛАТФОРМА КЕЛЬМЕНЕЦЬКІ ІНІЦІАТИВИ». Жінка повідомила, що відвідала ветерана Романа, який зараз проживає в селі Бабин. Чоловік родом із Кельменців і хоче повернутися додому, однак для цього необхідно облаштувати житло відповідно до його потреб. Зокрема, ветерану потрібно провести каналізацію та створити умови для безпечного пересування.
Як стверджує Назарова, Роман вирішив власним коштом забетонувати подвір’я, щоб йому було легше ходити на протезах. Допомогти з роботами прийшли учні Бабинської школи, тоді як допомоги від місцевої влади, на яку розраховував чоловік, за словами авторки допису, не було.
Ветерану вручили грамоту, але питання з житлом залишається відкритим
Обурення Назарової викликала публікація Кельменецької селищної ради від 1 жовтня про урочистий захід «Під захистом Покрови», присвячений Дню захисників і захисниць України. Під час заходу представники громади вшановували військових, демобілізованих захисників та колишніх полонених. Селищна рада також опублікувала фотографії з урочистостей, на одній із яких ветеран Роман отримує грамоту.
На тлі цього Назарова порушила питання про реальну допомогу військовим після повернення з фронту. Вона звернула увагу на те, що ветеран із тяжкою інвалідністю потребує доступного житла та базових побутових умов. Водночас, за її словами, місцева влада приділяє увагу публічному вшануванню захисників, але проблеми конкретного військового залишаються невирішеними.
Після публікації допис зник, а жінка заявила про телефонні дзвінки
За наданою інформацією, через кілька годин після публікації повідомлення Назарової зникло зі сторінки «ПЛАТФОРМА КЕЛЬМЕНЕЦЬКІ ІНІЦІАТИВИ». Хто саме видалив допис і з яких причин, наразі невідомо. Також немає підтвердження, що його зникнення пов’язане з діями представників місцевої влади.
Наступного дня, 14 жовтня, Назарова знову порушила цю тему у Facebook-групі «КЕЛЬМЕНЦІ ОГОЛОШЕННЯ». Цього разу вона звернулася до посадовців із вимогою припинити телефонні дзвінки та спроби, за її словами, «зам’яти ситуацію». Також жінка закликала виконати обіцянки, які, як вона стверджує, раніше дали ветерану. Хто саме телефонував Назаровій, про що йшлося під час розмов та чи були ці дзвінки пов’язані з представниками селищної ради, наразі не встановлено. Жінка також продовжує наполягати на необхідності допомогти ветерану з облаштуванням житла.
Позиція Кельменецької селищної ради наразі невідома
Станом на 15 жовтня у наданій інформації немає офіційного пояснення Кельменецької селищної ради щодо ситуації з житлом ветерана. Наразі відкритими залишаються питання щодо допомоги ветерану, причин видалення першого допису Назарової та обставин телефонних дзвінків, про які вона повідомила.
В Україні серед людей, які опинилися без житла, є ветерани війни. За даними, які озвучила експертка з питань бездомності Марічка Довбенко, вони становлять близько 6% людей зі статусом бездомних. Частина захисників після повернення з фронту стикається не лише з труднощами адаптації до цивільного життя, а й із втратою житла та сімейної підтримки.
Про це Марічка Довбенко, експертка з адвокації благодійного фонду «Деполь Україна», розповіла в програмі «Кабінет експертів» із Русланом Кухарчуком.
За словами Довбенко, серед людей, які перебувають у статусі бездомних, 40% становлять внутрішньо переміщені особи, а 6% — ветерани. Водночас ці категорії можуть перетинатися, адже військовий після звільнення зі служби також може бути переселенцем. Експертка наголошує, що проблема стосується не лише людей, які тривалий час живуть на вулиці, а й тих, хто втратив житло через війну.
Однією з причин бездомності серед ветеранів стають зміни в сімейному житті під час служби. Довбенко розповіла про випадки, коли військові повертаються додому й дізнаються, що їхні родини виїхали, стосунки зруйнувалися або житла більше немає. Іноді будинки залишаються на окупованих територіях чи знищені внаслідок бойових дій.
«Вони пішли воювати, жінки виїхали. Вони приїжджають — вже немає ні дому, ні сім’ї», — розповіла експертка, описуючи одну з таких ситуацій.
За її словами, трапляються й випадки, коли за час служби дружина військового створює нові стосунки. Для людини, яка повернулася з фронту, це не лише втрата рідної людини та сім’ї, а й втрати місця проживання.
Ще одна причина — зруйноване або недоступне житло на тимчасово окупованих територіях.
Довбенко зазначає, що ветерани, які потрапляють до притулків для бездомних, потребують особливого підходу. Їм буває складно перебувати в одному середовищі з людьми, які мають зовсім інший життєвий досвід. Крім тимчасового житла, колишнім військовим часто потрібні психологічна підтримка та індивідуальний супровід.
«Це люди, які, я вважаю, є найбільш складною категорією. Їм дуже складно бути в середовищі з іншими бездомними. Вони потребують особливого ставлення і догляду, психологічної допомоги», — пояснила експертка.
За словами представниці «Деполь Україна», фахівці вже працюють із ветеранами, які опинилися в таких обставинах. Для них розробляють окремі підходи до допомоги та повернення до звичайного життя.
Важливо враховувати не лише відсутність житла, а й досвід служби, поранення та складнощі після повернення з війни.
Експертка також звернула увагу на те, що бездомність не завжди означає життя просто неба. Людина може не мати власного житла, тимчасово мешкати в притулку або не мати можливості повернутися до свого будинку.
Водночас чинні формальні критерії не завжди дозволяють віднести таких людей до категорії бездомних, хоча фактично вони залишилися без дому.
Окремою проблемою Довбенко називає недостатню підтримку людей у перші місяці після втрати житла. За її словами, тривале перебування в умовах бездомності змінює те, як людина сприймає себе та своє становище. Тому допомога на початковому етапі особливо важлива для тих, хто нещодавно повернувся з фронту й опинився у складних життєвих обставинах.
«Тут дуже важливо, щоб на цьому етапі включилася держава, бо після місяців ми їх втрачаємо здебільшого, вже дуже важко повернути, бо їхній стан сприйняття себе змінюється», — наголосила Довбенко.
Під час розмови експертка також згадала про співпрацю з Міністерством у справах ветеранів. Водночас вона звернула увагу на нестачу ресурсів для допомоги людям, які залишилися без житла після служби. На її думку, ветерани потребують не лише місця для тимчасового проживання, а й комплексної підтримки, яка допоможе їм повернутися до цивільного життя.
29-річний ветеран із Миколаєва Сергій Райлян, який на війні втратив обидві ноги та зір, опанував гончарство під час реабілітації у Вінниці. Тепер він разом із дружиною Валерією виготовляє керамічний посуд і розвиває власну невелику справу. Крім звичайних чашок, тарілок і ваз, ветеран створює спеціальний посуд для поранених побратимів.
Про історію військового з позивним «Ворон» розповіли на телеканалі ВІТА ТБ.
Сергій пішов на військову службу в січні 2015 року, коли йому щойно виповнилося 18 років. Спочатку хотів служити в десантно-штурмових військах, але отримав відмову, оскільки не проходив строкової служби.
Згодом став артилеристом 43-ї бригади, а початок повномасштабного вторгнення зустрів поблизу міста Щастя на Луганщині.
Наприкінці 2022 року військовий отримав тяжке поранення на Донеччині. Автомобіль, у якому він їхав на позиції, через розмиту дощами дорогу винесло на узбіччя, де машина підірвалася на протитанковій міні. Сергій отримав тяжкі травми таза, хребта, голови та обличчя, втратив обидві ноги й повністю осліп.
Після поранення ветеран переніс десятки складних операцій у лікарнях Дніпра, Києва та Одеси. Увесь цей час поруч із ним була дружина Валерія, яка допомагала з доглядом, харчуванням та підтримувала чоловіка під час лікування.
Згодом подружжя приїхало до Вінниці на черговий етап реабілітації.
Саме у Вінниці Сергія запросили взяти участь у соціальному проєкті «Гончарство в темряві», створеному для незрячих ветеранів. Спочатку чоловік не хотів їхати на заняття, однак дружина переконала його спробувати.
Головною складністю стало пристосування гончарного кола, адже зазвичай його швидкістю керують за допомогою ножної педалі.Вирішення знайшла вінницька майстриня Вікторія Ніколаєва, яка перенесла педаль на стіл. Завдяки цьому Сергій зміг керувати обертанням гончарного кола рукою.
Так ветеран отримав можливість самостійно працювати з глиною та виготовляти керамічні вироби.
Згодом захоплення переросло в сімейний керамічний бізнес. Сергій замішує глину, формує вироби на гончарному колі та зачищає їх після висихання. Валерія займається декоруванням, випалюванням, глазуруванням, фотографуванням готового посуду та спілкуванням із покупцями.
За словами ветерана, приблизно 70–80% робочого часу він витрачає на виконання замовлень. Решту присвячує творчим експериментам, виготовляючи вази, салатниці та чашки.
Роботи подружжя представлені у вінницькому артпросторі «Етночари», а замовлення надходять із різних куточків України.
Окремий напрям роботи Сергія — виготовлення адаптивного посуду для ветеранів із тяжкими пораненнями. Він розробив спеціальні тарілки для незрячих побратимів, які також втратили руки. Готові вироби передає до київського протезного центру Protez Foundation.
Крім того, Сергій продовжує допомагати українській армії. Частину керамічних виробів він виставляє на благодійні аукціони, щоб збирати гроші на дрони та автомобілі для військових. Також ветеран спрямовує на потреби ЗСУ від 10% до 20% прибутку від власної справи.
Соціальний проєкт «Гончарство в темряві», завдяки якому Сергій відкрив для себе нову професію, продовжує працювати у Вінниці. Його організатори проводять реабілітаційні курси та майстер-класи для українських захисників. Учасники можуть навчатися гончарства з урахуванням своїх фізичних можливостей.
В Одесі ветерани, які повернулися з війни з тяжкими пораненнями або інвалідністю, стикаються з труднощами під час пошуку роботи. Спеціалізованих підприємств, де могли б працювати такі люди, в Україні стає дедалі менше. В Одесі залишилася лише одна подібна фабрика, яка через фінансові проблеми опинилася на межі банкрутства.
Про це йдеться в матеріалі журналістки Світлани Комісаренко для видання «Одеське життя».
Вона поспілкувалася з військовослужбовцем Андрієм на позивний SKIFF, який після тяжкого поранення проходить реабілітацію та планує повернутися до роботи. Також журналістка з’ясувала, чому підприємствам складно працевлаштовувати людей з інвалідністю та якої підтримки вони очікують від держави.
Андрій розпочав свій військовий шлях у самообороні, згодом служив у територіальному центрі комплектування, а потім потрапив до десантно-штурмових військ. Він працював водієм під час евакуацій, займався логістикою та служив у роті ударних безпілотників.
Під час одного з виїздів на позиції його підрозділ атакували російські дрони.
«Я почув дрон і зрозумів, що треба швидко розвантажити машину. Застрибнув у кузов, схопив каністру бензину. Вибуховою хвилею мене відкинуло, і одяг миттєво загорівся. Нога була фактично розірвана», — згадує військовий.
За словами Андрія, після вибуху йому вдалося доповзти до будинку, де побратим наклав турнікет. Саме правильне накладання турнікета, переконаний ветеран, допомогло врятувати ногу.
До стабілізаційного пункту пораненого змогли доставити лише через шість годин.
Андрій пройшов тривале лікування в Дніпрі, Львові, Мукачевому, Тячеві та Одесі. Через тяжкість травми лікарі неодноразово розглядали можливість ампутації, однак ногу вдалося зберегти. У Львові чеські хірурги використали частину малої гомілкової кістки, щоб замінити пошкоджену ділянку великої гомілкової кістки, а згодом в Одеській міській клінічній лікарні №11 військовому встановили апарат Ілізарова.
Нині Андрій проходить реабілітацію та має другу групу інвалідності. Він сподівається, що після відновлення зможе перейти на третю групу та знайти роботу.
Ветеран виховує двох маленьких синів і хоче забезпечувати родину власною працею.
«Я не хочу сидіти охоронцем. За характером я дієвий і рухливий. Допомагають ветеранські спільноти. Вони першими дають інформацію про вакансії і підтримку», — розповідає Андрій.
Військовий наголошує, що після звільнення зі служби ветеранам важливо не залишатися наодинці зі своїми проблемами. За його словами, особливо складно знайти роботу людям, які втратили кінцівки. Він знає лише поодинокі приклади, коли ветеранам з ампутаціями вдалося працевлаштуватися на виробництві.
Однією з причин проблеми є скорочення кількості спеціалізованих підприємств для людей з інвалідністю. За даними, наведеними в матеріалі «Одеського життя», до повномасштабного вторгнення в Україні працювали 332 такі підприємства, а нині їх залишилося менш ніж 90.
В Одесі продовжує працювати лише одна подібна фабрика — меблеве підприємство «Елкон-Дізайн». Керівництво фабрики планувало створити ще близько сотні робочих місць для людей з інвалідністю. Однак через фінансові труднощі підприємство опинилося на межі банкрутства.
Це ставить під загрозу можливість подальшого працевлаштування людей, які потребують адаптованих умов праці.
В Одеській міській організації роботодавців пояснюють, що спеціалізованим підприємствам складно виконувати соціальні зобов’язання без державної підтримки. Зокрема, представники організації вказують на витрати, пов’язані зі скороченим робочим часом окремих працівників та забезпеченням соціальних гарантій.
Також роботодавці зазначають, що раніше такі підприємства користувалися податковими пільгами, які згодом скасували.
На думку представників організації, без додаткової підтримки спеціалізованим виробництвам важко конкурувати зі звичайним бізнесом.
Водночас саме такі підприємства можуть створювати робочі місця для ветеранів, які після поранень не можуть повернутися до попередньої професії. Роботодавці вважають, що для цього потрібні окремі державні програми, фінансові гарантії та податкові пільги.
Одеська міська організація роботодавців долучилася до Об’єднання організацій роботодавців України, яке звернулося до Кабінету Міністрів із пропозицією створити програму підтримки малого бізнесу, орієнтованого на працевлаштування ветеранів.
Представники об’єднання переконані, що така допомога дозволить підприємствам створювати нові робочі місця для людей з інвалідністю. І ветерани отримають більше можливостей заробляти та повертатися до цивільного життя після служби.
Ветерани, особливо після важких поранень, втрат зору та ампутацій після повернення додому потребують психологічної та арт-терапевтичної реабілітації. Водночас їм бажано знайти якесь хобі, що відволікає від жахливих спогадів про участь в бойових діях. Чудово, якщо це хобі згодом переросте у професію, котра приносить прибуток.
Саме про такий актуальний для ветеранів напрямок подбали у вінницькому культурному просторі «Етночари». Він поєднує гончарну майстерню, кав’ярню, виставкову залу та магазин керамічних виробів від подільських майстрів. Засновниця «ЕтноЧарів» Вікторія Ніколаєва – майстриня кераміки з понад 20-річним досвідом роботи, членкиня Національної спілки художників України, яка успішно розвиває нові напрямки в гончарстві, а також продовжує стародавні традиції.
Методика, що створювалась з нуля
Роботи Вікторії Ніколаєвої представлені у приватних колекціях та музеях України й країн Європи. Окремий напрям діяльності Вікторії – навчання гончарству ветеранів, які втратили зір, а також арттерапевтичні заняття з людьми після поранень та полону.
В «ЕтноЧарах» вірять у безмежний потенціал кожної особистості, незалежно від життєвих обставин. Ідея школи гончарства для незрячих людей виникла наприкінці 2023 року. Це сталося після знайомства Вікторії Ніколаєвої з ветераном Іваном Шостаком, який втратив зір на війні. На той момент він проходив реабілітацію у Центрі комплексної реабілітації “Поділля”. Вікторія запропонувала ветерану спробувати себе в гончарстві.
Таким чином Іван навчився створювати на гончарному колі прості форми з глини — кухлі, чашки та миски. І вже в березні 2024 року він провів свою першу виставку, на якій були продані всі вироби! Пізніше Іван під наставництвом Вікторії освоїв нові для себе, складніші форми виробів — свічники, макітри, вази. А також долучався в ролі інструктора з гончарства для інших незрячих учнів Вікторії Ніколаєвої.
Вікторію надихнула історія незрячих гончарів минулого, які попри втрату зору створювали традиційний посуд:
«Методики викладання гончарства для незрячих наразі не існує — ми створювали її фактично з нуля. Є багато різних підходів до відкриття майстерні. Початковий варіант мого шляху — це гончарство на кухні. Цього було достатньо, щоб розпочати. Ми хотіли дати учасникам впевненість, що вони зможуть реалізувати це самостійно».
Проєкт «Гончарство в темряві» стартував як курс навчання основам гончарної справи в майстерні артпростору «ЕтноЧари» та програма реабілітації на базі Центру комплексної реабілітації «Поділля».
П’ятеро учасників проєкту продовжили роботу з глиною. Вони облаштовують власні майстерні, розвивають власні бренди та реалізовують керамічну продукцію в Україні та за кордоном.
Гончарство стало справою життя
Влітку 2025 року Вікторія Ніколаєва з друзями заснували громадську організацію «ЕтноЧари Кераміка Поділля». Вона об’єднує однодумців задля збереження та дослідження нематеріальної культурної спадщини, пов’язаної з традиційною керамікою Поділля. Команда та волонтери громадської організації розробляють та реалізовують просвітницькі та соціальні проєкти. Серед них – і підтримка військових на реабілітації шляхом опанування азів гончарства. Тепер — не лише незрячих, але й без кінцівок та інших ветеранів російсько-української війни.
В «ЕтноЧарах» регулярно проходять майстеркласи з гончарства, в середньому один-два рази на тиждень (в різних групах). Про це повідомила виконавча директорка «ЕтноЧар» Ганна Козир:
«Наша громадська організація підписала меморандуми про співпрацю з реабілітаційними центрами, військовими частинами, ветеранською спільнотою. Причому на тренінги можуть приходити не лише ветерани, а й члени їхніх родин. Навчального курсу, щоб отримати професію гончара, наразі не проводимо. Водночас влаштовуємо арт-терапевтичні майстеркласи. Останні провели для спільноти бахмутських переселенців та ветеранів, які проходять курс в реабілітаційному центрі».
Ганна додала, що на базі «Етночар» працює магазин, де представлені роботи ветеранів війни, випускників проєкту «Гончарство в темряві». Свої вироби вони продають й самостійно.
«Деякі учасники нашого проєкту зробили гончарство справою, яка їх годує. Наприклад, киянин Сергій Райлян – незрячий ветеран з подвійною ампутацією ніг. Він відкрив ФОП, веде активну комунікацію із покупцями, успішно збуває свої роботи. Сергій бере корпоративні замовлення на кераміку. Його вироби продаються за кордоном, в Україні та у нашому магазині. Людина не хотіла сидіти на пенсії. Не збиралася, щоб її жаліли. Сергій хоче бути самостійним, прагне заробляти, утримувати сім’ю. Він одружений, планує дітей. Гончарство стало справою його життя і заробітком», — розповіла Ганна Козир.
Домашня майстерня, зроблена власноруч
Сергій Райлян розповів, що навчався в «Етночарах» торік, протягом півтора місяця. Тоді йому за спеціальною програмою оплатили проживання, харчування, навчання гончарству у Вінниці.
Зараз Сергій підтримує зв’язок із деякими ветеранами, з якими разом вчився і які знайшли себе через гончарство. Хлопці обмінюються досвідом, тому що збирати фахову інформацію без нього складно. Їхня спільнота дозволяє ділитися знаннями, які в результаті приносять заробіток.
«Після навчання побачив в моїх соціальних мережах запит на гончарні вироби. Тоді відкрив ФОП, почав продавати через інтернет, соціальні мережі та магазин «ЕтноЧари». Виготовляю вази, підсвічники, ялинкові іграшки. Глибокі і плоскі тарілки, миски для домашніх улюбленців. Я включаю в кожен виріб частину своєї історії. Тому покупці цінують їх по-іншому, підтримують ветерана війни. Водночас у мене багато повторних покупців, які беруть речі для себе або на подарунки. А на мас-маркеті ти можеш придбати пересічну річ, яку виробляють тонами», — прокоментував Сергій Райлян.
Ветеран розповів, як втратив зір і кінцівки. У кінці 2022 року він їхав на машині і підірвався на протитанковій міні, в результаті чого отримав важні поранення. Зокрема, було розтрощені стегно і обличчя, зламаний хребет тощо. Після років реабілітації Сергій почав повертатися до активного життя.
«Я вдома організував майстерню, де виготовляю гончарні вироби. Моя дружина допомагає із декором, спілкуванням з клієнтами, переписками. Також вона дбає про випалювання виробів, бо у нас немає пічки. Нагадую, до стадії випалу глина — це просто сировина. А після вже випалу вона перетворюється в кераміку. В повноцінний функціональний або декоративний виріб», — пояснив Сергій Райлян.
Гранти європейських донорів і українських бізнесменів
Ще один колишній вихованець та в минулому інструктор майстерні «ЕтноЧари» — незрячий вінницький ветеран війни Іван Шостак. Нині він працює у своїй домашній гончарній майстерні та у майстерні в реабілітаційному центрі. Започаткував громадську організацію «Гончарство в темряві» та власний бренд. Сам дає майстеркласи. Їхня кількість нелімітована.
«Можу провести вісім майстеркласів на тиждень, а може бути й два. Навчаю людей з інвалідністю. Ще ми виграли грант для навчання гончарству ветеранів та членів їхніх родин. На гончарному колі я навчаю новачків самотужки. А ось з ліпкою виробів людям допомагає моя помічниця. На майстеркласах не у всіх добре виходить на гончарному колі, тому деякі хочуть ліпити щось руками», — розказує Іван Шостак.
Раніше він переважно займався волонтерством, а зараз почав заробляти. Пише проєкти, отримує фінансування і за рахунок цього проводить все більше тренінгів. Іван не зациклюється суто на ветеранах. Дає можливість усім спробувати, відчути смак ремесла гончара. Серед учасників його занять, приміром, є діти із ДЦП.
«Гончарство стало моєю професією. Спочатку за проєкти ми отримували у вигляді гранту відносно невеликі суми — 5 тисяч доларів, 7 тисяч. Але зараз написали крайній проєкт вартістю 20 тисяч доларів, і нам його погодили. Цю допомогу надають українські бізнесмени. Хоча переважно наші ідеї підтримують європейські донори», — резюмував Іван.
Михайло Шафір
Проєкт здійснюється за підтримкиNational Endowment for Democracy(NED)
У Городенці на Івано-Франківщині 25-річний ветеран російсько-української війни отримав тяжкі травми внаслідок ДТП. За даними слідства, чоловіка збив автомобіль, за кермом якого перебував працівник митниці. Після наїзду водій залишив місце аварії, а постраждалого госпіталізували до реанімації, де він наразі перебуває в комі.
Про це повідомляє місцева поліція та обласна прокуратура.
Аварія сталася 11 жовтня близько 23:00 на вулиці Винниченка в Городенці. Потерпілий — ветеран війни зі Снятинської громади. За інформацією прокуратури, водій перевищив швидкість і наїхав на 25-річного чоловіка, який ішов краєм проїзної частини в попутному напрямку. Внаслідок удару ветеран отримав закриту черепно-мозкову травму та відкриті переломи обох стегнових кісток. Його доставили до реанімаційного відділення Городенківської районної лікарні.
Стан постраждалого залишається тяжким. Молодий чоловік перебуває в комі.
За даними слідства, після наїзду водій не залишився на місці ДТП, а сховав автомобіль у гаражі. Наступного дня він вийшов на роботу, наче нічого не сталося. Проте 12 жовтня правоохоронці встановили його місцеперебування та затримали.
Під час спілкування зі слідчими чоловік визнав, що скоїв наїзд на пішохода. Свою втечу він пояснив тим, що нібито вважав, що потерпілий не потребує медичної допомоги. Водночас ветеран після аварії опинився в реанімації з тяжкими травмами.
Оскільки до ДТП причетний працівник контролюючого органу, розслідування проводять слідчі Державного бюро розслідувань.
Слідчі повідомили посадовцю про підозру за двома статтями Кримінального кодексу України. Йдеться про порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження, та залишення людини в небезпеці. За частиною 2 статті 286 та частиною 3 статті 135 КК України йому загрожує до восьми років позбавлення волі з можливим позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.
Наразі триває досудове розслідування, а правоохоронці встановлюють усі обставини аварії.
Українські ветерани та ветеранки вибороли 17 медалей на чемпіонаті світу з богатирського багатоборства серед військовослужбовців і ветеранів війни. Змагання відбулися 9–10 жовтня 2026 року в Ризі. За підсумками турніру українська збірна здобула 12 золотих, чотири срібні та одну бронзову нагороду.
Про результати виступу повідомило Міністерство у справах ветеранів України.
Українські спортсмени змагалися з представниками Німеччини, Франції, Бразилії, Латвії, Литви та Грузії. Учасниками міжнародного турніру стали військовослужбовці, ветерани війни та спортсмени, які виступають в адаптивних категоріях.
Програма чемпіонату включала кілька силових дисциплін. Зокрема, спортсмени виконували жим колоди лежачи, лог-ліфт, підйом Зерхера, фронт-холд, жим гирі сидячи та богатирську тягу.
Частина вправ була адаптована до фізичних можливостей учасників, які мають поранення або інші наслідки травм.
Українську команду сформували з переможців чемпіонату України 2026 року.
У травні цього ж року збірна посіла перше загальнокомандне місце на чемпіонаті Європи з богатирського багатоборства серед ветеранів. Тоді українські спортсмени здобули 43 нагороди: 26 золотих, 12 срібних та п’ять бронзових.
Організацію поїздки української збірної до Риги забезпечили Міністерство у справах ветеранів спільно з громадською організацією «Федерація найсильніших атлетів ветеранів України і перетягування канату». У відомстві також подякували Латвійській асоціації ветеранів армії та Посольству України в Латвії за підтримку команди. Участь спортсменів у чемпіонаті відбулася в межах проєкту «Розвиток спорту ветеранів війни».
Ветеран російсько-української війни Іван Дрозд зі Стрия подолав один із найвідоміших марафонів світу — Чиказький марафон у США. Попри пережите важке поранення та ампутацію, чоловік пробіг дистанцію 42 кілометри 195 метрів. Фінішував він менш ніж за чотири години, здійснивши свою давню мрію.
Про це повідомляє Львівська обласна військова адміністрація.
Марафон відбувся в неділю, 11 жовтня 2026 року. Іван Дрозд подолав дистанцію за 3 години 41 хвилину 23 секунди. Цьогоріч Чиказький марафон став наймасовішим за 48 років свого існування. У забігу взяли участь понад 55 тисяч спортсменів із різних країн. Підтримати учасників прийшли більш ніж мільйон глядачів.
«Ось вона — медаль, сповнена важкими тренуваннями, терпінням та підтримкою багатьох людей».
Іван Дрозд служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Під час боїв за Попасну на Луганщині він командував відділенням та отримав важке поранення.
Після пережитого ветеран почав займатися бігом на довгі дистанції.
Чиказький марафон став не першим великим спортивним досягненням Івана. У 2023 році він пробіг марафон морської піхоти у Вашингтоні, подолавши повну дистанцію 42 кілометри 195 метрів. Згодом ветеран також взяв участь у Бостонському марафоні, а тепер додав до своїх результатів і фініш у Чикаго.
Понад 50% опитаних українських ветеранів вважають, що держава не захищає їхні права. Ще 48,2% ветеранів та членів їхніх родин оцінюють державну підтримку як недостатню. Попри наявність численних програм допомоги, військові після повернення до цивільного життя продовжують стикатися з бюрократією, затримками виплат та труднощами з отриманням необхідних послуг.
Про це у своїй колонці на «Цензор.НЕТ» написав адвокат і ветеран війни Олег Поліщук. Він проаналізував результати спеціальної доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця про стан ветеранської політики в Україні. За словами автора, головна проблема полягає не у відсутності державних програм, а в тому, що ветерани часто не можуть отримати передбачену ними допомогу.
«Проблема української ветеранської політики сьогодні вже не в тому, що держава нічого не робить. Проблема в тому, що між державною програмою і результатом для конкретної людини занадто часто виникає провал», — зазначає Поліщук.
Офіс Омбудсмена готував спеціальну доповідь понад два роки. Упродовж 2023–2026 років його представники провели 119 моніторингів у 13 областях України та опитали близько тисячі ветеранів і членів їхніх родин. Також фахівці проаналізували звернення громадян, законодавство та 200 нормативно-правових ініціатив, які центральні органи влади подали протягом попереднього року.
Поліщук звертає увагу, що опитування охопило лише частину ветеранської спільноти, яка налічує понад два мільйони людей. Тому його результати не можна автоматично поширювати на всіх ветеранів України. Водночас адвокат вважає, що разом із даними перевірок та конкретними зверненнями вони свідчать про серйозні проблеми в системі державної підтримки.
Одним із прикладів стала ситуація з матір’ю загиблого військовослужбовця, яка звернулася по одноразову грошову допомогу ще в червні 2024 року. Військова частина понад пів року не передавала необхідні документи, через що жінка не могла отримати виплату. Лише після втручання Офісу Омбудсмена документи передали, а комісія Міністерства оборони призначила допомогу.
За наведеними у колонці даними, станом на 15 вересня 2026 року Омбудсмен отримав 326 звернень щодо призначення та виплати одноразової допомоги родинам загиблих військових. За перші вісім місяців року після втручання його Офісу вдалося поновити права 93 членів родин за 58 зверненнями. На думку Поліщука, такі випадки показують, що навіть гарантовані законом виплати людям доводиться отримувати через скарги та додаткові перевірки.
«Формально система створена, а на практиці людина змушена її штовхати. І проблема точно не лише в комунікації», — пише адвокат.
Схожі труднощі виникають і під час оформлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. У колонці Поліщук описує випадок, коли ветеран не міг отримати необхідну довідку, доки не втрутився Омбудсмен. Адвокат наголошує, що після таких ситуацій потрібно змінювати самі процедури, а не лише допомагати окремим людям.
«Якщо одна й та сама процедура системно створює бар’єр, її треба змінювати, а не чекати наступної скарги і ще одного втручання. Не можна кожне питання вирішувати вручну», — зазначає він.
Ще одна проблема — нерівний доступ до допомоги в різних громадах. За даними, які наводить Поліщук, 57% ветеранів стикаються з перешкодами під час працевлаштування. Правова допомога доступна лише у 25% громад, а потребу в психологічній підтримці задовольняють лише у 18%.
Особливо складною, за словами автора, залишається ситуація у сільських, віддалених і прифронтових громадах. Там може не вистачати фахівців із супроводу ветеранів, реабілітаційних послуг та інших необхідних сервісів. Через це люди з однаковими правами фактично отримують різний рівень державної підтримки залежно від місця проживання.
«Фактично ми отримуємо ветеранську політику за поштовим індексом», — підсумовує Поліщук.
Водночас адвокат визнає, що держава вже створила чимало інструментів для підтримки ветеранів. Зокрема, діють стратегії ветеранської політики та повернення військових до цивільного життя, розвивається мережа фахівців із супроводу, існують програми забезпечення житлом, навчання, підприємництва та реабілітації. Однак, на його думку, ефективність цих програм потрібно оцінювати за кількістю людей, які справді отримали допомогу.
Поліщук підтримує запропонований Дмитром Лубінцем підхід, за яким кожен ветеран повинен мати зрозумілий маршрут отримання послуг та відповідального координатора. Адвокат також пропонує не вимагати від людини повторно документи, які вже є в державних реєстрах. Крім того, відповідальні органи мають усувати причини регулярних порушень прав ветеранів, а не чекати нових скарг.
Окремо автор порушує питання відповідальності посадовців за затримки та бездіяльність. За його словами, у випадку з матір’ю загиблого військового, яка понад пів року чекала на документи, жодного посадовця не притягнули до відповідальності. Поліщук вважає, що без змін у процедурах і контролю за роботою чиновників подібні ситуації повторюватимуться.
Адвокат нагадує, що в Україні вже понад два мільйони ветеранів. За наведеними ним урядовими прогнозами, після завершення війни кількість ветеранів і членів їхніх родин може становити приблизно 5–6 мільйонів людей. Тому питання їхньої підтримки стосуватиметься не лише профільного міністерства, а й усієї системи державних послуг.
«Держава вже навчилася створювати ветеранські програми. Тепер треба навчитися робити так, щоб ветеран відчував їхній результат», — підсумував Олег Поліщук.м
Восени 2025 року я виграв суд у власної військової частини. Вінницький окружний адміністративний суд стягнув на мою користь середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні. Рішення набрало законної сили, виконавчий лист я отримав і передав частині, і вона навіть письмово визнала борг. Минув рік від ухвалення рішення — грошей досі немає.
Суд виграно — що далі?!
«Рішення суду ухвалили 7 жовтня 2025 року, законної сили воно набрало 8 грудня, а виконавчий лист я отримав 8 січня 2026-го. Здавалося б, після цього виплата — справа кількох тижнів. Минув рік, а я досі чекаю…», —коментує юрист, учасник бойових дій Андрій Коптюх.
Така історія, на жаль, – не виняток. Сотні ветеранів виграють суди проти військових частин, а потім роками тримають виконавчий лист у шухляді. Часто — тому, що несуть його не туди або не знають, які інструменти тиску на боржника дає закон.
Військова частина — державна бюджетна установа. Тому рішення про стягнення з неї коштів виконує не державна виконавча служба, а Казначейство. Для таких випадків діє окремий механізм: Закон «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 03.08.2011 року №845. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснює виключно Державна казначейська служба.
У своїй справі я спершу дав частині можливість виконати рішення добровільно й надіслав їй оригінал виконавчого листа. Частина листом від 11 серпня 2026 року визнала борг, але не виплатила його, пославшись на очікування фінансування від Міністерства оборони. Тобто держава в особі частини письмово погоджується, що винна гроші, і водночас не платить.
«Найбільше обурює не сама затримка, а те, що частина письмово визнає борг і при цьому відповідає: чекайте фінансування. Для ветерана це звучить як «держава тобі винна, але колись потім». Так не має бути. Я свідомо дав частині шанс заплатити добровільно, без Казначейства. Це зберегло мені сильний аргумент для суду: виконавчий лист у боржника, борг визнано письмово, а грошей немає. Але й ціна цього вибору — місяці очікування», —говорить Андрій Коптюх.
Шлях через Казначейство: крок за кроком
Дочекайтеся набрання рішенням законної сили та отримайте виконавчий лист в адміністративному суді, який розглядав справу.
Підготуйте заяву про виконання рішення. Додайте оригінал виконавчого документа, реквізити свого рахунку (IBAN), копії паспорта та РНОКПП.
Подайте заяву до органу Казначейства. Адресу та порядок подання заздалегідь уточніть у територіальному управлінні Казначейства у вашій області.
Збережіть копію заяви з відміткою про прийняття або поштову квитанцію з описом вкладення. Від цієї дати рахуються всі подальші строки.
Після цього Казначейство надсилає частині вимогу, а частина має протягом місяця повідомити, які заходи вжила для виконання рішення. Кошти списуються в межах бюджетних призначень частини. Якщо їх немає, рішення виконується за рахунок окремої бюджетної програми «Забезпечення виконання рішень суду, що гарантовані державою». Чесно скажу: саме тут рішення часто й «зависають», бо коштів за програмою на всіх не вистачає.
Ще один урок із власного досвіду: для звернення до Казначейства потрібен оригінал виконавчого документа. Якщо ви вже передали його частині, звернутися до Казначейства без нього не вийде. Вирішуйте заздалегідь, куди саме його подавати.
«Оригінал виконавчого листа я надіслав частині 24 липня 2026 року, а в описі вкладення на пошті його записали як копію. Перевіряйте опис, перш ніж віддати конверт: потім такі дрібниці доводиться пояснювати в суді», —радить юрист.
Якщо держава зволікає: інструменти тиску
Відсутність фінансування, зміна командира чи передислокація частини не скасовують обов’язку виконати рішення суду. Визнання боргу без фактичної виплати теж не означає, що рішення виконане. Закон дає ветерану кілька інструментів:
Компенсація за затримку. Закон «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачає компенсацію стягувачу, якщо рішення не виконано протягом трьох місяців після надходження документів до Казначейства.
Судовий контроль. Суд, який ухвалив рішення, може зобов’язати частину подати звіт про його виконання (ст. 382 КАС України).
Оскарження бездіяльності. Бездіяльність частини або органу Казначейства можна оскаржити до адміністративного суду.
Скарга до Міноборони. Звернення можна подати через сайт міністерства, зокрема до Управління захисту прав військовослужбовців.
Я пішов саме цим шляхом: подав скаргу до Міноборони, направив частині повторну вимогу і звернувся до суду із заявою про судовий контроль за виконанням рішення. Моя позиція проста: брак фінансування — внутрішня проблема боржника, а не підстава не виконувати рішення суду. Держава, яка вимагає від нас дисципліни на службі, має так само дисципліновано платити за своїми зобов’язаннями.
«Заяву про судовий контроль я подав через Електронний суд 5 жовтня 2026 року. Її передали тій самій судді, яка розглядала мою справу, тож процес не починається з нуля. Тепер частині доведеться пояснювати суду, чому визнаний борг досі не виплачено.
Європейський суд з прав людини ще в пілотному рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» визнав: держава не може виправдовувати невиконання рішень власних судів браком коштів. Ця позиція повністю стосується і моєї справи, і справ тисяч інших ветеранів. Не обмежуйтеся одним листом і не чекайте мовчки. Кожна заява, скарга чи запит мають бути письмовими й із доказом відправлення. Тоді в суді у вас буде не розповідь про те, як вас “годували обіцянками”, а документи», —радить Андрій Коптюх.
І резюмує: «Перемога в суді — це лише половина шляху. Ветеранська організація може підказати наступний крок, допомогти скласти скаргу чи запит і не дати справі заглохнути. Ветеран не повинен залишатися з державою-боржником сам на сам».
Андрій Коптюх, учасник бойових дій, юрист
Проєкт здійснюється за підтримкиNational Endowment for Democracy(NED)
