Ветеранів та військовослужбовців Шполянської громади разом з родинами у День Незалежності, 24 серпня, запрошують відвідати з екскурсією кінний завод у місті Жашків.Поїздку для захисників організовує Шполянська міська рада ОТГ спільно з Ветеран HUB.
Про це повідомили на сторінці Ветеранського простору міської громади, передає місцеве видання Шполяночка+.
Як зазначають організатори, військових чекає захоплююча екскурсія кінним заводом, де можна дізнаєтися багато цікавого про коней, а також насолодитися кінною прогулянкою під керівництвом досвідченого інструктора.
Це чудова можливість не лише відпочити, а й оздоровитися завдяки іпотерапії — унікальному методу лікування та реабілітації, який допоможе зміцнити здоров’я й підняти настрій, адже крім психологічного відновлення, такий вид терапії допомагає людям із різними видами травм.
Щоб доєднатися до поїздки, необхідно зареєструватися, звернувшись до координатора заходу за тел.: +38 (097) 166-82-17.
Сьогодні, 21 серпня, на сесії Харківської обласної ради депутати підтримали проєкт про створення комунального закладу «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч», де захисникам надаватимуть підтримку.
Про це повідомив голова обласної військової адміністрації Олег Синєгубов, передає Ґварда медіа.
На його думку, це один із важливих кроків у межах формування ветеранської політики в області.
У закладі надаватимуть допомогу:
інформаційно-консультаційну підтримку;
реабілітацію та адаптацію;
психологічну, юридичну та соціальну підтримку;
організовуватимуть прокультурно-просвітницькі та рекреаційні заходи;
навчання та перекваліфікацію;
консультуватимуть щодо відкриття власної справи.
Заклад буде забезпечувати комфортний перехід від військової служби до цивільного життя.
У ньому функціонуватимуть — майданчики для індивідуальної роботи та неформального спілкування, а також зони для тренінгів і масових заходів.
Про строки початку робіт з його створення поки не повідомляють.
Відтак, дванадцять ветеранів російсько-української війни пройдуть навчання з використання безпілотних літальних апаратів та аналізу аерофотознімків для гуманітарного розмінування. Мета проєкту – сприяти працевлаштуванню людей з інвалідністю та використання інноваційних технологій при розмінуванні забруднених територій.
Kharkiv IT Cluster офіційно став партнером Міністерства у справах ветеранів України. Угоду про співпрацю і взаємодію, що сприяє створенню цілісної екосистеми підтримки ветеранів в Україні, підписали в.о. Міністра Олександр Порхун та виконавча директорка Kharkiv IT Cluster Ольга Шаповал. Про це повідомили в Мінветеранів, передає Армія FM.
Kharkiv IT Cluster об’єднує всіх небайдужих до підтримки ветеранів та зосереджує свої зусилля на трансформації суспільної культури та фізичних просторів, щоб полегшити їх інтеграцію в робоче середовище та повсякденне життя. Саме для цього інційовано проєкт RazomTech.
– Мінветеранів сьогодні розширює співробітництво по всіх напрямах, залучає партнерів для реалізації проєктів у сфері ветеранської політики. Спільно працюємо для того, щоб у ветеранів та ветеранок, членів їх сімей та родин загиблих Захисників і Захисниць були всі умови та можливості для гідного і комфортного повернення у цивільне життя. В ІТ-галузі — це і навчальні програми, змагання з кіберспорту, в системі реабілітації розроблено діагностичний інструмент MARTA — для самостійної перевірки стану свого ментального здоров’я та отримання рекомендації з його поліпшення. Для спрощення доступу до пільг та послуг ми впровадили цілу низку електронних сервісів: від е-Посвідчення ветерана до е-Карти вакансій. В перспективі — ще більше, — зазначив в.о. Міністра у справах ветеранів України Олександр Порхун.
Ключові напрями партнерства — соціально-економічна підтримка ветеранів. Це допомога у професійній адаптації та спільна підтримка в цифровізації сервісів для ветеранів. Також — реабілітація, що передбачає розробку і реалізацію програм повернення захисників і захисниць до цивільного життя.
– Ветерани, що повертаються до цивільного життя, несуть з собою величезний досвід і потенціал. Наше завдання — створити умови, які дозволять їм реалізувати цей потенціал у нових сферах. Співпраця з Міністерством у справах ветеранів України та іншими партнерами є ключовою для досягнення цих цілей, адже разом ми — підтримуюча екосистема, яка стає основою для успішної адаптації ветеранів у ІТ-галузі, — зазначила виконавча директорка Kharkiv IT Cluster Ольга Шаповал.
В Ужгороді та Рівному запровадили нові ініціативи для підтримки ветеранів війни — Центри ветеранського розвитку (ЦВР), які діятимуть на базі місцевих університетів.
Про це повідомили в Міністерстві у справах ветеранів України.
Центри надаватимуть психологічну, соціальну і юридичну допомогу. Сприятимуть професійній адаптації ветеранів, членів їхніх сімей і родин полеглих захисників. Працюватимуть за принципом персоніфікованого підходу.
Також у них готуватимуть фахівців із супроводу ветеранів.
Загалом в Україні функціонують вже 19 Центрів ветеранського розвитку.
Перелік міст, у яких функціонують Центри ветеранського розвитку, можна переглянути за посиланням.
Невдовзі відбудеться п’ятий заїзд у межах проєкту «Реабілітації родин військових», що спрямований на зміцнення сімейних звʼязків, відновлення взаєморозуміння і довіри. Проживання під час реабілітації буде організоване на базі тренінгового центру у Львівській області.
На жаль, в нашому суспільстві не рідко трапляються випадки, коли права військових та ветеранів порушують. У Офісі Омбудсмена розповіли, куди треба звертатися у таких ситуаціях.
В Офісі Омбудсмана зазначили, що наразі держава реалізує ветеранську політику, спрямовану на дотримання прав і соціальних гарантій ветеранів війни та членів їхніх родин. Водночас через низку об’єктивних причин ветерани та їхні родини не завжди можуть безперешкодно отримати всі пільги та соціальні гарантії, визначені законодавством.
Якщо ваші права порушені, наприклад, у разі лікування через поранення вам виплатили грошове забезпечення не в повному обсязі або несвоєчасно виплатили одноразову грошову допомогу за загиблого військовослужбовця, ви можете звернутися до Офісу Омбудсмана.
Контакти для звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини:
за адресою: вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008
на електронну пошту: hotline@ombudsman.gov.ua
за номерами телефонів: 0-800-501-720, 044-299-74-08.
1 вересня в Ужгороді запрацює новостворений Центр ветеранського розвитку. Він стане першим таким закладом у Закарпатській області і 19-м у всеукраїнській мережі безбар’єрних середовищ для ветеранів, ветеранок та їхніх рідних.
Базою для нового Центру ветеранського розвитку став Ужгородський національний університет.
“УНУ уже має досвід участі в проєктах з професійної перепідготовки ветеранів на цивільні спеціальності, тому готовий до реалізації і такої вкрай потрібної зараз ініціативи, впевнений ректор вишу”, – професор Володимир Смоланка.
Головна мета новоствореного Центру – сприяти професійній адаптації ветеранів війни, демобілізованих Захисників і Захисниць, членів їхніх сімей та родин полеглих героїв на шляху повернення до мирного життя. В основі його роботи – індивідуальний підхід до кожної людини, сказав на відкритті заступник Міністра у справах ветеранів України Максим Кушнір.
За його словами, Центр фактично стане майданчиком, де будуть задоволені всі освітні потреби ветеранів. Тут вони зможуть не тільки проходити навчання, перенавчання чи перекваліфікацію для подальшого працевлаштування, а й отримати психологічну чи юридичну допомогу.
Інший напрямок діяльності Центру – навчання фахівців із супроводу, які працюють із демобілізованими захисниками у громаді
Тепер захисники та захисниці, а також члени їхніх родин можуть самостійно перевірити своє психічне здоров’я та отримати рекомендації з його поліпшення тут і зараз через онлайн-ресурс MARTA.
MARTA (Mental Adaptation and Rehabilitation Tools and Analysis) – ресурс створений для того, щоб допомогти ветеранам у складний період адаптації до мирного життя, – повідомляє Мінветеранів.
Система пропонує прості та зрозумілі тести, які допоможуть оцінити психічний стан. За результатами опитування користувач отримує персоналізовані рекомендації, як покращити своє психічне здоров’я.
Як запевнили в Мінветеранів, тести, що представлені на сайті, схвалені провідними фахівцями з психічного здоров’я та використовуються для тестування військових НАТО й Всесвітньою організацією охорони здоровʼя.
Згідно із результатами дослідження Work.ua, кількість підрозділів, що мали хоча б одну вакансію — 651, кількість майже не змінилася від червня. А от вакансій стало більше на 6% — 5 472 пропозиції.
Ключові тенденції у військовому рекрутингу минулого місяця були такі:
Найчастіше підрозділи розміщують вакансії у категоріях «Охорона, безпека», «Транспорт, автобізнес», «Медицина, фармацевтика», «Телекомунікації та зв’язок», «Робочі спеціальності, виробництво».
Кількість відгуків на вакансії Сил оборони зменшилася на 6%. Високу конкуренцію серед шукачів бачимо у категоріях «Маркетинг, реклама, PR», «Юриспруденція», «Продаж, закупівля».
Зміни бачимо у гендерному балансі серед шукачів, що відгукувалися на вакансії Сил оборони. У липні 38% відгуків надіслали жінки, 62% — чоловіки. Частка жінок зрослана 3% у порівнянні із даними за червень.
Які ще зміни на ринку праці за минулий місяць?
Липень 2024 року відзначився зростанням середньої заробітної плати, кількості вакансій і конкуренції шукачів. І хоча це позитивна динаміка, говорити про подолання дефіциту кадрів ще рано. Роботодавцям все ще вкрай важко знаходити кандидатів на робітничі спеціальності, медиків, фахівців зі сфери будівництва й транспорту, — зауважила авторка аналітичного матеріалу редакторка Євгенія Кузенкова.
Зміни на ринку праці у липні не були синхронними. Серед областей-лідерів побільшало вакансій лише у Київській і Дніпропетровській області (по +1%). В інших трьох — невеликий спад.
Ринок праці у липні не відрізнявся особливою синхронністю й у розрізі категорій — у десятці лідерів бачимо протилежні тенденції:
Поменшало роботи у категоріях «Сфера обслуговування» (19 687 вакансій, -2% до червня), «Готельно-ресторанний бізнес, туризм» (10 396, -6%), «Роздрібна торгівля» (13 534, -1%), «Транспорт, автобізнес» (9 134, -1%).
Зросла кількість вакансій у категоріях «Робочі спеціальності, виробництво» (19 081, +2%), «Адмiнiстрацiя, керівництво середньої ланки» (9 915, +1%).
Не відбулося суттєвих змін у категоріях «Продаж, закупівля» (13 487), «Логістика, склад, ЗЕД» (11 401), «Медицина, фармацевтика» (7 704), «Бухгалтерія, аудит» (7 469).
Проте найпомітніший приріст вакансій бачимо для освітян.
Це історія Юрія Вовкогона, митця й колишнього бійця 80 окремої десантно-штурмової бригади. Він розповів «Ukraïner» про те, чому митці мають воювати, як реабілітувався мистецтвом після отриманого під час оборони Лисичанська поранення, а також про створення п’єси в чергах під час проходження військово-лікарської комісії.
Цей матеріал створений мультимедіа «Ukraïner». які запровадили рубрику, в якій розповідають про українських військових, що, повернувшись з війни, адаптуються до цивільного життя й роблять усе можливе, щоб інші теж із цим успішно впоралися.
Юрій Вовкогон — менеджер культури, ветеран, який у війні знайшов не лише біль і втрати, а й можливість для особистісного зростання. До повномасштабного вторгнення він координував мистецькі проєкти, працював у львівському артцентрі «Дзиґа», але в лютому 2024-го вдруге пішов на фронт (як уперше зробив це 2014-го) захищати Україну.
«Кращого моменту, ніж зараз, у нас не було за всю історію»
Своїм життям до початку повномасштабної війни, а особливо роботою в мистецькому обʼєднанні «Дзиґа», Юрій, як каже, був задоволений:
— Моя робота — це були фестивалі. Це спілкування з найкращими людьми нашої країни — відповідно, і нашої планети — із музикантами, художниками, письменниками, поетами, із тими людьми, які робили українську культуру. Оця дзиґівська тусовка у Львові — це, напевно, найкраще, найвеселіше, найзмістовніше проведений час був. І можливість організовувати фестивалі й концерти. Мене воно реально кайфувало!
Проте вже 2013-го, на Майдані Незалежності, куди Юрій приїхав зі Львова, щоб долучитися до протестів під час Революції гідності, він замислився про вторгнення РФ в Україну:
— Коли пішли розстріли Небесної Сотні, стало зрозуміло, шо відбувається, шо воно вийде за рамки України. Воно точно вийде.
Коли навесні 2014-го РФ вторглася в Крим та східні регіони України, рішення піти на фронт в Юрія зʼявилося не одразу. Восени того року він два місяці щовихідних відвідував курси тактичної підготовки. А після навчань вирішив долучитися до «Правого сектору»:
— Мій кум Ростик, у нього такий типаж запорожця — не зовнішній, а такий характер (це типу свобода, анархія, воля, зі сцени на коні з двома шаблями проти всього), він шукав можливостей, шоби піти воювати. […] Бажаючи воювати для України і за Україну, не знайшовши можливості піти в якусь бойову частину, пішов у «Правий сектор», а я вже пізніше пішов із ним. Того шо легше вже йти протоптаною стежкою, ніж самому.
За словами Юрія, мотивація — це сукупність різних факторів і переконань. На його рішення піти на війну вплинув спосіб життя, виховання та люди, яких він любить:
— З одного боку, у мене дідо історик. Я з дитинства читав історію України — це усвідомлення того, шо відбудеться, якшо ми не підемо воювати. З другого боку, це усвідомлення того, шо кращого моменту, ніж зараз, у нас не було за всю історію і, можливо, не буде. […] Скільки класних людей упродовж попередніх поколінь нищили своє життя в нівець тільки за одну примарну можливість, а тут у нас ця можливість зʼявилася. Люди віддавали своє життя за можливість просто помсти, а ми можемо, крім того, шо помститися, ми можемо захиститися і вибудувати все по-новому.
Також піти боронити країну зі зброєю спонукало почуття обов’язку й відповідальності перед майбутніми поколіннями:
— Як би це пафосно і тупо не звучало, і шаблонно: як ти потім будеш дивитися дітям в очі? Як ти потім спілкуватися будеш з дітьми, з іншими [людьми], пояснювати?
А ще для Юрія воювати за Україну — це захищати свій спосіб життя, зокрема, скажімо, можливість фестивалити, спокійно сидіти в закладах Львова і спілкуватися про мистецтво.
Як митець (поет, автор арт-проєктів), який пішов воювати, Юрій хотів своїм прикладом спонукати інших колег зі сфери культури долучатися до війська:
— За оцьою штукою, шо типу «я митець, я не створений для війни» не варто ховатися. Того шо ніхто не створений для війни. […] Якшо ти говориш про Україну, якшо ти твориш щось важливе, то своїм життям ти мусиш це підтверджувати. Тобто якшо ти не йдеш воювати, ну, значить, така ціна твоєї творчості.
«Щасливий лотерейний квиток»
Уперше Юрій потрапив на передову в селищі Піски на Донеччині, це був 2014 рік. Пригадує, що вони тоді як добровольці могли самі обирати військові обовʼязки та пробувати нове:
— Це дуже велика перевага добровольчих батальйонів і взагалі якогось неформального, вільного, нормального спілкування. Не «я — офіцер, а ти — рядовий, ти — ніхто, ти маєш мене слухати». Короче, без цього армійського долбо*бізму можна було нормально спілкуватися й опановувати різні види зброї і пробувати себе у всіх можливих і прийнятних для тебе професіях, відповідальностях.
Найбільше військовому сподобалося працювати з автоматичним станковим гранатометом (АГС). Так до закінчення служби у 2015-му Юрій цим і займався. І з початком повномасштабної війни, коли він долучився до 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади, теж став АГС-ником разом із кумом і кількома друзями:
— Вирішили, шо для виживання краще триматися малою групою. І ми застосовували різні напрацьовані українським суспільством схеми, аби нашу групу не розділили.
У червні 2022-го, під час оборони Лисичанська на Слобожанщині, пригадує ветеран, вони працювали на автомобілі УАЗ. Юрій, завдяки навичкам орієнтування на місцевості, здобутим іще в дитинстві, користувався «Кропивою» (українським програмним забезпеченням для створення карт ситуаційної обстановки), і координував вогонь:
— Ми виїжджали стріляти по окопі, по москалях, які там заходили, і одного разу приїхали і по нас попали. Чи цілилися спеціально по нас, це важко сказати, того шо у них там була перевага в артилерії в 6–10 разів. Тобто оця москальська практика — розбирати місто, будинок за будинком.
Тоді ж Юрій отримав поранення, яке стало поворотним моментом у його військовій службі:
— Побачив небо — зрозумів, шо це, напевне, прилетіло. Подивився — у мене дві артеріальні кровотечі. Зразу пробував турнікет собі накласти. Підняв руку — рука переламилася, впала. Зрозумів, шо сам собі не накладу турнікет. Подивився в небо, подякував, сказав: «Було всьо класно». Ліг, лежу, воно якось не вмирається — треба шось робити.
Відтоді всім радить мати при собі чотири турнікети:
— Це не стрілкотня, коли тебе одною кульою поранять і ти зможеш сам собі накласти турнікета. Дуже часто це валить артилерія. Відповідно, всі кінцівки в тебе можуть бути уражені. Тобто треба, треба, треба мати [мінімум чотири турнікети].
Попри тяжкість отриманих травм, Юрій намагався триматися:
— Думаю: «Уже все — ноги, руки не буде… В принципі, похер. З одною рукою, одною ногою якось можна протягнути. Бажано мати, звичайно, повний комплект, заводські параметри — це найкраще, але, в принципі, порівняно із більшістю хлопців, мені в цьому плані легше, того шо мені основне, шоб одна рука була на клавіатурі, я чим зайнятися собі знайду. Якусь писанину писати можна».
Після поранення чоловіка перевезли в медпункт, де його вперше прооперували. А потім доправляли в медичні заклади, що все далі від лінії фронту — Краматорськ, Дніпро, Львів. Із вдячністю й повагою Юрій говорить про лікарів:
— Це реально дуже круті люди, напевне, які впахують найбільше. Того шо це справді години роботи, чіткої, постійно в крові. Найбільша повага, напевне, до них. Ну, завдяки їм і в Україні, і в Латвії, маю трохи заліза в руці, в нозі, але можна яблук менше їсти, наприклад, заліза в організмі і так є. Нормально, я не сподівався [оправитися]. І лікарі самі кажуть, що не сподівалися. Це вийшов мій щасливий лотерейний квиток.
Пригадує, як добре йому було в госпіталі:
— Ти прокидаєшся в чистій постелі, у госпіталі, після операції. Ти розумієш, що ти можеш поспати, і ти думаєш: «Бляха, це так кайфово! Чи поспати, чи подивитися — відрізали мені ногу чи не відрізали?». […] Напевне, хлопці, яким таки ноги, руки ампутовували, для них це є проблемою. У мене навпаки якесь, з одного боку, піднесення, шо лишився живий, і з другого боку, шо все-таки все було при мені.
Каже, що перебування в госпіталі стало перехідним етапом між військовим і цивільним життям. Саме там Юрію вдалося поступово адаптуватися.
«Треба займатися тим, шо тобі в кайф»
Загалом повернення до цивільного життя для Юрія виявилося непростим. Очікуючи на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), він стикнувся з бюрократією та затяжними процесами у військовій частині:
— Найтяжче, шо було для мене, — це армійський тупняк на ППД (першій психологічній допомозі. — ред). Коли після госпіталів ти вертаєшся назад у [військову] частину, проходити ВЛК, і ти тупо кожного дня на милицях, три рази шикування на день, і в тебе так неймовірно довго тягнеться час. […] Поки я пройшов військово-лікарську комісію, пройшло якраз пів року.
Але навіть у цій ситуації Юрій знайшов спосіб залишатися продуктивним. Разом зі своїм другом, поетом і публіцистом Григорієм Семенчуком, він написав пʼєсу «Ма, болить», засновану на досвіді перебування в госпіталях:
— Написання цієї пʼєси — це, напевне, було єдине цікаве заняття на ППД, яке дозволяло не зʼїхати мізками від військово-бюрократичної абсурдності і від цієї навали непотрібно витраченого часу.
Юрій вважає, що госпіталь — це місце, де перетинаються різні історії, але в їхній із Григорієм пʼєсі вдалося висвітлили лише дещицю з досвіду і спостережень від перебування там:
— Пʼєса […] про самотність, яку кожен із нас хоче подолати, і про різні типи любові, які допомагають нам долати цю самотність. А, може, про шось інше. Може, [Григорій] Семенчук думав за шось інше. Шось воно таке в нас склалося, і, мені здається, шо воно непогане.
Для Юрія творчість стала не лише способом розповісти про свій досвід, а й терапією. Загалом мистецтвом він вважає будь-яку діяльність, що не повʼязана з фінансовою вигодою, і можливість робити те, від чого кайфуєш:
— Мене з дитинства харять шаблони. І харить оце розмежування: це мистецтво, а оце не мистецтво. Дуже воно так все умовно. Якшо воно тобі в кайф, для тебе це мистецтво. Якшо ше комусь в кайф, то для вас двох це вже мистецтво. Якшо багато людей кажуть, шо це кайф, то це значить — мистецтво для багатьох. Якшо воно в кайф і воно щире, тоді це мистецтво.
До типових форм арттерапії Юрій ставиться скептично. Адже, на його думку, їх часто використовують без глибокого розуміння. Натомість ветеран пропонує зосередитися на улюблених заняттях:
— Єдине, шо може допомогти кожній людині, — це зайнятися тим, шо їй приносить задоволення. Звичайно, не порушуючи Кримінальний кодекс і особисті межі інших людей. […] Для дуже багатьох ця війна, перебування в безпосередній близькості до смерті й усвідомлення скінченності свого земного перебування і стане порятунком від марно втраченого життя. Того шо багато кому воно відкриє очі на те, шо треба займатися тим, шо тобі в кайф.
«Ми зараз є на вістрі історії»
Після реабілітації Юрій працює менеджером ветеранських проєктів у громадській молодіжній організації YMCA-Львів. Разом вони створюють проєкти співочої терапії, а також аудіоновели ветеранської літератури:
— Ми беремо твори, написані одними ветеранами чи потенційними ветеранами. […] Коли одні ветерани пишуть, а інші начитують. І, можливо, таким чином, я навіть не говорю, чи для них це буде легше, чи буде тяжче пережити власний досвід, але точно для них це буде змістовніше.
Саме змістовність терапії є для Юрія пріоритетною у відновленні бійців:
— Зараз суспільство сфокусоване на те, шоби зробити реабілітацію ветеранів легшою. Я думаю, як зробити її змістовнішою. Тому що не завжди те, що легше, є змістовніше. Є можливість думками про життя більше травмувати людину, але, з другого боку, можливо, вона докопається до чогось цікавішого.
Каже, що виклики війни — це можливість для суспільства вирватися за межі буденності, оновитися і знайти щось нове:
— Ми зараз бачимо у війні біль, жах, смерті близьких. І це правда, того шо [це] особистісний зріз цієї війни. З іншого боку, з боку історії нашого народу, довготривалої історії суспільства, можливо, оця війна — це найкраще, шо з нами сталося за останні століття чи пів століття. Того шо ми маємо приклад білорусів. Там люди зараз не вмирають, але чого варте їхнє життя?
Юрій вважає, що для реабілітації більшості ветеранів важливими є базові речі:
— Для 90 % хлопців і дівчат, які повернулися і повернуться з війни, потрібна просто цікава, гідна робота і можливість забезпечувати свою сімʼю. Все. Просто.
Водночас він додає, що є ті, кому потрібна психологічна допомога. Ділиться, що для нього найефективнішими методами реабілітації стало спілкування з друзями, проведений із родиною час та відпочинок на природі:
— Це та реабілітація, яка мені стала дуже корисною ще від дитячих років. І буде корисною, напевне, для кожної людини, незважаючи [на те], чи воювала вона, чи не воювала.
Для Юрія слово «ветеран» — занадто узагальнене. Проте він усвідомлює потребу користуватися ним для того, щоби формувати в людей повагу до захисників:
— Вдячність і повага робить людей кращими. Якщо завдяки цьому слову можна буде сформувати в суспільстві повагу до тих людей, які свідомо поклали своє життя, здоровʼя заради того, щоб захистити інших, це слово тоді себе виправдовує.
Додає, що суспільство має пам’ятати про ветеранів: вшановувати полеглих воїнів, допомагати людям з інвалідністю, сімʼям, які втратили близьких. А найкращий спосіб вдячності героям — це продовжувати справу, яка їм подобається, і підтримувати тих, кого вони любили:
— Якщо ми зможемо як суспільство вийти на цей рівень, тоді смерті наших близьких будуть недаремними. Тоді це означатиме, що їхні смерті зробили нас кращими і дали нам можливість стати кращими, і дали нам можливість на якесь майбутнє.
На думку Юрія, війна змінила українців — вони стали рідними, їх обʼєднує добро, підтримка і відчуття втрат:
— У нас нарешті сталося щось пережите спільно. У нас велика драматична історія, є пережите спільно. Значить, ми лишимося спільнотою.
За те, що під час повномасштабного вторгнення українці стали до бою з ворогом і не здалися, вони, переконаний Юрій, отримають щось більше. Бо якби не протистояли країні-агресору, народ би знищили на всіх рівнях (від фізичного до духованого):
— Гірше за війну з Росією тільки дружба з Росією. Слава Богу, шо у 2022 році ми таки цілим народом прийняли цей бій. Тою чи іншою мірою ми вже виграли. Питання тільки, скільки в нас території залишиться, скільки в нас людей залишиться. Все одно ми знаємо межі своїх кордонів, ми знаємо, які землі є нашими. Кожен, хто хоче лишитися з нами, лишиться з нами, і він є з нами, в якій точці світу він би не був. У цьому плані ми вже перемогли. Питання тільки в тому, шоби більше із нас лишилося живими.
Включеність у війну інтелектуалів, коли вони доєднуються до війська, щоб боронити свою землю, мусить вилитися в щось нове і краще, додає ветеран. Зокрема, на його думку, стане більше ветеранських книжок, і це буде явище на рівні Розстріляного відродження. Митець помічає, як у час війни творчі люди намагаються зафіксувати кожен момент:
— Це вже відчувається, ця важливість запамʼятати і переказати іншим. Це вже зовсім інше ставлення до життя, до свого місця в цьому житті. І це дуже тонке, невловне, але, можливо, воно і буде визначальним. Не так як економіка, відбудова, а от оцей настрій, з яким ми будемо жити після війни.
Від того, як завершиться збройне протистояння з РФ, залежатиме подальший вплив війни на українське суспільство, вважає Юрій:
— Це як книжка або як фільм, просто ти береш в цьому участь. Залежить від того, як вона закінчиться. Але думаю, що це вже гарантія того, що буде Україна, що ми будемо українцями. Та нетривала історія української незалежності, яка була у визвольних змаганнях на початку XX століття, і та боротьба, яка була під час Другої світової війни, дала імпульс до того, що ми зараз знов співаємо «Червону калину». Дуже символічно цю саму пісню ми зараз співаємо, тільки вона лунає вже в цілому світі. І ні в кого, навіть в тих самих москалів, вже немає питання, чи буде Україна, чи не буде. А вона буде точно. А від нас залежить, якою вона буде.
Для Юрія Україна — це не лише країна, це ідея, яку передають із покоління в покоління:
— Це мрія. Шось таке ідеальне, про що навіть до кінця не уявляючи, мріяли такі самі класні люди, як я, як мої друзі, як ті, кого я поважаю, як ті, завдяки кому перебування на цій планеті є змістовним і класним. Це те, що мріяли ті люди, які жили перед нами, і така особлива естетика, яку ми теж будемо намагатися передати своїм дітям. Щось таке дуже-дуже наше і дуже-дуже важливе для нас. Наш спосіб відчуття краси цього світу і власного змісту в цьому світі.
Ветеран мріє про суспільство, де панує атмосфера відновлення та взаємодопомоги:
— Це якраз те, шо мені найбільше подобалося в фестивалях, які я робив, і на самій лінії фронту — оце ідеальне спілкування між людьми, як між рідними, як між близькими. […] Така атмосфера відновлення, атмосфера підтримки — це те, у чому я би хотів ще трохи пожити і побачити, що мої діти живуть у цій атмосфері.
Підкреслює, що для нього ця війна — не лише трагедія, а й можливість для змін і розвитку, привід делікатніше ставитися одне до одного і до світу, а ще відчувати цінність кожної миті. У мистецькому вимірі, вважає Юрій, цей досвід перетвориться у щось вартісне — те, що осмислюватимуть майбутні покоління:
— Ми зараз є на вістрі історії. У нас дуже багато болю, але з другого боку, у нас дуже багато любові і дуже багато надії. Ми справді, якшо виживемо (а хоч якась частина з нас виживе, це точно), ми зможемо побачити в цьому світі шось нове. І це те, шо ми отримаємо як компенсацію за то, шо ми не здалися, шо ми таки стали до бою. Того шо той, хто приймає виклик, той, хто стає до бою, він точно шось отримає.
