В Україні паралельно існують два світи. У першому – кабінетному – чиновники звітують про «безбар’єрність» та успішну підтримку ветеранів. У другому – реальному – важкопоранені бійці часто змушені виборювати право на елементарне: житло, лікування й повагу. Начебто існують гарні закони із захисту ветеранів, і кошти великі виділяються на реабілітацію, і запроваджений інститут фахівців із супроводу…
Але, на жаль, досить часто єдиним містком між цими світами є жінки – дружини й матері. Поки чиновники хизуються інклюзивними майданчиками, вони на руках затягують візки до лікарень і ЦНАПів, де немає пандусів. Вони заново вчать рідних ходити й розмовляти, стаючи живим щитом між пораненим воїном і байдужою системою.
ПРАВО НА НАЛЕЖНЕ СТАВЛЕННЯ
Лариса – дружина важкопораненого воїна, особи з інвалідністю першої групи Дмитра Жукова. Вона не лише бореться за здоров’я та права свого чоловіка, а й допомагає жінкам і матерям інших важкопоранених.
Для родини Жукових війна почалася в березні 2014 року. Він – заряджальник САУ в 1-й Сіверській бригаді, вона – волонтерка. Обоє сподівалися на мир, але лютий 2022 року знову повернув їх у стрій. Поки Дмитро тримав оборону на передовій, Лариса волонтерила в напівоточеному Ніжині…
Рік потому, 4 лютого 2023-го, о 04:44 пролунав останній дзвінок перед тишею: «Йдемо на бойове». А за два дні – коротке, як постріл, повідомлення медика: «Вашого чоловіка поранено в голову. Прогноз невтішний».
Снайперська куля пробила шолом Дмитра, роздробивши кістки черепа. Поранений важив 160 кг, плюс 40 кг спорядження. У лісопосадці під шквальним вогнем евакуація здавалася неможливою. Командир із батальйону «Берлінго» на псевдо «Грек» пішов на відчайдушний крок: він чотири години «шантажував» командування, відмовляючись виводити 17 бійців, поки не пообіцяють надіслати евакуаційну групу за пораненим. Між пораненням та операційним столом минуло 30 годин. Те що Дмитро вижив, у медицині називають «дивом»… Після лікарні Мечникова, де пораненому зробили операцію, лікування продовжувалося в «Феофанії».
– Стан чоловіка був жахливий: він два тижні перебував у комі, – згадує Лариса Жукова. – Розмовляти не міг, був повністю нерухомим, У «Феофанії» Дмитру врятували життя й подолали тромбози, але попереду чекав найважчий етап – реабілітація.
На реабілітацію Дмитро поїхав не один: разом із чоловіком Лариса влаштувала до Чернігова двох його побратимів, які теж проходили лікування в «Феофанії».
Коли загроза смерті минула, почалася війна з системою. Шпиталь, у якому пораненим потрібно було пройти ВЛК, відмовлявся приймати результати обстежень із «Феофанії». І це попри те, що в самому закладі не було навіть елементарного обладнання! Та бюрократична система не витримала, вона зламалася під натиском жіночої волі: комісію хлопці пройшли за півтора дня, замість обіцяних двох тижнів.
Втім, на цьому абсурд не закінчився. Отримавши висновок ВЛК, дружини почули наказ: «Протягом 24 годин прибути до частини!» Це – для лежачих чоловіків! Юридична пастка була простою й підлою: якщо не приїдеш – виведуть поза штат, припинять виплати.
– Щоб не втратити виплати й не везти лежачих чоловіків до частини, – продовжує розповідь Лариса, – ми були змушені кочувати лікарнями: Ніжин, Чернігів, Київ… Ми лягали на одну реабілітацію за іншою – просто щоб виграти час, поки наші папери мандрували кабінетами. І це тривало майже два місяці.
Після списання з армії приниження не припинилися. Два роки знадобилося, щоб через МСЕК отримати законний статус довічної інвалідності. А багато хто цей статус не може отримати більше трьох років!
Лариса каже, що дуже багато «зручностей» для ветеранів існує лише на папері. Приміром, влада Ніжина звітувала про «європейський центр реабілітації» ще три роки тому, коли ветеранів затягували по трухлявих дерев’яних щитах в інфекційне відділення лікарні. Тоді вона зателефонувала заступниці міського голови: «Приходьте привітати ветерана, а заодно захопіть пандус і унітаз». Через три години зварили пандус, через добу встановили унітаз. Кажуть, що депутати «скинулися» особистими коштами на бойлер. Але головний цинізм цієї історії в тому, що сучасне обладнання для реабілітації вартістю у 20 мільйонів гривень три роки простояло в сараї через нескінчений ремонт відділення.
Слово «безбар’єрність» для родини Жукових звучить як знущання.
У лікарняних ліфтах в Чернігові ширина дверцят – 50 см, ширина візка – 74 см…
Паспортний стіл: дев’ять сходинок. Жодного поручня, не те що пандуса…
У Ніжині немає ні одного автобуса, пристосованого для візків…
Соціальне таксі ніби є, але замовити його можна тільки до міської лікарні. Їхати в іншу лікарню – ваші проблеми…
Останнє коло пекла – вручення нагороди. Медаль «За поранення» півтора місяця «валялася» в ТЦК, поки дружина не знайшла її за номером наказу. Шляхом переговорів і тиску, вдалося вмовити, щоб медаль Дмитру вручили на свято 1 жовтня. Він не зміг піднятися вище, тому нагороду вручили на першому поверсі й то лише після чергового скандалу…
– Я не організація, я просто дружина ветерана, – говорить Лариса Жукова. – Але якщо бачу проблему – б’ю в усі дзвони!
Вона згуртувала навколо себе дружин і матерів інших бійців. Вона допомагає їм виборювати право стати в чергу на житло, на лікування, реабілітацію, отримання групи інвалідності й просто… належне ставлення.
ІТИ ВЛАСНИМ ШЛЯХОМ
10 липня 2022 року, виконуючи бойове завдання під Оріховим на Донеччині, Назар Кайгородов отримав тяжке поранення. Уламки знищили частину черепа та мозку з обох боків. Чоловік провів у комі два з половиною місяці.
Пораненого мучив нестерпний біль. Через ураження мозку сигнали до тіла не доходили належним чином, м’язи сковувалися спазмами. Тиск стрибав до 220. Назар кричав від болю так, що чув увесь госпіталь. Але лікарі пропонували лише знеболювальні препарати.
Самотужки вивчаючи інформацію в інтернеті та вимагаючи уваги лікарів, дружина пораненого Вікторія домоглася призначення необхідних ліків, які полегшили стан хворого. Вона згадує, як медики з насмішками реагували на її запитання про прогнози щодо стану чоловіка. Як порадили купити функціональне ліжко та змиритися з тим, що Назар назавжди залишиться «овочем».
Державна система реабілітації виявилася безсилою перед складністю випадку. Почалися пошуки приватних центрів, а для цього потрібні були гроші. Вікторія Кайгородова зверталася за допомогою до різних фондів, благодійних організацій, але всюди отримувала відмову.
– Їм потрібна швидка картинка, – з болем розповідає жінка. – А вкладати кошти в того, кого треба витягувати роками – неперспективно.
Але Вікторія не здавалася. Знімала відео, викладала в соцмережі, писала звернення, шукала спонсорів. А ще сама почала займатися з 21-річним чоловіком, як із малою дитиною. Щоб повернути пам’ять та інтелект, учила його розмовляти, вчила літери, вирішувала найпростіші завдання на логіку.
Коли Назар перебував на лікуванні, почалися проблеми навіть із гарантованим грошовим забезпеченням. Замість передбачених законом виплат, родині надходили мізерні суми. Лише після залучення адвоката та подання позову до суду, військова частина вирішила виплатити заборгованість.
Попри байдужість державних структур, на шляху родини траплялися світлі люди – лікарі, юристи, військові, дружини ветеранів, які допомагали вистояти. Вікторія каже, що завдяки таким людям їй вдалося знаходити кошти на реабілітацію чоловіка, оформити йому статус УБД та першу групу інвалідності безстроково.
Сьогодні родина Кайгородових виживає на пенсію Назара та невеликі підробітки Вікторії у Ветеранському просторі Чернігова. Цих грошей катастрофічно не вистачає, адже Назар потребує постійного лікування. Дві реабілітації на рік, які надаються безкоштовно, для такого пацієнта – це дуже мало.
Переважна частина коштів іде на ліки, адже більшість препаратів, які реально допомагають Назару, не входять до державних програм. Лише за одну пластинку польських таблеток, яких вистачає на тиждень, треба віддати понад 600 гривень. Гігієна – теж за власний кошт. Держава не надає мікроклізм та інших засобів, необхідних лежачому пацієнту. І навіть життєво необхідні препарати під питанням через нові постанови.
– Соціальна несправедливість вражає, – ділиться власними проблемами дружина ветерана. – Доплата на догляд за людиною, яка не може самостійно навіть сісти, становить 2500 гривень. За ці гроші неможливо найняти доглядальницю. Я з жахом думаю про тих важкопоранених, у яких немає матерів і дружин. Що чекає на таких хлопців?
Родина Кайгородових живе в Чернігові в орендованій квартирі. Половина пенсії йде на оплату житла. Уже понад рік вони намагаються стати на квартирний облік, але бюрократична машина гальмує всі починання.
Зараз Назару 25 років. Він ще не утримує спину й не може самостійно сидіти. Але вже тримає голову, відчуває тіло, спазми поступово відпускають. Чоловік навчився вимовляти не лише окремі слова, а й цілі речення. Вікторію Кайгородову не покидають сподівання:
– Ми не бідні, ми не нещасні. Ми просто йдемо своїм шляхом. Нехай наш успіх – це всього один сантиметр на місяць, але для нас це кілометри надії!..
ЖАГА ДО ЖИТТЯ
Євген Абрамов родом із Харківщини. Інженер-енергетик, спортсмен. Він звик самостійно прокладати свій шлях у житті. Так само прийняв рішення в листопаді 2022 року й пішов захищати країну. А 14 травня 2023-го отримав важке поранення голови, яке назавжди поділило життя на «до» та «після».
– Син був повністю нерухомим, – згадує Наталія Колодяжна, мати Євгена. – Шлях до відновлення став випробуванням для всієї родини. Спочатку Дніпро, лікарня Мечникова, друга операція в Житомирі. Далі – реабілітації в Києві та Чернігові, де ми прожили два роки у статусі ВПО.
Через погіршення безпекової ситуації восени минулого року Євген із мамою переїхали до Одеси, ближче до молодшого брата, який там служить.
Поранення голови виявилося підступним: вражена ліва півкуля, що призвело до повної паралічі частини тіла. Але це не просто нерухомість, це втрата зв’язку зі світом: Євген не бачить на праве око, не чує на праве вухо, не відчуває ні холоду, ні спеки. Довгий час він не розрізняв запахи та смаки. Мати говорить:
– Пам’ять повністю стерлася. Усе треба було починати з нуля, з дитячого садочку. Зараз ми ходимо до логопеда, вчимося розмовляти.
Мати стала для сина всім – учителем, доглядальницею, реабілітологом. Їхня щоденна праця – це масажі, фізкультура та нескінченні спроби згадати світ. Сьогодні Євген уже розуміє назви предметів, говорить окремі слова й навіть прості речення, пересувається з допомогою ортезу. Проте черговий успіх затьмарює посттравматична епілепсія: кожен напад відкидає назад, знищує результати важкої праці.
Окрім хвороби, родина воює з бюрократією. Попри очевидну тяжкість поранення, Євгену досі не дають першу групу інвалідності зі статусом «довічно».
– Вперше дали групу лише на рік, – розповідає Наталя. – Потім продовжили ще на два роки. Також величезною проблемою стало житло. У нашому селі за двісті кілометрів від Харкова немає жодної лікарні, погане транспортне сполучення. Якби ми залишилися там, я б не змогла його навіть вивезти на огляд. Власного житла ветеран не має, а стати на чергу в Чернігові чи Одесі поки не вдалося. Тому Євген не може отримати компенсацію на придбання житла, яка гарантована державою.
Зараз Євген Абрамов проходить реабілітацію в Одесі. Лікарі пішли назустріч і продовжили курс до місяця замість 14 днів. Але державна система невблаганна: якщо в перший рік пораненому дають 8 курсів реабілітації, то згодом лише два на рік.
Для людини із травмою мозку така перерва між курсами є критичною. Додаткові курси реабілітації платні, а родина живе в орендованій квартирі на одну пенсію ветерана. Це щоденний подвиг виживання, де всі сподівання лише на молодий організм та залізну волю колишнього спортсмена.
– Він тренується через біль, він дуже хоче видужати, – підсумовує мати. – Ця жага до життя – наша єдина надія…
Ось така реальність, у якій живуть важкопоранені ветерани й їхні рідні. Державна система часто нагадує несправний ліфт: він ніби є, але скористатися ним неможливо. І тільки впертість дружин, матерів і волонтерська солідарність допомагають пораненим бійцям не просто вижити, а й повернутися колись до повноцінного життя.
