Тепер захисники та захисниці, а також члени їхніх родин можуть самостійно перевірити своє психічне здоров’я та отримати рекомендації з його поліпшення тут і зараз через онлайн-ресурс MARTA.
MARTA (Mental Adaptation and Rehabilitation Tools and Analysis) – ресурс створений для того, щоб допомогти ветеранам у складний період адаптації до мирного життя, – повідомляє Мінветеранів.
Система пропонує прості та зрозумілі тести, які допоможуть оцінити психічний стан. За результатами опитування користувач отримує персоналізовані рекомендації, як покращити своє психічне здоров’я.
Як запевнили в Мінветеранів, тести, що представлені на сайті, схвалені провідними фахівцями з психічного здоров’я та використовуються для тестування військових НАТО й Всесвітньою організацією охорони здоровʼя.
Згідно із результатами дослідження Work.ua, кількість підрозділів, що мали хоча б одну вакансію — 651, кількість майже не змінилася від червня. А от вакансій стало більше на 6% — 5 472 пропозиції.
Ключові тенденції у військовому рекрутингу минулого місяця були такі:
Найчастіше підрозділи розміщують вакансії у категоріях «Охорона, безпека», «Транспорт, автобізнес», «Медицина, фармацевтика», «Телекомунікації та зв’язок», «Робочі спеціальності, виробництво».
Кількість відгуків на вакансії Сил оборони зменшилася на 6%. Високу конкуренцію серед шукачів бачимо у категоріях «Маркетинг, реклама, PR», «Юриспруденція», «Продаж, закупівля».
Зміни бачимо у гендерному балансі серед шукачів, що відгукувалися на вакансії Сил оборони. У липні 38% відгуків надіслали жінки, 62% — чоловіки. Частка жінок зрослана 3% у порівнянні із даними за червень.
Які ще зміни на ринку праці за минулий місяць?
Липень 2024 року відзначився зростанням середньої заробітної плати, кількості вакансій і конкуренції шукачів. І хоча це позитивна динаміка, говорити про подолання дефіциту кадрів ще рано. Роботодавцям все ще вкрай важко знаходити кандидатів на робітничі спеціальності, медиків, фахівців зі сфери будівництва й транспорту, — зауважила авторка аналітичного матеріалу редакторка Євгенія Кузенкова.
Зміни на ринку праці у липні не були синхронними. Серед областей-лідерів побільшало вакансій лише у Київській і Дніпропетровській області (по +1%). В інших трьох — невеликий спад.
Ринок праці у липні не відрізнявся особливою синхронністю й у розрізі категорій — у десятці лідерів бачимо протилежні тенденції:
Поменшало роботи у категоріях «Сфера обслуговування» (19 687 вакансій, -2% до червня), «Готельно-ресторанний бізнес, туризм» (10 396, -6%), «Роздрібна торгівля» (13 534, -1%), «Транспорт, автобізнес» (9 134, -1%).
Зросла кількість вакансій у категоріях «Робочі спеціальності, виробництво» (19 081, +2%), «Адмiнiстрацiя, керівництво середньої ланки» (9 915, +1%).
Не відбулося суттєвих змін у категоріях «Продаж, закупівля» (13 487), «Логістика, склад, ЗЕД» (11 401), «Медицина, фармацевтика» (7 704), «Бухгалтерія, аудит» (7 469).
Проте найпомітніший приріст вакансій бачимо для освітян.
Це історія Юрія Вовкогона, митця й колишнього бійця 80 окремої десантно-штурмової бригади. Він розповів «Ukraïner» про те, чому митці мають воювати, як реабілітувався мистецтвом після отриманого під час оборони Лисичанська поранення, а також про створення п’єси в чергах під час проходження військово-лікарської комісії.
Цей матеріал створений мультимедіа «Ukraïner». які запровадили рубрику, в якій розповідають про українських військових, що, повернувшись з війни, адаптуються до цивільного життя й роблять усе можливе, щоб інші теж із цим успішно впоралися.
Юрій Вовкогон — менеджер культури, ветеран, який у війні знайшов не лише біль і втрати, а й можливість для особистісного зростання. До повномасштабного вторгнення він координував мистецькі проєкти, працював у львівському артцентрі «Дзиґа», але в лютому 2024-го вдруге пішов на фронт (як уперше зробив це 2014-го) захищати Україну.
«Кращого моменту, ніж зараз, у нас не було за всю історію»
Своїм життям до початку повномасштабної війни, а особливо роботою в мистецькому обʼєднанні «Дзиґа», Юрій, як каже, був задоволений:
— Моя робота — це були фестивалі. Це спілкування з найкращими людьми нашої країни — відповідно, і нашої планети — із музикантами, художниками, письменниками, поетами, із тими людьми, які робили українську культуру. Оця дзиґівська тусовка у Львові — це, напевно, найкраще, найвеселіше, найзмістовніше проведений час був. І можливість організовувати фестивалі й концерти. Мене воно реально кайфувало!
Проте вже 2013-го, на Майдані Незалежності, куди Юрій приїхав зі Львова, щоб долучитися до протестів під час Революції гідності, він замислився про вторгнення РФ в Україну:
— Коли пішли розстріли Небесної Сотні, стало зрозуміло, шо відбувається, шо воно вийде за рамки України. Воно точно вийде.
Коли навесні 2014-го РФ вторглася в Крим та східні регіони України, рішення піти на фронт в Юрія зʼявилося не одразу. Восени того року він два місяці щовихідних відвідував курси тактичної підготовки. А після навчань вирішив долучитися до «Правого сектору»:
— Мій кум Ростик, у нього такий типаж запорожця — не зовнішній, а такий характер (це типу свобода, анархія, воля, зі сцени на коні з двома шаблями проти всього), він шукав можливостей, шоби піти воювати. […] Бажаючи воювати для України і за Україну, не знайшовши можливості піти в якусь бойову частину, пішов у «Правий сектор», а я вже пізніше пішов із ним. Того шо легше вже йти протоптаною стежкою, ніж самому.
За словами Юрія, мотивація — це сукупність різних факторів і переконань. На його рішення піти на війну вплинув спосіб життя, виховання та люди, яких він любить:
— З одного боку, у мене дідо історик. Я з дитинства читав історію України — це усвідомлення того, шо відбудеться, якшо ми не підемо воювати. З другого боку, це усвідомлення того, шо кращого моменту, ніж зараз, у нас не було за всю історію і, можливо, не буде. […] Скільки класних людей упродовж попередніх поколінь нищили своє життя в нівець тільки за одну примарну можливість, а тут у нас ця можливість зʼявилася. Люди віддавали своє життя за можливість просто помсти, а ми можемо, крім того, шо помститися, ми можемо захиститися і вибудувати все по-новому.
Також піти боронити країну зі зброєю спонукало почуття обов’язку й відповідальності перед майбутніми поколіннями:
— Як би це пафосно і тупо не звучало, і шаблонно: як ти потім будеш дивитися дітям в очі? Як ти потім спілкуватися будеш з дітьми, з іншими [людьми], пояснювати?
А ще для Юрія воювати за Україну — це захищати свій спосіб життя, зокрема, скажімо, можливість фестивалити, спокійно сидіти в закладах Львова і спілкуватися про мистецтво.
Як митець (поет, автор арт-проєктів), який пішов воювати, Юрій хотів своїм прикладом спонукати інших колег зі сфери культури долучатися до війська:
— За оцьою штукою, шо типу «я митець, я не створений для війни» не варто ховатися. Того шо ніхто не створений для війни. […] Якшо ти говориш про Україну, якшо ти твориш щось важливе, то своїм життям ти мусиш це підтверджувати. Тобто якшо ти не йдеш воювати, ну, значить, така ціна твоєї творчості.
«Щасливий лотерейний квиток»
Уперше Юрій потрапив на передову в селищі Піски на Донеччині, це був 2014 рік. Пригадує, що вони тоді як добровольці могли самі обирати військові обовʼязки та пробувати нове:
— Це дуже велика перевага добровольчих батальйонів і взагалі якогось неформального, вільного, нормального спілкування. Не «я — офіцер, а ти — рядовий, ти — ніхто, ти маєш мене слухати». Короче, без цього армійського долбо*бізму можна було нормально спілкуватися й опановувати різні види зброї і пробувати себе у всіх можливих і прийнятних для тебе професіях, відповідальностях.
Найбільше військовому сподобалося працювати з автоматичним станковим гранатометом (АГС). Так до закінчення служби у 2015-му Юрій цим і займався. І з початком повномасштабної війни, коли він долучився до 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади, теж став АГС-ником разом із кумом і кількома друзями:
— Вирішили, шо для виживання краще триматися малою групою. І ми застосовували різні напрацьовані українським суспільством схеми, аби нашу групу не розділили.
У червні 2022-го, під час оборони Лисичанська на Слобожанщині, пригадує ветеран, вони працювали на автомобілі УАЗ. Юрій, завдяки навичкам орієнтування на місцевості, здобутим іще в дитинстві, користувався «Кропивою» (українським програмним забезпеченням для створення карт ситуаційної обстановки), і координував вогонь:
— Ми виїжджали стріляти по окопі, по москалях, які там заходили, і одного разу приїхали і по нас попали. Чи цілилися спеціально по нас, це важко сказати, того шо у них там була перевага в артилерії в 6–10 разів. Тобто оця москальська практика — розбирати місто, будинок за будинком.
Тоді ж Юрій отримав поранення, яке стало поворотним моментом у його військовій службі:
— Побачив небо — зрозумів, шо це, напевне, прилетіло. Подивився — у мене дві артеріальні кровотечі. Зразу пробував турнікет собі накласти. Підняв руку — рука переламилася, впала. Зрозумів, шо сам собі не накладу турнікет. Подивився в небо, подякував, сказав: «Було всьо класно». Ліг, лежу, воно якось не вмирається — треба шось робити.
Відтоді всім радить мати при собі чотири турнікети:
— Це не стрілкотня, коли тебе одною кульою поранять і ти зможеш сам собі накласти турнікета. Дуже часто це валить артилерія. Відповідно, всі кінцівки в тебе можуть бути уражені. Тобто треба, треба, треба мати [мінімум чотири турнікети].
Попри тяжкість отриманих травм, Юрій намагався триматися:
— Думаю: «Уже все — ноги, руки не буде… В принципі, похер. З одною рукою, одною ногою якось можна протягнути. Бажано мати, звичайно, повний комплект, заводські параметри — це найкраще, але, в принципі, порівняно із більшістю хлопців, мені в цьому плані легше, того шо мені основне, шоб одна рука була на клавіатурі, я чим зайнятися собі знайду. Якусь писанину писати можна».
Після поранення чоловіка перевезли в медпункт, де його вперше прооперували. А потім доправляли в медичні заклади, що все далі від лінії фронту — Краматорськ, Дніпро, Львів. Із вдячністю й повагою Юрій говорить про лікарів:
— Це реально дуже круті люди, напевне, які впахують найбільше. Того шо це справді години роботи, чіткої, постійно в крові. Найбільша повага, напевне, до них. Ну, завдяки їм і в Україні, і в Латвії, маю трохи заліза в руці, в нозі, але можна яблук менше їсти, наприклад, заліза в організмі і так є. Нормально, я не сподівався [оправитися]. І лікарі самі кажуть, що не сподівалися. Це вийшов мій щасливий лотерейний квиток.
Пригадує, як добре йому було в госпіталі:
— Ти прокидаєшся в чистій постелі, у госпіталі, після операції. Ти розумієш, що ти можеш поспати, і ти думаєш: «Бляха, це так кайфово! Чи поспати, чи подивитися — відрізали мені ногу чи не відрізали?». […] Напевне, хлопці, яким таки ноги, руки ампутовували, для них це є проблемою. У мене навпаки якесь, з одного боку, піднесення, шо лишився живий, і з другого боку, шо все-таки все було при мені.
Каже, що перебування в госпіталі стало перехідним етапом між військовим і цивільним життям. Саме там Юрію вдалося поступово адаптуватися.
«Треба займатися тим, шо тобі в кайф»
Загалом повернення до цивільного життя для Юрія виявилося непростим. Очікуючи на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК), він стикнувся з бюрократією та затяжними процесами у військовій частині:
— Найтяжче, шо було для мене, — це армійський тупняк на ППД (першій психологічній допомозі. — ред). Коли після госпіталів ти вертаєшся назад у [військову] частину, проходити ВЛК, і ти тупо кожного дня на милицях, три рази шикування на день, і в тебе так неймовірно довго тягнеться час. […] Поки я пройшов військово-лікарську комісію, пройшло якраз пів року.
Але навіть у цій ситуації Юрій знайшов спосіб залишатися продуктивним. Разом зі своїм другом, поетом і публіцистом Григорієм Семенчуком, він написав пʼєсу «Ма, болить», засновану на досвіді перебування в госпіталях:
— Написання цієї пʼєси — це, напевне, було єдине цікаве заняття на ППД, яке дозволяло не зʼїхати мізками від військово-бюрократичної абсурдності і від цієї навали непотрібно витраченого часу.
Юрій вважає, що госпіталь — це місце, де перетинаються різні історії, але в їхній із Григорієм пʼєсі вдалося висвітлили лише дещицю з досвіду і спостережень від перебування там:
— Пʼєса […] про самотність, яку кожен із нас хоче подолати, і про різні типи любові, які допомагають нам долати цю самотність. А, може, про шось інше. Може, [Григорій] Семенчук думав за шось інше. Шось воно таке в нас склалося, і, мені здається, шо воно непогане.
Для Юрія творчість стала не лише способом розповісти про свій досвід, а й терапією. Загалом мистецтвом він вважає будь-яку діяльність, що не повʼязана з фінансовою вигодою, і можливість робити те, від чого кайфуєш:
— Мене з дитинства харять шаблони. І харить оце розмежування: це мистецтво, а оце не мистецтво. Дуже воно так все умовно. Якшо воно тобі в кайф, для тебе це мистецтво. Якшо ше комусь в кайф, то для вас двох це вже мистецтво. Якшо багато людей кажуть, шо це кайф, то це значить — мистецтво для багатьох. Якшо воно в кайф і воно щире, тоді це мистецтво.
До типових форм арттерапії Юрій ставиться скептично. Адже, на його думку, їх часто використовують без глибокого розуміння. Натомість ветеран пропонує зосередитися на улюблених заняттях:
— Єдине, шо може допомогти кожній людині, — це зайнятися тим, шо їй приносить задоволення. Звичайно, не порушуючи Кримінальний кодекс і особисті межі інших людей. […] Для дуже багатьох ця війна, перебування в безпосередній близькості до смерті й усвідомлення скінченності свого земного перебування і стане порятунком від марно втраченого життя. Того шо багато кому воно відкриє очі на те, шо треба займатися тим, шо тобі в кайф.
«Ми зараз є на вістрі історії»
Після реабілітації Юрій працює менеджером ветеранських проєктів у громадській молодіжній організації YMCA-Львів. Разом вони створюють проєкти співочої терапії, а також аудіоновели ветеранської літератури:
— Ми беремо твори, написані одними ветеранами чи потенційними ветеранами. […] Коли одні ветерани пишуть, а інші начитують. І, можливо, таким чином, я навіть не говорю, чи для них це буде легше, чи буде тяжче пережити власний досвід, але точно для них це буде змістовніше.
Саме змістовність терапії є для Юрія пріоритетною у відновленні бійців:
— Зараз суспільство сфокусоване на те, шоби зробити реабілітацію ветеранів легшою. Я думаю, як зробити її змістовнішою. Тому що не завжди те, що легше, є змістовніше. Є можливість думками про життя більше травмувати людину, але, з другого боку, можливо, вона докопається до чогось цікавішого.
Каже, що виклики війни — це можливість для суспільства вирватися за межі буденності, оновитися і знайти щось нове:
— Ми зараз бачимо у війні біль, жах, смерті близьких. І це правда, того шо [це] особистісний зріз цієї війни. З іншого боку, з боку історії нашого народу, довготривалої історії суспільства, можливо, оця війна — це найкраще, шо з нами сталося за останні століття чи пів століття. Того шо ми маємо приклад білорусів. Там люди зараз не вмирають, але чого варте їхнє життя?
Юрій вважає, що для реабілітації більшості ветеранів важливими є базові речі:
— Для 90 % хлопців і дівчат, які повернулися і повернуться з війни, потрібна просто цікава, гідна робота і можливість забезпечувати свою сімʼю. Все. Просто.
Водночас він додає, що є ті, кому потрібна психологічна допомога. Ділиться, що для нього найефективнішими методами реабілітації стало спілкування з друзями, проведений із родиною час та відпочинок на природі:
— Це та реабілітація, яка мені стала дуже корисною ще від дитячих років. І буде корисною, напевне, для кожної людини, незважаючи [на те], чи воювала вона, чи не воювала.
Для Юрія слово «ветеран» — занадто узагальнене. Проте він усвідомлює потребу користуватися ним для того, щоби формувати в людей повагу до захисників:
— Вдячність і повага робить людей кращими. Якщо завдяки цьому слову можна буде сформувати в суспільстві повагу до тих людей, які свідомо поклали своє життя, здоровʼя заради того, щоб захистити інших, це слово тоді себе виправдовує.
Додає, що суспільство має пам’ятати про ветеранів: вшановувати полеглих воїнів, допомагати людям з інвалідністю, сімʼям, які втратили близьких. А найкращий спосіб вдячності героям — це продовжувати справу, яка їм подобається, і підтримувати тих, кого вони любили:
— Якщо ми зможемо як суспільство вийти на цей рівень, тоді смерті наших близьких будуть недаремними. Тоді це означатиме, що їхні смерті зробили нас кращими і дали нам можливість стати кращими, і дали нам можливість на якесь майбутнє.
На думку Юрія, війна змінила українців — вони стали рідними, їх обʼєднує добро, підтримка і відчуття втрат:
— У нас нарешті сталося щось пережите спільно. У нас велика драматична історія, є пережите спільно. Значить, ми лишимося спільнотою.
За те, що під час повномасштабного вторгнення українці стали до бою з ворогом і не здалися, вони, переконаний Юрій, отримають щось більше. Бо якби не протистояли країні-агресору, народ би знищили на всіх рівнях (від фізичного до духованого):
— Гірше за війну з Росією тільки дружба з Росією. Слава Богу, шо у 2022 році ми таки цілим народом прийняли цей бій. Тою чи іншою мірою ми вже виграли. Питання тільки, скільки в нас території залишиться, скільки в нас людей залишиться. Все одно ми знаємо межі своїх кордонів, ми знаємо, які землі є нашими. Кожен, хто хоче лишитися з нами, лишиться з нами, і він є з нами, в якій точці світу він би не був. У цьому плані ми вже перемогли. Питання тільки в тому, шоби більше із нас лишилося живими.
Включеність у війну інтелектуалів, коли вони доєднуються до війська, щоб боронити свою землю, мусить вилитися в щось нове і краще, додає ветеран. Зокрема, на його думку, стане більше ветеранських книжок, і це буде явище на рівні Розстріляного відродження. Митець помічає, як у час війни творчі люди намагаються зафіксувати кожен момент:
— Це вже відчувається, ця важливість запамʼятати і переказати іншим. Це вже зовсім інше ставлення до життя, до свого місця в цьому житті. І це дуже тонке, невловне, але, можливо, воно і буде визначальним. Не так як економіка, відбудова, а от оцей настрій, з яким ми будемо жити після війни.
Від того, як завершиться збройне протистояння з РФ, залежатиме подальший вплив війни на українське суспільство, вважає Юрій:
— Це як книжка або як фільм, просто ти береш в цьому участь. Залежить від того, як вона закінчиться. Але думаю, що це вже гарантія того, що буде Україна, що ми будемо українцями. Та нетривала історія української незалежності, яка була у визвольних змаганнях на початку XX століття, і та боротьба, яка була під час Другої світової війни, дала імпульс до того, що ми зараз знов співаємо «Червону калину». Дуже символічно цю саму пісню ми зараз співаємо, тільки вона лунає вже в цілому світі. І ні в кого, навіть в тих самих москалів, вже немає питання, чи буде Україна, чи не буде. А вона буде точно. А від нас залежить, якою вона буде.
Для Юрія Україна — це не лише країна, це ідея, яку передають із покоління в покоління:
— Це мрія. Шось таке ідеальне, про що навіть до кінця не уявляючи, мріяли такі самі класні люди, як я, як мої друзі, як ті, кого я поважаю, як ті, завдяки кому перебування на цій планеті є змістовним і класним. Це те, що мріяли ті люди, які жили перед нами, і така особлива естетика, яку ми теж будемо намагатися передати своїм дітям. Щось таке дуже-дуже наше і дуже-дуже важливе для нас. Наш спосіб відчуття краси цього світу і власного змісту в цьому світі.
Ветеран мріє про суспільство, де панує атмосфера відновлення та взаємодопомоги:
— Це якраз те, шо мені найбільше подобалося в фестивалях, які я робив, і на самій лінії фронту — оце ідеальне спілкування між людьми, як між рідними, як між близькими. […] Така атмосфера відновлення, атмосфера підтримки — це те, у чому я би хотів ще трохи пожити і побачити, що мої діти живуть у цій атмосфері.
Підкреслює, що для нього ця війна — не лише трагедія, а й можливість для змін і розвитку, привід делікатніше ставитися одне до одного і до світу, а ще відчувати цінність кожної миті. У мистецькому вимірі, вважає Юрій, цей досвід перетвориться у щось вартісне — те, що осмислюватимуть майбутні покоління:
— Ми зараз є на вістрі історії. У нас дуже багато болю, але з другого боку, у нас дуже багато любові і дуже багато надії. Ми справді, якшо виживемо (а хоч якась частина з нас виживе, це точно), ми зможемо побачити в цьому світі шось нове. І це те, шо ми отримаємо як компенсацію за то, шо ми не здалися, шо ми таки стали до бою. Того шо той, хто приймає виклик, той, хто стає до бою, він точно шось отримає.
В Одесі відбувся виїзний адаптивний захід «Природне відновлення. Кемпінг героя» для ветеранів, які отримали поранення під час захисту нашої країни, та дітей полеглих Героїв. Про це повідомляє Департамент інформації та цифрових рішень Одеської міської ради..
Головною метою зустрічі стала ідея створити простір можливостей для реабілітації ветеранських родин та передачі досвіду від старшого покоління молодшому, – розповіли на сайті міськради.
Діти полеглих Героїв вчилися встановлювати намети, розпалювати вогнище, дізнавалися тонкощі рибальства. А під час заміського відпочинку і ветерани, і діти разом грали в активні ігри та готували обід під керівництвом шеф-кухаря Родіона Корферця.
Валерій Мануйленко – ветеран АТО, один з учасників громадської організації “Спілка ветеранів АТО”. У 2014 році він пішов добровольцем у ЗСУ та доєднався до сил 92-гої окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка і захищав державний кордон країни. Команда “Ветеран Медіа” поспілкувалася із -Валерієм, який на той момент проходив реабілітацію у Благодійному фонді “Громадянин”.
Бригада, до якої доєднався захисник, ще з початку війни була направлена на Донеччину, задля деблокади оточення терористами українських військових під Іловайськом. Також, бійці бригади брали участь у багатьох боях, зокрема у захопленні спецпризначенців ГУР під Щастям.
“Після звільнення у 2015 році, я отримав другу групу інвалідності та доєднався до громадської організації “Спілка ветеранів АТО” й паралельно почав працювати у Харківському відділі при Міністерстві в справах ветеранів України”, – розповів ветеран.
Харківська обласна громадська організація “Спілка ветеранів АТО” заснована у квітні 2015 року у Харкові, її мета – сприяння консолідації та координації зусиль ветеранів АТО, сімей загиблих, їх об’єднань для більш ефективного використання можливостей у забезпеченні захисту своїх прав, створення належних умов для реабілітації, працевлаштування та повернення до нормального життя, наданню оздоровчої, медичної, психологічної та моральної допомоги. На сьогодні до організації входить більше ніж 14 000 учасників АТО/ООС зі всієї України, з яких 12 000 є мешканцями Харківської.
“24 лютого 2022 року члени спілки, у тому числі і я, пішли добровольцями на захист держави, й на наступний день, я був уже зарахований до військової частини 3005 Національної Гвардії України”, – пригадує ветеран.
На початку квітня 2022 року, після ракетного вибуху, Валерій отримав травму голови та правового колінного суглоба, але продовжив службу. Вже 12 січня 2023 року, був прооперований. Після чого, йому встановили протез колінного суглоба.
“8 травня я був звільнений за станом здоров’я та повернувся до роботи у спілці ветеранів АТО. У той же період часу, я вирішив пройти програму “реабілітація кіборгів”, щоб самому спробувати реабілітуватися та оцінити можливості реабілітації у фонді для інших”, – каже Валерій.
За словами Валерія, відношення та умови добрі, проходив тільки фізичну реабілітацію, оскільки вважає, що психологічної – не потребує.
“Під час реабілітації я робив вправи на розробку протеза, поки це найважливіше, проходжу її я – упродовж 5 тижні та задоволений результатами”, – зазначає захисник.
БФ “Громадянин” завдяки програмі “Реабілітація Кіборгів” проводить безоплатну фізичну та психологічну реабілітації для ветеранів, ветеранок та військовослужбовців. Команда докладає зусилля, що у рамках війни та після нашої перемоги оборонці могли повернутися до цивільного життя, відчути, що їм вдячні за їх боротьбу з окупантом.
Роками команда БФ “Громадянин” займалися підтримкою дитячих будинків: матеріальною, ремонтом будівель, допомогою з навчальними програмами у режимі онлайн тощо. Під час широкомасштабного вторгнення, вони започаткували новий напрям – допомога військовим, які втратили кінцівки.
Мета програми “Реабілітація кіборгів” – комплексно допомогти у протезуванні та реабілітації, психологічній підтримці бійцям ЗСУ для майбутнього мирного життя.
14 серпня у місті Рівне відкрили Центр ветеранського розвитку (ЦВР) при Національному університеті водного господарства та природокористування. Він став 18-м закладом у мережі, яку розбудовує Мінветеранів у межах створення безбар’єрних середовищ для ветеранів й ветеранок та їхніх рідних. Про це повідомило Міністерство у справах ветеранів України, передає Армія FM.
ЦВР забезпечуватиме персоніфікований підхід у професійній адаптації та підтримці ветеранів, членів їхніх сімей, родин полеглих Захисників і Захисниць на шляху повернення до цивільного життя.
Завдяки потужним освітнім та матеріально-технічним спроможностям університету у Центрі можна відновити професійні навички, здобути нові знання та компетенції, що відповідають вимогам сучасного ринку праці, зазначили у Мінвет.
Крім освітніх програм, у Центрі ветеранського розвитку також проходитимуть вишкіл майбутні фахівці із супроводу ветеранів війни і демобілізованих осіб. Вони першими зустрічатимуть на Рівненщині наших Захисників і Захисниць, всіляко сприятимуть їм у комфортному поверненні до цивільного життя.
Також у Центрі можна отримати психологічну, соціальну, юридичну та іншу допомогу.
641 ветеран та ветеранка вже отримують грошову компенсацію на придбання власного житла за трьома житловими програмами Мінветеранів. Кошти вже надходять на власні рахунки ветеранів та родин загиблих Захисників і Захисниць.
Про це повідомив в.о. Міністра у справах ветеранів України Олександр Порхун.
За цією програмою, ветерани мають придбати житло впродовж року після отримання коштів. Це може бути квартира або на вторинному ринку, або на первинному, якщо вона введена в експлуатацію.
Це державні кошти з першого у цьому році траншу у 2,8 млрд грн. Наступні 2,9 млрд грн Мінветеранів перерахує протягом кількох місяців. Загалом протягом 2024 року грошовою компенсацією від держави буде забезпечено понад 2500 ветеранів війни та членів родин загиблих.
Львівська футбольна команда «Покрова АМП» перемогла на міжнародному інклюзивному турнірі Helvetia Cup у Швейцарії, зігравши в фіналі з англійським «Евертоном». Про це повідомили на сторінці Управління спорту Львова.
В основний час вирішального поєдинку команди не виявили сильнішого, тож обидва клуби продовжили матч серією пенальті.
Під час пробиття 4 пенальті тренер та гравець Евертона, Стівен Джонсон, втратив свідомість. Впродовж тривалого часу медики надавали йому допомогу. Зважаючи на нестандартну ситуацію представниками команд та організаторами змагань було прийнято рішення не догравати матч, а присвоїти перемогу обом колективам.
Helvetia Cup – це найбільший інклюзивний турнір Європи, в якому беруть участь більше тисячі учасників. Турнір відбувся в швейцарському Сент-Галлені протягом 8-11 серпня.
Кабінет Міністрів зареєстрував у Верховній Раді проєкт закону щодо позбавлення статусів ветерана війни, члена сім’ї загиблого (померлого) ветерана війни, члена сім’ї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці України» (реєстр. № 11479) за вчинення тяжкого злочину.
Про це у Телеграмі повідомив постійний представник Кабміну у Верховній Раді Тарас Мельничук, передає Укрінформ.
«Кабінетом Міністрів України, як суб’єктом законодавчої ініціативи, зареєстровано у Верховній Раді України: Проєкт Закону «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо позбавлення статусів ветерана війни, члена сім’ї загиблого (померлого) ветерана війни, члена сім’ї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці України»(реєстр. № 11479)», – зазначив Мельничук.
Він пояснив, що документ має на меті законодавчо визначити підстави для позбавлення наданого статусу учасника бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни або учасника війни відповідно, або члена сім’ї загиблого (померлого) ветерана війни чи члена сім’ї загиблого (померлого) захисника чи захисниці України, зокрема за вчинення умисного злочину проти основ національної безпеки України або встановленого порядку несення військової служби, або миру, безпеки людства та міжнародного порядку, або за вчинення особою умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину.
Так, законопроєктом пропонується доповнити статті 6, 7, 9, 10 та 10-1 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» новими частинами, які встановлюють повноваження Кабінету міністрів України визначати порядок позбавлення статусу осіб, зазначених у цих статтях.
Також пропонується доповнити Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» новою статтею 11-1, якою закріплено перелік підстав позбавлення статусу ветерана війни, члена сім’ї загиблого (померлого) ветерана війни, члена сім’ї загиблого (померлого) захисника чи захисниці України, зокрема, у разі наявності обвинувального вироку суду, який набрав законної сили, за вчинення особою умисного злочину проти основ національної безпеки України або встановленого порядку несення військової служби, або миру, безпеки людства та міжнародного порядку, або за вчинення особою умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину.
16 серпня у Києві відбудеться UKRAINIAN CANNABIS FORUM 2024 – ключова подія, присвячена набуттю чинності в Україні довгоочікуваного закону про медичний канабіс.
У програмі форуму:
Виступи провідних експертів галузі, які поділяться своїм досвідом щодо застосування канабісу в медицині, його впливу на здоров’я пацієнтів, а також регуляторними аспектами нового закону.
Панельна дискусія, де обговорюватимуться перспективи, виклики та можливості розвитку ринку медичного канабісу в Україні.
Нетворкінг – можливість для встановлення нових корисних контактів, обміну досвідом та ідеями з однодумцями і представниками різних сфер діяльності.
Детальніше про форум та замовлення квитків – за посиланням.
Довідково
21 грудня Верховна Рада у другому читанні ухвалила законопроєкт, який легалізує медичний канабіс, а 13 лютого 2024 року документ було повернуто з підписом президента. 16 серпня 2024 року закон набирає чинності в Україні. Законодавче врегулювання медичного канабісу мало стати важливим кроком для забезпечення ветеранів та військовослужбовців ефективними засобами для полегшення болю та лікування психічних травм. Однак нинішній закон, на думку ветеранської спільноти, має серйозні недоліки.
На жаль, у переліку хвороб, для яких зараз на державному рівні дозволено використання ліків на основі медичного канабісу, відсутні стани, характерні для ветеранів. Психологічні травми, посттравматичний стресовий розлад, а також інші захворювання, з якими стикаються військові після повернення до мирного життя, не враховані в цьому списку. Це означає, що ті, хто найбільше потребує цих ліків, залишаються без допомоги.
ГО «Спілка ветеранів АТО» закликає Міністерство охорони здоров’я переглянути свої постанови та внести зміни, які дозволять ветеранам отримувати належне лікування. Лише тоді закон про медичний канабіс дійсно стане інструментом полегшення страждань для тих, хто віддав все за нашу свободу.
