В Україні стартує експериментальний проєкт “Зимовий вступ” на нульовий курс, який передбачає безоплатну підготовку до Національного мультипредметного тесту для ветеранів, ветеранок та інших визначених категорій. Навчання триватиме від трьох до шести місяців у закладах вищої освіти, що долучилися до ініціативи.
Про це повідомляють у Міністерстві у справах ветеранів.
“Зимовий вступ” на нульовий курс — це нова державна політика, затверджена Кабінетом Міністрів України. Проєкт реалізується як експеримент і спрямований на підтримку вступників, які через війну не мали можливості своєчасно підготуватися до вступу у вищу школу.
Програма нульового курсу передбачає 180 аудиторних годин навчання. З них 90 годин відводиться на вивчення трьох обов’язкових предметів — української мови, математики та історії України. Ще 90 годин — на один вибірковий предмет: іноземну мову, природничі дисципліни або літературу. Навчання може проходити в очному або дистанційному форматі — залежно від можливостей університету та слухача.
Інформацію про початок набору та графіки занять заклади вищої освіти публікуватимуть на своїх офіційних сайтах у розділах “Зимовий вступ”.
Долучитися до нульового курсу можуть усі охочі. Водночас державна підтримка передбачена для ветеранів і ветеранок, чинних військовослужбовців за умови згоди командування, осіб, звільнених з полону країни-агресора, громадян, які виїхали з тимчасово окупованих територій або зон бойових дій і не змогли вступити до ЗВО, а також для осіб, звільнених з військової служби після 24 лютого 2022 року.
Для цих категорій передбачено гранти на навчання, стипендії у вигляді споживчої допомоги та оплату проживання в гуртожитку за потреби. Водночас фінансова підтримка надається лише слухачам очної форми навчання.
Однією з ключових переваг “зимового вступу” є можливість отримати до 15 додаткових балів до загального конкурсного бала у разі вступу на перший курс того самого університету, де було пройдено нульовий курс, на спеціальності з особливою підтримкою.
Проєкт орієнтований, зокрема, на ветеранів і ветеранок, які після служби прагнуть здобути нову професію, продовжити або відновити навчання, перерване через війну, та реалізувати себе в цивільному, державному, безпековому чи громадському секторах.
Інформацію про безоплатні програми навчання, перекваліфікації та професійної перепідготовки для ветеранів, ветеранок і членів їхніх родин можна знайти на цифровій платформі Міністерства у справах ветеранів ВетеранPro.
Сьогодні, навіть попри потужну цифровізацію в Україні, ситуація з оформленням документів для ветеранів війни, продовжує залишатися проблемною. Інколи вона стосується не лише виплат, а й забуксовує на рівні необхідного та повноцінного лікування. Маємо ще одну непоодиноку історію непорозуміння та бюрократії, з якою зіштовхнувся ветерани війни після тяжких поранень.
40-річний колишній військовий з інвалідністю, батько 9 дітей Сергій Дем’янчук, який мобілізувався із Кременчука, після тяжкого поранення та реабілітації, понад рік не може отримати статус учасника бойових дій.
Захищати країну чоловік був готовий із перших днів повномасштабного вторгнення. Однак, через третю групу інвалідності, йому в цьому відмовили. Та після проходження ВЛК у червні 2024-го, Сергій потрапив у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду. І відразу на один із найгарячіших напрямків на Донбасі: Курахове – Костянтинівка.
ВІЙНА БЕЗ ПРИКРАС
У розмові Сергій пригадав непрості ситуації на фронті. І про кількаденне перебування без води, через що військові пили воду із протоки, яка віддавала гнилими останками від тіл загиблих. І про дві контузії від уламків розірваних мін, що потрапляли в окопи… Проте найтяжчі порання Дем’янчук отримав під час зачистки від окупанта міста Костянтинівка Краматорського району.
– Там довелося виконувати функції провідника, – розповідає Сергій, – коли потрібно було виводити поранених бійців. Під час зачистки костянтинівської дороги ми потрапляли в мінометні засади й нас з усіх сторін гатили вогнем. Під обстріл потрапив і будинок, де ми перебували з побратимом…
На останньому завданні, наприкінці серпня 2024-го, їх відправили на позицію, де сталася перестрілка з чотирма окупантами.
– Одного ліквідували, іншого поранили, двоє втекли, – розповів про ті події Дем’янчук. – У 200-сотого знайшли рацію й телефон, забрали. Через п’ять хвилин телефон росіянина зірвався, після чого на позицію зайшла ще група окупантів, які відкрили вогонь. Побратиму наскрізь поранило стегно. А вже з ворожої рації почули, що о пів на шосту планується наступна зачистка. Тоді єдине, що нас рятувало від дронів – частина ліжка з пружиною, яку прибили на вхідні двері. Ще заклали цеглою шафу й теж присунули до дверей. На побратима я поклав бронежилет, сам стояв у кутку і прикривав лице руками.
Саме в цей час Дем’янчук отримав поранення ніг, а уламки від міни потрапили в живіт та ліве око. Собі та побратиму Сергій перев’язав рани знайденим у будинку одягом. Пораненим довелося лежати й чекати на підмогу протягом трьох днів. Якось Дем’янчук розрізав штани, що не промокали, й побачив, як його права нога майже цілком почорніла…
ЛІКУВАННЯ БЕЗ МЕЖ
Після відходу окупантів та евакуації поранених, він потрапив до Вінницького шпиталю, де йому з ока витягли два уламки. Далі – на лікування до Хмільника. І незабаром, після рішення лікарів оперувати ногу, його вивезли на операцію до Німеччини. Там Сергію провели пластику ніг шляхом пересадки його ж кістки, м’язів і сухожилля.
На жаль, операція за кордоном не дала бажаного результату. Потрапивши назад до України, чоловік продовжував проходити реабілітацію, але вимушений був пересуватися лише на інвалідному візку. Довго не загоювалася нога, додалися головні болі та інші супутні проблеми зі здоров’ям.
Більшість його дітей наразі перебувають за кордоном із другою дружиною. Із третьою він розійшовся після поранення. Хоча з усіма підтримує зв’язок і намагається за можливості матеріально підтримувати дітей.
Розповідає, щоб не зійти з розуму від болі й відчуття покинутості, Сергій вирішив не сидіти склавши руки, а допомагати військовим. Став збирати кошти, віддавав їх волонтерам, а ті вже передавали на фронт.
ВИЖИВАННЯ БЕЗ СТАТУСУ
Окрім поранення та інвалідності, колишній військовий зіштовхнувся з низкою бюрократичних проблем. Зокрема, відсутністю виплат через неявку до військової частини після реабілітації. А згодом – іще більше: йому надійшло повідомлення про самовільне залишення частини.
– Ще коли був на лікуванні в Німеччині, – пояснює Сергій, – військова частина вивела мене поза штат. У такому випадку упродовж двох місяців колишньому військовослужбовцю виплачують по 100 тисяч гривень. Їх я отримав. Отримав і виплати після поранення. Далі три місяці мені виплачували по 522 гривні. Але через те, що після операції особисто не з’явився в місце перебування моєї військової частини, й ці виплати припинили.
Із березня минулого року Дем’янчук перебуває без будь-яких офіційних виплат. А з військової частини йому надіслали лише форму № 6, якої недостатньо для надання колишньому воїну статусу учасника бойових дій.
– Гроші, які отримав одразу після травмування, – говорить він, – пересилав дітям. – Улітку я не мав змоги дістатися до місця дислокації частини в Миколаївській області. Через це мені повідомили про СЗЧ.
Непорозуміння, що виникло між військовим та його частиною, продовжується й до сьогодні. Коли він декілька місяців тому попросив направлення на повторне проходження ВЛК для подальшого лікування ноги, його не надіслали. Не допомогла й місцева влада Кременчука, пославшись на те, що офіційним місцем реєстрації Дем’янчука є місто Ніжин на Чернігівщині.
– Я просив увійти в моє становище, – розповідає далі Сергій. – Адже проживаю у Кременчуці вже чотири роки. І лише завдяки місцевим волонтерам Ірині та Дмитру Матюшенкам, які відреагували на першу публікацію про мене, вдалося домовитися про лікування у шпиталі й подальшу чистку ноги в лікарні.
За словами керівника центру «Турбота» Івана Балацького, між Дем’янчуком та військовою частиною відбулося те, що в народі називають «найшла коса на камінь». Коли військовому потрібно було лікуватися, частина наполягала на його обов’язковій особистій явці.
– Йому слід було зайнятися документами, – пояснив Балацький, – поїхати за місцем дислокації частини чи офіційно списатися. Але, оскільки його документи про статус ветерана та інваліда не були подані, військова частина заблокувала картку.
Після недавнього хірургічного втручання, лікарі повідомили, що праву ногу оборонця доведеться ампутувати до коліна. Це необхідно для збереження хоча б частини кінцівки. Нещодавно волонтери допомогли Дем’янчуку дістатися до Полтавського зонального відділу Військової служби правопорядку, де він отримав повторне направлення на ВЛК, щоб звільнитися з частини.
– Там мені повідомили, – підсумовує Сергій, – що чекати ВЛК потрібно від місяця до пів року. Виходить, що коли потрібно йти на війну, то ВЛК проходять за п’ять хвилин, а якщо слід врятувати коліно, чекати треба пів року!..
Ось так і живе колишній оборонець Сергій Дем’янчук – без статусу і в постійному очікуванні. То довідки від частини, то милості від військово-лікарської комісії. Ті, хто співчувають захиснику час від часу підтримують його матеріально, надсилаючи невеликі кошти на картку ветерана: 4149501010930999. Ці пожертви зараз є єдиним джерелом виживання Дем’янчука в місті Кременчуці, що на Полтавщині…
Ліна РОМАНЧЕНКО
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
Повернувшись із війни, наші захисники несуть у собі досвід, який важко висловити словами. Біль від пережитого ховається за буденними справами та скупими фразами, а вночі повертається, разом із безсонням. Щоб жити й відновлюватися, їм потрібен безпечний простір, спільнота однодумців, де можна говорити, де тебе зрозуміють і не злякаються твоєї правди, де завжди можна знайти опору та допомогу.
Саме такою опорою для демобілізованих воїнів та членів їхніх родин стають ветеранські організації. Вони – це «свої для своїх», ті, хто першими простягають руку допомоги, коли потрібно розібратися в юридичних лабіринтах, і ті, хто відкривають для ветеранів нові горизонти через спорт та мистецтво. А хто зрозуміє й прийме близько до серця проблеми ветерана, як не такий самий ветеран, який пройшов через відчуття втрат, розпач і біль від поранень та коло бюрократичних перепон?
Про проблеми ветеранів і шляхи їхніх вирішень розповіли представники найпотужніших ветеранських організацій Чернігова.
ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВИ
Центр ветеранського розвитку Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Шевченка створено 15 листопада 2024 року. Основні напрями роботи – психологічна та юридична допомога, спортивна реабілітація. Із моменту створення центром керує Григорій Маханьков.
Григорій Іванович – ветеран війни, учасник оборони Чернігова, кавалер орденів Богдана Хмельницького та «За мужність». Він поділився власним досвідом супроводу ветеранів, подолання бюрократії, взаємодії з ВЛК та організації ветеранського спорту:
– Коли підписують наказ про звільнення військовослужбовця за станом здоров’я, багато хто думає, що всі випробування закінчилися. Але саме в цей момент починається «друга лінія фронту» – бюрократична. Найстрашніша пастка криється у кількох словах із висновку ВЛК, коли зазначено, що порушення здоров’я ветеран отримав не «при захисті Батьківщини», а під час «проходження служби». Людина втратила здоров’я на «нулі», має пакет документів про поранення, однак недолугий голова комісії просто перекреслює все однією фразою. У результаті чиновник позбавляє ветерана законних виплат, компенсацій і визнання того, що здоров’я було віддане за державу.
Майже кожен ранок Центру починається із дзвінків ветеранів. Звичайно, що фахівці з супроводу включаються в боротьбу, надсилають запити до комісій, щоб змусити ВЛК визнати очевидне й пов’язати травму із захистом Батьківщини. Але, як правило, отримують відмови, бо бюрократичну стіну важко пробити простою логікою. Коли аргументи закінчуються, до справи стають юристи. Починаються виснажливі судові процеси, щоб довести державі, що воїн дійсно її захищав.
Одним із найгостріших питань залишається фінансова мотивація фахівців із супроводу ветеранів. Керівник Центру поясняє:
– Існує певний дисонанс у сприйнятті зарплат із боку місцевого керівництва. Голови громад іноді висловлюють невдоволення тим, що фахівець отримує більше, ніж заступник голови чи інші працівники соціальної сфери. Проте такий підхід є хибним. Через неналежне ставлення або спроби штучно занизити виплати до 7–8 тисяч кваліфіковані кадри звільняються. Робота фахівця із супроводу ветеранів кардинально відрізняється від класичної соціальної чи паперової роботи. Це велике психологічне навантаження, адже фахівець пропускає крізь себе історії про поранення, бойові дії та особисті трагедії. Це колосальне емоційне вигорання.
Коли ветеран повертається із фронту, він часто потрапляє у «сіру зону» – не фронтову, а бюрократичну. Іноді, щоб витягнути людину з паперового полону або повернути їй віру в себе, потрібен не просто чиновник, а справжній помічник і друг.
Уявіть ситуацію: боєць після поранення потрапляє до лікарні. У цей самий час відбувається його переведення з однієї бригади до іншої. Через збіг обставин з одного підрозділу його вже відрахували, а до іншого він не доїхав – поранення, госпіталізація. У результаті людини протягом трьох місяців просто не існує. Про неї забули. Вона не числиться ніде, не отримує виплат, не має офіційного статусу для подальшого лікування.
– Мені знадобилися тижні безперервної роботи, десятки дзвінків та залучення координаторів усіх рівнів, – говорить Григорій Маханьков, – щоб пройти це бюрократичне пекло. У результаті мого побратима знову зарахували до військової частини, він продовжив лікування з усіма правами та фінансовою підтримкою. Подібні випадки є реальною роботою фахівця із супроводу ветеранів – боротися за кожного, коли система дає збій.
Але підтримка – це не лише папери. Кожен, хто повертається з «нуля», знає: життя в тилу здається прісним. Ветеран каже, що сам через це пройшов. Не вистачає того самого адреналіну, який щохвилини був на фронті.
Співпраця Центру ветеранського розвитку, Чернігівської міської ради та інших партнерів дала ветеранам можливість займатися спортом. І це не про рекорди, це – про повноцінне життя…
«СЕРЦЕВІР» – СПІЛЬНОТА ОДНОДУМЦІВ
Сьогодні питання адаптації ветеранів є одним із найважливіших для України. Громадська організація «Ветеранська спільнота України «Серцевір» за три роки роботи пройшла шлях від ініціативи кількох людей до найпотужнішого ветеранського осередку області, досвід якого переймають колеги з усієї країни. Завдяки співпраці з міською владою, «Серцевір» отримав приміщення площею понад 1000 квадратних метрів. Попри виклики з фінансуванням, вимкнення світла та інші труднощі воєнного часу, простір активно розбудовується.
Сьогодні «Серцевір» – це не просто офіс, а справжній «вулик» для ветеранів, де вже працюють і конференц-зала, й зона психологічної реабілітації, спортивна зала, оснащена спеціальними тренажерами для підготовки до змагань. Незабаром планується відкриття бізнес-хабу, який допоможе ветеранам інтегруватися в економічне життя міста. Одним із найважливіших досягнень «Серцевіру» стало створення комунального закладу «Ветеранський простір».
– Ми зрозуміли, – розповіла менеджерка громадської організації Ольга Островідова, – що громадська організація самотужки не потягне витрати на опалення та зарплати значної кількості фахівців. Тому запропонували місту ідею комунального закладу, нас підтримали. Нині у просторі працюють біля 25 спеціалістів: психологи, масажисти та 8 фахівців із супроводу демобілізованих осіб.
«Серцевір» є засновником масштабних всеукраїнських змагань з адаптивних видів спорту «Північний форпост» і «Кубок Серцевіру». Останні змагання зібрали понад 300 ветеранів із пораненнями з усієї України. Окрім спорту, простір розвиває унікальні методи відновлення: анімалотерапію – взаємодію з кіньми та собаками…
ТЕАТР ВЕТЕРАНІВ
Натхненник, організатор і керівник театру Юрій Вєткін – ветеран війни, учасник АТО, кадровий військовий, блогер і письменник, автор книги «Час Че». Юрій захищав рідне місто у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Під час оборони Чернігова втратив ногу.
За словами Вєткіна, театр надає ветеранам можливість психологічного відновлення через театральне мистецтво. Це спосіб зцілення і для тих, хто грає, й хто дивиться.
– Тут немає професійних акторів, – розповідає керівник, – але є справжність, яку неможливо зіграти. Для наших хлопців сцена – це «м’який адреналін». Вони кажуть: «Вийти на підмостки – це як штурмувати посадку». Той самий драйв, той самий страх і та сама перемога над собою.
Театр – це люди. І про них слід розповідати. Валерій Вовк, із позивним «Михалич», не просто актор, а й драматург. Разом із режисером він створив моновиставу на основі власних віршів.
Микола Баглай – мінер, який втратив ногу, але не втратив жаги до життя. До війни він був далекобійником і зараз продовжує працювати на фурі. Каже: «Не викреслюйте мене з театру! Я буду приїжджати з рейсів і гратиму».
Олег Князь – сержант-штурмовик. Після важкої травми мав складний психологічний стан. Театр став для нього місцем, де емоції знаходять правильний вихід, а робота із психологом і захоплення театральним мистецтвом дає реальний результат.
Історія Артема Галушка – це диво. Снайперська куля в голову, 30 днів у комі, відсутність частини мозку та непрацююча рука. На сцені він іноді може забути текст або навіть відключитися від виснаження, але власною реплікою обов’язково вступить у гру. Це є справжня реабілітація!
Руслан Іванов – єдиний, хто був дотичний до акторського мистецтва ще до війни. Попри втрату руки, Руслан грає головну роль у виставі «Госпітальна рапсодія».
– Наша вистава, – каже Юрій Вєткін, – це сповідь про життя в госпітальних палатах під час облоги Чернігова. Про нас і наших дружин, про лікарів, про біль і про підтримку. Кожен з акторів проживав це в реальності, тому наприкінці вистави вони не стримують сліз разом із залом.
«Більше не підемо на виставу ветеранів, бо всі очі виплакали», – часто кажуть глядачі. А потім повертаються знову й приводять друзів. Чому? Бо в театрі немає фальші. Тут не грають, а виносять на сцену свою правду, якою б гострою чи незручною вона не була.
Підсумовуючи розповіді лідерів ветеранського руху на Чернігівщині, варто зазначити, що братерство, загартоване в бою, не зникає після демобілізації, воно лише змінює форму. Ветеранські організації сьогодні стали головними помічниками ветеранів у їхній адаптації до цивільного життя.
Сучасний ветеранський рух – це унікальна система, що працює за принципом «від потреби до самореалізації» й охоплює всі сфери життя: від фахового, юридичного та психологічного супроводу до організації масштабних спортивних змагань і театральних вистав. Тут створюється простір, у якому ветеран знову відчуває себе не просто людиною, а активним творцем свого майбутнього.
Олена БЕРЕЗКІНА
(світлини з архівів ветеранських організацій)
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
У громадах Івано-Франківського району ветерани та учасники бойових дій можуть займатися різними видами спорту в спортивних закладах, секціях і реабілітаційних центрах. Такий підхід спрямований на фізичне відновлення та соціальну адаптацію через регулярну рухову активність.
У регіоні працює низка спортивних організацій і установ, які залучають ветеранів до занять фізичною культурою. Серед них — мережі спортивних клубів «Animal Gym», «Hazard Gym» та «Альянс», а також Муніципальний фізкультурно-оздоровчий центр в Івано-Франківську.
Ветерани також можуть відвідувати заняття у відокремленому структурному підрозділі «Івано-Франківський фаховий коледж фізичного виховання НУФВСУ», де доступні плавання, легка й важка атлетика, настільний теніс та футбол на милицях. Подібні можливості пропонує й Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу.
Окремі спортивні напрями розвивають бійцівський клуб «Петрос», дитячо-юнацький спортивний клуб «Ринг», а також міський осередок Національної федерації кікбоксингу України WAKO, де проводять заняття з таеквон-до та кікбоксингу.
Додатково для ветеранів діють спеціалізовані ініціативи з адаптивного спорту. Зокрема, футбольна команда на милицях АМП ФК «Бартка» для ветеранів з ампутаціями, міська федерація стрільби з лука, відкритий спортивний простір «Стронг воркаут» біля стадіону «Рух», безбар’єрний спортзал у професійному будівельному ліцеї та громадська організація «Полюби Долю», яка працює з адаптивними видами спорту.
Для мешканців Рогатинської територіальної громади доступні заняття в Рогатинській дитячо-юнацькій спортивній школі обласної ради та спеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву.
Розгалужена мережа спортивних закладів, клубів і громадських організацій дає змогу ветеранам Івано-Франківського району обирати різні напрями фізичної активності, що сприяють фізичній реабілітації, психологічному відновленню та підвищенню якості життя.
Ветерани у місті Українка можуть безоплатно долучитися до групи психологічної підтримки «Коло взаємодопомоги», яка працює у форматі відкритих зустрічей у безпечному просторі.
Групу створили для ветеранів, які потребують емоційної підтримки, спілкування з побратимами та допомоги в адаптації до цивільного життя. Зустрічі проходять на базі Сіверськодонецької лікарні за адресою: вулиця Київська, 1.
Учасники можуть вільно приходити, щоб поділитися переживаннями, отримати підтримку та допомогу у подоланні стресу й тривоги. Формат зустрічей передбачає живе спілкування у колі людей з подібним досвідом.
Групу веде досвідчений психолог Оксана Чуб. Участь у заняттях безкоштовна — ветерани можуть долучатися без попереднього запису або зареєструватися заздалегідь.
У Вінницькій області діє розгалужена мережа медичних закладів, де можна отримати стаціонарну та амбулаторну реабілітаційну допомогу за пакетами НСЗУ. Послуги доступні як в обласному центрі, так і в громадах, що дозволяє пацієнтам проходити відновлення ближче до місця проживання.
Повномасштабна війна суттєво збільшила потребу в реабілітаційній допомозі для військових, ветеранів і цивільного населення. У відповідь на це у Вінницькій області протягом останніх двох років розширили мережу медичних закладів, які надають реабілітаційні послуги дітям і дорослим у межах пакетів Національної служби здоров’я України.
Наразі реабілітаційна допомога доступна в лікарнях різних рівнів — від надкластерних до загальних — у громадах області. Це дає змогу пацієнтам уникати тривалих поїздок до обласного центру.
Стаціонарну та амбулаторну реабілітацію надають:
Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М. І. Пирогова;
Вінницький обласний клінічний медичний реабілітаційний центр ветеранів війни та радіаційного захисту населення;
Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня ім. акад. О. І. Ющенка;
Вінницька міська клінічна лікарня «Центр матері та дитини»;
Гайсинська, Тульчинська, Хмільницька, Калинівська та Козятинська центральні районні лікарні;
Ладижинська та Немирівська міські лікарні;
Ямпільська територіальна лікарня.
Амбулаторну реабілітацію також можна пройти в Літинській центральній районній лікарні.
За наявними даними, упродовж 2025 року стаціонарну реабілітаційну допомогу у Вінницькій області отримали понад 12 тисяч пацієнтів, амбулаторну — понад 6 тисяч осіб.
Діючих військовослужбовців і ветеранів разом із подружжям запрошують долучитися до кількаденної реабілітаційно-відпочинкової мандрівки в Карпати з елементами психологічної підтримки. Участь для учасників бойових дій є безкоштовною.
Про це повідомляють організатори волонтерської ініціативи.
Волонтерська команда анонсувала сімейну реабілітаційно-відпочинкову мандрівку в Карпати, яка відбудеться з 22 по 25 січня. До участі запрошують діючих військовослужбовців та ветеранів разом із найближчими членами родини — дружиною або чоловіком. Участь з дітьми програмою не передбачена.
Мандрівка проходитиме у туристичному притулку «Перелісок», розташованому в гірській місцевості на Свидовецький хребет. Формат поєднує активний туризм із груповими сесіями психологічної підтримки.
Для учасників бойових дій участь у програмі є безкоштовною. Цивільні члени родин самостійно оплачують проживання, харчування та трансфер — організаційний внесок становить 2000 гривень.
Організатори попереджають, що програма розрахована на фізично підготовлених учасників. Зокрема, передбачений піший підйом до притулку з рюкзаками вагою 10–15 кг на відстань 7 км, а також радіальні виходи до 12 км у гірській місцевості з перепадами висоти. Пересування здійснюватиметься на снігоступах.
Учасники повинні мати власне індивідуальне екіпірування — зимовий одяг і взуття, рюкзаки, термоси, ліхтарики та аптечки. Спеціальне спорядження, зокрема снігоступи й трекінгові палиці, можна буде взяти напрокат на місці.
Програма мандрівки передбачає збір учасників на залізничному вокзалі міста Рахів, піший підйом до притулку, прогулянки гірським хребтом, відвідування лісових маршрутів, а також щоденні групові сесії психологічної підтримки. Завершення мандрівки заплановане на 25 січня з поверненням до Рахова близько 14:00.
Організатори наголошують, що всі програми є безалкогольними — вживання спиртних напоїв і наркотичних речовин заборонене. У разі порушення цього правила учасник буде змушений самостійно залишити місце проведення заходу.
Для участі необхідна попередня реєстрація через онлайн-форму.
Після її заповнення організатори зв’язуються з учасниками для підтвердження. Контактний номер для невідкладних питань: +380958462170.
На цифровій платформі ВетеранPro з’явився новий розділ «Регіональні можливості», який дозволяє швидко знайти місцеві програми та сервіси підтримки ветеранів і ветеранок у конкретних громадах та областях України.
Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів.
Новий розділ містить інформацію про послуги, програми й сервіси підтримки на місцевому рівні, зокрема ті, що фінансуються з місцевих бюджетів. Йдеться про можливості для ветеранів і ветеранок, їхніх родин, фахівців із супроводу та всіх, хто залучений до процесу повернення Захисників і Захисниць до цивільного життя.
Як зазначається, розділ покликаний зібрати в одному місці інформацію, яка раніше була розпорошена по різних ресурсах, а також надати чіткі та зрозумілі кроки для отримання допомоги.
Щоб скористатися сервісом, потрібно зайти на сайт платформи, перейти до розділу «Регіональні можливості» та скористатися фільтрами за статусом (УБД / ОІВВ / ЧСЗ), областю або територіальною громадою та напрямом підтримки. Користувачі можуть переглянути перелік доступних послуг, відкрити картку обраної програми та ознайомитися з коротким описом, умовами отримання, покроковими діями, а також контактами й корисними посиланнями.
Наразі у розділі представлені послуги з 11 областей України. Платформу планують наповнювати поетапно — згодом там з’явиться інформація про приватні ініціативи, місцеві бізнеси, спортивні зали та ветеранські центри.
Громадська організація «Спілка ветеранів СОУ» направила офіційні запити до органів державної влади з метою отримання публічної інформації про земельні ресурси, які можуть бути використані для забезпечення прав ветеранів. Звернення подано в межах підготовки до другого читання законопроєкту №10027, що стосується надання земельних ділянок учасникам бойових дій та родинам загиблих захисників.
У межах роботи над законопроєктом №10027 організація направила запити до Міністерства у справах ветеранів України, Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру, Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України, а також до Кабінету Міністрів України. Зазначені органи залучені до формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин і соціального захисту ветеранів.
У зверненнях організація просить надати повну інформацію про державні та комунальні підприємства, установи й організації, у користуванні яких перебувають земельні ділянки, що потенційно можуть бути передані ветеранам у приватну власність у разі ухвалення законопроєкту.
Окремо поставлено питання щодо переліку таких підприємств і установ із зазначенням площ земельних ділянок, якими вони володіють або користуються, а також фактичного обсягу земель, які можуть бути використані для реалізації прав ветеранів. У «Спілці ветеранів СОУ» наголошують на необхідності оперувати конкретними даними, а не загальними показниками.
Також у запитах порушено питання земель резервного фонду — їх загальної площі, кількості ділянок і можливості передачі у приватну власність ветеранам відповідно до положень законопроєкту, який готується до другого читання.
У громадській організації зазначають, що рішення у сфері соціальних гарантій для захисників України мають ухвалюватися на основі відкритої, достовірної та перевіреної інформації. Отримання відповідей на запити, за оцінкою ГО, є необхідним для подальшого громадського контролю за реалізацією прав ветеранів.
Про результати розгляду запитів та отримані відповіді організація поінформує додатково.
Тернопільські «Вікінги» розпочали підготовку до дебюту в Суперлізі – найвищому дивізіоні чемпіонату України з ампфутболу. За один сезон команда пройшла шлях від перших тренувань до професійних змагань. Для військових, які отримали важкі поранення та ампутації, участь у клубі стала формою дієвої реабілітації та можливістю повернутися у великий спорт.
Усі польові гравці тут мають ампутацію однієї ноги, воротарі – руки. Це не реабілітаційний гурток і не терапевтична група. Це професійний спорт, де за правилами потрібно грати без протезів, тримаючи баланс на одній кінцівці та двох милицях.
– Коли ми тільки починали, – згадує засновник команди Ярослав Несторович, – а було це 6 травня минулого року, на перше тренування прийшло всього семеро чи восьмеро людей. Хто в чому одягнений, усі розгублені. Дехто не міг влучити по м’ячу. Були й великі труднощі психологічного характеру: зняти протез і вийти на поле перед іншими – це певний бар’єр…
Ярослав займається соціальними проєктами понад двадцять років. Свого часу захоплення футболом привело до створення в Тернополі фан-клубу мадридського «Реалу», офіційно зареєстрованого в Іспанії. Ідея створити ампфутбольну команду з’явилася після дзвінка керівника проєкту «Ліга Дужих», який запропонував розвивати цей напрям у регіоні. І Ярослав Несторович вирішив спробувати.
АЖ ІСКРИ СИПЛЯТЬСЯ…
Сьогодні в команді «Вікінги» тринадцять гравців. Більшість із них – ветерани 44 артилерійської бригади, 105 бригади ТРО, колишні працівники поліції. Є кадрові військові та добровольці, які воювали ще з часів АТО та ООС. Проте капітан команди – цивільний. Він втратив ногу під час ракетного удару в Києві, не встигнувши добігти до укриття.
– Команду неможливо збудувати без дисципліни, – каже Ярослав. – Ми пройшли через ряд конфліктів, криз і травм. Але «склеїли» цей прообраз колективу. Гравці скачуть на милицях так, аж іскри сипляться. Можуть обігнати здорову людину на двох ногах.
Тренування проходять двічі на тиждень по півтори години. Додатково хлопці відвідують силові заняття в залі. Процесом керують професіонали: викладач Педагогічного університету Михайло Оліяр та легендарний паралімпієць Іван Шкварло – п’ятиразовий чемпіон світу й п’ятиразовий чемпіон Європи з футболу, який має понад двадцять років ігрового досвіду.
Адміністратор команди Любомир Перожак колись грав за юніорів у ДЮСШ. Він втратив обидві ноги, але залишився в футболі. Ярослав згадує їхню першу зустріч:
– Ми здзвонилися. Він каже: «Збігаю, заберу дитину з садочку і приїду». А приїхав… без обох ніг. Побачив мою реакцію й питає: «Що, не візьмете?..» Зараз він – наш головний організатор. Його дружина приїздить на всі змагання, приводить дітей на тренування.
Фінансова сторона проєкту тримається на особистих контактах і міжнародній співпраці. Від ігрової форми до зимових курток – усім забезпечують волонтери. Звернення до великих і відомих фірм виявилися безрезультатними. Натомість допомагають дрібні підприємці, яких ніхто не знає. Бувають і зовсім випадкові спонсори: зустрів засновник знайомого, якого не бачив багато років, розповів про команду. Той каже: «Спробую допомогти». І перераховує 50 тисяч гривень… Також надала допомогу «Укрзалізниця», в управлінні ветеранської політики допомогли із гравцями. Медичний супровід забезпечив директор Центру екстреної медичної допомоги Олександр Ріпка. Тепер на тренуваннях завжди чергує лікар, а медики іноді навіть подають гравцям м’ячі.
СУПЕРЛІГА– ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Минулого року «Вікінги» взяли участь у чемпіонаті України «Ліга Дужих», що складався з п’яти турів. Суперники були різними: від новостворених колективів до досвідчених команд на кшталт львівської «Покрови», яка не пропустила жодного гола, чи донецького «Шахтаря», де тренуються роками. Тернополяни вибороли «срібло» у своїй групі та отримали право грати в Суперлізі, де змагатимуться вісім найсильніших команд країни.
– Суперліга – це зовсім інший рівень відповідальності, – говорить Нестерович. –Там грають збалансовані команди, які існують не один рік. Нам потрібно добирати людей. У Львові в команді близько 40 осіб, бо там великі реабілітаційні центри. У нас поки що тринадцять. Це – основний склад, а потрібно ще хоча б 3–4 гравці.
Ярослав планує звертатися за досвідом до польських тренерів, де рівень ампфутболу значно вищий. Але головне завдання залишається незмінним: створити простір, де ветеран після важкого поранення знову відчує азарт боротьби та смак перемоги. Срібні медалі сезону в руках, але «Вікінги» готуються до нових викликів. Для них футбол – це спосіб довести, що відсутність кінцівки не означає відсутність волі до гри.
«Я БУДУ ПЕРШИМ!»
Михайло Конон каже, що із власних 34 років він провів на полі 32. Батько привів його на тренування у дворічному віці, й відтоді футбол став для нього природним середовищем. Михайло грав на рідній Гусятинщині, де був капітаном сільської команди.
Війна змінила обставини, але не позбавила Михайла швидкості. Його поранення було раптовим. Перебуваючи у відрядженні в Києві, не встиг дістатися до сховища під час ракетного удару. Відчув гострий біль та одразу зрозумів, що ноги немає. Це була висока травматична ампутація.
Перша пропозиція повернутися у спорт прийшла не з Тернополя. Михайла знайшли через сестру й запросили до львівської команди «Покрова». Проте він відмовився.
– Я знав, що мені сподобається й доведеться постійно їздити до Львова, – розповідає Конон. – Тому сказав: якщо буде команда в Тернополі, я буду першим!
За місяць потому зателефонував Ярослав Несторович, який якраз збирав людей. Михайло погодився, не думаючи. Сьогодні він лідер на полі, бачить гру на декілька ходів уперед і почувається як риба у воді. Поки триває матч, він повністю поринає у гру, демонструючи майстерність, що напрацьовувалася десятиліттями. Володіння мовою футболу – стихія Конона. Там, у межах штучного газону, капітану все зрозуміло без слів: він миттєво зчитує позиції та керує ритмом.
Проте роль лідера для нього не обмежується лише грою. Михайло зізнається, що на полі бути капітаном значно легше, ніж поза ним. Налаштування команди перед матчем, вибудовування комунікації та згуртованість у роздягальні вимагають більше зусиль. Проте під час тренувань, тривалих поїздок чи спільних сніданків у готелях команда тримається саме навколо Михайла. Не всі «Вікінги» мають футбольне минуле, тому кожен прислухається до капітана та орієнтується на його досвід.
ПОВЕРНЕННЯ ДО АКТИВНОГО ЖИТТЯ
Поки Михайло тримає ігровий каркас, інші гравці додають команді стійкості. У кожного з них – свій шлях на поле. Для Олега Мартищука, колишнього прикордонника, футбол став способом повернутися до нормального ритму життя. У той момент, коли ми домовлялися про інтерв’ю, він тримав на руках тримісячного сина Марка. Олег попросив трохи почекати, поки дитина засне.
– Майже п’ять років я служив у прикордонних військах, – розповідає Олег. – Коли зайшли окупанти, наш підрозділ відпочивав. Вісім місяців провів в окупації. Шлях до Тернополя виявився довгим: виїжджати довелося через Крим та росію, а далі – через Литву та Польщу. Як тільки опинився на підконтрольній Україні території, одразу мобілізувався до 24-ї окремої механізованої бригади.
Поранення Мартищук отримав під час захисту селища Нью-Йорк на Донеччині. Командир відділення виносив його на собі вісім кілометрів під обстрілами. Саме завдяки йому боєць залишився живим.
– До футболу підштовхнула дружина, – згадує він. – Поки лежав у госпіталі, бачив, як хлопці ходять і запрошують на тренування, але вагався пів року. Тепер не можу дочекатися чергового виїзду на поле. Для мене це можливість скинути емоційну напругу. Тут суцільний позитив. Можна й побігати, й покричати, коли не забиваємо голи.
Сьогодні війна для Олега – це пам’ять про тих, хто допоміг вижити під обстрілами, а сьогодення – звичайні цивільні будні та піклування про сина.
Зараз «Вікінги» готуються до дебюту в Суперлізі – найвищому дивізіоні чемпіонату України з ампфутболу. Окрім команди з Тернополя за першість змагатимуться ще сім команд – із Донецька, Івано-Франківська, Львова, Луцька, Черкас, Харкова та Київщини.
Крім внутрішніх ігор, у планах спільні тренування з польськими клубами та поїздка до Мадрида для обміну досвідом із футбольним клубом «Реал».
Склад тернопільської команди продовжує формуватися. Тренування відкриті для ветеранів з ампутаціями чи важкими пораненнями кінцівок. Кожен новий гравець на полі – це ще одна особиста історія про повернення до активного життя.
Оксана ЧМИЛЕНКО
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
