Мати полеглого на Донбасі воїна Дениса Поповича під час вшанування полеглих захисників на 5-ті роковини оборони ДАПу розповіла Президенту України про несправедливі цькування та паплюження пам’яті її сина з боку місцевого духовного наставника, – повідомляє Армія Inform.
Зазначимо, загиблий воїн родом із с. Морозівка, Баришівського району, Київської області.
– На день народження Дениса разом із моїм чоловіком і онуками прийшла до церкви замовити службу. Та замість співчуття й благословення почула жахливі образи. Панотець вигнав нас під паркан. Просто на дощ… Я була ладна під землю провалитися від сорому за цю людину перед дітьми, – розповідає Надія Леонідівна.
На захист її родини тоді вийшло пів села. Діти плакали і не розуміли, чому їхню родину проганяють із церкви, у якій багато років співала їхня бабця і куди вони змалку бігали як до другої домівки…
– Раніше я не розуміла різниці між патріархатами… Головне – віра в Бога. А церква – лише місце, куди можна прийти за духовним натхненням… Нині ж, коли наша родина для батюшки – вороги, бо мій син захищав Україну, я не можу навіть поставити тут за нього свічку. Мушу їхати до Києва чи сусіднього села і панахиду замовляю в іншого священника, – каже пані Надія.
Нині її родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву – на ділянці, отриманій від держави за загибель сина
Поневіряння жінки тривають уже понад пів року. Нині її родина докладає зусиль, аби побудувати в селі ще одну церкву – на земельній ділянці, отриманій від держави за загибель сина! Так хочуть зберегти пам’ять про героїв, які склали голови за Україну…
– Мрію це зробити заради дітей. Син ростив їх чесними і порядними, яким був сам. Хочу, щоб вони й усі дітки, чиї батьки не повернулися з цієї війни, кожен міг пишатися батьком, і не боявся сказати вголос його ім’я, – каже Надія Леонідівна.
Нині, попри цькування священника й різні думки селян, Денисові синочки пишаються татком. Знають, що його іменем названа вулиця в селі, школа, де навчався… Знають, що татко – герой. Але, споглядаючи як однолітки бавляться і прогулюються парком з татусями, досі не можуть прийняти того, що його більше немає.
Сказав усім сховатися в укриття, а сам узяв гранатомет і пішов назустріч ворожому БТР
– Часом так гірко запитують мене: «Бабусю, чому саме він? Чому він, як решта, не сховався в укриття, а вийшов один на один проти ворожих танків? – зі сльозами на очах розповідає Надія Леонідівна
Каже, що пояснити сиротам, чому саме їхній батько віддав життя, щоб урятувати інших, дуже складно.
– Побратими розповідали, що під час ворожого штурму Денис сказав усім сховатися в укриття, а сам узяв гранатомет і пішов знешкоджувати російський БТР, який вже був за кілька метрів від бліндажа. Один раз він вистрілив – бронетранспортер зупинився, а інший постріл виконати не встиг. Ворог його випередив. Денис загинув, – розповідає мати воїна.
Денис Попович був гранатометником у складі 40-ї бригади тактичної авіації зведеного загону Повітряних Сил ЗСУ «Дика качка». Загинув 22 січня в районі Донецького аеропорту під час оборони опорного пункту «Зеніт».
Подробиці бою 22 січня після падіння ДАПу, що тривав понад 10 годин, описані в книзі «А242» під назвою «Бій 22 січня»… Подвигові Дениса – бійця на позивний «Денді» – присвячений також епізод у стрічці «Зеніт»…
Відважного солдата, який вступив у нерівний двобій і врятував майже 50 бійців, великокаліберна куля вразила просто в обличчя. Привезли воїна в закритій труні…
Мати розповідає: коли почалася війна, Денис дуже переживав і хотів іти добровольцем на фронт. Однак його дружина Юлія, мов щось відчуваючи, вмовила, щоб пішов на війну лиш тоді, як надійде повістка… Боялася, щоб Денис не загинув, а діти не зосталися сиротами.
Вже за кілька місяців повістка таки надійшла, і Денис, який завжди був переконаний, що кожен чоловік має захищати країну від небезпеки, одразу пішов у військкомат.
Зранку ще встиг зателефонувати дружині. Сказав, що аеропорту в Донецьку вже немає
– Ми його проводжали всі разом. Із передової він телефонував щодня. Завжди запитував про дітей, їхнє навчання і здоров’я. Просив, аби не хвилювалися і казав, що в нього все гаразд. Він надсилав нам свої фото, а ми йому – свої. Дітки знімали для нього відео з проханням повертатися додому, говорили, що дуже його люблять і сумують, – стримуючи сльози говорить мати героя.
Напередодні загибелі Денис теж телефонував дружині й мамі, але голос був сумний. Віддалено жінка почула постріли. Запитала, що там. Син відповів, що це стріляють далеко, а в нього все спокійно.
– Того вечора місця собі не знаходили. Було так тривожно і важко на душі. А наступного дня Денис загинув. Зранку ще встиг подзвонити дружині, сказав, що аеропорту в Донецьку вже немає. Лишились тільки наші блокпости. А також вимовив, що стоятиме до кінця. Більше того дня ніхто з Денисом не міг зв’язатися.
Дружина Дениса телефонувала волонтеру, який передавав їм туди посилки. Той відповів, що був бій, і хлопці, мабуть, вимкнули телефони. Наступного дня, коли жінка пішла на пошту, помітила дивні погляди сусідів.
– Тоді Юля зателефонувала в їхню частину у Васильків, щоб дізнатися інформацію, де перебуває Денис. Їй сказали, що його більше немає. За тілом виїхав командир… Для нас тоді час зупинився, – каже мати.
Жінка розповідає, що його побратими вийшли з тієї позиції живими, загинув лише її син… І каже, що він дуже любив свою родину. Завжди був добрим до неї і до дружини. Просто обожнював малюків.
На той час, коли воїн загинув, його синам було 6 і 3 рочки
– Денис так радів, коли дізнався, що стане батьком, та ще й хлопчика! Ні на секунду Юлю від себе не відпускав. Так само і з дітками любив час проводити. Риболовля, прогулянки на човні, футбол… Денис навчив дітей поважати старших, підтримувати близьких, любити й цінувати маму. Діти дуже сумують за ним, – розповідає пані Надія.
Дітей на похованні не було. Але після похорону дружина воїна сказала дітям: їхнього тата немає, він на небі став зірочкою, тож щодень дивитиметься на них із небес…
Малюк дуже любив татка і не уявляв, як може так статися, що його вже не побачить. Уже в чотирирічному віці, до цього цілком здоровий і веселий хлопчик, переніс складну операцію на серці.
– Нам лікарі сказали, що його сердечко стало схожим на тюльпан. Операція теж не давала стовідсоткового одужання – аорта так і лишилася відкритою. Тож наша боротьба триває щодня. Уже не лише за добру пам’ять про сина, а й за життя його маленького хлопчика, – розповідає Надія Попович.
Жінка знає, як важко хлопчикам рости без батька. Та пригадує, коли влітку волонтери відправили їх на відпочинок, вони обидва з таким нетерпінням чекали польоту в літаку, ніби має статися диво.
Щойно опинившись на борту лайнера, перше, про що вони запитали маму – де ж точно на небі живе їхній тато? Адже вона їм казала, що він тепер мешкає там…
– Потім зрозуміла – не відпочинок так радує малечу. Щойно опинившись на борту лайнера перше, про що вони запитали маму – де ж точно на небі живе їхній тато, адже вона їм казала, що він тепер мешкає там, тож дуже чекали на зустріч із ним… – ледве стримуючи емоції, розповідає мама воїна.
Під час поминальних урочистостей до п’ятої річниці вшанування загиблих захисників ДАПу в столиці мати героя Надія Попович була однією з тих, для кого цей день – не просто ще одна можливість згадати полеглих на війні героїв, а час найбільшого у світі болю і горя від втрати рідної дитини…
Зустрівшись з Верховним Головнокомандувачем Володимиром Зеленським, який приїхав теж покласти квіти до «Дзвону пам’яті» та підтримати родини загиблих, вона не витримала і розповіла йому про свою біду. Президент записав її дані, тож жінка сподівається на вирішення цієї непересічної ситуації…
За матеріалами Весник. Луцьк
