Міністерство у справах ветеранів України розпочало формування Ради ветеранів війни за незалежність України — нового консультативно-дорадчого органу при відомстві. Рада має стати постійним майданчиком для діалогу між державою та ветеранською спільнотою.
Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів України.
Які завдання матиме Рада ветеранів
У Мінветеранів пояснюють: новий орган залучатиме практичний досвід Захисників і Захисниць до напрацювання рішень у сфері ветеранської політики. Зокрема, Рада сприятиме:
формуванню та реалізації державної політики щодо підтримки ветеранів і ветеранок;
захисту їхніх прав та інтересів;
врахуванню потреб родин загиблих (померлих) Захисників і Захисниць;
напрацюванню рекомендацій із урахуванням позиції ветеранських громадських об’єднань.
Як формуватимуть склад Ради ветеранів
До складу Ради увійде по одному представнику від кожної області України. Кандидатів обиратимуть на регіональних зборах ветеранів.
Претендувати на членство можуть ветерани й ветеранки, які є членами громадських об’єднань ветеранів війни в області, Києві або всеукраїнських організацій, що працюють не менше шести місяців.
Які документи мають подати кандидати
Для участі у відборі кандидати подають до обласної військової адміністрації:
заяву;
рішення громадського об’єднання про делегування;
біографічну довідку;
копію електронного посвідчення ветерана, посвідчення або витягу з ЄДРВВ;
витяг з реєстру територіальної громади про місце проживання;
лист-підтримку з підписами щонайменше 30 учасників бойових дій;
повний витяг з системи про відсутність судимості;
мотиваційний лист;
згоду на обробку персональних даних.
Хто та як голосуватиме
Участь у голосуванні беруть ветерани, ветеранки та люди з інвалідністю внаслідок війни. Вони також подають до ОВА заяву, документи, що підтверджують статус ветерана, витяг про місце проживання та згоду на обробку персональних даних.
Обрання кандидатів відбуватиметься:
офлайн — під час регіональних зборів, організованих ОВА;
онлайн — через рейтингове голосування (за наявності технічної можливості).
Після цього ОВА передадуть обрані кандидатури до Мінветеранів, яке затвердить остаточний склад Ради.
Навіщо створюють Раду ветеранів
У міністерстві наголошують: створення Ради забезпечить постійний зворотний зв’язок із ветеранською спільнотою та дозволить формувати рішення з урахуванням реального досвіду і потреб ветеранів, ветеранок та їхніх родин у всіх регіонах України.
Ветеранів і ветеранок, а також членів їхніх сімей запрошують на чотириденну духовну та психологічну віднову, яка відбудеться наприкінці лютого в Марійському духовному центрі «Зарваниця». Учасникам обіцяють проживання, харчування, доїзд і програму з духовної та психосоціальної підтримки.
Карітас Івано-Франківськ оголосив про проведення чотириденної духовної та психологічної віднови для ветеранів, ветеранок і членів їхніх сімей. Захід відбудеться з 26 лютого по 1 березня в Марійському духовному центрі «Зарваниця».
Організатори зазначають, що подібні віднови проводять не вперше та відзначають їхню важливість для людей, які пережили досвід війни. Учасникам пропонують безпечний простір для спілкування з родиною та людьми зі схожим життєвим досвідом.
Програма віднови передбачає літургію та духовні бесіди, екскурсію Зарваницею і Хресну дорогу, тренінги та групи підтримки у форматі «рівний рівному», індивідуальну й групову роботу з фахівцями Карітас Івано-Франківськ. Також заплановані заняття з арттерапії, інтерактивні ігри та інші активності для емоційного відновлення.
Проживання, харчування та доїзд для учасників забезпечують організатори. Для участі необхідно пройти обов’язкову реєстрацію або звернутися за контактним телефоном: 067 276 94 27.
Захід реалізується в межах проєкту «Пліч-о-пліч: психосоціальна підтримка ветеранів та членів їх сімей у регіонах України» за підтримки Caritas Ukraine та Caritas Deutschland.
У Тернополі приватний тренажерний зал переобладнали для занять ветеранів війни та людей після травм. У закладі проводять силові й реабілітаційні тренування, зокрема для військових із пораненнями опорно-рухового апарату.
Тренерка-реабілітологиня Аліна Станько відкрила власний тренажерний зал у Тернополі два роки тому. Після початку повномасштабної війни простір адаптували для занять ветеранів та людей, які проходять відновлення після травм. Для цього власниця закупила спеціалізоване реабілітаційне обладнання.
За словами Аліни Станько, на розвиток закладу вона отримала грант у розмірі 500 тисяч гривень за державною програмою «Власна справа», орієнтованою на родини захисників.
У залі майже рік тренується ветеран російсько-української війни Володимир Грабован. Чоловік попросив не показувати його обличчя. Він розповів, що служив у складі штурмових підрозділів ЗСУ на Курському напрямку, де зазнав поранення, внаслідок якого має параліч ноги.
“Маю в нозі тепер плегію від пахової ділянки до самого низу. І тепер, на превеликий жаль, маємо це. Ні відчуття, ні болю”.
Володимир займається з тренером-фізіотерапевтом Віталієм Прокопою. Той зазначає, що до служби ветеран мав спортивний досвід, що допомогло у відновленні фізичної форми.
“Я і моя команда змагання організовували тут. Володимир прийшов і почав тут займатися. Ще до служби він був спортсменом, відповідно, ми просто відновили якусь базову силу в ньому”, — говорить Віталій Прокопа.
За словами тренера, регулярні тренування дали результат — Володимир досяг значного прогресу в силових вправах, зокрема у становій тязі.
“Зараз ми мітимо на цифру 200, що буде вважатися серед таких хлопців, як він, рекордом світу. Приріст у нас дуже великий. Ми починали зі станової тяги вагою 100 кілограмів. І то вона була на одній нозі. Зараз ми як-не-як використовуємо ногу, яка в нього в плегії, але просто для утримання балансу. І з цією ногою ми вже його навчили навіть присідати”, — зазначає тренер.
Окрім силових вправ, ветеран займається на горизонтальному велотренажері та веслувальному тренажері для кардіонавантажень. У залі також облаштовано спеціальний гантельний ряд із меншим діаметром дисків, призначений для людей із подібними травмами.
Аліна Станько пояснює, що рішення придбати саме медичне та реабілітаційне обладнання пов’язане і з її власним досвідом травми.
“Я почала шукати методи, як себе вилікувати. І я поїхала до Львова в центр, де вони практикували кінезіотерапію, і пройшла їхній семінар. Чому я в цей зал привезла обладнання — це медичне, — бо в мене є ця проблема. Я мушу займатися, бо якщо не буду, то не зможу нормально ходити”.
За її словами, під час війни попит на реабілітаційні тренування значно зріс.
“Є люди, які після війни, є люди, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом, є дівчата, які відновлюються після пологів або готуються до пологів, люди літнього віку”.
У залі використовують, зокрема, декомпресійні тренажери для кінезіотерапії — методики, що застосовується при захворюваннях хребта, суглобів та у післятравматичній реабілітації.
“Це є вправа для профілактики проблем із поперековим відділом хребта. Це також є реформер. Його використовують у реабілітації і не тільки. Він також добрий для тих, у кого є проблеми зі спиною”.
Наразі Аліна Станько шукає до команди реабілітологів і фізіотерапевтів. У перспективі вона планує організовувати спортивні змагання для ветеранів з різних видів спорту.
Мітингувальники вимагали обʼєктивного розслідування стрілянини, у якій загинули поліцейські та колишній військовий
У неділю, 1 лютого, у Черкасах ветерани російсько-української війни влаштували акцію протесту. Вони зібрались біля будівлі обласної військової адміністрації з вимогою забезпечити обʼєктивне розслідування стрілянинини, у якій загинули четверо поліцейських та колишній військовослужбовець.
Акцію протесту організував ветеран Сергій Коваль. За його словами, до протестів долучилися 350 ветеранів зі всієї України. Мітингувальники вимагали звільнити начальника Нацполіції Черкащини Олега Гудиму та видати родичам тіло загиблого у стрілянині ексвійськового Сергія Русінова. Ветерани додають, що не виправдовують загиблого побратима, але вважають, що стрілянини можна було уникнути.
«Найперші наші вимоги – звернути увагу на ветеранів, друге – відповідальність для виконавців, і щоб зняли обласного начальника поліції. Людина керувала цим, обласний очільник знав, що відбувається. Він знав, що може бути, і послав туди поліцейських, їх розстріляли, загинув наш побратим, теж розстріляний, і це болить», – каже Сергій Коваль.
За словами учасника акції Андрія Зозулі, загиблий у стрілянині Сергій Русінов захищав Україну у 2014 році у межах Антитерористичної операції, а також під час повномасштабного вторгнення Росії з 2022 до 2024 року. Учасник акції стверджує, що Русінов демобілізувався у звʼязку з пораненням, а два його сини наразі продовжують службу в лавах української армії.
«Нас навчила держава воювати, захищати землю, Україну, рідних та близьких. Можливо, він для себе не знайшов іншого виходу, як прийняти цей бій. Я не виправдовую його дії, я сам ішов до нього, щоб все залагодити», – заявив Андрій Зозуля.
За даними «Суспільного», представники поліції не вийшли до мітингувальників. Однак ситуацію журналістам прокоментував голова Нацполіції України Іван Вигівський. Він наголосив, що статус ветерана не є виправданням вбивства. Також Вигівський розповів, що операцію затримання колишнього військового здійснювали досвідчені поліцейські.
«Це були бійці спецпідрозділу, які мали бойовий досвід. З ним спілкувалися спокійно, з урахуванням його статусу ветерана війни. Втім, він забарикадувався та не йшов на контакт. Тож поліцейські запросили до спілкування його побратимів. Саме ці хвилини стали критично важливими – він непомітно покинув територію домоволодіння та влаштував засідку біля дороги у лісистій місцевості, де і влаштував стрілянину», – сказав Іван Вигівський.
Війна змінила не лише фронт, а й життя тисяч ветеранів. Повертаючись із передової, вони дедалі частіше стикаються не з підтримкою, а з судами та кримінальними провадженнями — і значною мірою це відбувається через наслідки бойового досвіду.
Українська судова система формувалася в мирний час і не зважаючи на 11 років російсько-української війни – ще досі практично не враховує ці реалії.
За оцінками фахівців – щонайменше 10% ветеранів потрапляють у конфлікт із законом через ПТСР та проблеми адаптації, саме тому в Україні все частіше говорять про окремий підхід до правосуддя щодо ветеранів.
У Сполучених Штатах перші ветеранські суди з’явилися ще у 2008 році. Сьогодні їх понад 500, і суть цього підходу — не уникнення відповідальності, а альтернатива тюремному покаранню: лікування, психотерапія, соціальний супровід і постійний судовий контроль).
Доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Гліб Рибалко пояснює, що ідея ветеранських судів не є експериментом «з нуля» — вона ґрунтується на вже відпрацьованій міжнародній практиці, передусім на американській моделі. США зіткнулися з тими самими проблемами, з якими нині стикається Україна: масове повернення військових до цивільного життя та нерозуміння їхнього бойового досвіду з боку класичної, «мирної» судової системи.
Ключем до вирішення цієї проблеми Рибалко вважає спеціалізацію та альтернативність покарання. Йдеться не про уникнення відповідальності, а про інший підхід: обов’язкову підготовку суддів, прокурорів і адвокатів щодо ПТСР, бойового досвіду та реабілітації, а також застосування альтернатив тюремному ув’язненню — програм лікування, психотерапії, відновного правосуддя. Окрему роль він відводить мультидисциплінарній моделі із залученням психологів, соціальних працівників і ветеранських організацій:
Запровадження пілотного проєкту в окремому регіоні дозволило б побачити, як така модель працює на практиці, з урахуванням того, що чинне українське законодавство наразі не передбачає створення спеціальних судів по всій країні. Такий пілот міг би бути реалізований на території окремої області або громади, щоб оцінити ефективність підготовки суддів, прокурорів і адвокатів, застосування альтернатив покаранню та залучення психологів, соціальних працівників і ветеранських організацій. Важливою складовою такого підходу є регулярний моніторинг і контроль виконання судових рішень, адже завдання полягає не лише у винесенні вироку, а й у відстеженні того, як він реалізується на практиці».
Ось як учасники та організатори семінару оцінюють ідею ветеранських судів і нинішню ситуацію в системі правосуддя:
«Ефективне правосуддя — це правосуддя, яке не затягується. Проблема строків розгляду справ є великою і стосується не лише ветеранів.Коли Герой України змушений судитися з Пенсійним фондом через норму, яку Конституційний Суд визнав неконституційною ще у 2018 році, — це неможливо. Але такі спори є і, на жаль, будуть», – ветеран та заступник голови Верховного суду України Олександр Мамалуй.
«Судова гілка влади до цього часу не була опрацьована з точки зору того, що можна покращити саме для ветеранів. Ми говоримо не про судові рішення – всі рівні перед законом, – а про інфраструктуру й етичну поведінку щодо ветеранів», – заступник міністра у справах ветеранів України Фархад Фархадов.
«Створення нових судів – це надто дорого і потребує багато часу, тоді як адміністративні суди вже сьогодні спроможні компетентно розглядати більшість ветеранських справ. Ключова проблема – не відсутність судового захисту, а навантаження і нерівномірний розподіл справ між судами», – суддя Донецького окружного адміністративного суду Ірина Буряк.
Про свій досвід захисту військових у судах, конкретні справи та наслідки судових рішень розповідають безпосередньо захисники:
«Ще з 2014 року ми постійно стикаємося з тим, що військових і добровольців судять за законодавством мирного часу. У нас немає законодавства воєнного часу, немає спеціальних судів і немає правових механізмів, які б враховували реалії війни. Люди затримують диверсанта, передають його СБУ – а проти них відкривають справу за “незаконне утримання людини”», – правозахисниця та адвокат Тетяна Іванова.
«З повномасштабним вторгненням додаткові справи перевантажили суди загальної юрисдикції, і судді просто не встигають навіть відкривати провадження. Моє бачення створення військових судів – це створення їх на базі окружного військового суду, за аналогією з окружними адміністративними судами, які б охоплювали кілька областей», – адвокат та кандидат юридичних наук Алік Керімов.
Окремий блок у дискусії про ветеранські та військові суди — реальні справи військових, які сьогодні розглядаються в межах загальної судової системи без урахування бойового досвіду. Одним із таких прикладів є справа Андрій Малахов, позивний Туман — ветерана війни, командира добровольчого підрозділу «Дике поле», який із 2014 року брав участь у бойових діях.
Його звинувачують у нібито неправомірному зборі та передачі інформації про спецоперацію «Синиця», яку проводило Головне управління розвідки ЗСУ у серпні 2023 року. За версією слідства, Малахов збирав дані про переміщення гелікоптера і передав їх іншому підозрюваному, журналісту, який опублікував відео в інтернеті.
Сам Малахов публічно називає свою справу політично вмотивованою та звертає увагу на системну проблему: кримінальні провадження проти військових часто розглядають слідчі й судді, які не мають жодного військового досвіду:
«Але що стосується справ проти військових – коли їх розглядають люди, які ніколи не тримали зброї в руках, – як вони можуть у цьому щось розуміти?», – пояснює військовий.
Питання військових і ветеранських судів — це відповідь на реальність повномасштабної війни. Сотні тисяч людей пройшли фронт, і частина з них опиняється в судовій системі, яка не враховує ані бойового контексту, ані психологічних наслідків служби. Питання залишається відкритим і потребує чіткого законодавчого врегулювання та широкого професійного обговорення.
Закон про цивільну вогнепальну зброю – тема, яка в українському суспільстві завжди викликає сильні емоції. У класичному західному розумінні це питання прав людини. У багатьох країнах, зокрема в США та низці європейських держав, право на зброю розглядають як один із інструментів захисту життя, свободи та гідності людини, а також як ознаку відповідальності та довіри між державою і громадянином.
Для України, яка перебуває в стані повномасштабної війни, зброя має ще одне критично важливе значення – це найнижча ланка обороноздатності держави. Події 2022 року чітко показали, що там, де держава не змогла оперативно озброїти ветеранів і територіальну оборону, ворог просувався майже без спротиву. І навпаки, там, де рішення ухвалювались швидко, міста вистояли.
Законопроєкт № 5708 «Про право на цивільну вогнепальну зброю» ухвалений у першому читанні та наразі готується до другого читання в Верховній Раді. Саме на цьому етапі визначатиметься, чи стане він інструментом реального права на самозахист і підвищення обороноздатності, чи залишиться переважно документом про контроль і обмеження.
Як зазначає військовий адвокат Роман Лихачов:
«Законопроєкт, який повинен вирішувати питання, зокрема, самозахисту, ситуацій, коли зброя необхідна для захисту, на жаль, ці питання не вирішує. Фактична ж мета цього законопроєкту – створити єдиний реєстр власників зброї. Такий реєстр вже майже функціонує, і питання поділу зброї на категорії буде вирішено. Однак проблема в тому, що цей закон не дає права на вогнепальну зброю для цивільних осіб, а лише контролює її обіг, створюючи додаткові обмеження для людей, які хочуть мати можливість захистити себе. Наприклад, в ньому йдеться про надання дозволу на травматичну зброю, але не вирішується питання вогнепальної зброї. Водночас органи МВС отримують нові повноваження щодо перевірок, які можуть фактично призвести до того, що власники зброї будуть змушені повідомляти навіть про поїздки за межі області, якщо вони планують використовувати зброю для спортивних чи інших цілей».
У перші дні вторгнення Харків не міг отримати достатню кількість зброї для територіальної оборони та ветеранів. Проте на той час Роман Дудін, ексочільник СБУ Харківської області, ухвалив рішення видати зброю тим, хто був готовий чинити спротив. Це стало вирішальним моментом для оборони міста, адже Харків не повторив долю Херсона, який був захоплений ворогом без спротиву.
Натомість, сьогодні Дудін, який взяв на себе відповідальність за це рішення, перебуває за ґратами – за рішення, ухвалене за логікою війни. Про це ми поговорили з його адвокатом Олександром Кожевніковим:
«На теперішній час проти Романа Дудіна відкрито дві кримінальні справи. Перша справа перебуває в Шевченківському районному суді міста Києва, і обвинувальний акт був поданий у серпні 2023 року, коли ми внесли заставу, однак, на виході з СІЗО його затримали з новими, на нашу думку, абсолютно надуманими звинуваченнями. Справу порушили через його рішення, яке він ухвалив під час вторгнення. І зараз ми маємо вже нову справу, що розглядається у Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань. За моєю особистою оцінкою, це типове політичне переслідування людини, яка мала сміливість діяти не за прописаними інструкціями, а за реаліями війни».
Роман Дудін, ексочільник СБУ Харківської області, розповів, як його команда з 2020 року активно взаємодіяла з ветеранськими рухами. Коли почалася війна, його команда була готова оперативно діяти. Як він зазначає, видання зброї стало вирішальним для оборони Харкова, адже завдяки цьому місто не потрапило під окупацію, як це сталося з Херсоном:
«Я завжди був прихильником відкритого володіння зброєю. Більше того, вважаю, що якби станом на 24 лютого 2022 року в будинках наших громадян була зброя, то росіяни не змогли б так швидко просунутися і зробити те, що вони зробили. Коли почалася війна 24 лютого, вже о шостій ранку всі відповідні групи, всі відповідні командири цих груп були на зв’язку, і за командою вони прибули до управління СБУ Харківській області і отримували цю зброю», – розповів Дудін.
Законопроєкт № 5708 перебуває на етапі другого читання, і саме зараз парламент має можливість врахувати досвід 2022 року та взяти до уваги наслідки для тих, хто взяв на себе відповідальність за оборону міст. Ігор Фріс, народний депутат України та ініціатор законопроєкту, прокоментував поточний стан обговорення закону про цивільну зброю в Україні. Під час засідання Комітету з питань правоохоронної діяльності була узгоджена правка, яка передбачає відстрочку набрання чинності нормами закону, що стосуються короткоствольної зброї. За рішенням, прийнятим комітетом, реалізація цього пункту відтерміновується на п’ять років після завершення воєнного стану.
Фріс вважає, що така відстрочка не відповідає реаліям війни, адже 2022 рік показав, як важливо, щоб цивільні мали доступ до зброї для самозахисту:
«Хотів би, щоб теж взяли до уваги, що цей законопроєкт фактично приймався ще до початку воєнного стану, він не міг врахувати, що буде в воюючій країні велика кількість ветеранів, велика кількість зброї, яка має місце. І ситуації, в яких відбуваються численні конфлікти між громадянами. Якраз вільне носіння, зберігання і використання зброї з метою самозахисту могло б вирішити численні конфліктні ситуації. Вважаю, що саме ветерани могли б вільно користуватися, більш того, не тільки з метою свого захисту, а й захисту інших громадян», – розповідає народний депутат.
Законопроєкт про цивільну зброю викликає неабиякі дискусії, зокрема серед експертів і представників громадських організацій. В одній з найгостріших критик цього законопроєкту виступила Українська асоціація власників зброї, яка вважає, що нинішня редакція не відповідає реальним потребам українців, зокрема, в умовах війни. Георгій Учайкін, співзасновник асоціації, зазначає, що відсутність чіткого законодавства щодо зброї — це ганебна ситуація для країни, яка веде війну. Він підкреслює, що нинішній закон лише формально розглядає питання легалізації зброї, не вирішуючи питання захисту громадян і дозволяючи використання лише травматичної зброї:
«Безумовно, ми зацікавлені і надзвичайно позитивно ставимось до того, щоб громадяни України врешті решт отримали право на зброю і збройний самозахист, бо ці питання у нас трошки розмежовані, навіть в свідомості громадян. А зброя самозахисту, я маю на увазі короткоствольна нарізна вогнепальна зброя, справжня зброя, вона життєво необхідна кожному громадянину України, який досягнув певного віку і не має обмежень, скажімо, за медичними показами або за рахунок свого кримінального минулого. Тобто це є норма, це є абсолютно нормально в наш час, в умовах, коли громадяни змушені виживати в прямому переносному сенсі в нашій країні, відсутність адекватного закону про зброю, вона просто ганебна для нашої країни. Тобто це треба терміново виправляти».
Володимир Лялюк – стрілець світового рівня, винахідник, інструктор, який став фігурантом кримінальної справи через звинувачення у незаконному зберіганні трофейної гранати та контрабанді частин зброї. Історія розпочалась, коли Лялюк відправив частину деталей, розроблених для спортивних цілей, за кордон, що митниця трактувала як «деталі до зброї». Після цього СБУ порушила справу, і Лялюк став фігурантом двох кримінальних проваджень. Попри це, захисник продовжує службу в армії й регулярно відвідує судові засідання.
В його розумінні, доступ до зброї та правильне законодавство могли б значно підвищити здатність українців ефективно захищати свої міста від агресії:
«Якби в Україні, навіть у Харкові, було б 2-3 тисячі власників зброї, і люди вміли б нею користуватися, то їм лише треба було б додати тактику — і жоден ворог не зміг би захопити місто, навіть не подумав би про це. Для цього потрібно: правильне законодавство, вільний доступ до зброї, стрілецькі клуби, правильні лікарі, які обстежать людей».
Ігор Шибіка – ветеран війни, який раніше займався військовою реконструкцією подій Другої світової війни, мав вихолоену зброю, яку неодноразово використовував для своїх реконструкцій. Однак через дефіцит коштів на лікування у 2023 році, він вирішив продати автомат ППС-СХП. Продаж, організований через інтернет, був здійснений поза платформою, що і стало причиною уваги правоохоронців.
Після цього Ігор Шибіка пережив кілька обшуків, під час яких була вилучена не лише зброя, але й боєприпаси. Справу ускладнила підміна ствола автомата, що додало ще більше складнощів до справи. Він стверджує, що ця заміна була зроблена сторонніми особами, щоб підставити його як ветерана та притягнути до кримінальної відповідальності:
«У мене є зареєстроване штатне озброєння, і боєприпаси до нього я отримав 24 лютого 2022 року, коли звернувся до СБУ. Ці боєприпаси були видані мені на підставі моєї штатної зброї. Хоча я запізнився, бо отримав їх пізніше за своїх побратимів, все це було абсолютно законно. Я не мав наміру порушувати ніяких правил або норм, і не планував використовувати їх неправомірно».
Законопроєкт про цивільну вогнепальну зброю викликає значні дискусії в Україні, де питання захисту та самозахисту набуває особливої актуальності в умовах війни. Ветерани та експерти наголошують на важливості доступу до зброї для громадян, особливо для ветеранів, для забезпечення безпеки та обороноздатності. Тому важливо, щоб законодавство відповідало реальним потребам і викликам війни, зокрема для захисту громадян та територій.
В Україні діє проєкт «Повернемо зір Захисникам та Захисницям України», у межах якого окремі категорії військовослужбовців і ветеранів можуть безкоштовно пройти діагностику та лікування зору в офтальмологічних клініках.
Про це повідомляє Київська обласна військова адміністрація.
Проєкт «Повернемо зір Захисникам та Захисницям України» надає безоплатну офтальмологічну допомогу військовим і ветеранам, які зазнали проблем із зором під час служби або після повернення з фронту.
Скористатися послугами проєкту можуть:
учасники бойових дій;
особи з інвалідністю внаслідок війни;
військовослужбовці, звільнені зі служби за станом здоров’я, зокрема через травми або захворювання очей, навіть якщо посвідчення відсутнє або перебуває в процесі оформлення.
У межах проєкту безоплатно надаються повна офтальмологічна діагностика, лазерні та хірургічні втручання, лікування рубців і шрамів, реконструктивні операції навколо очей, а також пластичні операції після травм.
Наразі отримати допомогу можна за такими адресами:
30 січня представники ради ГО «Спілка ветеранів Сил оборони України», разом із побратимами з батальйону «Дике поле», відвідали судове засідання у справі проти командира військової частини Андрія Малахова, більш відомого за позивним «Туман».
У вересні 2024 року портал «Новини ветеранів» уже висвітлював події в Чугуївському міському суді Харківської області щодо цієї справи:
Тобто кримінальне провадження слухається не один рік, а в чому полягає сутність обвинувачення, розібратися дуже складно. Сторона захисту вважає справу абсолютно надуманою й безпідставною. Неначебто військовий Малахов зібрав для журналіста Карповича якусь надсекретну інформацію, а той її опублікував і це стало причиною загибелі… ворожого військового гелікоптера.
Колишній суддя Зіновій Гуменний (на жаль, уже покійний) довго й достеменно намагався розібратися, в чому прокурори звинувачують українського захисника? Йому це не вдалося й тоді судом було ухвалено повернути справу стороні обвинувачення.
Група прокурорів ретельно «працювала» ще півроку й напрацювала на повторний судовий розгляд. Тепер його має здійснювати колега покійного Гуменного суддя Світлана Оболєнська.
Цинізм ситуації полягає в тому, що командир Малахов, перебуваючи в середньому віці, воює, захищає Батьківщину, нищить ворогів. А прокурори, молоді хлопці, маючи бронювання від мобілізації, сидять у відносно благополучному місті Дніпро й намагаються зліпити кримінальне провадження…
Цього разу засідання не відбулося, бо обвинувачений Андрій Карпович заявив відвід судді.
– Ми вважаємо справу проти військового командира упередженою, – говорить голова ради «Спілки ветеранів СОУ» Юрій Корсунов, – і такою, що відволікає офіцера від якісного виконання бойових завдань. Справа тягнеться довго, обвинувачення дуже сумнівні. На жаль, існує така ганебна тенденція, коли захисника намагаються тримати на судовому гачку. Ми будемо й надалі підтримувати бойового офіцера в судових засіданнях і робити все, щоб така тенденція стала пережитком як для прокурорської, так і судової системи…
А редакція, у свою чергу, буде висвітлювати перебіг подій у Чугуївському міському суді й інформуватиме читачів про перипетії судового розгляду…
Війна в Україні триває багато років і за нею ховається безліч особистих подій. Одна з них – історія Ігоря-Ярослава Антонюка, яка розкриває неймовірну силу волі людини та є частиною життя ветеранської спільноти Тернополя.
В українській традиції мати подвійне ім’я – не надто розповсюджене явище. Що стосується Ігоря-Ярослава, то він відповідає, що це дуже особисте…
У 2014 році вибух гранати назавжди змінив його життя, завдавши важкої травми. Лікарі обіцяли, що він, якщо виживе, буде «якось жити». Але Ігор обрав інший шлях: він не просто вижив, а повернутися до повноцінного життя. Сьогодні досвід Антонюка є прикладом, що допомагає іншим ветеранам, а спільна з волонтерами діяльність дає підтримку нашим захисникам на фронті.
Розпочинати розповідь про життєвий шлях Ігоря-Ярослава слід задовго до перших пострілів. Побратим Богдан Чорний згадує, що їхня дружба з Антонюком загартувалася на вишколах «Тризуба» імені Степана Бандери ще до подій на Майдані. Зараз Богдан перебуває на військовій службі та слідкує за життям ветеранської спільноти в рідному місті завдяки соцмережам.
– Для мене це важливо, – говорить він, – бо отримана інформація дає відчуття зв’язку й розуміння, що робота триває, а спільнота живе й у ній кожен підтримує один одного. І не лише на словах! Там не треба щось пояснювати, бо нас об’єднує спільний досвід і довіра… Разом з Ігорем ми були в одній сотні Майдану й цей підрозділ дуже швидко переріс у добровольче формування. Тоді, на початку війни, спільні ідеї та патріотичний світогляд мотивували бійців не стояти збоку, а діяти, ставлячи захист країни понад особисті інтереси.
ТЯЖКЕ ПОРАНЕННЯ
Бій біля Слов’янська 20 квітня 2014 року називають нашою першою наступальною операцією. Місто перебувало під контролем сил терориста Гіркіна. Хоча за масштабами бій був невеликий, але він став символічною точкою відліку. Саме в цьому бою пропагандистами ворога була «знайдена» та сама «візитівка Яроша», яка стала мемом в інтернет-мережах.
– Ми їхали чотирма автомобілями, – згадує Ігор той день. – Я був водієм другої машини. За даними розвідки, дорога мала бути вільною. Але чи то погано розвідали, чи за короткий час десь узявся ворожий блокпост… Перша машина їхала попереду й часом зникала з виду, а зв’язок ми тримали по рації. Тут на одному з поворотів я бачу блокпост. Дорога перегороджена бетонними блоками, мішками, прапор десантних військ і московії. Я одразу почав будити хлопців, які дрімали поруч. Хлопці з першої машини пізніше розказували, що їхнього водія Мішу розстріляли одразу. Самі вони були блоковані, але тягнули час, щоб, як тільки ми доїдемо, відразу вступити в бій.
Ігор різко розвернув авто боком, щоб створити прикриття для побратимів. Однак на той час до ворога вже прибувала підмога. Звідти прилетіла граната…
– Тільки чую «дзінь», – подовжує Антонюк, – і я вже падаю… спина вся гаряча… Думав, ліву руку відірвало. Правою торкнувся – ні, на місці, але її взагалі не відчуваю. Деякий час я був при свідомості. Пам’ятаю, як мене виносили й надавали першу допомогу. Просив священника за мене молитися. Згадав бабусю, вона в мене була одна, і просив щоб хлопці їй допомогли, якщо зі мною щось станеться.
Коли пораненого клали в машину, поранена рука лишилася зовні. Її придавило дверима й біль став сигналом надії. Зрадів, бо зрозумів, що кінцівка не остаточно втрачена.
ДОВГЕ ЛІКУВАННЯ
Два дні Ігор був без свідомості. Коли отямився, спочатку подумав, що знаходиться в полоні: руки й ноги прив’язані до ліжка, а всі навколо говорять російською. Але то була медична палата в реанімації. І медсестра звернулася до Ігоря, коли нікого іншого поруч не було: «Ви в Харкові, не переживайте. Я не можу відкрито говорити, бо зараз різні настрої. Але, якщо пам’ятаєте якийсь телефонний номер, я буду вдома й можу зателефонувати комусь із ваших родичів».
Весна 2014-го була часом невизначеності для українського Сходу: не зрозуміло, хто чим дихає й кого підтримує. Панувала напружена атмосфера й шок від усвідомлення того, що десь поруч почалися бойові дії. Швидка з Києва відмовилася їхати за пораненим бійцем, тому до столиці Антонюка привіз харківський реанімобіль. Ігор-Ярослав згадує, що в Києві ставлення до нього було більш приязним, люди відвертіше висловлювали підтримку і свою патріотичну позицію.
Далі пораненому зробили ще одну, надто болючу операцію, під час якої не можна було застосовувати наркоз. Із того часу минуло понад десять років і зараз ветеран спокійно про це розповідає, але зізнається, що тоді було дуже страшно:
– Загалом граната пошкодила клітини, які відповідають за ліву частину тіла. Зараз моя голова виглядає цілою. А тоді не було частини черепа, просто яма в голові. Усе пульсувало й рухалося, а в мозку було багато дрібних осколків. Лікарі казали, що дуже ризиковано видаляти до останнього, бо можна зачепити вену і спричинити крововилив.
Спробувати видалити метал наважилися лише в лікарні у Кракові. На питання про готовність до операції у зв’язку з ризиками Ігор відповів одразу: «Якщо я тут, то вже вирішив». Польський лікар був вражений такою рішучістю.
НА «ЯКОСЬ» НЕ ЗГОДЕН!
Хоча операція пройшла успішно, але відновлення тривало кілька років. Під наглядом лікаря він поступово зменшував дози ліків, привчаючи тіло функціонувати без таблеток і фіксуючи кожен симптом, щоб попередити напади епілепсії. Ось уже сім років Ігор-Ярослав Антонюк не приймає медикаменти, які, за прогнозами лікарів, мав би приймати щодня. А коли почув прогноз: «Якось будеш жити», то звучало це трохи образливо, адже хотів жити не «якось», а повноцінно.
Дуже допомогла ветеранові підтримка побратимів і посестер, які приходили до нього, спочатку до лікарень, потім додому. Коли йому стало краще, почав відвідувати різні заходи. Особливу роль у реабілітації відігравали фізичні навантаження. Разом із друзями Ігор пробував різні командні та індивідуальні види спорту:
– Я своє тіло так тренував і до таких граней доводив… Зате тепер почуваюся здоровим, і тієї ваги, від якої раніше все тіло трусилося, майже не відчуваю… Але я все ще не можу бігати, в мене погано з моторикою, тому не хочу бути тягарем для хлопців на фронті. Я вирішив бути тут, підтримувати моральний дух і робити все для інших ветеранів. Ми всі разом допомагаємо діючим військовим, бо фронт без тилу не вистоїть. Я приганяв автівки з Польщі, ремонтував їх, відвозив і передавав бійцям у Сумах і Запоріжжі.
Із початку минулого року Ігор-Ярослав очолює Тернопільську міську ветеранську спілку добровольців, учасників бойових дій та людей з інвалідністю внаслідок війни. Спілка опікується Домом Ветеран – осередком, що відкрився ще 5 грудня 2021 року за ініціативи штабу НВР «Правий сектор» і підтримки понад 50 небайдужих учасників бойових дій. Його ідейний засновник Сергій «Норд» Коновал загинув у бою у 2024 році, але справа, яка розпочалася як проєкт «від ветеранів для ветеранів», продовжує жити.
Більшість тих, хто стояв біля витоків осередку, зараз знову на фронті, зокрема боєць Сил безпілотних систем Павло Тарасенко. Він згадує:
– Дуже велику допомогу отримували в перші роки, а особливо на самому початку повномасштабки. Зараз у моєму підрозділі чудове забезпечення, але допомогу перших днів неможливо забути… До нас нещодавно приїжджав вертеп із Дому Ветерана, так би мовити, привезли частинку свята: разом поколядували, поспілкувалися… Тепер із Ігорем зустрічаємося тоді, як випадає відпустка. Мені цікаво почути, що зараз відбувається в Домі Ветерана. Добре, що незважаючи на ситуацію в державі, справа живе й розвивається…
ЛЮДЯНІСТЬ ПОНАД УСЕ
Зараз в Україні активно запроваджуються посади фахівців із супроводу ветеранів. Однак Антонюк хоче працювати так, як і раніше, тобто на волонтерських засадах. Попри великий досвід у нього досі немає диплома. Тому зараз ветеран навчається за магістерською програмою в Західноукраїнському національному університеті.
Він переконаний, що ветерани не потребують жалості й возвеличення, їм потрібне просте людське ставлення. Буває, що закони дуже заплутані, тому навіть проста уважна консультація відіграє велику роль і повертає довіру.
Військовослужбовець Богдан Чорний відвідує Дім Ветерана під час кожної відпустки. Спільнота та взаємна підтримка для нього дуже важливі.
– Сила духу, – говорить Богдан, – це не відсутність страху чи болю. Це здатність діяти. Коли втомлений, але встаєш. Коли сумніваєшся, але не здаєшся. Я бачив це багато разів: у побратимів, які після поранень поверталися до служби; у волонтерів, які з останніх сил тягнуть допомогу; у ветеранів, які вчаться жити по-новому, але не ламаються….
Сьогодні українці наскільки звикли до воєнних реалій, що іноді стає моторошно. Особливо, якщо порівнювати з тим, який шок викликали перші бої, перші жертви, перші поранення. Тому саме такі історії нагадують про колосальну заслугу кожної особистості у відновленні фізичних та ментальних травм, а також про те, яким незмінно важливим залишається братерство.
Марія БУРЛАК
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
Цей медичний заклад по-справжньому вражає. Затишок і комфорт, сучасний дизайн і ретельність у створенні зручностей для кожного кидаються в очі вже в холі. Враження лише посилюється, коли потрапляєш у внутрішні приміщення – в царину сучасної медицини, яка повертає шанс на нормальне життя для поранених захисників України.
Це – Національний реабілітаційний центр UNBROKEN, що в перекладі з англійської означає «незламні». Пацієнти тут отримують повний курс лікування та реабілітації, від надання екстреної допомоги до протезування та психологічного відновлення. Людям, чию долю змінила війна, повертають надію на повернення до нормального й повноцінного життя.
За час повномасштабного вторгнення в центрі врятували понад 20 тисяч поранених українців. Серед них є й постраждалі цивільні, й обпалені війною діти. Однак основний контингент, що перебуває в закладі, це поранені в боях військовослужбовці.
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Про історію та діяльність центру розповів заступник керівника, лікар із фізичної реабілітаційної медицини Ярослав Зелізко:
– Ідея створення зародилася з початком повномасштабної війни. Почали працювати на базі лікарні святого Пантелеймона, одночасно шукаючи можливості для розвитку. Після отримання фінансування було прийнято рішення реконструювати приміщення міської поліклініки поруч із лікарнею. І вже у квітні 2023 року відкрили першу частину закладу. Зараз, окрім 170 стаціонарних пацієнтів, близько 80 відвідують центр амбулаторно. Над їхніми лікуванням і реабілітацією працюють 140 працівників.
Оскільки головною категорією пацієнтів є військовослужбовці, зрозуміло, що їхній шлях сюди лежить безпосередньо з району бойових дій. Вони потрапляють у клінічні відділення лікарні, а після завершення гострої фази лікування переводяться на реабілітацію. Медики розділяють процес реабілітації на три періоди: гострий, післягострий і довготривалий. Робота реабілітологів, каже лікар Зелізко, має починатися саме на гострому етапі, протягом першої доби після появи пацієнта у клінічному відділенні.
Основний контингент пацієнтів центру – люди з ампутацією кінцівок. Протезування та реабілітація тих, хто втратив на війні руки чи ноги – один із головних напрямків роботи центру.
ПОВЕРНЕННЯ ДО НОРМАЛЬНОГО ЖИТТЯ
Тарас Якимович, військовий із бригади спецпризначення «Азов», був поранений у січні минулого року внаслідок нічного мінометного обстрілу позиції в селі Катеринівка на Костянтинівському напрямку.
– Ми вчотирьох, – розповів Тарас, – були на позиції. Разом із побратимом вийшли з укриття, щоб запустити безпілотник, як почули різкий свист. Я не встиг ніяк зреагувати, бо метрах у п’яти від мене розірвався снаряд. Свідомості не втратив, але побачив, що рука обвисла й бовтається. Також було роздроблене стегно, тож самостійно рухатися я не міг. Хлопці підбігли, занесли в укриття, наклали турнікет. Евакуації я майже не пам’ятаю – почав втрачати свідомість, бо втратив багато крові. Прокинувся у Дніпрі, в реанімації, з ампутованою рукою та перебинтованими ногами.
У Дніпрі йому повідомили, що переведуть до Львова. Тарас спочатку опирався, бо хотів лікуватися вдома – в Луцьку. Але воїна переконали, що лікарів потрібної кваліфікації там немає. Погодився й тепер не шкодує… Кілька місяців Тараса лікували у травматологічному відділенні, зробили операцію на нозі, а потім перевели до реабілітаційного центру. Про цей етап лікування Якимович згадує:
– Спочатку я переміщався на кріслі-каталці. Певний час займався з фізіотерапевтами й уже всередині липня почав ходити на милицях. А тепер обходжуся й без них. Мені відновили ногу й я можу нормально ходити. Що стосується руки, то спочатку в мене був механічний протез, тепер уже маю біонічний.
У ЦЕ ВАЖКО ПОВІРИТИ!..
Реабілітація – процес тривалий і в короткі терміни його вкласти вкрай важко. Законодавство для кожного виду травми передбачає чітко визначену кількість курсів. Скажімо, ураження нижньої кінцівки – 8 курсів, верхньої – 2. Множимо ці цифри на 14 днів і отримуємо результат. Саме на такі терміни гарантоване державне фінансування.
Протези для пацієнтів тут виготовляють власними силами. Роблять їх ще з початку повномасштабної війни. Тоді протезна майстерня містилася в морському контейнері, де було облаштовано лише два робочих місця. Зараз при центрі UNBROKEN працює сучасний Центр протезування та ортезування. Його площа становить понад 1000 квадратних метрів, де над створенням протезів працюють 12 майстрів-протезистів. У минулому році центр виготовив протези для 483 осіб. Всі вони зроблені під потреби кожного конкретного пацієнта.
Важливим напрямком роботи центру є психологічна підтримка пацієнтів. Адже важкі поранення й усвідомлення того, що спосіб життя змінився безповоротно, чинить серйозний вплив на людську психіку.
Підрозділ під назвою «Центр ментального здоров’я» було створено у 2022 році. Нині тут працює команда з 50 висококваліфікованих спеціалістів: лікарів-психіатрів, психотерапевтів, психологів і нейропсихологів.
Не можна не згадати про ще один важливий аспект діяльності центру. Його спеціалісти максимально стимулюють фізичну активність пацієнтів. Ідеться про вправи у водному середовищі, тобто басейні, які є дієвим методом відновлення пацієнтів із важкими травмами й ампутаціями.
Проте водними процедурами справа не обмежується. Близькі до повного відновлення пацієнти беруть участь у марафонах і півмарафонах, безбар’єрних забігах, випробовують свої сили у змаганнях із плавання, стрільби з лука, ампфутболу, парахокею, волейболу, карате, боротьби та інших видів спорту.
СПРАВДІ НЕЗЛАМНИЙ
Микола Шот, уродженець Новояворівська, що на Львівщині, особисто мене вразив найбільше. Він підійшов доволі впевненою ходою, усміхнений, у накинутій поверх тіла куртці. Обмежившись побіжним поглядом, не відразу помітиш, що обидві йоги ноги закінчуються протезами, а з під куртки звисає культя правої руки. Як виявилося, й ліва рука також була ампутована.
В одному з боїв Микола потрапив під мінометний обстріл і в результаті втратив усі чотири кінцівки. Йому ампутували ноги на рівні гомілок і руки до передпліччя. Це означало повну втрату можливості самообслуговування. Тобто життя закінчилося? Для Миколи Шота – аж ніяк! До UNBROKEN він потрапив уже після проведених операцій та протезування, здійснених у США.
– Протези я мав, – розповів Шот, – але ще потрібно було навчитися ними користуватися. І потрібна була реабілітація. Мені дуже рекомендували цей центр, казали, що тут хороші спеціалісти. Тому я вибрав саме його й не помилився. Той стан, в якому ви мене бачите сьогодні – це все, завдяки центру.
Щодо цього пацієнта лікар Ярослав Зелізко каже:
– Ми прагнули надати йому індивідуальні можливості, виконуючи ті завдання, які не ми ставили перед ним, а він перед нами. Перше з них: я хочу самостійно їсти й одягатися. Далі – хочу не просто ходити, а ходити швидко, долати перешкоди. Потім – бігати, все швидше і швидше…
Звичайно, що процес реабілітації проходив важко. Спочатку постійно доводилося жити в умовах дискомфорту. Але з часом усе нормалізується.
– Тепер я можу нормально ходити, – каже Микола, – керую автомобілем, бігаю марафони. Про таке навіть мріяти не міг. Тепер сам із легкістю можу поміняти звичайні протези на бігові, щоб брати участь у змаганнях.
Микола Шот у центрі UNBROKEN виконує ще й функції своєрідного ментора. Він особистим прикладом демонструє іншим пацієнтам, що не варто впадати в розпач, бо навіть при найскладніших травмах є можливість повернутися до нормального життя.
І на підтвердження цієї тези ментор Шот повідомив, що найближчими днями, разом із лікарем-фізіотерапевтом, збирається в Буковель, аби спробувати кататися на лижах:
– Мабуть складно буде без допомоги рук і лижних палок. Нічого, впаду – встану. Ще раз впаду – знову встану!..
І дивлячись на непереможний оптимізм цієї людини, яка щодня перемагає своє каліцтво, розумієш – у нього все вийде!..
Юрій ЛОБАН
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
