Три замахи і “багато всяких дрібних капостей”, – екс-полонянка терористів ОРДО Бучок розповіла про наслідки останнього замаху на неї.

 

Трохи більше місяця тому Валентина Бучок підірвалася на гранаті-розтяжці, яку «невідомі» встановили на її подвір’ї в Іванопіллі Донецької області: граната була прив’язана до хвіртки. Після замаху вона довго лікувалася і тепер чекає результатів розслідування того, що сталося.

Про це вона розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

“Я зареєструвалася як внутрішньо переміщена особа в жовтні 2014 року, коли вийшло відповідне розпорядження в маленькому селі Іванопілля Костянтинівського району Донецької області. Я зареєструвалася там і потихеньку починала наводити там порядок. Це будинок батьків мого чоловіка, вони померли давно, і будинок був в нежитловому стані. до того ж я працювала в компанії ДТЕК і весь час чекала, коли наше керівництво запропонує нам роботу на неокупованої території. Але я, на жаль, не дочекалася цього. до полону я постійно їздила у вихідні в Іванопілля, а в Донецьк поверталася, тому що там працювала “, – повідомила Бучок.

Жінку “затримали” в окупованому Донецьку навесні 2017 року і засудили за шпигунство на 17 років. Звільнили її з обміну в грудні 2019 року. Чоловік Бучок воював в зоні АТО, проте замаху на неї почалися після повернення з полону.

“У мене є підозри. Я адже дуже активна людина, такою була і до війни. Я завжди боролася, коли порушували закон. Я працювала в компанії ДТЕК, і я не любила, коли порушують мої права. Коли трапилася російська агресія, коли в мій рідного Донецька, в мій будинок прийшла війна, я, звичайно, не залишилася осторонь. я завжди і всюди говорила, що моя батьківщина – Україна і що Донецьк – це Україна. і працювала я на українському підприємстві. За це я згодом і потрапила в полон. це ж не перший напад на мене, це було третій замах і багато всяких дрібних капостей “, – повідомила Бучок.

 

“Військова прокуратура і поліція ведуть розслідування, впізнання. Але я вважаю, що зло має бути в будь-якому випадку покарано. Не може зло правити світом. Я вірю в добро. І я на своїй землі, я не пішла ні в Ростов-на-Дону , ні кудись в інше місце. Я перебуваю на своїй землі і нічого протизаконного не роблю. Тому зло все одно буде покарано, а для мене зло – це вся Росія “, – заявила Бучок.

Самопочуття жінки залишає бажати кращого: “Хотілося б краще, ніж є насправді. З іншого боку, я задоволена, що хоч так. Могло бути інакше, гірше. Нормально. Осколки виходять, пухлина, набряки ще у мене є. Витягли 30 або навіть більше, але ще багато осколків залишилося в мені. Є такі осколки, які сидять глибоко, і сама я їх не дістану “.

“Моя особиста трагедія і трагедія тих людей, які народилися, працювали, виросли там, платили податки, щоб місто було гарним і доглянутим. Все це змінювалося буквально на очах. Колони танків дробили асфальт, коли я приїжджала на роботу, бачила там російських козаків, російську військову техніку, у мене обривалася серце. Я зрозуміла, що це надовго. Люди з проукраїнськими поглядами, які не запрошували “Путін, введи війська в місто”, були, звичайно, пригнічені. Була надія і багато цього чекали, що український уряд відключить воду, відключить світло, перестане платити на окупованих територіях пенсії. Але, на жаль, все триває, як було. Є прислів’я: краще жахливий кінець, ніж безкінечний жах. Так ось для нас нескінченний жах триває “, – підсумувала жінка.

 

Нагадаємо, замах на життя Валентини Бучок було скоєно вранці 20 червня. Вона підірвалася на розтяжці у себе у дворі будинку в селі Іванопілля Костянтинівського району Донецької області.

ДОБРЕ ВІДОМІ «НЕВІДОМІ» НАМАГАЛИСЯ ВБИТИ КОЛИШНЮ ПОЛОНЕНУ “ДНР”

25 липня під час форсування Керченської протоки в рамках “патріотичної” акції на честь Керченсько-Ельтігенського десанту 1943 року російська БРДМ-2, яка мала пройти «шляхами десанту», героїчно пішла на дно.

Водолази змогли виявити бронемашину тільки на п’ятий день пошуків. Машину ледве вдалося дістати з моря.

Про те, що бронемашину все ж витягли, повідомляє російське “Військово-технічне товариство”, інформує Цензор.НЕТ з посиланням на “Крим.Реаліі”.

“Останні 700 метрів давалися особливо важко. Трос постійно рвався, а човни через хвилі і вітер рухалися дуже повільно. Витягнути машину на берег вдалося лише вночі”, – сказано в повідомленні.

 

Тепер БРДМ-2 збираються відправити в Москву і спробувати там її відновити.

 

Коли заступник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко повідомив, що “Полтавський терорист” Роман Скрипник, виявлений уночі в ході поліцейської спецоперації, погрожуючи гранатою знову взяв у заручники поліцейського, але був застрелений бійцями КОРДу, стало зрозуміло, наскільки слабкою є владна вертикаль.

Фактично беззбройний Скрипник (граната не найкраща зброя у боротьбі зі снайперами) просто застрелили з відстані, а його  заручник врятувався фактично самостійно – уявіть собі, що було б якби заручником був не тренований офіцер поліції, а переляканий цивільний?

 

 

https://www.youtube.com/watch?v=nfbkHJ5YN7o

 

«Скрипника брали 200 і брали коряво, до того ж, що він діяв досить не агресивно і не мав повноцінної зброї. Я так розумію, що в випадку появи повноцінної збройної банди, прийдеться застосовувати коврові бомбардування місцевості та й взагалі передавати всю справу військовим» – говорить політичний філософ Едуард Юрченко, коментуючи ці події.

Також він згадує ситуацію з танкером, який вже як рік тоне в одеському порту. Аварія танкера відбулась 22 листопада 2019 року, а вже на наступний день стало відомо, що забруднення нафтопродуктами перевищило припустиму концентрацію в 157 разів.

 

Проте українська влада досі не змогла ліквідувати цю аварію, і нафта надалі отруює акваторію величезного міста Одеси.

«Це вже не імпотенція – імпотент має можливості для лікування. Це можливості виконання чоловічої функції на рівні кастрата» – резюмує дії української влади сам Юрченко.

Проте те, що говорить Едуард Юрченко можна назвати і іншим терміном. Failed state – говорять американці про  державу, яка не може підтримувати своє існування як життєздатна політична та економічна одиниця. І саме у таку державу українська влада перетворює Україну.

 

Нагадаємо

Режиму «всеохоплюючої тиші» досягти поки що не вдалося: стріляють і є поранені.

У неділю 02 серпня 2020 року американський космічний корабель Crew Dragon з астронавтами Дагласом Херлі і Робертом Бенкеном здійснив приводнення неподалік від узбережжя американського штату Флорида в Мексиканській затоці.

Амерканські астронавти Даглас Херлі і Роберт Бенкен завершили свою двомісячну місію, яка ознаменувала собою початок нової ери в американській космічній галузі. США вперше за багато років запустили в космос власну ракету з екіпажем на борту.

 

Американський космічний корабель Crew Dragon з астронавтами Дагласом Херлі і Робертом Бенкеном, які наприкінці травня прибули на Міжнародну космічну станцію, відстикувався від МКС у неділю 2 серпня 2020 р. о 2:35 за “Київським часом”.

 

Попри наближення урагану “Ісайя” до США, NASA заявило, що погода сприятлива для того, щоб капсула приводнилась в неділю вдень в Мексиканській затоці, недалеко від Панама-Сіті, штат Флорида.

На висоті близько 5,5 км у капсули активувалися гальмівні парашути, а вже через кілька хвилин на висоті близько 2 км розкрилися чотири основних парашута.

 

О 14:48 за часом східного узбережжя США (21:48 за київським часом) Crew Dragon, знижуючись зі швидкістю близько 7,5 м/с, здійснив посадку на воду в Мексиканській затоці.

 

Це було перше за останні 45 років приводнення астронавтів. В останній раз астронавти здійснювали таку посадку після спільної космічної місії США і СРСР “Аполлон-Союз” у 1975 році.

 

Успішне приземлення означає, що Америка знову має надійний і перевірений спосіб доправляти людей на орбіту і назад.

 

«Батут» спрацював на «відмінно»!

 

Відео трансляцію приземлення можна переглянути перейшовши за посиланням:

 

 

Нагадаємо, що 30 травня 2020 року з мису Канаверал (США) о 22:22 за київським часом успішно було здійснено запуск першого в історії приватного пілотованого космічного корабля Crew Dragon місії Demo-2 з двома астронавтами на борту. Їхній підйом на ракеті Falcon-9  розпочав нову еру в американських космічних польотах.

МОНОПОЛІЯ РОСІЯН НА ДОСТАВКУ КОСМОНАВТІВ НА ОРБІТУ СКІНЧИЛАСЯ (ВІДЕО)

Заступник директора департаменту інформації та друку МЗС Росії Олексій Зайцев назвав “антигуманними” дії української влади з припинення постачання дніпровської води та електроенергії в окупований Росією Крим.

Про це повідомляє  “Крим.Реалії”.

“Що стосується порушень положень міжнародного права, у яких нас вчергове звинувачує Євросоюз, їх ми спостерігаємо якраз із боку київської влади. У зв’язку з цим пропонуємо Євросоюзу замість того, щоб ретранслювати голослівні звинувачення України на адресу Росії, звернути належну увагу на антигуманні дії Києва щодо перекриття водо- й енергопостачання Криму”, – сказав Зайцев.

Він також закликав ЄС “відмовитися від практики “візової дискримінації” кримчан”. Зайцев вважає, що це “безпосередньо суперечить нормам міжнародного права й основоположних документів самого Євросоюзу”.

Кремль, як завжди, демонструє дуже цікавий підхід до вирішення ситуації: окупація та подальша анексія частини території сусідньої країни Росією – це законно! А протидія агресору – не законно, не гуманно.

24 липня глава окупаційної адміністрації Криму Сергій Аксьонов повідомив, що води в Сімферопольському водосховищі вистачить ще на сто днів. Він не відкидає, що Росія визнає надзвичайною ситуацію з водопостачанням Криму.

Раніше Аксьонов стверджував, що 2020 рік став найпосушливішим за останні 150 років спостережень. За останніми даними Гідрометцентру Криму, загальний сумарний запас води на початок липня становив 83,31 млн куб. метрів, що на 1,85 млн куб. метрів менше, ніж місяць тому.

Водночас голова окупаційного уряду Криму Юрій Гоцанюк сказав, що півострів не потребує постачання дніпровської води з материкової України через Північно-Кримський канал.

Влада України стверджує, що відновлення подачі дніпровської води в Крим можливе лише після повної деокупації півострова.

 

Бійці “Азова” влітку 2014 захопили в бою крупнокаліберний кулемет, але без підставки – «станка» – він був просто шматком металу. Військові відмовили видати «цивільним» зі складу «станок». Тоді азовці звернулися за допомогою у військово-історичний музей.

Про це Цензор.НЕТ повідомляє з посиланням на “Укрінформ”.

«Станок» 1954 року випуску знаходився в Чернігівському військово-історичному музеї ім. В.В.Тарновського як частина експозиції про озброєнні Радянської армії. Він не брав участі ні в яких бойових діях, поки до дирекції музею влітку 2014 роки не звернулися бійці “Азова”. Він був потрібен для того, щоб ефективно використовувати  в боях за Україну захоплений у ворога кулемет

“Перша думка була – «експропріювати». Але якось не хотілося сідати за таке, вже дуже смішно це звучало б в суді. Піднялися до директора, пояснили ситуацію. Він порадив звернутися до військових. Звернулися, але там нас успішно послали за «стандартною адресою», хоча на складах таких «станків» було штук 200. Вони й до сих пір  там стоять нікому не потрібні. Повернулися назад з думкою, що доведеться таки вкрасти “, – розповідає боєць з позивним” Воланд “.

Але красти не довелося – директор музею Сергій Лаєвський на цей раз пішов назустріч бійцям. Він віддав їм верстат зі словами: “Це робилося для війни, значить, повинно воювати”.

 

Встановлений на «станок» кулемет разом з бійцями “Азова” відправився до Маріуполя. Його використовували в боях під Іловайськ і Старобешево (серпень 2014 року), звільнення і оборони Широкино (лютий-березень 2015 року), обороні Мар’їнки (червень 2015 року) і на блокпостах навколо Маріуполя (2015)

 

Восени в  полі під Старобешовим в запалі бою його «втратили». Та вже за кілька місяців, взимку, знайшли і передали в “Азов” морські пехотінці.

 

Захисники України отримавши необхідне озброєння, в грудні 2015 року повернули  «експонат» в музей Зате його цінність як музейного експоната значно зросла.

Безіменний експонат отримав власну історію потрапивши на справжню війну, побував у досить серйозних боях, витримав їх і, як ветеран, повернувся додому”, – каже директор музею Лаєвський.

 

Зараз «станок» розміщено на другому поверсі Військово-історичного музею і разом зі «своїм кулеметом» він є вже частиною іншої експозиції, присвяченої подіям на сході України в 2014-2015 роках. На стіні над легендарним елементом озброєння – стенд з розповіддю про його бойовий шлях.

 

Колишній ветеран батальйону “Кривбас” Владімір  Фомицький, який потрапив у полон, подав позов проти Російської Федерації.

Владімір Фомицький з Кривого Рогу вимагає в суді стягнути на свою користь мільйон гривень. У 2014 році Фомицький потрапив в полон до російських десантників.

Як повідомляє Цензор.НЕТ з посиланням на власного кореспондента «Суспільне», 28 липня в Долгінцевському районному суді Кривого Рогу відбулося перше підготовче засідання по розгляду цієї цивільної справи. За словами Володимира Фомицька, в справі 200 сторінок, є свідчення військової агресії Російської Федерації проти України, факти його полону російськими десантниками і довідки його перебування в полоні.

“Позов я подав проти Російської Федерації, за ту шкоду, що вона завдала своєю агресією проти нас. Ми залучаємо співвідповідачем Сбербанк Росії, щоб реально було отримати матеріальну шкоду і змусити їх закритися і більше не працювати”, – говорить Володимир Фомицький.

Після оприлюднення клопотань з боку позивача і відповідача, суддя Варвара Папарига прийняла рішення про те, що наступне судове засідання має відбутися 19 вересня 2020 року в режимі відеоконференції. Представник Ощадбанку Росії, співвідповідача, повинен бути присутнім.

За даними видання, Володимир Фомицький в зоні проведення АТО знаходився в складі добровольчого батальйону “Кривбас”. Після бойових дій в Іловайську 01 вересня 2014 року в районі селища Новокатеринівка Володимира Фомицька з побратимами з інших бригад, в тому числі 93-ої, захопили в полон російські війська спецпризначення. Перебував він у полоні з 01 по 10 вересня 2014 року в Донецьку. 11 вересня, його звільнили.

 

Сучасні міномети стають все більш технологічнішою зброєю. Покращення в дальності стрільби, точності наведення і вражаючій дії снарядів значно підвищують їх ефективність; міномети стають усе більш потужним вогневим засобом невеликих піхотних підрозділів; а при установці на транспортні засоби – вони перетворюються на складову частину більш широкої та потужної мережі вогневої підтримки.

Мінометні системи використовуються як невеликими, так і великими піхотними підрозділами.

Легкі і важкі міномети, розрахунок яких складає 4-6 чоловік, можна назвати «кишенькової артилерією» піхотних підрозділів. Такий розрахунок, як правило, може швидко доїхати та зайняти позицію; «відпрацювати» і так само швидко знятися з неї до того, як ворог завдасть удару у відповідь. Традиційно міномети не використовуються проти механізованих формувань, але бувають і винятки; найбільш ефективні вони в тих випадках, коли необхідно зірвати атаку ворожої піхоти або підтримати вогнем своїх піхотинців. Хоча вражаючийефект від міномета суттєво менший порівняно з артилерією, швидкість і мобільність розгортання мінометних комплексів дають їм суттєві переваги; саме тому це озброєння займає далеко не останнє місце в арсеналах сухопутних військ.

 

Міномети класифікують на 3 основні типи; вони виконують найрізноманітніші завдання залежно від доктрини окремих видів і родів військ. Так, підрозділи рівня взводу і спеціальні сили зазвичай використовують найменший тип, 60 мм; на рівні роти найбільше поширений калібр 81 мм; і найбільший калібр 120 мм виконує функції зброї підтримки батальйонного рівня.

Габарити і характеристики легких і важких мінометів пов’язан методикою їх використання. Так, 60-мм міномет може вражати цілі на дистанції від 100 метрів до 2 кілометрів; 81-мм ефективний на дистанціях 2-3 кілометри, але може стріляти і на 7 км; а 120-мм здатний вражати цілі на дистанції від 8 до 10 кілометрів залежно від типу боєприпаса і характеристик ствола.

Попит на міномети та мінометні комплекси у арміях світу регулярно зростає. Відповідно вдосконалюється і сама технологія. Компанія Hirtenberger Defense Systems оприлюднила звіт, згідно з яким вартість мінометів на світовому ринку підвищується пропорційно до розміру і вражаючої здатності. Ціна також залежить від якості матеріалів та використаних компонентів: найчастіше це оптика або система управління вогнем. Ринкова ціна 60-мм міномета коливається від 8 до 17 тисяч доларів, зростаючи до 15-23 тисяч доларів для 81-мм системи і 22-100 тисяч доларів для апаратів калібру 120 мм. У випадку, якщо міномет, скажімо, йде у комплекті з причіпом для пікапа чи легкої бронетехніки, ціна може зростати від 100 тисяч і далі.

Чрез велику різницю у вазі та розмірах мінометів усіх трьох типів, час, за який розрахунок може приготуватися до бою, значно варіюється. За даними компанії, це менше 1 хвилини для 60-мм міномета спеціальних військ і 3-4 хвилини для 81-мм і 120-мм апаратів; якщо система має опорну плиту, знадобиться значно більше часу. Втім, цей показник залежить і від інших факторів, наприклад, відстані до цілі, типу боєприпасів і злагодженості розразунку.

 

Промислові потужності багатьох країн невпинно працюють над підвищенням характеристик мінометів. Наприклад, з метою підвищення вогневої потужності 60-мм і 81-мм мінометів власного виробництва компанія Saab розробила спеціальну гранату – МAPAM. Технологія полягає в наступному: блок снаряда заповнюється полімерною речовиною з 2,5 тисяч сталевих кульок. При розлітанні вони мають однакову швидкість, а розсіювання, в основному, відбувається на фіксованій висоті від землі – це значно підвищує ймовірність враження ворожої піхоти. Зовнішній корпус додає до металевої начинки ще приблизно 1000 осколків. У компанії запевняють, що це дозволяє 60-мм снарядам вражати цілі на рівні 81-мм; а 81-мм відповідно, не поступатися 120-кам. 

120-мм міномети найчастіше пропонують велику дальність враження і суттєву вогневу потужність. Головна мета використання таких мінометів у тому, щоб забезпечити підтримку піхоти, але значна маса часто уповільнює дії будь-якого натренованого розрахунку.

Для цього існують передові системи автоматичного заряджання і механізму стрільби; вони надають можливість ввести режим безперервного вогню без участі обслуги і підвищують скорострільність. Хоча зворотнім моментом таких переваг є те, що значно зростає ризик перегріву ствола до небезпечних температур. Втім, деякі комплекси мають відповідь і на такі задачі – вони оснащені датчиками визначення температури, які відключають автоматичне заряджання доти, доки ствол не охолоне до безпечного рівня. Крім того, може бути додана система охолодження – у такому випадку можливо узагалі не досягати граничних температур і максимально збільшити тривалість ведення вогню.

Зрештою, в підвищенні ефективності мінометів всіх калібрів і розмірів свою ключову роль відіграла цифрова революція. Інтеграція GPS і та передлвих систем зв’язку спростила використання мінометного озброєння і дозволила підвищити точність стрільби до 10 метрів.

 

Однією з таких розробок є комплекс SRAMS. Він дозволяє вносити в розрахунок стрільб метеорологічні дані задля поліпшення балістики. Для швидкого заряджання та економії часу на прицілювання комплекс SRAMS обладнаний блоком інерційної навігації з GPS, який забезпечує необхідний напрямок вогню.

А от, наприклад, ізраїльська компанія Elbit Systems випускає 120-мм систему Spear Mk2, яка має виключно електричний  противідкатний механізм (жодних опорних плит), яка встановлюється на машини 4×4, бронетранспортери, пікапи та баггі.

Комплекс може інтегруватися до систем керування боєм, що дозволяє планувати зміни в операції на ходу, знаючи, що міномети можуть швидко перемикатися між різними цілями та позиціями. Використання СУБ дозволяє надавати підтримку вогнем будь-якому підрозділу, який бере участь у бовойих діях і підключений до загальної мережі.

Крім технічних аспектів ведення вогню з міномета з машини існує проблема, пов’язана з інтеграцією системи в більш великі бойові формування поряд з пунктами управління і медичними та обслуговуючими підрозділами. Основні проблеми пов’язані з проектуванням конструкції корпусу, з тим, щоб він краще розподіляв віддачу. Також необхідно вписатися в правила перевезень, що обмежують довжину, висоту і ширину, і в той же час мати достатній боєкомплект і місце для екіпажу машини. Додаткові вимоги можуть визначати рівні захисту кабіни від мінних вибухів і т.д.

Мобільність стає все більш важливим компонентом, зокрема в зонах активних бойових дій, як наприклад, на Донбасі. У 2018 році новий 120-мм мобільний мінометний комплекс Барс-8MMK, який використовує ще радянський міномет 2Б11, приєднаний до бронеавтівки Барс-8 4×4, був випробуваний на Україні з СУБ і пневматичними приводами. Барс-8 MMK буде поставлятися в українську армію і спеціальні сили, але поки не ясно, коли почнеться повномасштабне виробництво. У 2016 році Україна завершила випробування переносного 82-мм міномета КБА-48M1.

 

Державні випробування «Барс-8ММК» розпочалися у жовтні 2018-го року.

Розробка “Барс-8ММК” (також відома як UKR-MMС) велась спільно з іспанською компанією Everis Aeroespacial у Defensa S.L.U., яка розробила механізм приведення в бойове положення і наведення міномета та опорна плита.

Боєкомплект комплексу складається з 60 мін. Час необхідний для переходу з похідного положення до готовності здійснити перший постріл – 35 секунд, з бойового положення у похідне – до 25 секунд.

Про український мінометний комплекс поговоримо детальніше. Концерн “Укроборонпром” ще восени 2019 передав Збройним Силам України партію БАРС-8ММК. Як виявилося, системи були поставлені з некондиційними стволами і не мали таблиць стрільби. Апарати були відправлені на базу зберігання в селищі Оржів, і тепер ЗСУ шукають інші міномети. Ситуацію рятує те, що Барс-8ММК може використовувати різні міномети, без прив’язки до конкретного виробника. Тому, в якості альтернативного рішення, Міноборони вирішило використати новий міномет, розроблений приватною компанією “Українська бронетехніка”. Міномет зараз проходить випробування. Надійність нових стволів зараз перевіряється на полігоні фахівцями Державного інституту випробувань і сертифікації озброєння.

Ситуацію з БАРС-8ММК коментували представники компанії “Українська бронетехніка”:

“Загалом має бути відстріляно 5 тисяч мін зі ствола 120-мм міномета. На сьогоднішній день відстріляно 3000 пострілів. Ця робота здійснюється в максимально можливому темпі.

Обійтися без таблиць стрільби, на жаль, буде неможливо. Новий міномет при стрільбі в будь-якому випадку буде мати принципово іншу балістику в порівнянні з 120-мм мінометами радянського виробництва. І ігнорування цих відмінностей може істотно знизити всі переваги автоматизації мобільного міномета Барс-8ММК. Адже треба не тільки швидко стріляти, бігти і заряджати, але і влучати – інакше такий комплекс довго непоміченим не простоїть.

В принципі, робота ось-ось завершиться. Насправді Барс-8ММК досить ефективна і необхідна для армії бойова машина, вона відповідає всім вимогам сучасного ведення бою: автоматизація, цифрова інтеграція, вогнева міць, мобільність, все є… хоча росіяни вже, звісно, позаочі записали нашу розробку в непотріб. При тому що самим показати абсолютно нічого”.     

До речі, про “успіхи” ворога. Ще у листопаді 2017 року російська армія прийняла на озброєння 24 самохідних міномета 2C4 «Тюльпан» з новими засобами зв’язку – модернізований радянський спадок. І цим одразу спровокувала сусідів. Польща, стурбована російської агресивністю поблизу кордонів сусідніх держав, в рамках програми модернізації своїх сухопутних сил замовила для своєї армії 64 мінометних комплекси Rak і 32 пункти управління вогнем.

 

Ще однією країною, стурбованої діями Росії є Швеція, яка розробляє 120-мм самохідний міномет Mjolner на базі БМП CV90. За контрактом вартістю 68 мільйонів доларів, виданим компанії BAE Systems Hägglunds в грудні 2016 року, 40 платформ Mjolner замінять існуючі 120-мм міномети, що буксируються автомобілями високої прохідності Bv206. Мінометний комплекс Mjolner дозволить шведській армії виконувати бойові завдання за мінімальний час, не побоюючись бути виявленими контрмінометним радаром.

Оскільки все більше армій визнають переваги мінометів і хочуть мати їх в своїх арсеналах, промисловість, судячи з усього, продовжить розвивати ці системи. Головним чином – за рахунок підвищення дальності вогню, можливості інтеграції з цифровими системами управління боєм, поліпшення мобільності і здатності до взаємодії з іншим озброєнням.

 

Андрій Артюх, НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС

Поміж унікальних явищ, притаманних лише українській ментальності, згадують і волонтерський рух, який протягом останніх кількох років набув нечуваних  масштабів. Зокрема, під час пам’ятних подій на Майдані. І, особливо, 2014 року, коли почалися сумно пам’ятні події в Криму і на Сході країни. Вітчизняне військо, як довелося визнати, тоді не мало навіть найнеобхіднішого для ведення успішної військової кампанії на захист територіальної цілісності держави.  До шляхетної справи з підтримки армії тоді підключилися тисячі громадян, котрі буквально по крихтах збирали для військовиків найнеобхідніше…

 

ВАРТА ВТОМИЛАСЯ?

Коли нині  хочуть оцінити масштаби волонтерського руху в Україні, то не безпідставно згадують тисячі безкорисливих людей, які в найтяжчі для держави часи підставили своє плече армії. Утім, визначити точну кількість волонтерів в України важко й нині, адже їхня кількість постійно зазнає змін. А дехто з них не афішують своєї благодійності. За різними оцінками, лише 2015 року в Україні займалися волонтерством майже 15 тисяч людей. А громадських організацій, які надавали армійцям волонтерську допомогу, було  майже 2,5 тисячі. Усі вони разом зібрали мільйони грошей, відправили на передову і до медичних закладів, де лікують поранених та хворих військовослужбовців тощо, тисячі тонн гуманітарного вантажу. До допомоги армії підключилися і українські діаспори за кордоном.

Так насправді було. І оспорювати розмах волонтерського руху у перші буремні роки боротьби з сепаратистами, не береться ніхто. Але нині все частіше говорять про згортання волонтерського руху, різкому зменшенню чисельності  тих, хто роками допомагав армії. У деяких областях і районах нині волонтерів залишилися одиниці. Приміром, як на Полтавщині. Чому згасає вогник благодійності?

 

Один із найдосвідченіших волонтерів Полтавщини 62-річний житель райцентру Лубни Костянтин Перекопний, дружина і син якого й нині служать у полку «Азов»,  кореспонденту «НОВА» розповів, що уперше прийшов до штабу волонтерів у Лубнах на початку 2014 року.  Тоді там людей було, наче у вулику: десятки фермерів, підприємців і просто пересічних лубенців хотіли взяти участь у допомозі нашій армії. 

«Траплялося, що наприкінці літа, коли зібрано врожай, на передову допомогу з нашого райцентру возили вантажними машинами.  Тепер ця річечка  пересохла, – скрушно хитає головою К. Перекопний. – Останнього разу, на початку липня 2020 року, я дуже довго і тяжко збирався, але от тільки наприкінці місяця вдалося все дістати і поїхати до хлопців на передову. Звідти замовили скоби, яких на передовій дефіцит, цвяхи, ковдри, матраци, питну воду тощо. Привіз ще олію, цукор, смаколики, туалетний папір тощо. Хлопці дуже зрадили! На жаль, на сьогодні залишилося буквально одиниці з числа благодійників, котрі практично допомагають волонтерам збирати все необхідне для передової…».

За словами ветерана волонтерського руху, багато хто з його колег і благодійників зійшли з дистанції з різних причин. Тепер все частіше можна почути, що волонтерська допомога була виправдана на початку війни, коли армія потребувала всього. А наразі, мовляв, держава непогано утримує військо, тож і збирати для вояків речі, харчи тощо, немає потреби. Згадують і військовий збір, які українці платять щомісяця. Це пристойні гроші. Тож, кажуть, що пожертви на армію не даватимуть, бо й без того платять податок. Деякі прямо заявляють, що військові нині отримують в зоні ООС по 27 тис. грн. на місяць, тож хай самі себе купують потрібне… 

«А взагалі люди втомилися, війні не видно кінця, самі ледь-ледь виживають. Тому у Лубнах і залишилося всього пара фермерів і підприємців, які ще допомагають армії. І я один, який залишився з колись багато чисельного  загону волонтерів у райцентрі. Думаю, що волонтерський рух незабаром припне свою діяльність…», – робить невтішний прогноз К. Перекопний.

 

Частково погоджується з ним і координаторка однієї з найчисельніших в Україні волонтерських організацій ГО «Полтавський батальйон небайдужих» Олександр Сиротенко.  Свою волонтерську діяльність жінки почали у травні 2014 року і відтоді регулярно возять на фронт учасникам АТО/ООС найнеобхідніші речі – їжу, одяг, маскувальні сітки ,медикаменти, обладнання тощо. Проте, й цей струмочок пересихає, адже останнім часом волонтерам все важче збирати найнеобхідніше для передової. 

«Так, активність волонтерського руху однозначно зменшилася. Це помітно навіть на прикладі нашої організації…, – погоджується О. Сиротенко. – Причин тут кілька. Перш за все, відпадає потреба у підтримці армії з боку населення, адже поступово матеріальне забезпечення армії таки покращується. Але говорити про остаточний занепад волонтерського руху, передчасно. Він, навіть якщо і зменшується у матеріальному аспекті – збір речей, продуктів тощо, то потреба в ньому все одно залишиться…».

О. Сиротенко констатує, що сьогодні відбуваються зміни у напрямках волонтерського руху. І це цілком природно, адже військовим та їхнім родинам і надалі буде потрібна, приміром, психологічна підтримка. Її і надалі активно надаватимуть волонтери.

«Отже, думаю, що волонтерство, яке народилося у тяжкий для армії 2014 року, існуватиме і надалі. Хай і у видозміненому вигляді…», – прогнозує дівчина.

 

БУЛО 300 «СПАРТАНЦІВ», А ЗАЛИШИЛОСЯ ТРИ ДЕСЯТКИ…

 

Ситуацію з волонтерським рухом, який, зокрема, на Полтавщині переживає не кращі часи, можна спостерігати і в інших регіонах. Тенденція до зменшення кількості безкорисливих і небайдужих до потреб армії поступово зменшується, як на Сході, та і на Заході України. Правда, цікаво, що українські діаспори за кордоном, як і раніше 2014 року, готові і надалі підтримувати військових та їхні родини. Що дає підстави для стриманого оптимізму щодо долі волонтерського руху. Зокрема, на Львівщині.

 

Власну точку зору щодо перспектив волонтерства в Україні, має і Вікторія Шинкаренко, учасниця бойових дій, координатор ГО ДАР «Допомога армії. Рівне», відома волонтерка з Рівного. 

«Ми починали 2014 року, бо бачили, що держава не в змозі забезпечити військо і до перемоги нам дуже і дуже далеко, – пригадує вона початок своєї діяльності на волонтерській ниві. – Але сподівалися, що підтримаємо армію десь півроку-рік, а далі держава  візьме на себе свої функції і забезпечить Збройні Сили патронами, танками, обмундируванням, харчами тощо. Але час минав, а держава все більше покладалася на волонтерів. За принципом: у них все добре виходить, тож хай і далі утримують армію…».

Так і сталося, констатує В. Шинкаренко. Волонтери перебрали на себе багато функцій, які мала виконувати держава.  Тоді на Рівненщині було дуже багато людей, готових допомогти армії. Волонтери, дії яких координувала В. Шинкаренко,  мали власний склад площею дві тисячі кв. метрів, майже 400  автомобілів тощо. Щодня на фронт з допомогою відправляли 5-6 вантажівок.

«Але сьогодні, на сьомому році війни, армія виросла з пелюшок і пішла, образно кажучи, у другий клас. Тож скільки можна масово збирати допомогу для війська? – риторично запитує волонтерка. –  Немає вже такої потреби в продуктах, обмундируванні, господарчих приладах тощо, як в 2014-2015 роках. І нині  просити допомогу від людей, які мають зарплату у 4-5 тис. гривень, аморально. Військові вже самі можуть зі своїми окладами купити собі, приміром, цигарки, шкарпетки або пляшку води тощо…».  

Чи скоротилася кількість волонтерів  на Рівненщині? Якщо дивитися на організацію «Допомога армії. Рівне», то так, – погоджується співрозмовниця журналіста. Разом з В. Шинкаренко в 2015 році волонтерством займалися  понад 300 людей, переважно жінок. Сьогодні вона може зібрати не більше трьох десятків «активних багнетів»…

«Волонтерство трансформується. Сьогодні більше уваги потрібно приділяти не забезпеченню тих, хто перебуває в окопах – для цього є міністерство оборони, а тим, хто провернувся з війни. Їх багато, і чимало поміж них з скаліченою психікою. Це – наче міна уповільненої дії. Тому дуже великий попит нині на психологічну допомогу колишнім фронтовикам, та їхнім родинам або хворим дітям. Зосереджуємося саме на цьому…», – вимальовує перспективи волонтерства в Україні активістка з Рівного.

 

Отже, розквіт волонтерської діяльності в Україні, який припав на 2014 рік, нині потроху іде на спад. І з цим важко не погодитися. Хоча, як переконані оптимісти, нічого незвичного в цьому немає: на сьомому році війни в країні багато чого змінилося. Змінилися і люди, яких називають волонтерами. Вони зробили  дуже багато для підтримання вітчизняної армії у найважчі для війська часи. Але готові допомагати й надалі. Як кажуть, візьмуть не кількістю, а якістю…

 

Олександр Брусенський, НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС