Хочу відразу повідомити, що це дещо незвичний журналістський матеріал. Оскільки те, що вдалося побачити, виглядає дуже просто. А, разом із цим, має неабиякий психологічний ефект. Як ситому важко зрозуміти голодного, так і люди, що мешкають у відносно мирних умовах, поняття не мають, чим живуть ті, хто повертаються із фронту.

А повернулися захисники не лише зі скаліченою війною свідомістю, а й тяжкими пораненнями. Поранення слід лікувати, а свідомість – реабілітувати. Якщо з першим майже все зрозуміло, то питання психологічної реабілітації потребує пояснень. Ось цими поясненнями ми й спробували наповнити нашу розповідь про звичайний спортивний турнір, організований Харківською державною академією фізичної культури (ХДАФК) для вчорашніх воїнів і сьогоднішніх реабілітантів.

Катерина Мулик, завідувачка кафедри здоров’я, фітнесу та рекреації ХДАФК:

– У межах реалізації міжнародного проєкту RITA було створено Польсько-український адаптаційний центр, завдяки якому проводиться турнір з адаптаційних ігор для ветеранів. Тут представлено п’ять ігор, які мають свої правила та здатні підлаштовуватися під будь-який контингент. А найголовніше, що ці ігри впливають на психоемоційний стан, сприяють соціальній адаптації, фізичній реабілітації, відновленню різноманітних порушень.

З біології відомо, що адаптація – це процес пристосовуватися організмів до зовнішніх умов. Отже, адаптаційні ігри спрямовані на те, щоб люди відчували себе повноцінними членами суспільства, не зважаючи на отримані фізичні та психологічні травми. Тобто, за допомогою ігор, потрібно пройти процес пристосування.

А тепер про самі ігри. Активним уболівальникам, що розбираються в боксі й футболі, їхні назви навряд про щось скажуть. Боча, джаколо, еластік, корнхол, кульбуто. Гра у бочу полягає в тому, що гравці, кидаючи свої червоні й сині м’ячі, мають розмістити їх максимально близько до головного нічийного білого м’яча. У корнхолі, замість м’ячів, використовуються мішечки, наповнені зернами кукурудзи, якими з відстані треба попасти в отвір на спеціальній дошці. В еластік і джаколо грають дерев’яними шайбами також на точність. А кульбуто – це балансувальна гра, у якій гравець, змінюючи нахих дошки, намагається розмістити кульки в отворах, кожен з яких указує на кількість набраних очок.

Анастасія Сошенко, клінічний психолог:

– Сьогодні тут зібралися ветерани, які перебувають на реабілітації, після проходження військової служби. Є хлопці з ампутаціями, є ті хто прийшли після комісії зі встановлення групи інвалідності. Як на мене, головною метою таких заходів має стати соціальна адаптація хлопців, участь в імпровізованих змаганнях і спілкування між собою. У нас в центрі використовуються іпотерапія, каністерапія, спортивна стрільба з лука, академічна гребля. Але подібних заходів ще не було. Сподіваюся, що це буде цікаво й корисно.

А тепер про все по порядку. Організатори на спортивний майданчик у Центральному парку міста запросили біля двадцяти чоловік ветеранів, що проходять лікування в одній із лікарень Харкова. І коли запрошені з’явилися, там уже все було готове для проведення турніру…

Повірте, що знаходитися в палаті вдень і вночі – достатньо марудне зайняття. Та й пересуватися лікарняною територією не набагато веселіше… Спробуємо експеримент. Уявіть, що ви лежите в палаті в ліжку вже другий тиждень. А тепер, що у вас тяжке поранення, контузія, відсутня кінцівка – рука чи нога… Що, навіть уявляти не хочеться? А ветеранам потрібно з цим жити! І при цьому відчувати себе повноцінними людьми!

Михайло Тарасенко, ветеран, радник керівника Управління молоді та спорту:

–  Я студент першого курсу ХДАФК. І мій вклад у цей захід є суто інформативний та організаційний. Я зібрав хлопців, які знаходяться на реабілітації та відновленні. Моя основна ідея полягає в тому, що залучати учасників до відновлення через спорт необхідно саме з лікарень і реабілітаційних центрів. Саме в такий час вони найбільше потребують того, щоб їм простягнули руку допомоги.

Робити добрі справи, опікуватися людьми які потребують допомоги й заслуговують на увагу… Це – достатньо прості речі, якщо не брати участі й байдуже спостерігати за цим збоку. А те, що виглядає простим, дуже легко знецінюється. І сидить такий скептик, який нічого не робить і всіх критикує. І каже: «Ви ще насипали б тут піску, посадили в пісочницю тих, хто проходять реабілітацію, дали їм в руки іграшкові машинки й нехай граються!..»

Насправді таких критиків і скептиків дуже багато. Вони абсолютно не знають, як влаштована людська психіка, навіть не здогадуються, що найдорожчими ресурсами для відновлення є увага й активний відпочинок. А ще – переконаність у тому, що ти комусь ще потрібен. Хворий, поранений, скалічений, без руки чи ноги, але потрібний…

Це – той ліричний відступ чи пояснювальна записка, які конче необхідні для читачів, котрі в процесі ознайомлення зі статтею дозволять собі засумніватися у важливості того, що організатори роблять для захисників.

Анатолій Губа, перший проректор ХДАФК:

– Те, що відбувається тут сьогодні, це не одноразовий захід, а система заходів. Ми шукаємо різні засоби для повернення ветеранів до мирного цивільного життя. Будь-які фізичні вправи впливають на психологічний стан. Адаптація неможлива без спілкування, а коли спілкування відбувається під час адаптаційних ігор, це дає подвійний ефект. А завдання полягає в тому, щоб ветерани, не зважаючи на свої травми, поранення, хвороби й ампутації, відчували себе повноцінними людьми українського суспільства. Окрім таких заходів, наша академія готує кадри – фахівців, які будуть здійснювати реабілітацію. І це наш вклад у державну ветеранську політику.

Не зважаючи на те, хто виграв, а хто програв, усі учасники отримали від організаторів дипломи й подарунки. Усього година ігор на свіжому повітрі зарядила захисників позитивною енергією настільки, що подальше перебування в лікарняному закладі буде здаватися не таким уже й нудним.

А головне – ветерани отримали нових друзів, працівників Академії фізичної культури, які тепер, час від часу, будуть приділяти їм увагу. І дуже хотілося, щоб таких людей і подібних турнірів було якомога більше. Чи не в цьому зокрема полягає становлення ветеранської політики в нашій державі?..

Олександр ОЛЕКСІЄНКО

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Тут представлена позиція автора, яка не обов’язково співпадає з позицією Міжнародного фонду «Відродження»

Міжнародний фонд «Відродження» – одна з найбільших і найпопулярніших в Україні благодійних фундацій. Словосполучення, яке складає її назву, проговорюється наскільки часто, що ми навіть не задумуємося, що воно означає, як і скільки функціонує і кому слід завдячувати, що в країні існує така організація.

Ніколи не вважав себе невігласом, але, коли був запрошений на один із заходів фонду, то з подивом дізнався, що благодійна фундація була створена відомим меценатом Джорджом Соросом у 1990 році. Тобто ще за радянських часів. А в її заснуванні активну участь брали товариство «Просвіта» та видатні особистості – Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Юрій Щербак, Борис Олійник…

Тому, коли довелося поспілкуватися з очільником фонду – виконавчим директором Олександром Сушком, не міг не запитати, що для нього значать ці люди та їхній вклад у створення добре знаної тепер організації.

– Це дуже велика й символічна історія, – відповів співрозмовник, – яка надає нам додаткової ваги. Ми пишаємося не лише тим, що було зроблене нами й попередниками, що фонд існує 35 років, а й тим, що до його створення долучилися авторитетні, шляхетні, поважні, інтелектуальні лідери того часу, коли Україна здобувала свою незалежність. Тоді жодних самостійних філантропічних інституцій не існувало. Тим більше, міжнародних. Це була перша організація такого типу. Не існувало навіть відповідного законодавства. Міжнародний фонд «Відродження» став першопрохідником. І причетність до цього таких видатних людей підкреслює, що фонд із самого початку належав до історії, яка заслуговує на увагу.

КУЛЬТУРА ФІЛАНТРОПІЇ

– Як змінилося призначення й функціонування фонду з часів його створення до сьогоднішнього дня?

– Одна справа – бути першим, іти там, де ще ніхто не ходив. І зовсім інша – працювати в розвиненому філантропічному полі, яке зараз існує в Україні. Тішимося тим, що тепер ми не одні й усе українське суспільство долучене до культури філантропії, донаторства, жертвування коштів. Особливо це проявилося в часи війни, коли велика кількість людей потребує допомоги. Але я впевнений, що така діяльність матиме довгострокові наслідки для нашого суспільства й у післявоєнний час. Так, часи змінюються, але є наскрізні теми, які залишаються важливими завжди. Це, перш за все, інтерес до захисту прав людини й громадянина.

– Яким чином можна пояснити середньостатистичному українцю, де беруться кошти, котрими ви розпоряджаєтеся й надаєте на реалізацію важливих і потрібних програм?

– Як на мене, тут немає чогось незрозумілого. Зараз навіть невеликі бізнеси в Україні жертвують кошти на Збройні сили, гуманітарні потреби, допомогу переселенцям. Інша справа, що далеко не кожен для цього засновує інституцію. Але є й такі випадки, коли збираються кошти лише в межах країни. Ми ж належимо до глобальної мережі, однієї з найбільших у світі, створеної Джорджом Соросом. Тому використовуємо гроші, зароблені самим засновником і його інвестиційним фондом. Але це складає лише біля 70 % від усіх коштів, які є у фонду «Відродження». Інші 30 % ми залучаємо завдяки співпраці з Європейським Союзом, урядом Норвегії й Швеції. Намагаємося притягувати кошти різних донорів, щоб вони працювати на Україну. Головне, щоб джерела надходження були прозорими, законними й такими, що заслуговують на довіру. І, завдяки цим коштам, щороку понад трьохсот організацій в Україні отримує від нас допомогу.

ВИКЛИКИ ЧАСУ

– Хотілося б, щоб ви більш детально розповіли про власну політичну діяльність. Мені відомо, що ви є кандидатом політичних наук, що брали активну участь у запровадженні безвізового режиму й навіть отримали за це високу державну нагороду – орден «За заслуги».

– Звісно, що в мене була робота й до того, як я очолив Міжнародний фонд «Відродження». Я працював у наукових і громадських організаціях. Зокрема дуже щільно займався питанням безвізового режиму з Європейським Союзом. Займався ще з 2001 року, тобто тоді, коли про це ніхто не міг навіть мріяти. Тому ця історія для мене дуже тривала й фундаментальна. Це зараз для всіх нас подорож за кордон здається достатньо легкою й простою. Але ще десять років тому для виїзду необхідно було проходити тривалу, коштовну й навіть принизливу процедуру отримання шенгенської візи. Я завжди вважав, що українці не мають піддаватися дискримінації, не повинні вважати себе людьми другого сорту. Це була велика несправедливість, зумовлена історично й успадкована від радянського союзу. І саме вона спонукала до того, щоб скасувати візовий режим для наших громадян. До результату я й мої однодумці рухалися поступово. Спочатку 2007 року була підписана угода про спрощення візового режиму. У 2010-му Україна нарешті отримала перелік умов, які слід було виконати. І в червні 2017 року ми вже отримали результат, який наочно довів, що Україна є дійсно європейською країною.

– Із початку наступного 2018 року ви очолили фонд. За цей час мали вже усвідомити, завдяки чому відбуваються зміни в його діяльності? Як реалізується те, що називається розвитком і становленням?

– Війна істотно вплинула на діяльність фонду. Раніше ми не приділяли такої уваги обороноздатності держави, підтримці тих людей, які захищають країну. Зрозуміло, що це нове й воно зумовлене тими викликами, що приніс ворог, напавши на Україну. Тому політика воєнного часу дійсно відрізняється від того, що робив фонд у мирні часи. Тепер усі сили й кошти мають спрямовуватися на те, щоб допомогти вижити нашій державі. Ще з 2014 року ми почали переорієнтовуватися на захист людей, які постраждали від війни, на документування військових злочинів росії. Ми не можемо жити у вакуумі, тому щороку уточнюємо стратегію діяльності, наші робочі плани. Усе це проговорюється перед нашим правлінням і керівництвом для того, щоб відповідати нагальним потребам… Скажу так: наші цінності лишаються незмінними, але напрямки роботи повинні аналізуватися й піддаватися критичному підходу.

ВЕТЕРАН І ЙОГО ОБРАЗ

– Завдяки численним книгам, фільмам, картинам у кожного з нас в уяві викристалізувався образ ветерана Другої світової. А як ви зараз сприймаєте образ ветерана українсько-російської війни?

– Для мене це дуже розмаїте питання. Це люди молодші мене. Мені 52 роки, тому більшість із ветеранів – значно молодші. Із дитинства я звик, що ветерани дуже літні люди. Але останні події істотно змінили значення слова «ветеран».

– Які головні аспекти ви виділяєте щодо співпраці фонду з ветеранами?

– Я б дещо розширив категорію й назвав би її захисниками, оскільки більшість із них залишаються чинними військовими. Усі громадяни мають усвідомлювати, що лише завдяки цим людям ми маємо державу й можливість жити в незалежній Україні. Тому для мене це унікальна категорія людей. А фонд «Відродження», який має місію підтримки громадянського суспільства, повинен зараз орієнтуватися на появу потужного прошарку захисників-військовослужбовців і ветеранської спільноти. Хотів би також наголосити, що співпраця фонду з ветеранами багато в чому залежить від самих ветеранів, від їхньої здатності об’єднуватися, допомагати один одному, гуртуватися, ставити правильні завдання й досягати їх. А фонд завжди підтримував найактивніші прошарки українського суспільства. Мені б дуже хотілося, щоб такими активними людьми ставали ветерани-захисники. Тому ми включили ветеранську тему до стратегії фонду й, думаю, що багато років будемо працювати в цьому напрямку.

– Чи можна зараз назвати мінімальну й максимальну за тривалістю програму вашої співпраці з ветеранськими організаціями, а також найменшу й найбільшу суму, що ці організації отримали?

– Ми працюємо над певними програмами від трьох місяців до півтора року. А їхня вартість сягає від 10 тисяч доларів до 150 тисяч. Причому співпраця з ветеранською спільнотою розпочалася задовго до повномасштабного вторгнення. Я особисто брав участь у двох ветеранських форумах. Міжнародний фонд «Відродження» допомагав державі у створенні Українського ветеранського фонду, з яким ми продовжуємо співпрацю. Приватна філантропія дбає про те, щоб кошти витрачалися якісно й прозоро. Цей принцип є притаманним і для державних структур. Хотілося б спільними зусиллями створити таку систему, де військовослужбовці почувалися захищеними. Тому ми підтримуємо створення інституції військового омбудсмена, допомагаємо просуванню відповідного законопроєкту.

– Пане Олександре, мені відомо, що фонд брав участь у підготовці й проведенні VIII Міжнародного ветеранського форуму. На жаль, цей захід для нас відкрив значне протистояння між журналістами й Міністерством у справах ветеранів. Ми, як ветеранський засіб інформації, були відверто проігноровані й не допущені до участі у висвітленні роботи форуму. Причому це стосувалося не лише нас, а й інших інформаційних засобів, що висвітлюють ветеранську тематику. Як ви вважаєте, що нам слід робити, щоб уникнути цього протистояння?

– Я не можу коментувати ті конфлікти, до яких не маю жодного відношення. Але в нас є менеджери, які працюють із ветеранською тематикою. Думаю, їм відомо про це значно більше. Фонд не брав участі в формуванні списку запрошених на форум. Але ми наполягали на тому, щоб на основних панелях форуму були присутні не лише офіційні особи, а й ветеранська спільнота. Не тільки ті, кого запросили працювати в державні органи, а й представники громадських організацій. А також ті, хто працює із захистом прав ветеранів, і ті, хто критикує владу. І, за нашим наполяганням, такі люди були включені. Щодо медіа мені нічого невідомо, але вважаю, що такі заходи слід робити максимально публічними. І тут не слід намагатися вирішити проблему кулуарним шляхом, а треба привертати до цього увагу. Якщо ви звернетеся до фонду, ми не відмовимо ветеранам і будемо підсвічувати такі проблеми.

– Портал «Новини ветеранів» – це для ветеранів і про ветеранів. Тому у вас є можливість звернутися зараз до ветеранської спільноти. Що б ви хотіли сказати саме цьому прошарку нашого суспільства?

– Якщо нам здається, що вже настала та реальність, коли все ясно, не варто так думати! Кожен наступний етап – це лише нова сторінка, черговий крок. І за власні права слід боротися завжди. Так само, як ми боремося за свободи, за демократичний лад у країні. Лише в такому випадку є шанс, що держава буде серйозно прислухатися до вас. Одноразові дії тут не працюють. Тому вам треба створювати такі організації, які б засвідчували про те, що ветерани прийшли всерйоз і надовго. Що ви маєте обґрунтовані ідеї, які обов’язково повинні бути  почуті. Що ви прагнете зробити таку державу, яка б обличчям була повернута до ветеранів, як до найбільш легітимної групи громадян.

Спілкувався Олександр КУХАРЕНКО

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Тут представлена позиція автора, яка не обов’язково співпадає з позицією Міжнародного фонду «Відродження»