Коли війна вривається в життя, вона намагається змінити все: звичний побут, тіло, плани на майбутнє. Проте в коридорах українських шпиталів та реабілітаційних центрів сьогодні пишеться інша історія – історія надзвичайної відданості. Поруч із ліжками поранених героїв стоять жінки, які прийняли свідоме рішення: «Ми пройдемо цей шлях разом». Це розповідь про тих, хто пов’язав долі з ветеранами, чий рух тепер обмежений, проте чия воля до життя зміцніла завдяки почуттям. Для них любов – це не просто емоція, а щоденна робота, яка стає рецептом повернення до життя.
Ці жінки стають не просто свідками болю своїх партнерів, а активними архітекторками їхнього повернення у світ, де життя не закінчується травмою. Їхня відданість доводить: інклюзія в суспільстві починається не з пандусів, а з готовності серця прийняти нову реальність і будувати майбутнє всупереч будь-яким діагнозам.
Обітниці, що сильніші за війну: історії Дениса та Тараса
Денису Шевчук двадцять дев’ять. Півтора року тому він зустрів Мілену, яку називає своїм домом. Після того, як у їхню позицію влучив дрон, Мілена думала лише про одне – аби він дихав. Їхнє весілля відбулося прямо в лікарняній палаті. Щойно хлопцю стало трішки краще, він зрозумів: не хоче чекати жодної хвилини. «Мілена – це моє все. Я так цього чекав і так їй вдячний», – каже Денис. Його мама згадує, як він не ховався від повістки, а повернувся з-за кордону, щоб служити. Тепер він знову вчиться жити, але вже з обручкою на руці.
Одруження в лікарні Мілени та Дениса Шевчук
Схожа історія кохання відбулася і у Львові. Тарас Левкович, колишній боєць спецпідрозділу КОРД, зустрів свою Вікторію в соцмережах. У серпні 2025 року Тарас отримав важке мінно-вибухове поранення, внаслідок якого втратив обидві ноги. 22-річна кохана Вікторія Опришко приїхала до шпиталю і відтоді вони завжди разом. На весіллі в Центрі «Незламні» Тарас виголосив обітницю стоячи на стабісах – протезах для вертикалізації. Для нього було принципово стояти перед коханою: «Я обіцяю тобі бути твоєю опорою до кінця життя. Обіцяю бути тим, про кого ти читала книжки і дивилась фільми».
Фото: пресслужба UNBROKEN
Між обітницею та реальністю: вибір бути поруч. Для Мілени та Вікторії ці весілля не були втечею від реальності. Коли Мілена згадує момент поранення коханого, вона каже: «Мені було все одно, що далі. Головне – щоб дихав». У цій фразі – вся суть вибору жінки, яка вирішила йти до кінця. Для неї Денис залишився тією самою людиною, без якої неможливе майбутнє.
Коли Денис каже: «Мілена – це мій дім», він формулює істину для кожного ветерана з важким пораненням. «Дім» – це людина, яка не відвела погляд. Наважитися на шлюб у такий час – це готовність щодня будувати цей «дім», де немає місця для жалю. Денис закликає побратимів: «Треба триматися, радіти кожному дню. Кохання переможе».
Психологія стійкості
Тяжке поранення військового змінює не лише його життя, а й стосунки в парі. Психолог військової школи «Боривітер» Олег Крець зазначає, що в перші місяці сім’ї живуть у «режимі виживання», де психіка відкладає емоції на потім. Справжня криза приходить через місяці, коли з’являється трохи стабільності.
Олег Крець, психолог військової школи «Боривітер», фото: Дмитро Головченко
Олег Крець підкреслює: відбувається трансформація ролей. Жінка бере на себе функції доглядальниці, координаторки лікування та побуту. «Пара може непомітно перейти з формату «чоловік і жінка» у формат «поранений і людина, яка доглядає». Це виснажує обох», – пояснює психолог. Для ветерана поранення – це удар по уявленню про себе як про сильного захисника.
«Важливо не вимагати повернення «старої версії» людини. Шлях полягає не у відновленні минулого, а у створенні нової форми близькості. Важливо повертати звичайні речі: спільний чай, жарти, дотики. Психіка потребує сигналів, що життя не зникло», – наголошує Олег Крець.
Психолог додає, що пари руйнує не сама травма, а мовчання та емоційна ізоляція. Він радить не замовчувати біль, а шукати підтримку фахівців та груп для родин військових, щоб не залишитися наодинці з виснаженням.
Дружина ветерана: як не втратити себе
Коли жінка бере на себе відповідальність за реабілітацію чоловіка, вона часто забуває про власні потреби. Поліна Карабут, керівниця ветеранського та соціального напряму Київської школи державного управління ім. С. Нижнього (КШДУ), зазначає, що на партнерку лягає колосальне навантаження: діти, робота, побут та медичні питання. У цьому ритмі важливо не розчинитися в ролі рятівниці.
Поліна Карабут, керівниця ветеранського та соціального напряму КШДУ
«Ми звикаємо до наших нових «Я», – цитує Поліна одну з учасниць програми. Для того, щоб жінки не загубилися в цих ролях, КШДУ створила онлайн-програму «Дружина ветерана». Це комплексна ініціатива, спрямована на зміцнення стійкості сімей та досягнення соціального благополуччя. На сьогодні курс прослухали вже понад 8 000 жінок.
Програма включає 30 лекцій: від психологічної допомоги до юридичного супроводу та основ власної справи. Окрім навчання, діє спільнота «Своя між своїх», де понад 2000 учасниць підтримують одна одну. Долучитися до програми можна на сайті КШДУ: https://www.kspa-ngo.com/platform/veteran-wife.
Залишитися парою: перемога, що здобувається щодня
Історії Дениса та Мілени, Тараса та Вікторії – це доказ того, що кохання є найпотужнішим інструментом реабілітації. Воно дає внутрішню опору, коли медична наука безсила. Проте цей шлях потребує не лише почуттів, а й системної підтримки психологів та таких програм, як «Дружина ветерана» від КШДУ.
Любов як порятунок працює тоді, коли вона взаємна, коли партнери не бояться своєї вразливості та готові вчитися жити по-новому. Як зазначає військовий психолог Олег Крець, важливо не просто вижити, а залишитися парою. Зрештою, війна може забрати здатність ходити, але вона ніколи не зможе заборонити людині любити й бути щасливою поруч із тим, хто став її справжнім «домом».
Анастасія Бойченко
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)