Держава має рахувати не лише втрати бюджету від пільг, а й ціну бездіяльності щодо ветеранів. Таку позицію висловлює адвокат і ветеран війни Олег Поліщук, аналізуючи законопроєкти про безмитне ввезення автомобілів для військових і ветеранів.
Українська система підтримки ветеранів десятиліттями будується навколо поняття «пільга». Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ухвалили ще 22 жовтня 1993 року. Він передбачає різні медичні, житлові, транспортні, комунальні та інші гарантії.
За словами Олега Поліщука, проблема цієї моделі в тому, що людина часто сама має шукати потрібну програму, збирати документи, підтверджувати своє право та чекати на фінансування. На його думку, сучасна ветеранська політика має поступово переходити від системи пільг до системи компенсацій та інструментів реінтеграції.
24 квітня 2026 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкти №15194 і №15195. Їх ініціював народний депутат Мар’ян Заблоцький. Документи передбачають зміни до Митного та Податкового кодексів щодо ввезення транспортних засобів без сплати митних платежів для чинних військовослужбовців.
Згодом зареєстрували альтернативні законопроєкти, які пропонують розширити коло отримувачів. Зокрема, законопроєкт №15195-2 передбачає такий механізм для військовослужбовців і ветеранів російсько-української війни зі статусом учасника бойових дій. Документи №15195-4 та №15194-2 також стосуються ветеранів війни.
Станом на початок серпня законопроєкти перебувають на стадії розгляду в парламентських комітетах.
Водночас бюджетна оцінка таких ініціатив насамперед враховує можливе зменшення надходжень від ввізного мита, ПДВ та акцизу.
“Відносини між державою та людиною, яка її захищала, не можуть будуватися як відносини благодійника і прохача. Пільга — це виняток, який держава дозволяє. Компенсація — це зобов’язання, яке держава визнає за собою. Реінтеграція — це результат, якого держава повинна досягти разом із ветераном. Саме ця різниця має стати відправною точкою дискусії про автомобілі для військових і ветеранів”, — говорить Поліщук.
Потреба в автомобілі для ветерана може бути пов’язана не лише з місцем проживання. У невеликій громаді власний транспорт може бути необхідним через відсутність регулярного сполучення з лікарнями, реабілітаційними центрами чи місцями роботи.
У великому місті проблема може бути іншою: складні пересадки, необхідність регулярно їздити на лікування, перевозити реабілітаційне обладнання або поєднувати роботу з медичними процедурами.
Для одного ветерана автомобіль може допомогти регулярно проходити лікування. Для іншого — повернутися до роботи. Для третього — вести власну справу та бути незалежним від допомоги родичів.
Саме тому, на думку автора, метою державної програми має бути не саме ввезення автомобіля, а відновлення мобільності людини.
У США, Великій Британії та Канаді також існують програми підтримки ветеранів, пов’язані з транспортом і реабілітацією. Наприклад, у США програма Automobile Allowance and Adaptive Equipment допомагає окремим ветеранам придбати спеціально обладнаний автомобіль або оплатити його адаптацію. Право на таку допомогу пов’язане з конкретними тяжкими станами, зокрема втратою або постійною втратою функції кінцівок, значними порушеннями зору та іншими визначеними станами.
У Великій Британії діє Armed Forces Covenant. Один із його принципів полягає в тому, що військова служба не повинна ставити військовослужбовців, ветеранів та їхні родини у гірше становище порівняно з іншими громадянами.
У Канаді для ветеранів зі складними потребами можуть формувати індивідуальні плани реабілітації. За підтримку відповідає case manager, який координує необхідні медичні, психосоціальні та професійні послуги.
Водночас, як зазначає Поліщук, у цих країнах немає прямого аналога загального права кожного ветерана на безмитне ввезення автомобіля. На його думку, Україна може створити власну модель з урахуванням масштабу війни та кількості людей, які проходять або вже пройшли військову службу.
“Держава існує сьогодні також завдяки рішенням конкретних людей поставити її захист вище за власну безпеку, роботу й життєві плани. Перед кожним із них держава має зобов’язання. Не лише перед тими, хто повернувся з установленою інвалідністю, а перед усіма, завдяки кому вона зберегла можливість ухвалювати закони, збирати податки й обговорювати вартість ветеранської політики”.
Автор звертає увагу ще на один аспект — працевлаштування ветеранів. За наведеними ним даними ПРООН із посиланням на Український ветеранський фонд, близько 30% ветеранів не можуть знайти роботу. Серед чинних військовослужбовців 33% очікують, що після служби потребуватимуть допомоги з працевлаштуванням, а 27% — освіти або перекваліфікації.
Тому, на думку Поліщука, державі варто рахувати не лише прямі бюджетні витрати на підтримку ветеранів, а й наслідки, які виникають, якщо людина не може повернутися до роботи, лікування та самостійного життя. Йдеться, зокрема, про тривале безробіття та збільшення потреби в соціальній підтримці.
Окреме питання — як зробити так, щоб механізмом не зловживали. Автор пропонує передбачити низку обмежень: одноразове право на ввезення одного автомобіля, граничну суму несплачених платежів та обмеження на швидкий перепродаж транспортного засобу.
Також, на його думку, перевірку статусу ветерана та використання права можна проводити через державні реєстри. Це дозволить одночасно контролювати програму та не вимагати від людини повторно подавати документи, інформація з яких уже є в держави.
Окремо можна розглядати й інші інструменти підтримки мобільності: часткову компенсацію вартості автомобіля, пільговий лізинг, фінансування переобладнання транспортного засобу або транспортну допомогу людям, які не можуть керувати автомобілем самостійно.
На думку Олега Поліщука, автомобіль для ветерана варто розглядати не як особливу поблажку, а як один із можливих інструментів повернення людини до цивільного життя. У такій моделі держава має оцінювати не лише те, скільки коштів недоотримає бюджет через податкові пільги, а й те, який результат отримає суспільство.
Тобто питання може звучати не «чому ветеран має отримати автомобіль дешевше?», а «що потрібно людині після служби, щоб вона могла працювати, лікуватися та жити самостійно?».
Саме такий підхід, на думку автора, може стати основою нової системи ветеранської політики після завершення війни.
“Головне питання полягає не в тому, чи заплатить держава. Вона все одно заплатить. Питання лише в тому — за повернення ветерана чи за наслідки його ізоляції”.