Війна – це найстрашніше, що може трапитися з людиною. Вона руйнує міста, забирає близьких і ламає долі. Проте, як це не парадоксально, інколи саме в горнилі страшних випробувань людина отримує шанс змінити все й нарешті стати тим, ким мріяла бути все життя.
Історія Миколи Кохана – саме про це. Це історія звичайного чоловіка з Маріуполя, який пройшов крізь пекло бункерів «Азовсталі» та російських в’язниць, щоб у сорок років змінити гайковий ключ на кухарський ніж і реалізувати мрію, яку відкладав протягом двох десятиліть.
ЇСТИ, ЩОБ ВИЖИТИ
До повномасштабного вторгнення Микола мешкав у Маріуполі звичайним цивільним життям. Його стихією були автомобілі: працював на мийці, займався глибоким очищенням і відновлюванням агрегатів, знав кожен гвинтик у машині.
Але ще зі шкільних років десь глибоко в душі жило бажання готувати страви. Одразу після закінчення школи намагався вступити до училища на кухаря, але коли він прийшов до навчального закладу, виявилося, що група вже набрана. І він вирішив учитися… на зварювальника. Потім робота й побут затьмарили дитяче захоплення й воно лишилося приємним в нездійсненним спогадом…
Коли війська окупанта почали стискати кільце навколо Маріуполя й методично знищувати місто, Микола відчув, що більше не може сидіти в підвалі:
– У нас остаточно не стало світла й я вирішив, що треба йти захищати своє місто. 2 березня пішов до територіальної оборони, а там кажуть: водіїв уже достатньо, вакансій немає. Запропонували записати мене кухарем. Я погодився. Мені тоді все одно було, ким мене візьмуть. Та й готувати я любив. Отак все й почалося…
Весь час оборони Микола Кохан провів у бункерах заводу «Азовсталь», де готував для бійців, використовуючи не скільки продукти, яких було обмаль, стільки власну фантазію та кмітливість. Харчовий склад розбомбили, тому їжу доводилося буквально викопувати з-під руїн. Готували з того, що було під рукою: залишки овочів, крупи й консерви, термін яких уже скінчився чи ось-ось мав скінчитися.
– Багато продуктів зіпсувалися, – згадує Микола, – але нічого іншого не було. Тож доводилось якось пристосовуватись. Ми виварювали, смажили – і нічого, люди їли без наслідків для здоров’я. Побратими після того, як одного разу спробували чергову мою страву, сказали: «Будеш у нас головним!» Кожного дня завод бомбили й ніхто вже не сподівався, що вийдемо звідти живими. Я отримав контузію під час ракетного удару. Вибухова хвиля була наскільки сильною, що мене просто підняло в повітря, наче я нічого не важив.
15 травня, за наказом Президента, захисники Маріуполя вийшли із заводу. Почався полон, який став справжнім випробуванням на міцність. Кохан згадує, що голод був постійним супутником усіх, хто опинився в російських катівнях. Їжу давали за суворим графіком, їсти треба було дуже швидко. Каші не мали ніякого смаку, солі й жиру, просто крупа на воді. Але навіть там Микола намагався зробити побут побратимів хоча б трохи легшим, а їжу – смачнішою:
– Я придумав таку річ: м’якуш із хліба перемішував із цією несмачною кашею й використовував як намазку. Вийшов такий собі бутерброд із кашею. Хлопцям це сподобалося й весь барак став так робити. Через це над нами сміялися наглядачі, але завдання вижити було лише в нас. Окрім голоду, полонені потерпали й від постійного психологічного тиску. Полонених змушували вчити та співати російських пісень. Це було принизливо, але також стало частиною боротьби за виживання…
СЕКРЕТИ КУХАРСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ
3 листопада 2022 року Миколу Кохана та деяких його побратимів обміняли. Здавалося б, після всього пережитого людина буде довго відходити, відновлюватися й відпочивати. Але вже через чотири місяці Микола, попри обмежену придатність, повернувся до війська – у 109 бригаду ТрО. Знову – на посаду кухаря.
Саме цей період життя подарував йому найголовнішу в житті зустріч. Із Мариною. Вона мешкала в місті Кам’янське на Дніпропетровщині. Познайомилися та спілкуватися в соціальних мережах. А потім Марина приїхала до нього в Покровськ. Приїхала й залишилася. Теж пішла на службу. Коли Кохан звільнявся за станом здоров’я, то вирішив переїхати до неї в Кам’янське. Згодом і вона змогла сюди перевестися. Марина ще продовжує служити й інколи жартує, що Микола загітував її вступити до війська, а сам із нього звільнився.
Півроку знадобилося ветерану, щоб адаптуватися до цивільного життя. Він працював таксистом, допомагав удома. Вирішував, чим займатися далі. І тут стався той самий щасливий випадок! Колишнього оборонця «Азовсталі», завдяки ініціативі міського голови Маріуполя, було залучено до спільного україно-французького проєкту «La Cantine de Marioupol», метою якого стало навчання ветеранів і переселенців із міста ресторанній справі.
– Мені зателефонували з Маріупольської адміністрації, – згадує Кохан, – спитали, чи не хотів би я пройти навчання у Франції. Звісно, що погодився. Був онлайн-відбір, співбесіди із французькою стороною. У групі нас було одинадцять – вісім жінок і троє чоловіків. Усі чоловіки – колишні війські. І що найдивовижніше, з одним із хлопців ми сиділи в одному бараці в полоні, в один день нас обміняли та в один день ми поїхали до Франції. Отакий дивовижний збіг!
Микола потрапив до другого потоку українських студентів, які були відібрані для навчання в межах спеціальної програми. Ініціатива стала можливою завдяки партнерству між містами Гавр і Маріуполь.
– Це унікальна співпраця, – розповів міський голова Маріуполя Вадим Бойченко, – яка мала на меті відкрити нові можливості для переселенців і ветеранів, здобути професійну освіту, опанувати французьку кухню й основи ресторанної справи. У фокусі нашої уваги опинилися ветерани та звільнені з полону, що прагнули знайти можливість для самореалізації. Ми допомагаємо їм із пошуком роботи, з перекваліфікацією. Сподіваюся, що отриманий у Франції досвід стане в подальшому основою для професійного розвитку наших людей, а отримані знання вони зможуть успішно реалізовувати в Україні…
Секрети кухарської майстерності Микола Кохан опановував у Тулузі від зіркового шефа Тьєррі Маркса. Маркс – постать досить відома у світі високої кухні. Колишній десантник і морський піхотинець, він воював у Лівані у 80-х роках, а потім став одним із найвідоміших шеф-кухарів світу та володарем найвищих нагород у ресторанному бізнесі – кількох зірок Мішлен.
Тьєррі сам воював, тому розумів українських ветеранів без зайвих слів. До навчання ставилися надто серйозно – вчили всьому, що може бути корисним у ресторанному бізнесі: не лише готувати, а й працювати офіціантами, барменами, адміністраторами. Особливо здивувало й зацікавило Миколу «безвідходне виробництво» у французькій кухні. Навіть із картопляного лушпиння вони вчилися робити оригінальні соуси. На випускному іспиті він був відповідальним за м’ясо. Смажив яловичину із кров’ю. Французи обожнюють такі страви, а йому найбільше подобається готувати саме м’ясну їжу.
ШЛЯХ ДО ДИТЯЧОЇ МРІЇ
Зараз Микола вже повністю освоївся в Кам’янському. Працює в одному з місцевих ресторанів, де його досвід та пристрасть до м’ясних страв стали справжньою знахідкою для закладу. Власниця закладу Анна Циб, розказує, коли вона дізналася, що ветеран навчався у Франції у школі володаря Мішленівської зірки, одразу погодилась взяти його на роботу. Проте не французький досвід став головним і єдиним аргументом на користь такого рішення.
– Річ у тім, – говорить Анна, – що мій чоловік одразу після початку повномасштабного вторгнення також долучився до місцевої тероборони й продовжує службу в ЗСУ. Тож життєва історія Миколи нам близька з людської точки зору. Так, він дуже гарний кухар, але ще б хотілося й просто підтримати людину, яка стільки всього пережила.
А Микола зізнається, що для нього робота на кухні – це не просто заробіток, а своєрідна форма медитації та драйв одночасно. Він здійснив мрію дитинства й навчився готувати вишукані страви. Закінчив школу підприємництва. Йому вже схвалили отримання коштів від держави на придбання квартири… І він не збирається зупинятися на досягнутому:
– У серіалах часто показують, що кухня – це пекло. Так, доволі важко дванадцять годин знаходитися на ногах. Але коли ти весь час у роботі, то не помічаєш часу. Я дуже люблю готувати й не відчуваю втоми. До речі, вдома також готую я, дружина після служби повинна відпочивати!.. Згодом я хочу відкрити власний ресторан. Щоб це було не просто місце, де можна поїсти. Хочу зробити такий урбаністичний інтер’єр, що нагадуватиме про Маріуполь, про атмосферу «Азовсталі». Можливо, повішу там своє фото, як виходив із полону, щоб люди бачили, що можна пройти крізь війну й не зламатися. Головне – знайти новий сенс. Хтось після такого втрачає себе, а я в сорок років нарешті знайшов шлях до дитячої мрії.
Історія Миколи Кохана – це не розповідь про видатного героя. Це історія звичайного чоловіка, який любив своє рідне місто Маріуполь і тому без вагань став на його захист; який любив куховарити й саме готування їжі зробив своєю зброєю, коли це стало вкрай важливим. А ще – це історія про те, що дитячі мрії мають властивість здійснюватися, навіть якщо ціною цього стає велика й кровопролитна війна.