Зміна камуфляжу на грим і театральні костюми

Війна не обирає професій, але вона докорінно змінює світосприйняття тих, чиїм інструментом завжди були емоції та щирість. Для акторів, які змінили театральні костюми на військову форму, шлях назад до цивільного життя стає справжнім іспитом. Це не просто повернення у професію, це спроба поєднати дві паралельні реальності: ту, де діють суворі статути й накази, та іншу, коли знов і знов потрібно виходити на сцену перед глядачем.

Ми зібрали чотири історії українських акторів, які пройшли службу в лавах ЗСУ й повернулися до творчості. Про виклики адаптації, загострену справедливість, роботу з дітьми й тишу кастинг-директорів – у нашому матеріалі.

ЗАВЖДИ РАЗОМ ІЗ ПОБРАТИМАМИ

Олекса Кравчук – заслужений діяч мистецтв України. Із 2015 року – директор і художній керівник Львівського академічного театру «І люди, і ляльки». Після повномасштабного вторгнення московії вступив добровольцем до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, мав позивні «Артист» і «Святий Миколай». Був контужений під Бахмутом, проте, після тривалого лікування, продовжив службу в бригаді. У липні 2023 року звільнився й повернувся до роботи в театрі.

– Коли інтегруєш у цивільне життя, до творчої роботи, – говорить Олекса, – стикаєшся з певними складнощами. Головне – це розуміння того, що твої побратими залишилися воювати далі, а ти повернувся. У моєму випадку командир сказав: «Олексо, тобі вже за 60, тож досить воювати. Ти більше зможеш зробити для нашого підрозділу як волонтер». І саме цим я зараз намагаюся займатися: підтримую контакти із бригадою, допомагаю хлопцям, чим можу. Думками, душею й серцем завжди там – із побратимами. Це не відпускає. Крім того, війна дуже чітко означила багато моментів, пов’язаних із поняттями честі, порядності, справедливості. Це ті речі, на які кожен із ветеранів після повернення з війни реагує дуже гостро.

Олекса Анатолійович зазначає, що війна, як це не парадоксально, змінює людей на краще, вчить людяності та вдячності, вчить цінувати життя і дружбу. Він розповідає, що на війні побратими діляться останніми харчами й ковтком води, готові навіть ризикувати життям. І не лише ради того, щоб витягнути пораненого товариша з-під ворожого вогню, але і врятувати кота чи собаку зі зруйнованого будинку. Фронтове побратимство змінює людей на краще, призводить до позитивних змін, як у суспільстві, так і мистецькому просторі.

– Я бачив на сцені побратимів, які після війни повернулися до театру, й мені здається, вони стали чеснішими та відкритішими. Певен, що будь-які випробування роблять нас сильними й підкреслюють найкращі якості в людях.

Олекса Кравчук наголошує, що в умовах війни українські театри змогли не просто продовжити працювати, а й змінили свою політику та форму спілкування із глядачем. Стали не просто творчими осередками, а й одним із засобів психологічної реабілітації ветеранів, своєрідним містком, який допомагає повернутися до мирного життя.

– Уже після демобілізації, – говорить Кравчук, – я мав честь брати участь у культурному десанті. Ми приїздили на фронт, у тому числі й до моєї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Приїздили з ляльковими виставами. І я бачив, що розмова засобами театру підсилює віру в нашу перемогу. Тому мистецтво виконує дуже важливу функцію в суспільстві, житті всієї країни…

ПОДАРУНОК ДОЛІ

Андрій Валенський грав на сцені Харківського театру імені Шевченка, Національного імені Лесі Українки та Театру на лівому березі. У кіно зіграв понад 50 ролей. На початку 2024 року долучився до ЗСУ. Служив оператором дронів у 5-й штурмовій бригаді. Улітку того ж року на Донецькому напрямку зазнав важких поранень. Проходив тривале лікування й реабілітацію…

– Повертатися до цивільного життя непросто, – розповідає Андрій. – Це абсолютно несхожі реальності, де діють різні правила. Наприклад, у цивільному житті не можна носити зброю. А в армії всі її мають і постійно з нею ходять. Коли ти вже перебуваєш тут, то інколи відчуваєш якийсь дискомфорт, що під рукою немає автомата. Людині, яка вже звикла до воєнного життя, потрібно перелаштовуватися. По-іншому – ніяк. І дуже важливо, щоб були сприятливі умови. Щоб поруч знаходилися спокійні, доброзичливі люди – ті, хто тебе любить.

Валенський зізнається, що йому якимось дивом удалося вижити. 152-й снаряд потрапив прямо у бліндаж, де він знаходився з побратимами. Вибуховою хвилею бійця винесло зі зруйнованого укриття. Актор вижив, проте отримав важкі поранення. Довгий час лікувався в Києві, проходив реабілітацію у Львові. Друзі Андрія, зокрема директорка Театру на лівому березі Олеся Жураківська, акторка Ірма Вітовська й інші, організували збір коштів на його лікування, постійно відвідували в шпиталях і лікарнях. Таке піклування приємно вразило й надало сил боротися за власне відновлення. Він повернувся жити до своїх батьків, де атмосфера родинного тепла допомогла швидше адаптуватися до цивільного життя.

– Зараз мене оточує доброзичлива і знайома з дитинства атмосфера. Щоранку підтягуюся на турніку, займаюся на брусах. Ходжу без милиць і ціпка. У мене титановий стрижень у нозі, тож інколи нога починає боліти. Тоді треба просто посидіти й перепочити.

Актор наголошує, що головним стимулом для нього стало повергнення до своєї роботи. Він знімається в кіно, викладає акторську майстерність дітям в театральній школі:

– Після війни, бруду, крові та смерті поряд зі мною діти. Я вважаю, що це подарунок долі. І ділюся з ними тим, що усвідомив на війні: жити потрібно зараз, бо невідомо, що буде завтра. Одночасно це один з основних принципів акторської професії – актор на сцені повинен знаходитися «тут і зараз». На щастя, є робота й у кіно. Мене постійно запрошують на зйомки, але я не на все погоджуюся. Після того, як дивом вижив, мені цікаві значні проєкти й головні ролі. Зараз якраз плануються зйомки нового фільму про війну, де мені запропонували одну з головних ролей. Для мене це не просто цікава робота, але й дуже близька тема.

ГРІХ СКАРЖИТИСЯ

Костянтин Костишин із 1991 року працював у Театрі на лівому березі. Відомим став після ролі криміналіста Інокентія Садовського в серіалі «Повернення Мухтара». Восени 2023 року за мобілізацією був призваний до лав ЗСУ. Звільнився за віком у жовтні 2025-го.

– Як не дивно, – зізнається Костянтин, – але до цивільного життя адаптувався достатньо швидко. Хоча перші два тижні служба снилася майже щоночі. А потім якось попустило. Одразу приступив до роботи. 15 жовтня мене звільнили, 16-го повернувся до Києва, а 17 – грав у виставі. Це було нескладно, бо то була моя антрепризова роль, яку я грав і під час служби. Ми так підгадували, щоб вистава була в репертуарі, коли я знаходився у відпустці. Також мене відпускали зі служби, щоб міг зіграти, бо під час показу ми збирали кошти на потреби підрозділу.

Після демобілізації його без проблем поновили в театрі, тож зараз він має можливість займатись улюбленою справою та знову виходить на сцену. Цікавих пропозицій від кінематографістів ще не отримував, але розуміє, що країна переживає нелегкі часи.

– Зараз працюю в Молодому театрі. Так вийшло, що перейшов туди якраз перед мобілізацією, тому до служби так і не встиг попрацювати в новому колективі. Зараз уже зіграв у виставі, бо захворів актор, і мене ввели замість нього. Починається також репетиційний процес, в якому я задіяний. Це вже буде повноцінна робота. Під час служби, перебуваючи у відпустці, вдалося знятися в невеличкій ролі в кіно. Пропонували мені й головну роль ще в одному проєкті, навіть листа командуванню збиралися писати, але служба є служба. Тоді, на жаль, не вдалося це поєднати. Однак я вдячний долі за те, що маю. В інших ситуація набагато гірша, тож мені гріх скаржитися…

В ОЧІКУВАННІ ПРОПОЗИЦІЙ

Владислав Флегентов професійно займався бодібілдингом, ставав призером і переможцем багатьох турнірів. Знявся в серіалах «Пес», «Дільничний з ДВРЗ», «Доброволець». Після початку повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав захисників. Службу проходив у підрозділах ССО та ТрО. Після отримання важкої травми був звільнений за станом здоров’я.

– Я ніколи навіть не міг подумати, – говорить Владислав, – що в 47 років піду служити. Звісно, тоді, як і багато інших добровольців, сподівався, що це ненадовго. Але вийшло інакше. Перебуваючи у війську, я планував, що з часом знову буду зніматися в кіно. Моніторив інформаційний простір, бачив повідомлення про те, що акторів-воїнів запрошуватимуть на зйомки в першу чергу. Але, знявши форму, зрозумів, що то лише слова. Більшість із нас нікому не потрібні. У мене зараз узагалі жодних пропозицій!

Владислав не розуміє в чому причина. Дійсно, свого часу він не відносився до особливо «розкручених», але постійно знімався й був максимально затребуваний. Переважна більшість – це другорядні ролі й епізоди, але кілька разів у серіалах траплялися більш значні роботи. Пропозицій було багато, навіть відмовлявся від деяких, бо задіяний в інших проєктах. А зараз – повна тиша. Щось обіцяють, але далі справа не йде.

– Після демобілізації я знявся в рекламі та кількох соціальних роликах. На початку минулого літа мав епізод у серіалі «Сліпа», ще був англомовний проєкт із Ксенією Мішиною… Зараз працюю тренером у фітнес-центрі, бо треба ж якось заробляти на життя. До війни три роки працював у мережі фітнес-клубів «Sport Life», а коли звільнився, мене без проблем взяли назад. Проте не втрачаю надії повернутися до акторської професії. Люди, які тренуються в мене, знають, що я актор. І я їх уже попередив: якщо буде кастинг або зйомки, тренування треба буде переносити!..

Віталій БАРАННИК

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

Читайте також:

Останні записи

Зараз читають: