Після служби

Вони – герої. Вони ті, завдяки кому існує наша країна. Поки вони воюють, їм говорять: «Слава!». А що відбувається після того, як служба військового завершується? Чи важко повернутися до цивільного життя та з якими викликами стикаються наші захисники й захисниці?..  

Це розповіді лише трьох людей із Дніпра. Тих, кого називають ветеранами й ветеранками. Але всі вони звертають нашу увагу на те, як багато ще потрібно зробити, щоб у державі дійсно була запроваджена ветеранська політика. Щоб захисники й захисниці отримували хоча б те, чого дійсно заслужили. За законом, за визначеними пільгами, за совістю тих, кому з різних причин не вдалося пройти цей шлях…

БЕЗ ПІДТРИМКИ Й ПОВАГИ

В їхній роті було 146 бійців. Живих залишилося чотири. Серед них і він, 33-річний Владислав Красюк із Дніпра. Хлопець пішов на фронт добровольцем на восьмий місяць повномасштабного вторгнення: 

– Родина дуже відмовляла. Я сам взяв повістку. Мені казали, що ти можеш не йти, навіщо воно тобі? Але я відповів: «Це моє рішення!» Соромно було перед хлопцями. Соромно, що вони воюють, а я – ні. 

Після майже року служби в тиловій частині, Владислав за власним бажанням перевівся у штурмовики. У складі бригади «Рубіж» спочатку воював на Запорізькому напрямку. На передовій виявилась набагато важче, ніж міг собі уявити. І, перш за все, це стосувалось морального стану.

– Бачити все це. Бачити трупи, що розкладаються. Вбивати. Вбити – це також дуже-дуже важко. Просто натиснути на курок, щоб вбити людину. Але, коли на тебе направляють зброю, то це вже – завдання, яке треба виконувати.

Найзапекліші бої Владислава були попереду, на Куп’янському напрямку. А далі – село Стельмахівка, Луганська область. Саме тут, при штурмі позицій ворога, він отримав важке поранення, яке призвело до ампутації ноги:

– То був найважчий момент. Все життя живеш із ногою, й усе нормально. А потім ти отримуєш поранення, не можеш ходити, і, скажімо так, по пам’яті встаєш на ногу… А її немає. Падаєш на неї. Дуже боляче. Незручно. І треба якось пристосовуватись до цього нового життя. 

Владислав розповідає, що велику підтримку отримав від волонтерів у «Центрі комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Галичина», що у Львові. Саме волонтери намагались допомогти військовим пристосуватися до цивільного життя. Возили їх кататися на квадроциклах, багато спілкувалися, організовували розваги. Проте, повернувшись до рідного міста, тут такої поваги й підтримки, на жаль, не отримав:

– У Львові набагато краще ставлення до таких, як ми. А от, наприклад, у Дніпрі, інакше. Скажімо, стоїш у магазині, опираєшся на палку. І ніхто навіть не зверне увагу на те, щоб пропустити без черги. Багато людей, яким усе це байдуже. На Заході України, там навіть хвилина мовчання вшановується інакше. Увесь рух зупиняється й є повага до ветеранів, є повага до загиблих…

Великою проблемою стало отримати виплати за поранення. Уже рік і три місяці Владислав займається оформленням потрібних для цього документів. І називає таку процедуру колами пекла. Людині, якій важко фізично пересуватися, треба зібрати купу паперів, що підтвердять інвалідність і поранення в бою. При цьому потрібно слідкувати за кожною цифрою й літерою, які пишуть лікарі, бо з переробленням документів через помилки Владислав також мав справу. Зізнається, що вже не раз думав, щоб просто відмовитися від оформлення й виплат.

– Я вже не знаю, держава це чи служби на місцях, але намагаються зробити все, аби людина плюнула й спокійно сиділа вдома. Все наскільки ускладнюється, що навіть у мене виникали такі думки: може й не потрібні мені ці гроші, ці пенсії, ці статуси?.. 

Не меншим випробовуванням стали й спроби повернутися на роботу. До повномасштабного вторгнення Владислав захоплювався автомобілями, працював автомаляром, фарбував машини. Справи йшли добре й робота подобалася. Після повернення із фронту він мав намір повернутися до тієї самої професії. Але все виявилось не так просто:

– Коли отримав поранення, ти вже практично нікому не потрібен. Я по автомалярці дуже гарно шарю. І пробував на СТО влаштуватися. Але такі люди, як я, там не потрібні. Мене попросив товариш пофарбувати йому автомобіль. Я приїхав пофарбував, усе нормально. Я можу пересуватися, можу працювати. Але, чомусь таких людей бояться. Такі люди не потрібні. Із нами важко. Робота довше робиться. Наприклад те, що я раніше робив за тиждень, тепер мені потрібно два…

Зараз Владислав працює таксистом. Продовжує займатись оформленням виплат за поранення. А ще хоче відкрити власний бізнес – службу таксі, в якій працюватимуть, зокрема, ветерани з пораненнями…

ПОТРІБНО ВИМАГАТИ

На відсутність підтримки й чітких алгоритмів для працевлаштування ветеранів  наголошує й Дар’я Андрусенко-Якотюк. У 2014-му, з перших днів російського вторгнення,  не вагаючись, вирішила, що допомагатиме військовим. На той момент її синові Глібу був лише рік. Дар’я об’єдналася з іншими активістами й почала свій волонтерський шлях. Спочатку забезпечували ліками поранених у шпиталях. Згодом  сама возила на передову воду, їжу, оптику, форму, взуття й таке інше. На той момент, за словами Дар’ї, в армії не було нічого.

У 2017-мужінка підписала контракт і стала діловодом у 43 добровольчому  батальйоні. Саме цим підрозділом вона опікувалася як волонтер. За час служби брала участь у боях у найгарячіших точках. Серед них – Зайцеве, Світлодарська дуга, Кримське, Щастя. Була й перерва у службі. Але, коли почалося повномасштабне вторгнення, Дар’я без вагань знову стала до лав захисників:

– Я знаю, що таке війна. Якщо її не зупинити, вона прийде й у мій дім. Я вісім років поспіль намагалась зробити так, щоб моя дитина не розділила участь дітей Донбасу, які відрізняють за звуком 82-гу та 120 міни. У мене не було інших мотивів, не було й інших варіантів.

Так Дар’я повернулася до підрозділу на посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення. Остаточно звільнилася в березні 2025 року. Тоді почала вивчати, які програми та можливості є для ветеранів. Декілька разів вона ходила до ЦНАПу й на біржу працевлаштування.

– Я прийшла саме по своїм питанням. Я звільнилась. Я ветеран АТО, ООС, повномасштабки. Я – УБД. Немає ніде й нічого! А мене цікавило навчання і працевлаштування. Щодо працевлаштування – нуль. Лише вакансії у Збройних силах.

Деякі успіхи все-таки були. Дар’я отримала ваучер на навчання від міського центру зайнятості. Наразі вона пише магістерську роботу й здобуває освіту психолога у Донбаському педагогічному університеті. Також надходили пропозиції для відпочинку її сина в дитячих таборах. Проте, не на канікулах, а в період навчання.

– Ти зможеш щось отримати, лише коли будеш ходити й вимагати. Але це я така завзята, а 90 % хлопців не будуть принижуватися. Хотілося б, щоб я прийшла і сказала: у мене є досвід адміністративного ведення тих же ресторанів. Мене запросили на форум, де представлені, допустимо, кілька ресторанів, які беруть ветеранів. Я хочу розуміти, що для мене є перспектива, є вакансії, для мене є пропозиції…

РУХАТИСЯ ЛИШЕ ВПЕРЕД!

У державі існують програми для ветеранів, і вони працюють. Проте, домагатися всього дійсно треба самому. Таку думку має Алмас Хазієв. На фронт він пішов добровільно. 25 лютого 2022 року в 58 років сам прийшов до військкомату. У боях за Бахмут отримав важке поранення, яке призвело до ампутації обох ніг. Проте, щойно отримав протези і зміг ходити, почав шукати можливості для повноцінного життя. Йому вдалося отримати пенсію й виплати за поранення. Хоча й не так швидко, як хотілося.

– Важко чому? Кожного разу потрібно відвідувати пенсійний фонд. Кожного разу потрібно збирати пакет документів. Віддаєш і чекаєш. Я чекав дев’ять місяців, поки мені дадуть виплати. А поки чекаєш, не отримуєш взагалі нічого. Поки пенсійний фонд не оформить виплати.

Алмас наголошує, що не можна просто сидіти й чекати, треба шукати шляхи для своєї реалізації. Завдяки активній позиції він зміг перевчитися з токаря на психолога. Та отримати роботу. Усе почалося з випадкового знайомства:

– Я пройшов шлях реабілітації, встав на протези й почав ходити. Потім у мене був період, що я багато ходив пішки, відвідував фітнес-центр за гроші. Це 2023 рік був, ще не існувало програм для ветеранів. Починали з нуля. Потім у басейні «Метеор» мене попросили: «Алмас, тут будуть ролик знімати про ветеранівв. Ти можеш про себе розповісти?» Питань нема. І я прийшов на інтерв’ю, дивлюсь, там хлопці сидять. Я з одним поздоровкався. Здоровий такий дядько. Почали розмовляти – виявилось, що це Сергій Лисак, голова Дніпропетровської ОВА. Розповів йому про поранення, а він запросив мене в «ТитаниUA».

Це була нова можливість для Алмаса, від якої він не відмовився. Так, завдяки обласному ветеранському проєкту «ТитаниUA» почався новий період навчання. У шістдесят років він став вивчати українську мову на спеціальних курсах. Потім вивчав психологію. Навіть сертифікат отримав. З освітою психолога Алмаса Хазієва запросили на роботу до лікарні, в якій він лежав одразу після поранення. Там ветеран спілкується з військовими, допомагає оговтатися від пережитого та мотивує їх, розповідаючи власну історію.

– Коли поранений лежить, я йому завжди кажу, що він стане на ноги й піде. Те, що буде протез, це не питання. Питання – куди твої ноги підуть? Все залежить від людини. На 90 % люди самі собі допомагають. На 10 % – родина, ветеранський рух, держава наша. Мій досвід підказує: хочеш рухатися – вперед!..

Головне, що радить Алмас, це спілкування. Знайомства з ветеранами та залучення до ветеранського руху у громаді. А ще навчання. Якщо він у 60 років зміг здобути нову освіту, то й молодь точно зможе!

ВЕТЕРАНИ РАДЯТЬ

Варто звернути увагу, що в Україні працюють фахівці супроводу ветеранів. Їх призначення полягає в тому, щоб допомагати захисникам, які повернулися із фронту. Допомагають вирішувати питання, що з’являються в цивільному житті, зокрема в оформленні документів та інформуванні про наявні програми й можливості. Знайти такого фахівця можна через додаток «Дія», зайшовши в розділ «Ветеран PRO». У ньому слід обрати свій населений пункт. Або відразу звернутися до територіальної громади.

Дар’я БОБРОВА

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

Читайте також:

Останні записи

Зараз читають: