Кіборги з Тернопільщини в Донецькому аеропорту

Грудень 2014 року, мінус 30 градусів, руїни аеропорту. Десантники 80-ї бригади заходять у термінал, перехитривши ворога ще на в’їзді, і займають позиції на різних поверхах та у вежі. Під безперервними обстрілами, без сну й перепочинку, вони тримають форпост, який світ уже назвав символом незламності.

Це історії тих, хто тримався міцніше, ніж бетон: Сергія Гончарука та двох Юріїв – Собка й Середи.

СЮРРЕАЛІЗМ НА ВЛАСНІ ОЧІ

Юрій Собко у вересні 2014-го добровільно став частиною третьої хвилі мобілізації. І одразу потрапив до складу 80-ї бригади. Після двох місяців вишколу в Старичах та злагодження у Дружківці, підрозділ рушив на Піски.

– Перше бойове хрещення отримали одразу при в’їзді, – поринає у спогади співрозмовник. – Артилерія била хаотично, посікло техніку осколками, але, на щастя, всі залишилися живі.

Два тижні в Пісках були лише прелюдією. Попереду чекав термінал. Заїзд у Донецький аеропорт наприкінці 14-го року нагадував сюрреалістичну постановку. За домовленістю, українські бійці мали проходити через сепаратистські блокпости. Дозволялося мати лише автомат і три магазини патронів.

Кіборги з Тернопільщини в Донецькому аеропорту

– Ми розуміли, – згадує Юрій зараз, – якщо не провеземо зброї понад норму, не вистоємо. Шість автівок перед виїздом обладнали подвійним дном. Туди заховали ДШК, ящики з набоями, «мухи» і гранати. Поки сепаратисти оглядали машини «на камеру» для російських медіа, один із наших бійців навмисно провокував конфлікт, відвертаючи увагу від вантажу.

Собко добре запам’ятав одного з сепаратистів. Каже, що його обличчя не забуде ніколи. Такий собі «Дєдушка». Сам із Києва, а воював за донецьких. Він кричав: «Чого приїхали? Це вже не Україна!» Юрій узяв його на себе, відволікав, добре розуміючи, що той будь-якої миті може вистрелити й убити. Але потрібно було перевезти залізо…

В аеропорту Собку з побратимами дістався перший поверх. Щойно техніка зупинилася, минуло дві хвилини й почався обстріл… Свій ДШК він все-таки провіз. Зібрав, виставив на триногу. Із захисту там залишилися лише мішки з піском і напіврозбиті колони.

– Обстріли тривали 24 години сім днів на тиждень, – переповідає про той жах. – Танки, артилерія. Важко перші три дні, потім звикаєш. Новий рік зустрічали при мінус 30. Замість води облизували бурульки. Сухпайки нам закидали, а ми підтягували їх шнурками. Розігрівали консерви на спиртових таблетках і їли. Мені подобалася перловка.

У хвилини тиші вивчали звуки кожної краплі, що падали з дірявої стелі. Одного разу в кімнату персоналу, де вони відпочивали, залетіла куля. Вона зрикошетила по бетону, та влучила Юрію прямо в груди. Врятував бронежилет…

Окрім зовнішніх штурмів, ворог намагався дістатися до бійців із-під землі. Прорили тунель прямо під штаб.

– Наш хлопець почув шурхіт під підлогою, – переходить Собко до нового епізоду. – Вичислили, закидали гранатами. Там було близько п’ятнадцяти кадирівців. Ми чули, як вони молилися. Нам здатися відмовилися, а свої назад їх не пустили. Там вони й зогнили.

Був у ДАПі свій «провісник» – снайпер, якого бійці назвали «Барабашкою». Він завжди починав стріляти перед атакою, ніби попереджав, щоб були на контролі…

Юрій виїхав з аеропорту за тиждень до того, як термінал упав. Командир бригади зустрічав бійців, що повернулися, зі сльозами на очах. А вдома весь цей час думали, що Юрій на навчаннях. Правду дізналися лише з новин по телевізору.

БЛИЖЧІ ЗА РІДНЮ

Юрій Середа також пішов на фронт добровольцем. Потрапив у третій батальйон 80-ї бригади. Тоді, наприкінці 2014-го, підрозділ формували саме з тих, хто йшов сам. Після навчання у Костянтинівці була коротка зупинка в Пісках, знайомство із хлопцями з «Правого сектору» й раптовий наказ ротного: «Завтра виїзд!»

Заїжджали в аеропорт через ворожі блокпости. Настрій був гнітючий: як це – давати зброю на огляд ворогу? Але наказ був чіткий: треба замінити тих, хто тримався там кілька місяців. Щоб не їхати порожніми, боєкомплект ховали всюди. Навіть у колесо від «КамАЗу» закатали набої.

– Коли після огляду вилазив на машину, – пригадує Середа, – один сєпар мені каже: «Давай помогу?» Я йому відрізав: «Собі поможи, пес скажений!» А в мене на плечах – біля ста кілограмів. При цьому слід було вдавати, що рюкзак легенький. Всередині ж усе було забите залізом, лише зверху прикрите якимось шматтям та сухпайками.

Юрій опинився на другому поверсі, позиція «Позитив». Довкола – обірвані каркаси профілів, бетонний пил і виснажені бійці 90-го батальйону, яких вони міняли. Хлопці були чорні від кіптяви й утоми.

– У нас там був «автосалон», – розповідає далі, – стояв розбитий Porsche Cayenne. Сєпари свого часу його замінували, наші – ще додали вибухівки. Ми жартували: якщо хтось спробує забрати, то капці знайдуть аж у центрі Донецька.

Щоб не збожеволіти від обстрілів, рятувалися гумором. У хвилини відносного спокою «кіборги» дзвонили до донецької поліції й скаржилися, що по них стріляють. А ще намагалися замовити піцу прямо в термінал. Але сміх швидко змінювався тишею, коли приходили трагічні звістки.

– Перша загибель побратима, – говорить Середа, – це те, що не забувається. –Любчик-електрик. Він поспішав облаштувати позицію, заряджав акумулятори. Я казав: «Давай завтра?» А він: «Всяке буває…» Того вечора він загинув під час обстрілу…

Коли сєпари почали притискати хлопців на вишці, Юрій, разом із побратимами, вирішили діяти всупереч наказам командування. Територія вище другого поверху вважалася «сірою зоною», але звідти краще проглядалися позиції ворога на цвинтарі. Хоча штаб був проти, наші бійці піднялися на четвертий поверх і звідти так «вклепали» з гранатомета, що хід бою відразу переломився. Вишку залишили у спокої…

Саме на Новий рік, під час чергового рейду сходами, Юрію прилетіло з РПГ. Вибух, свист, дим. Далі він пам’ятає лише, як повз до позиції з потрощеною ногою. Медик зробив укол, перев’язав, говорив, що потрібно евакуюватися. Однак від евакуації Юрій відмовився, хотів лишитися із хлопцями. Так, із діркою в коліні, він протримався ще два тижні…

Після ротації мав би лікуватися, але коли почув, що формують групу добровольців для деблокування терміналу, не міг сидіти в тилу. Шукали тих, хто досконало знав територію.

– Я надурив побратима Рембо, – сміється Середа. – Він теж хотів їхати, але після контузії йому було важко навіть розмовляти. Я нічого не сказав, забинтував ногу й поїхав. Ми розуміли, що йдемо визволяти своїх, вони ближчі, ніж рідня. Ми там, в аеропорту залишили частину себе.

Це були останні дні ДАПу – 230-ті дні оборони. Невдовзі перекриття підірвали. Багато бійців назавжди залишилися під бетоном, багато хто потрапив у полон…

Зараз поранення дає про себе знати майже щодня. Тоді в госпіталі він умовив лікарів не писати всю правду в довідці, щоб швидше повернутися до своїх. Тепер суглоб збився в один бік, коліно постійно наповнюється кров’ю. Попереду Юрія чекає важка операція…

СКРІПЛЕНІ ГЕРОЇЧНИМ ФОРПОСТОМ

Сергій Гончарук із позивним «Лис» – кадровий правоохоронець на пенсії. У 2014-му він не зміг сидіти вдома. Його мала батьківщина – Горлівка – вже окупована. За плечима – курс за програмою спецпідрозділу, присяга народу України. Тому вважав, що мусить служити. І за законом, і по совісті.

У складі 80-ї бригади він зустрів Юрія Собка, ще кількох хлопців, яких вважав земляками, бо школу закінчував уже на Тернопільщині. Так сформувався кістяк добровольців, далі – навчання на полігоні, перші бої в Пісках. Пригадав, як комбат вишикував усіх: «Хто відчуває себе неготовим – крок назад! Це буде чесно». Залишилися майже всі. Серед них «Лис». Усі вони всередині грудня 2014-го рушили в пекло.

– Я потрапив на диспетчерську вежу, – згадує Сергій. – Вона стояла на куті, майже в повному оточенні. Вийти з неї можна було лише через злітну смугу, яка прострілювалася з усіх боків. Ми були в бетоні, а навколо – одні руїни. Хлопці з «Правого сектора» ще в Пісках казали: «Там немає, що тримати». Кожен сантиметр був прошитий кулями, висіла вирвана арматура, подекуди без накриття.

Били по них сепаратисти фосфорними бомбами, забороненими в усьому цивілізованому світі. Але московити ніколи не були цивілізованими. Такі обстріли, за словами Сергія, виглядали як салют, що розривається в небі й опускається куполом. А він у цей час працював на вежі з кулеметом, до якого мав навісний нічний приціл.

– Ми бачили в нічник, як до терміналу підходять 30–40 осіб, – продовжує Гончарук. – Рухалися грамотно, тактично. А наші в терміналі мовчать. Ми вже грішним ділом подумали, що їх взяли. Коли ці силуети підійшли впритул, ми накрили їх щільним вогнем. Пізніше з командного пункту передали: «Плюс, плюс, плюс». Виявилося, поклали професіоналів із «Вимпела». Вони були в спецкостюмах, тому з тепловізорів нічого не було видно…

13 січня стався фінальний акт. Прилітало з усього, що стріляє. Дим був лише від обстрілів, розпалити, щоб зігрітися, чи поїсти – небезпечно. Навіть попити води проблема, бо все замерзло. Як їсти нема – протримаєшся, як БК немає – то значно гірше.

Ворожий танк почав прицільно розбивати вежу. Спершу бив по верхівці, потім опускав ствол усе нижче. Сергій намагався дістати хоча б коригувальника, випустив пів стрічки з кулемета по дзвіниці монастиря, звідки наводили вогонь.

– Я зайшов у передліфтове приміщення, – розповідає Гончарук про той бій, – тільки присів, відразу шандарахнуло. Мене вирубило. Прийшов до тями від болю. Завалило бетоном, а зверху притиснуло металевими дверима з решіткою. Це впала вежа. Поруч були командир і капелан – обоє поранені. Я був небоєздатний – травма хребта, голови, ноги… Чув як хтось сказав: «Сірий, ти вже не боєць».

Вивезли їх лише о шостій ранку, в сутінках, по злітній смузі. Вороги, звісно, засікли, барабанили кулями по броні…

Сергій звільнився у 2015-му із групою інвалідності. Проте в 22-му знову пішов на фронт. Каже, не міг допустити, щоб на нуль кидали зовсім недосвідчених хлопців, коли він має практику. Пройшов Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Кліщіївку, Куп’янськ. Говорить, що з його щастям не виходило в кукурудзі відсидітися.

Сьогодні він підтримує зв’язки з побратимами. Вони тепер для нього – такі ж рідні, як і сім’я. Згадує Ярослава Білоуса з позивним «Патріот», який витягував його з-під завалів вежі. Згадує комбригів, що воювали пліч-о-пліч із солдатами. І ще багатьох хлопців, скріплених героїчним форпостом…

Назву «кіборги» вони отримали з повідомлень у ворожих раціях. Вороги не могли повірити, що в такому пеклі можна вижити. Там, де кришився бетон, вистояли люди. І вони й досі тримаються монолітом…