Непохитна віра Володимира Симанишина

Він був бійцем Сил спеціальних операцій… Однак бойовий шлях видався коротким, а боротьба за відновлення здалася вічністю. Два ці етапи – війна й лікування – склали такий сюжет, на основі якого можна було б написати цілу книгу чи зняти фільм.

Сьогодні Володимир Симанишин малює картини, що мандрують Україною та світом, збирає кошти для побратимів, навчається у двох духовних закладах і продовжує жити з непохитною вірою в перемогу та впертим прагненням бути корисним.

ІЗ ЗАРОБІТКІВ – У ТЕРОБОРОНУ

Воювати Володимир приїхав із Польщі. Там працював кілька років до самого початку повномасштабної війни. Досвід за кордоном був корисним – певний час він працював помічником водія соціального таксі. Це така приватна ініціатива, яка має відчутну державну підтримку. 

– Водій не завжди може впоратися сам, – пояснює Володимир, – особливо, коли колісне крісло треба винести на певний поверх чи знести вниз. Такі моменти являють спосіб життя людей з інвалідністю. Це стосується як щоденного маршруту на роботу, так і довгострокової подорожі. 

На той час такий досвід у Володимира трапився вперше. Тоді він навіть не уявляв, наскільки близько до цього середовища опиниться всього за рік. А зараз Симанишин впевнений, що було б корисно й Україні запозичити та використовувати подібні практики.

Про напад агресора він дізнався з новин. І це було швидше, ніж батьки, які тоді спали вдома. Саме їх він і повідомив про війну, розбудивши дзвінком.

Колеги на роботі цікавилися, що збирається робити далі?

– Поїду.

– Ти ж не військовий.

– Навчуся…

До України він повертався вже з іншої роботи, яка була йому до душі й на якій отримав певне кар’єрне зростання. На подив та вмовляння польських колег залишитися не зважав, хоча до прийняття остаточного рішення підходив дуже виважено. 

– Мав час подумати, – пригадує, – дивився в новинах, що там робиться, а всередині все кипіло від люті й безсилля. Я питав себе: що я тут взагалі роблю? Яка від мене користь? Слідкувати за новинами?.. І в один день, наприкінці лютого, повідомив, що більше не вийду на роботу.

Коли дістався додому, до військкомату подався не відразу. Усвідомлюючи ризик і відповідальність за своє життя, за співпереживання рідних, вирішив не кидатися з головою у вогонь. Треба було використати якийсь час для бази, тобто здобути елементарну підготовку. Навчання в ТРО тривало до травня. Оскільки військової підготовки взагалі не мав ніякої, то ж проходив усе з нуля.

– Коли визначилися чіткі рубежі фронту, – веде далі наш співрозмовник, – ми мобілізувалися у військову частину, пройшли злагодження з новим бойовим колективом і вже готові були їхати на завдання. Уперше на фронт потрапив у липні. Одразу в Сєверодонецьк, де в той час точилися найважчі бої…  

БОЙОВИЙ ДОСВІД

Після закордону все здавалося дуже незвичним. Не міг усвідомити, де знаходився й що з ним робилося. Щоб адаптуватися до нових умов багатьом бійцям потрібен був час. Училися не лише жити, а й бути корисними, щось робити тоді, коли постійно очікуєш чи то стрілянини, чи вибуху. І не переставали дивуватися…

Виходили в повному екіпіруванні з одного села за Сєверодонецьком і бачили, як по розбомблених вулицях, серед уламків цегли й бетону, діти катаються на велосипедах, жінки ведуть корів… Ці кадри надовго закарбувалися у свідомості Володимира. Потім спостерігав за реакцією побратимів, вивчав, як бойові дії впливають на людей. Це теж стало частиною власного досвіду. Пригадує свій перший обстріл:

– Я завмер, не розумів, що робити, куди рухатися. А в когось інша реакція – паніка, бажання втікати. Лише один побратим із холодним розумом пояснив, як правильно діяти. Хоча після обстрілів і він дав волю емоціям…

Перерва між ротаціями була тривала, мали готувалися до складних завдань. Колектив змінився, й людиною, яка може заспокоїти новачків під час обстрілів, уже був сам Володимир. Своєю головною мотивацією називає небажання сидіти в тилу, бути корисним, щоб відчувати активну причетність до наближення перемоги.

Під час другої ротації, виконуючи бойове завдання, Володимир отримав тяжке поранення. Сталося це на початку 2023 року на Бахмутському напрямку. Був скид із дрона. Тоді бойових літало небагато, все більше розвідувальні. От і прогавили. У результаті поранення Симанишин втратив обидві руки… Без свідомості його передавали з лікарні в лікарню – Краматорськ, Дніпро, Київ.

УЧИТИСЯ ЖИТИ

Пригадує короткочасні миті свідомості. Перший раз прокинувся: поруч друзі, а він взагалі не розуміє, що відбувається… І знову, втратив свідомість… Пам’ятає, як приїздив командир, привіз особисті речі, телефон. Навіть вдалося повідомити рідних про те, що… живий, що все гаразд. Учився приймати жорстоку безповоротну реальність і радіти, коли заповнював порожнечу очікувань і хвилювань дорогих йому людей. І знову марево. Отямився – вже в Києві. Поруч подруга.

– Ліве око не бачило, праве – пошкоджене, всілякі хірургічні речі висіли із забинтованого тіла, – розповідає, як оцінював свій тодішній стан. – Побачив, що рук немає і розумів: тепер життя буде іншим…

У цей день поспілкувався з рідними, почув, що почали збирати кошти на відновлення. Те, що трапилося сприйняв спокійно, без жаху, апатії, депресії. Знав, що потрібен час. Як тільки була можливість, просив друзів, дівчину, щоб набирали рідних, вчився тикати в сенсор носом. Потім приїхала мама й знаходилася поруч. А він усьому вчався заново. На час поранення йому виповнилося 27 років…

Повоювати встиг лише місяць. Основна частина служби – то навчання, полігони, тилові завдання. На запитання, чи є щось таке, чим пишається, відповідає:

– Пишаюся собою, бо насмілився бути в зоні бойових дій, саме в цьому роді військ – ССО. Був із тими людьми, які, дякуючи Богові, є прикладами чоловіка, воїна, людини. Я, мабуть, не був би тим, ким є, якби не вони.

Коли я запитала, що допомагало йому відновитися, звідки він черпав ресурс, Володимир відповів, не замислюючись:

– Віра. Я вірю в Бога і знаю, що Він подбає про те, чого я не в силі зробити самостійно. Це фундамент, це джерело, яке само не міліє й допомагає мені не занепадати.

Володимир розповів, що відчував таку підтримку навіть коли поруч не було нікого. Він помічає, як люди зараз розчаровуються у вірі, зневірюються в державі. Тому радить шукати можливість спілкування з духовними особами, бо дуже важливо мати віру в те, що ти робиш.

– Якщо відчуваєте, що ваші справи приносять користь іншим, – переконаний Симанишин, – це є вище благо. Віра без справ мертва. А я щиро вірю, що ми побачимо нашу перемогу, навіть якщо не уявляємо, як це буде.

ТВОРЧІСТЬ І ВІРА

Фізичне відновлення тривало цілий рік. Саме в цей період він відкрив для себе малярство. До лікарні приходила Олена Хмельницька, ініціаторка проєкту «Воїни світла». Вона намагалася допомогти пораненим знайти віру в себе, у власні сили. А одним із волонтерів цього проєкту був художник Рустам Давлетов.

– І хоч в школі я не любив малювати, – ділиться спогадами Володимир, – вийшов просто грандіозний ефект. Тоді багато хлопців із травмами різної важкості намалювали свої перші картини, а хтось навіть цілу серію. Я й гадки не мав, як може діяти пензель і полотно. Це допомогло й я не хотів зупинятися. Коли вже немає сил щось робити, просто сідаю й малюю.

Були серед робіт і картини за номерами. Це теж допомагало, хоча дрібна моторика – завдання непросте для будь-кого, хто має руки. Однак щоразу щиро радів, коли це вдавалося.

Скоро Володимир спрямував свої зусилля на підтримку побратимів. Спершу він ще не знав, як це буде, але прагнув і далі мати стосунок до армії. То ж возив свої картини на виставки – в Україні й за кордоном, продавав, а кошти спрямовував на підтримку військовослужбовців.

Найдорожча картина Володимира Симанишина продалася за 20 тисяч гривень у Чехії. А якось із зібраних на виставках коштів передав побратимам 50 тисяч одним платежем – допоміг закрити збір на авто. 

Малює вже другий рік. Створює переважно живописні картини, здебільшого пейзажі. Почав пробувати себе в портретах і встиг полюбити й цей напрямок, особливо коли вдається передавати схожість. Каже, що хоче також спробувати іконопис…

Ще в 2024 році Симанишин подав документи та вступив до Чортківської дяківсько-катехичної академії. Одночасно став студентом Волинської духовної семінарії.

– Це важливо для мене, – говорить Володимир, – і життєво необхідно для тих, хто мене оточує. А те, що я зміг поступити, це Боже провидіння: значить, я маю там бути.

Каже, що знову перебуває серед людей із різним життєвим досвідом і це заохочує до руху та розвитку. Намагається дисциплінувати себе в усьому. Пояснює: потрібно працювати навіть тоді, коли немає натхнення, – щоб не зупинятися та не впасти…

Він переконаний: напрямків діяльності для ветеранів дуже багато, і рано чи пізно щось обов’язково стане близьким. Тому важливо спробувати все – мистецтво, спорт, будь-які заняття, що допомагають жити й вижити. Не можна зневірюватися, не можна закриватися. Бо досвід ветеранів потрібен суспільству!..

Оксана ЧМИЛЕНКО

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

Останні записи

Зараз читають: