Слово про військовополонених

Полон – річ достатньо суперечлива. Про нього не прийнято говорити на повен голос, щоб не зашкодити рідним, які там знаходяться. Але, коли про полонених роками немає жодної інформації, коли здається, що уповноважені служби взагалі перестали про них думати, тоді рідні, з прапорами й портретами, виходять на мітинги. Виходять, щоб нагадати. Щоб побачили й почули. Щоб звернули увагу та хоч якось відреагували…

Сьогодні інформація про полонених не менш суперечлива ніж сам полон. За офіційними даними на вересень поточного року у ворожому полоні перебувають 2577 військових, але 680 із них не підтверджені «Червоним Хрестом». Однак, ще у квітні заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук говорила про близько 8 тисяч військовополонених. Правозахисна організація «Медійна ініціатива» називає понад 10 тисяч, але включаючи цивільних. Координаційний штаб стверджує, що країна-агресор навмисно не підтверджує до 20 % полонених, але повертає їх під час обмінів. Також допускають, що з майже 63 тисяч зниклих безвісти дехто може перебувати в полоні.

ІНФОРМАЦІЙНА БЛОКАДА

Із Катею з Миколаєва ми познайомилися влітку 2023 року. Тоді вона зверталася до всіх і цікавилася, чим ще могла б зарадити своєму полоненому чоловікові.

Старший солдат Стас, кулеметник 79 бригади, потрапив до полону в Ямполі 25 квітня 2022 року. Під шаленим ворожим натиском підрозділ відступав, а два бійці залишилися прикривати відступ. У результаті, з численними пораненнями ноги, обох колін, спини, плеча й легень, Стаса підібрав ворог.

А побратими, яким вдалося тоді відступити, повідомили Катю, що Стас загинув. Іншої інформації вона не мала біля трьох тижнів, аж поки їй не зателефонували журналісти й розповіли, що чоловік знаходиться в лікарні. Не сказали де, що з ним, просто – в полоні, звертайтеся до всіх служб.

– Виявилося, для того, щоб родина могла щось робити, – розповідає Катерина, – слід отримати сповіщення про зникнення безвісти. На той час Координаційного штабу ще не існувало, було Національне інформаційне бюро та центр при СБУ. Зверталася туди, заявляла до поліції, зв’язувалася з «Червоним Хрестом» у самій Женеві, писала до уповноваженого із прав людини, до ООН, зверталися з колективним листом до Папи Римського. Просила допомоги в міжнародних волонтерів. Знаходила чоловіка в реєстрі зниклих безвісти. Коли створили Координаційний штаб, надала всю інформацію про Стаса туди. А, отримавши відповідь від «Червоного Хреста», змогла змінити статус зі «зниклого безвісти» на «полоненого».

Єдиним шляхом отримання інформації про чоловіка були розповіді тих, кого обміняли й хто був разом зі Стасом в лікарні чи колонії. А потім все припинилося й понад півтора року затишшя й жодної звістки. Лише в січні 2024-го ще один звільнений із полону привіз список тих, хто знаходився разом із ним у колонії в місті Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Вона весь цей час із нетерпінням чекала на кожен новий обмін. Обміни відбувалися, але Стаса серед повернених не було…

– Так тривало три роки й десять днів. Це 1108 діб із часу зникнення й повернення до України. Найстрашніше – це невідомість. Ти знаходишся в такому стані, коли навіть не можеш припустити, чим це все закінчиться? Так, він живий, але ніякої впевненості, що його повернуть. А траплялося й таке, що повертали лише тіла тих, хто був у полоні… Мені здається, що інформаційна блокада навколо полонених створюється навмисно, щоб родичів тримати в напруженні.

Коли вдавалося поговорити з тими, хто займався обмінами, відповідали, що роблять усе можливе. Та сторона надає списки, кого вона готова поміняти. І коригувати їх немає ніякої можливості…

Сам Стас зараз розповідає, що подібний стан невідомості підтримувався й серед полонених. Коли забирали одних, то не повідомляли, везуть їх на обмін чи до іншої колонії.

– Це не ті парні, з якими можна душевно поговорити, – говорить колишній військовополонений. – Бували такі випадки, коли людей начебто везуть на обмін, проїздять навколо колонії й повертають назад. І потім повідомляють, що Україна від вас відмовилася… Ті полонені, яких я бачив у лікарнях і різних колоніях за три роки, це – тисячі людей. І ця цифра постійно збільшується. Як людина з досвідом, я можу порадити рідним змиритися з ситуацією й чекати на повернення. Добре було б оформити всі документи, але не слід виставляти в соціальні мережі детальну інформацію про посади й підрозділи…

Що стосується мітингів на підтримку полонених, Стас сам постійно їх відвідує. Уважає, що таким чином небайдужі люди показують іншим, далеким від реальності, що в нас продовжується війна й дуже багато мешканців потерпають від неї.

НЕ МОВЧИ!

Кожні два тижні на центральні вулиці й майдани Харкова виходять люди з портретами та плакатами, гаслами й лозунгами. У колонах і шеренгах – представники різного віку і статі, дружини й діти, матері й батьки, брати й сестри полонених. До них доєднуються ті, хто вже повернувся з полону, їхні рідні і друзі, а також пересічні харків’яни. Їм сигналять водії автівок, що проїжджають повз, щоб хоч таким чином підтримати тих, хто вийшов на мирну акцію.

– Усе починалося у 2022 році, – говорить організаторка акції та мати колишнього полоненого Ірина. – Першими вийшли родичі полонених і безвісти зниклих захисників Маріупольського гарнізону. Навіть зареєстрували Громадську організацію «Асоціація родин захисників «Азовсталі». Потім до них стали доєднуватися рідні й близькі інших полонених.

На переконання організаторів, акції мають два спрямування. По-перше, нагадати мешканцям Харкова про те, що в Україні триває війна, гинуть і потрапляють у полон захисники. Вони отримують вироки, піддаються нелюдським катуванням, не отримують належного лікування. Їм говорять, що вони нікому непотрібні, що про них перестали навіть думати, не те, що намагатися обміняти. По-друге, влада явно не допрацьовує у справі захисту військовополонених. Тому важливо тиснути на всіх, хто має опікуватися цим питанням, із метою активізації їхньої діяльності.

– Те, що в полоні зараз офіційно перебувають лише дві з половиною тисячі захисників, – доповнює співорганізаторка акції Аліна, – для мене це жах! Ця цифра в рази перевищується реальними покажчиками. І в такій ситуації рідні не мають права мовчати й сидіти, склавши руки. Приміром, мій батько, який рік тому повернувся з полону, до сьогоднішнього дня не пропустив жодної акції, бо усвідомлює, наскільки це важливо. Тому одним із головних лозунгів наших заходів є такий: «Не мовчи, полон вбиває!»

ІНШІ…

Від Тетяни із Сумщини, громадської активістки, котра шукає свого полоненого родича, ми дізналися, що в Україні існує й діє об’єднання «Полон. Інші джерела». Воно згуртувало тих, чиї рідні знаходяться в полоні, але країна-агресор не надає про них жодних підтверджень Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ).

– Спочатку рідні об’єднувалися за підрозділами, де раніше служили полонені, – розповіла Тетяна, – потім за напрямками – маріупольський, курський, покровський. Намагалися об’єднуватися за місцем полону. Але далеко не кожній родині відомо, де саме утримується полонений. Тому Валентина Волкова із Житомира створила ще одне об’єднання, оскільки на сьогоднішній день існує й такий запит.

Щоб отримати більше інформації про мету й діяльність цієї коаліції, довелося поспілкуватися з керівницею об’єднання «Полон. Інші джерела» Валентиною Волковою. І почули від неї таке:

– Ми активно піднімаємо проблему повернення непідтверджених полонених, тому що про це мало хто говорить. Не можу стверджувати, що уповноважені державні органи нас не чують. Із нами спілкуються, нас намагаються переконувати, що такої проблеми не існує. Але родини не мають права на листування, їм абсолютно невідомо про стан здоров’я хлопців у полоні. Та й до списків на обміни потрапляють лише одиниці непідтверджених полонених. Тому представники об’єднання мають стати голосом наших рідних. Станом на зараз ми опікуємося 74 військовослужбовцями, надаємо юридичний супровід членам їхніх родин, підказуємо, пояснюємо, допомагаємо.

Родини зниклих безвісти бійців часто стикаються із проблемами, коли намагаються визнати за ними офіційного статусу «полонений». Не зважаючи на численні відеозаписи, свідчення тих, хто повернувся звідти, доказів виявляється недостатньо. Згідно до Женевської конвенції представники МКЧХ мають бути допущені до всіх місць перебування полонених. У процесі спілкування вони засвідчують перебування в полоні кожної конкретної особи. Якщо їх не допускають до тієї чи іншої колонії, тоді країна, що утримує полонених, повинна надавати списки. Але таких правил здатні дотримуватися розвинені країни з адекватними людьми. Московія до їхнього числа не належить.

– Що стосується МКЧХ, – говорить Валентина, – ми занепокоєні його бездіяльністю. Ця організація є гарантом Женевської конвенції. Ми дуже вдячні товариству «Червоного Хреста», яке створене в нас у Києві. Вони відкриті до спілкування. Але все закінчується там, де до справи має долучитися Міжнародний комітет, який знаходиться в Женеві. Це – абсолютно недієва організація, вона не має ніяких важелів впливу на ситуацію…

Особисто Валентина Волкова намагається розшукати свого брата, який четвертий рік перебуває в полоні. При спілкуванні з уповноваженими структурами її запевняють, що військовослужбовець знаходиться на контролі, щодо нього подаються запити, він включений до списків на обмін. Однак, окрім цих слів, ніяких документальних підтверджень вона не має.

Представники об’єднання «Полон. Інші джерела» до офіційної статистики, хто б її не надавав, ставляться скептично. Вони переконані, що поки триває війна, поки військові потрапляють у полон, поки є випадки непідтверджених полонених ще з 2022 року, говорити про більш-менш реальні цифри немає жодного сенсу.

Усі, з ким ми спілкувалися, – хто виходить на мирні акції й ті, хто вважає таку процедуру непотрібною; хто дочекався рідних із полону й хто продовжує сподіватися на їхнє повернення, – всі без виключення переконані, що тема полонених є першочерговою для країни. Про це слід говорити, активно привертати увагу суспільства, ця тема повинна стати медійною й має постійно висвітлюватися в засобах масової інформації.

Що, власне, й зроблено, завдяки цій ось публікації…