Структура, яка мала стати опорою для захисників України, нині не може впоратись навіть із власними потребами. Як повідомляє «Тернопільська правда», фахівці, котрі покликані допомагати ветеранам, самі опинилися у ситуації, коли змушені працювати без зарплат, без техніки, без елементарного забезпечення. І що найболючіше — багато з них самі є ветеранами, людьми з інвалідністю або членами родин загиблих.
«Помічники ветеранів були створені для того, аби допомагати ветеранам. Але в даний момент ми не можемо допомогти навіть собі», — звернулися до редакції фахівці із супроводу, які працюють у громадах Тернопільщини.
Роман Павлишин, учасник бойових дій, ветеран із інвалідністю, працює у Великоберезовицькій громаді. Він розповів, що обласна рада створила комунальне підприємство «Ветеранський простір», яке мало стати системним рішенням для надання допомоги тим, хто пройшов війну. Проте ситуація склалась критична. За його словами, від держави надійшла субвенція на певну кількість штатних одиниць, але набрали більше людей, ніж дозволяли фінансові рамки. Внаслідок цього уже в червні почались затримки з виплатами.
«Не всі фахівці отримали заробітну плату навіть за червень. А в липні — ні авансу, ні зарплати. Люди живуть за свої кошти, працюють без жодної впевненості, що їм взагалі щось заплатять», — каже він.
За словами фахівців, звернення до обласної ради результатів не дали. Ветерани отримують стандартні відписки про те, що відповідальність нібито лежить на ОВА. Така ситуація деморалізує. Адже вони не прийшли в установу заради посад чи кабінетів — вони хотіли бути корисними побратимам.
«Фактично їхня робота — для галочки і на камери. Нас використовують як вітрину: ось, мовляв, у нас є допомога ветеранам. Але на ділі — ні ресурсів, ні підтримки, ні людського ставлення», — додає Павлишин.
Ігор Войцехівський, ще один ветеран і фахівець із супроводу, теж працює у Великоберезовицькій громаді. Він розповідає, що проблеми в системі виникли ще навесні. Люди не знали, як оформлювати документи, куди їх подавати. Просили навчання — довго, наполегливо. Врешті отримали курс у Києві, але звітність змінюється чи не щомісяця, а інструкцій немає.
«Ми просили про збори, щоб пояснили, як усе організовано. Коли нарешті їх провели, нас там не навчили, а ще й насварили. Це були збори в радянському стилі — все добре, проблем немає, а якщо є, то мовчіть», — розповів він.
Ігор також згадав про катастрофічну відсутність обладнання. Робочі комп’ютери відсутні. Фахівці працюють на своїй техніці, купують канцелярію, заправляють принтери власним коштом. Кілька місяців тому громада передала два старих комп’ютери і принтер, який, за словами Ігоря, так і не запрацював. Недавно кожному з них вручили по ноутбуку — але питання: навіщо він, якщо немає принтерів?
«З чим працювати? Серпень на носі, а ми, дорослі люди, не маємо навіть стільця нормального чи шафи, щоб зберігати документи. А ми працюємо з персональними даними ветеранів. Це не серйозно», — обурено каже Ігор.
Реакція керівництва на звернення про зарплату вразила ветеранів ще більше. На конкретне запитання, чому не виплачують людям гроші, один із керівників сказав: «У 90-х пів року без зарплати сиділи — і вижили».
«Я був у ступорі. Просто не знав, як на таке реагувати», — зізнається Ігор Войцехівський.
Його кабінет розташовано на другому поверсі будівлі, без ліфта. Це унеможливлює прийом ветеранів з інвалідністю, які пересуваються в кріслах колісних. «Я фізично не можу підняти людину. Про це хтось подумав? У відділі у справах дітей, з яким ми ділимо кабінет, мені доводиться виходити, коли в них хтось є. І навпаки — вони мають виходити, коли приходить ветеран», — говорить він.
Софія Лісобей, яка працює в Підволочиській громаді, має схожий досвід. Вона влаштувалася на посаду ще в березні. З того часу, каже, не отримала жодної виплати вчасно.
«Ноутбук — мій, принтери — мої, заправляю сама. Канцелярія — за власний кошт. Якщо треба перевезти ветерана — заправляю за свої гроші. Обіцяли хорошу зарплату, премії, підтримку. Але на ділі — одні лише витрати», — розповідає пані Софія.
Фахівці неодноразово зверталися до обласної ради, до Мінветеранів, до журналістів. І лише після того, як історія набула розголосу, їм почали перераховувати затримані кошти. Виплати надійшли з великим запізненням, але ніхто так і не пояснив, чому все відбувається саме так.
«Хто має нести відповідальність за цю бездіяльність? Ми, ветерани, будемо терпіти? Якщо дозволимо це — потім усе залишиться на ентузіазмі, а про реальну допомогу ветеранам забудуть», — наголошує Роман Павлишин.
Фахівець із Бережан Володимир Філіпенко надіслав офіційне звернення до обласної ради з проханням пояснити ситуацію. У відповіді йшлося, що облрада не володіє такою інформацією й переслала запит до обласної військової адміністрації. Відповіді звідти досі немає.
Керівник «Ветеранського простору» Юрій Човган публічно заявив, що всі борги по зарплатах виплачено 31 липня. За його словами, затримка була «суто технічна». Він також запевняє, що юридична й технічна допомога фахівцям надається постійно.
«Ми працюємо 24/7. Є спеціальна група, в якій вирішуємо всі питання. Сам користуюсь особистою технікою. Із громадами домовляємось, щоб вони забезпечували фахівців. Усі працюють, усі стараються», — заявив він.
Тим часом у публічних звітах — сотні послуг, тисячі консультацій, підтримка ветеранів по всій області. Але за фасадом — виснажені фахівці, більшість із яких самі є ветеранами. Вони працюють без зарплат, без меблів, без поваги. І все, що вони просять — дати їм можливість справді допомагати тим, хто захищав країну.