Що насправді переживає ветеран після повернення з фронту? Як він адаптується до мирного життя? Що допомагає, а що — навпаки, ускладнює цей шлях? Адаптація після демобілізації — це не момент, а процес. Він охоплює всі сфери життя і потребує не лише допомоги, а відчуття приналежності, сенсу та довіри. Про це йдеться у дослідженні «Адаптація ветеранів після повернення», проведеному аналітичним центром IUA впродовж зими та весни 2025 року.
Опитування мало на меті з’ясувати, як почуваються ветерани після повернення з фронту, з якими труднощами стикаються та що реально допомагає їм у реінтеграції до мирного життя. Дослідники також зібрали пропозиції щодо ефективних механізмів підтримки з боку громади та держави.
Ключові висновки:
- Структура важливіша за послуги.
Ветерани шукають не просто допомоги, а нової рамки, яка замінить чітку фронтову систему: з роллю, розпорядком і відповідальністю. Волонтерство, наставництво, служба — це приклади форматів, які допомагають знайти нове місце у суспільстві. - Потреба у підтримці — це потреба у визнанні.
Запит на психологічну або духовну підтримку часто приховує глибше бажання — бути почутим і прийнятим без осуду. Спільноти «на рівних» дають ветеранам можливість відчувати себе частиною чогось більшого. - Звернення по психологічну допомогу часто відтерміноване.
Найчастіше ветерани звертаються по фахову допомогу через 6–12 місяців після демобілізації, коли вичерпується внутрішній ресурс. Тому система має бути побудована з урахуванням відкладеного ефекту — з контактами і підтримкою «на майбутнє». - Духовність — важливий ресурс у переосмисленні досвіду війни.
За словами опитаних, духовна підтримка допомагає надати сенс пережитому, подолати провину і знову відчути цінність життя. Це не заміна психологічної допомоги, а її важливе доповнення. - Розпорошення сервісів демотивує.
Ветеранам важко самостійно шукати окремих фахівців і послуги. Дослідження свідчить про запит на інтегровані центри підтримки — «єдине вікно», де можна одночасно отримати консультацію психолога, юриста, кар’єрного консультанта. - Міжнародний досвід як маркер надії.
Запит на впровадження зарубіжних практик — це не лише прагматична потреба, а сигнал: «Хтось це вже подолав — і ми зможемо». Успішні приклади Ізраїлю, США чи Хорватії мають бути присутніми в публічному просторі. - Підтримка починається з довіри.
Ветерани не звертаються по допомогу, якщо не відчувають довіри. Один холодний прийом у соцслужбі може перекреслити будь-які зусилля. Важлива роль «провідника» — людини, яка зустрічає, пояснює, допомагає зробити перший крок.
Підсумок:
Потреби ветеранів — це не перелік послуг. Це — пошук сенсу, свого місця і ролі в суспільстві. Ветерани не просто хочуть вижити, вони хочуть знову стати корисними і зрозумілими для суспільства.
Повний текст дослідження читайте за посиланням: АДАПТАЦІЯ ВЕТЕРАНІВ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ