На кожну людину стан війни, що затягнулася на роки, впливає по різному. Одних він позбавляє сил, іншим – надає наснагу боротися й протистояти негараздам. Буває й так, що самодостатній чоловік зневіряється й опускається до рівня інваліда. Натомість інший, з обмеженими можливостями, проявляє таку жагу до повноцінного життя, що диву даєшся, де він бере для цього сили й натхнення?
Саме в цьому місці нашої розповіді слід познайомити читача з нашим героєм. Роман Кашпур, 28 років, ветеран російсько-української війни й діючий військовий, молодший лейтенант, фахівець із морально-психологічного супроводу 808 окремої Дністровської бригади Сил підтримки ЗСУ.
ПОРАНЕННЯ
Той день розколов життя на «до» й «після»… 16 травня 2019 року група розвідників висунулися до елеватора на околиці Оленівки, до самих ворожих позицій. Піхотинці неодноразово чули й повідомили: там ведуться інженерні роботи. Був ризик, що ворог готує просування… Розвідники увійшли в сіру зону й установили: облаштовуються укріплення, але просування немає. Задання було виконане й слід повертатися назад. Керівник групи дав команду на відхід…
Роман пам’ятає, як зробив крок… А далі піднялася пилюка, задзвеніло у вухах… І, як у сповільненому кіно, бачив, що все вище й вище розривається холоша його однострою…
Спочатку кілька десятків метрів він проскакав на одній нозі, спираючись на плече побратима. Але організм швидко виснажився й далі його по черзі виносили на плечах…
– Із перших секунд поранення й до сьогоднішнього дня, – розповідає Роман, – я ні про що не жалкую. Хоча, може, лише про одне: що не пішов на війну раніше… На той момент межа страху смерті мною давно була подолана. І трапилося це ще на Авдіївській промці, де крили так, що я попрощався з життям. А потім служба у розвідці привчила бути готовим до того, що з будь-якого завдання ти можеш не повернутися.
Наступного дня у Харківському госпіталі лікар повідомив Роману, що йому ампутували ногу. Але відразу не розрахували, скільки треба було різати. І тепер, щоб став протез, необхідно робити ще одну операцію. Кашпур підписав згоду на реампутацію.
– Найкращими ліками є терпіння й час, – продовжує Роман. – Я поставив собі саме таке завдання – терпіти й очікувати. І вже через шість тижнів став на свій перший протез…
ДО…
Дитинство й юність Романа Кашпура пройшли в місті Хмільник на Вінниччині. Любов до України й патріотичне налаштування, як він сам уважає, передалося йому на генетичному рівні ще від пращурів-козаків. У школі було заведено щоранку шикуватися під звуки Національного Гімну. У 2014-му вступив до Хмельницького університету на спеціальність фізичний реабілітолог та тренер із фітнесу. Кафедра активно допомагала війську: організувала збір коштів, на які закупалася сировина, а в швейних майстернях виготовлялася термобілизна для ЗСУ.
Наступного року Кашпур став членом Добровольчого Українського Корпусу й розповідає, що йому було соромно за те, як інші захищають Батьківщину, а він вимушений лише збирати кошти на потреби військових. І за тиждень після свого 19-річчя вже їхав на фронт.
– Перебуваючи на Донеччині, – згадує Роман, – я подзвонив керівнику кафедри й попередив, що дещо затримаюся й не зможу бути на початку наступного семестру. Він поцікавився про причину й тоді я зізнався, що знаходжуся на Донбасі… А коли приїхав із ротації, сказав, щоб я не переживав за оцінки, а беріг себе й повертався живим.
Потім Кашпур вступив ще на військову кафедру, щоб отримати офіцерське звання. Але, коли намагався підписати контракт із 74 розвідувальним батальйоном там запитали: «А як у тебе так виходить, ти вчишся у двох вузах на стаціонарі, при цьому воюєш ще й хочеш підписати контракт? Це армія, тут так не можна!» І тоді Роман, якому лишалося півтора роки до отримання офіцерського звання, написав заяву на відчислення з військової кафедри й рядовим повернувся на фронт.
…ПІСЛЯ
– Спорт у моєму житті, – згадує Роман Кашпур, – був головним і пріоритетним, мотивацією, самоорганізацією, розвитком і дисципліною. З раннього дитинства займався легкою атлетикою, грав у футбол. Потім надавав перевагу вуличні силовій гімнастиці, бодібілдингу. Після поранення активно захопився кросфітом і в 2020 році дебютував з першим місцем на змаганнях «Ігри героїв».
А 2 грудня 2021 року на аеродромі в Чугуєві Кашпур встановив національний рекорд України в номінації «тяга літака Ан-26 вагою 16 тонн людиною з інвалідністю другої групи на протезі». Це був той самий аеродром, через який два з половиною роки тому його транспортували з тяжким пораненням із Маріуполя до Харкова.
– Після моєї другої перемоги на «Іграх героїв», – продовжує Роман, – усі почали говорити, що я власним оптимізмом маю мотивувати інших важкопоранених. Тому усе це слід робити публічно й доносити через медіа-канали… А після того, як я протягнув літак, вирішив для себе, що мені треба бігти марафон. Ідея достатньо довго виношувалася і 23 квітня 2023 року в Лондоні я пробіг повну марафонську дистанцію. Таким чином, став першим в історії України ветераном, який зробив це на протезі.
То була чергова перемога над самим собою. З того часу Роман подолав ще шість марафонів престижу «Abbott World Marathon Major Six Star», але найскладнішим уважає перший. Там він зробив масу помилок – невчасно пив воду, неправильно вживав енергетичні гелі на дистанції, не володів часовими показниками. Завдяки цьому на 39 кілометрі ледве не втратив свідомість… Тоді він подолав дистанцію за 5 годин 53 хвилини. А поки що найкращий для себе час, встановлений на Берлінському марафоні, нараховує 3 години 55 хвилин.
Усі ці марафони були благодійними. Коли Роман бігав, він одночасно по всьому світу збирав кошти на протезування побратимів в Україні. Це ще один стимул, який надихав його довести задумане до кінця й не зупинятися. Ні зараз, ні потім. Про подальші свої плани він говорить:
– Мій наступний виклик, до якого я готуюся, носить назву «Ironman». Це типовий класичний тріатлон – плавання, велосипед, біг. На відміну від параолімпійського тріатлону, що становить всього 26 кілометрів, тут слід пливти 3,8 км, 180 км проїхати на велосипеді й пробігти повну марафонську дистанцію.
НЕ СПОРТОМ ЄДИНИМ
Роман Кашпур говорить, що коли займається спортом, то відчуває себе живим. Забуває про всі вади й обмеження. Дуже багато уваги приділяє реабілітаційній діяльності, бо вибрав для себе фах із морально-психологічного супроводу. Але найкращою реабілітацією вважає ту, яка пов’язана з фізичною культурою й заняттям спортом. А коли ще поруч є команда ветеранів-побратимів – все це нічим іншим замінити неможливо!
Окрім цих двох занять – реабілітації захисників і професійного заняття спортом, є в Романа родина. І вона, як не крути, а завжди буде лише на першому місці. Ось як він розповідає про те, як втративши одне, знайшов інше:
– На четвертий день після поранення мені подзвонили. Приємний жіночий голос повідомив, що це волонтер Юля, що командир «Правого Сектора» дав їй номер і просив провідати мене в госпіталі. Так ми познайомилися… А через дев’ять місяців я прийшов з рюкзаком речей до неї й сказав: «Давай жити разом». Тепер це моя дружина й у нас троє дітей. Але залишатися на той час у Харкові було ще кілька причин – мій протезист і моя тренер. Однак після повномасштабного вторгнення я вимушений був відвезти родину на Вінниччину й повернутися на фронт…
День 16 травня 2019 року розколов Романове життя на «до» й «після». Але він не став чистилищем між раєм і пеклом. Хлопець вистояв, витримав випробовування, довів собі й усім, хто його оточує, що ампутація – не вирок!
Жага повноцінного життя здатна творити неабиякі дива! І, дивлячись на досвід Романа Кашпура, спробуйте посперечатися, що це не так!..