В Україні кількість людей із ветеранським статусом уже перевищила 2 мільйони. Станом на 1 травня 2026 року статус ветерана мали 2 014 623 людини, з них 1 471 193 — учасники бойових дій, а 159 132 — особи з інвалідністю внаслідок війни. Водночас реальна кількість людей, які підпадають під ветеранський статус, постійно змінюється, оскільки частина військовослужбовців продовжує службу, а не всі учасники бойових дій уже оформили відповідний статус, пише Фокус.
Після більш ніж двох років повномасштабної війни потреба в лікуванні, реабілітації, працевлаштуванні, житлі та інших видах підтримки для ветеранів лише зростає. Разом із цим частина державних програм підтримки переглядається або скорочується. Зокрема, 1 жовтня ветерани отримали в застосунку «Дія» повідомлення про припинення програми «Ветеранський спорт». Йдеться про програму, за якою ветерани могли отримувати кошти для занять спортом.
Ветеран і громадський активіст Олег Симороз вважає, що ситуація з «Ветеранським спортом» показова для ширшої проблеми. За його словами, скорочення програм відбувається на тлі заяв про нестачу коштів, хоча держава могла б шукати економію і в інших сферах. Він також наголошує, що для ветеранів важлива не кількість окремих програм, а зрозуміла та стабільна система підтримки.
“Замість того, щоб отримати в “Дії” просто привітання від держави — “вітаємо з Днем захисника”, — ми отримали повідомлення, що скасовується одна із соціальних програм, яка доступна ветеранам. 1 жовтня зробити розсилку про те, що скасовується один із видів соціальної підтримки, — це, звісно, верх цинізму й ідіотизму. Це цинічне ставлення”, — каже ветеран.
Частина пільг для ветеранів формально залишається чинною. Проте, як зазначає Симороз, на практиці не всі вони дають той рівень підтримки, який можна очікувати від законодавчих гарантій. Однією з проблем він називає застарілі нормативи, за якими визначають розмір окремих компенсацій і пільг. Як приклад ветеран наводить пільги на оплату житлово-комунальних послуг. За його словами, закон передбачає для людей з інвалідністю внаслідок війни значний обсяг компенсації, однак фактична сума залежить від установлених нормативів площі та інших обмежень. Через це реальні витрати родини можуть бути значно більшими за ту частину, яку компенсує держава.
Симороз також говорить про пенсійне забезпечення ветеранів та людей, які отримали інвалідність внаслідок війни. На його думку, чинний підхід до нарахування пенсій потребує перегляду, оскільки розмір виплат може суттєво відрізнятися залежно від підстав їх призначення. Як приклад він згадує пенсію колишнього народного депутата Сергія Ківалова та порівнює її з виплатами військовослужбовцям, які отримали тяжкі поранення.
“Що з розрахунками? Що з критеріями? Що відбувається? Очевидно, що давно назріла зміна підходів і розрахунків”, — вважає ветеран.
Окремим питанням залишається забезпечення ветеранів автомобілями. Симороз звертає увагу на відсутність пільгового розмитнення автомобілів, яке, за його словами, могло б стати одним із механізмів підтримки мобільності ветеранів. Він вважає, що держава має створювати умови, за яких людина після поранення або повернення зі служби може самостійно пересуватися, працювати та проходити лікування.
“Розмитнити автомобілі з-за кордону — навіть цього не дають. Скасовують інші соціальні гарантії. Я не скажу, що ветеранський спорт був суперважливою соціальною гарантією. Тому що я взагалі противник таких програм. Я думаю, що це така хайпова історія, я до них погано ставлюся. Можна просто зробити нам надбавки до пенсії — і ветеран сам розбереться”, — говорить Симороз.
Ще одна зміна у підходах держави стосується переходу від системи автоматичних виплат за статусом до моделі, яка більше орієнтується на конкретні потреби людини. Про це, зокрема, говорив міністр соціальної політики, сім’ї та єдності Денис Улютін. Серед іншого він порушував питання доцільності окремих виплат для людей із третьою групою інвалідності та необхідності більш адресної системи підтримки.
Водночас частина ветеранської спільноти побоюється, що зміна підходів до виплат і пільг може призвести не до покращення системи, а до скорочення гарантованої допомоги. За словами Симороза, ветерани вже стикаються з невизначеністю щодо окремих програм, зокрема у сфері освіти, підтримки родин та спорту. На його думку, правила мають бути зрозумілими та стабільними для тих, хто планує своє лікування, навчання або повернення до роботи.
Окремо ветеран критикує роботу державних інституцій, які відповідають за ветеранську політику. Він вважає, що замість окремих короткострокових ініціатив потрібна довгострокова система, яка включатиме медичну допомогу, реабілітацію, освіту, працевлаштування, підтримку родин та соціальні гарантії. На його думку, значну частину таких завдань зараз продовжують закривати громадські організації, волонтери та самі ветерани.
Питання державних пріоритетів особливо гостро постає на тлі скорочення окремих ветеранських програм. Симороз звертає увагу на те, що паралельно держава фінансує інші масштабні проєкти, зокрема програму підтримки українського культурного продукту «Тисячовесна». На неї у 2026 році передбачили 4 мільярди гривень, тоді як окремі програми для ветеранів, за його словами, призупиняють або переглядають.
Таким чином, сьогодні державна підтримка ветеранів складається із законодавчо визначених пільг, виплат, медичних і соціальних послуг та окремих програм. Проте дискусія триває не лише про те, які гарантії мають отримувати ветерани, а й про те, наскільки ці гарантії відповідають їхнім реальним потребам. На тлі постійного зростання кількості ветеранів питання створення стабільної та комплексної системи підтримки стає дедалі актуальнішим.