Повернення військових до цивільного життя стає одним із ключових викликів для української ветеранської політики. Йдеться не лише про соціальні гарантії чи оформлення документів, а й про психологічну адаптацію, працевлаштування, відновлення зв’язків із суспільством та можливість ветеранів безпосередньо впливати на рішення, які їх стосуються.
Окрему роль у цьому процесі мають відігравати ветеранські середовища та представницькі органи, які можуть стати майданчиком для діалогу між ветеранами, громадами та державою.
Одним із таких органів є Рада ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Її голова Володимир Ферцович переконаний: Рада не повинна залишатися формальним дорадчим органом, а має стати інструментом, через який конкретна проблема ветерана доходить до державних інституцій та отримує практичне вирішення.
Про власний шлях від підприємництва і громадської діяльності до військової служби, досвід повернення з війни, завдання Ради ветеранів, складнощі адаптації військових та роль ветеранів у майбутньому України Володимир Ферцович розповів у розмові.
Володимир Ферцович: «Війна навчила мене того, чого я раніше не вмів, – прощати»
— Пане Володимире, ким Ви були до війни і що передувало Вашому нинішньому шляху?
До війни я займався каменеобробним бізнесом. Це була моя основна робота, якій я приділяв дуже багато часу. Робота була постійно пов’язана з поїздками: потрібно було їздити до Житомира, закуповувати гранітні матеріали, привозити їх у цех, виїжджати на об’єкти, робити заміри, проєктувати, а потім запускати все у виробництво. Основним напрямком було виготовлення та встановлення гранітних пам’ятників.
Фактично весь сезон я жив цим бізнесом, а після завершення сезону долучався до побратимів і громадської діяльності.
Після Революції Гідності, коли викрали Миколу Карпюка, а Олександра Музичка – Сашка Білого – було вбито, ми фактично залишилися без керівництва організації. Тоді разом з УНСОвцями вирішили відновити первинну організацію «Українська народна самооборона», яка була започаткована ще у 1990-х роках.
Згодом я став керівником відокремленого підрозділу на Львівщині, а пізніше на великому з’їзді УНСО мене обрали членом проводу організації.
Основним напрямком нашої роботи було національно-патріотичне виховання молоді. Ми розділили його на три складові: ідеологічне виховання, тактичну підготовку, максимально наближену до бойової, та тактичну медицину.
Фактично ми готували молодь до того, що війна може стати значно масштабнішою. Ми пояснювали: просто так АТО та ООС не завершаться, велика війна може прийти до нас і державу доведеться захищати.
Паралельно я працював із ветеранами АТО та ООС, які звільнялися зі служби. Допомагав із медичним забезпеченням, психологічною реабілітацією. Свого часу ми навіть створили ветеранське середовище з екотерапії через інтенсивну риболовлю. І ця програма справді давала результати.
Також допомагав ветеранам у питаннях отримання земельних ділянок. Тобто поступово дедалі більше занурювався у громадську діяльність.
Фактично я жив у двох світах: один – бізнес, сім’я та робота, а другий – активна громадська діяльність.
«Та сама молодь, яку ми колись готували, пішла з нами»
— Як для Вас почалося повномасштабне вторгнення?
Пам’ятаю, мені тоді зателефонував Микола Карпюк. Сказав: «Володя, вони вже біля Києва. Ви готові до нас приєднатися?»
Він формував підрозділ. Я попросив дати мені п’ять-шість днів, щоб пройти з хлопцями хоча б невелике злагодження, придбати необхідні речі. Потім ми групами перебиралися до Києва.
І, до речі, та сама молодь, яка до цього проходила з нами вишколи, теж приєдналася.
Так почався мій бойовий шлях разом із побратимами.
Я добре пам’ятаю один момент, коли ми стояли біля Кліщіївки. До мене підійшов побратим Віталій і сказав слова, яких я ніколи не забуду: «Володя, я ніколи не вірив у Бога, завжди був атеїстом, а тепер прошу Його, щоб мені дали відпустку».
У нього тоді народився син. Він дуже хотів побачити його, підняти до неба, пригорнути до серця.
Такі речі не забуваються. На війні побратим побратиму дуже часто відкриває всю душу.
Тому після повернення я щодня дякую Богу за те, що можу бачити своїх дітей, водити їх до школи. Молюся за тих, хто сьогодні воює і тримає фронт, і за тих, хто вже відійшов у вічність.
Війна навчила мене того, чого я раніше не вмів, – прощати.
Війна після 2014-го і після 2022-го
— Чим для Вас відрізняється війна після 2014 року від того, що почалося у 2022-му?
У 2014 році війна не була настільки масштабною для всієї країни. Вона не охоплювала всю територію України, мирні міста по всій державі не зазнавали таких ударів.
2022 рік – це вже повномасштабна війна. Це війна, спрямована фактично на наше знищення.
Ворог не збирається просто так зупинятися. Йдеться про спробу знищити нашу національну ідентичність, мову, державність. Подібні речі ми вже проходили у своїй історії.
«Коли ветеран звільняється зі служби, він не має залишатися сам на сам»
— Чому Ви вирішили зосередитися саме на ветеранському напрямку?
Тому що я сам ветеран і пройшов через це.
Я знаю, що таке війна. Знаю, що таке українська бюрократія, коли потрібно ходити по кабінетах за довідками і не розумієш, із чого починати.
Коли я сам звільнився зі служби, то певний час перебував у своєрідному вакуумі. Не міг зібратися з думками, зрозуміти, куди мені йти і з чого починати. І це при тому, що до війни я сам займався ветеранами та допомагав їм.
Тому сьогодні надзвичайно важливо, щоб після звільнення зі служби ветеран не залишався сам на сам зі своїми проблемами.
Зараз у нас уже працюють фахівці із супроводу ветеранів. Це хороша і потрібна ініціатива.
Але не менш важливо, щоб ветерани долучалися до ветеранських середовищ – громадських, профспілкових та інших організацій.
Хто, як не інший ветеран, може буквально розкласти по поличках дорожню карту: куди потрібно звернутися, яку довідку оформити, куди поїхати? А якщо це побратим, то він може просто посадити людину в автомобіль і разом із нею об’їхати установи, щоб допомогти з документами.
Важливо, щоб після звільнення ветеран повертався до цивільного життя, розумів, як рухатися далі, і долучався до формування ветеранської політики.
Не можуть люди, які не мають досвіду війни, формувати всю ветеранську політику без участі самих ветеранів.
Тому коли голови громад чи депутати ухвалюють місцеві програми та рішення, які стосуються ветеранів, вони повинні залучати ветеранську спільноту, говорити з нею і чути її позицію.
«Рада не повинна бути формальним дорадчим органом»
— Які основні завдання Ви ставите перед Радою ветеранів війни за незалежність України?
Головне завдання – щоб наша Рада не була просто формальним дорадчим органом, а стала справді дієвим майданчиком між ветеранською спільнотою та Міністерством у справах ветеранів.
Коли ми створювали комітети Ради, то намагалися охопити фактично весь спектр питань ветеранської політики.
Сьогодні у Раді працюють 27 представників. І кожен із них має працювати у своєму регіоні не лише з ветеранами, а й із місцевим самоврядуванням, державними адміністраціями, фахівцями із супроводу, ТЦК та СП та іншими структурами.
Завдання – виявляти проблеми та намагатися їх вирішувати.
Якщо проблему можна вирішити на місцевому рівні — потрібно працювати з депутатами, головами громад та місцевою владою.
Якщо проблема системна, вона виноситься на Раду, передається відповідному комітету. До роботи комітету можуть долучатися ветерани, громадські організації, представники міністерства, народні депутати.
Після опрацювання питання воно виноситься на засідання Ради, обговорюється, ухвалюється рішення і відповідний пакет пропозицій передається органам державної влади.
І для мене як голови Ради принципово важливий зворотний зв’язок.
Ми повинні розуміти, на якому етапі перебувають питання, які ми передали. Чи вони вирішуються? Чи потребують додаткового опрацювання? Якщо їх неможливо вирішити – ми повинні отримати пояснення, чому.
Для мене важливо, щоб проблема, яка пройшла шлях від конкретного ветерана до Ради і далі до державного органу, не залишилася просто оформленим протоколом на папері, а реально вирішувалася.
Рада має рекомендаційний характер, але ці рекомендації повинні мати практичний результат.
Найскладніше після повернення – знову звикнути до цивільного життя
— Що, на Вашу думку, найскладніше для військового після повернення до цивільного життя?
Психоемоційний стан.
Розповім на власному прикладі. Після звільнення зі служби якось затримався до вечора в офісі, де працював із ветеранами. Автомобіль був на сервісі, тому вирішив пройти через центр Львова до зупинки громадського транспорту.
Коли дійшов до площі Ринок, я буквально зупинився.
Навколо була музика, люди танцювали, грали на гітарах, ресторани й бари були переповнені.
Для мене, ветерана, який нещодавно повернувся зі служби, це було дуже складно сприйняти.
Ти розумієш, що в цю саму хвилину десь гине людина. Десь мати оплакує сина, сестра – брата. А тут зовсім інший світ.
Я тоді був у такому стані, що фактично пішки дійшов додому.
Цей психоемоційний стан зберігається. І певне внутрішнє обурення також залишається.
Саме тому суспільству потрібно вчитися розуміти людей, які повертаються з війни. І самим ветеранам теж потрібен час, щоб знову адаптуватися до цивільного середовища.
«У 2022 році ми жили як одна сім’я»
— Що може допомогти мінімізувати непорозуміння між ветеранами та цивільним суспільством?
Я добре пам’ятаю 2022 рік і те, наскільки українці тоді були єдиними.
Ми були як одна родина. Ми відкладали суперечки, які були між нами.
Одні люди пішли воювати і захищати державу. Інші робили все можливе, щоб забезпечити військових усім необхідним.
Я пам’ятаю, як мені купували форму, берці, бронежилет. Ми фактично жили однією сім’єю.
Сьогодні, на жаль, я бачу значно більше розбрату.
А для мене надзвичайно важлива єдність — єдність суспільства, єдність і братерство між ветеранами.
Тільки разом ми можемо протистояти ворогу.
Цей складний етап потрібно пройти і навчитися розуміти одне одного.
Я ще раз повторю: війна навчила мене прощати.
Володимир Ферцович: «Не можна формувати політику для ветеранів без самих ветеранів»
— Яку роль ветерани повинні відігравати в майбутній Україні?
Мені пощастило мати хороших учителів.
Пам’ятаю день народження свого батька, коли до нас приїхав Юрій Шухевич.
Як це часто буває, люди почали говорити про політику, критикувати депутатів, міністрів, керівників держави.
Юрій Шухевич послухав і запитав: «А ви де? Чому ви не займаєтеся політикою, а лише критикуєте її?»
І сказав дуже важливу річ: якщо люди, які борються за Україну та українську державність, не будуть самі формувати порядок денний і визначати, як країна має жити далі, вони постійно залишатимуться незадоволеними тим, що вирішують інші.
Для багатьох політика — це нібито брудна справа, тому хочеться залишитися осторонь.
Але виходу немає.
Ветеранам потрібно об’єднуватися і думати про участь у політичному та суспільному житті держави.
Разом із ними це мають бути волонтери, лікарі, педагоги, представники інтелігенції – люди, які пройшли через випробування цієї війни і розуміють ціну державності.
Україні також потрібна культура парламентаризму. Потрібна повага одне до одного навіть за наявності політичних розбіжностей.
Ми повинні робити висновки з власної історії. Коли ми єдині – можемо протистояти будь-якому ворогу. Коли починається внутрішній розбрат – ми слабшаємо.
«Ми маємо великий шанс побудувати державу»
Попри всі труднощі, Володимир Ферцович переконаний, що після досвіду повномасштабної війни українське суспільство отримало можливість змінити підходи до державного управління та участі громадян у ньому.
«Ми маємо великий шанс побудувати державу. І ми маємо великий шанс бути в Європі нацією серед націй. Я думаю, що еволюція здорового суспільства все-таки назріє», – говорить він.
Однією з передумов таких змін він вважає активнішу участь ветеранів у громадському та державному житті.
Досвід війни, відповідальність за побратимів, розуміння ціни державних рішень та особистий досвід повернення до мирного середовища, на його думку, мають бути враховані при формуванні ветеранської політики.
Що далі?
Україні ще належить вибудувати систему, у якій повернення військового до цивільного життя не означатиме необхідність самостійно проходити десятки установ, шукати інформацію про власні права та залишатися наодинці з психологічними, соціальними чи побутовими труднощами.
Саме тому одним із ключових напрямків стає створення ефективної взаємодії між ветераном, ветеранськими організаціями, громадами та державою.
Для Володимира Ферцовича роль Ради ветеранів полягає саме у тому, щоб цей зв’язок працював в обидва боки: проблеми та пропозиції ветеранів доходили до державних інституцій, а ухвалені рішення поверталися до ветеранської спільноти у вигляді конкретних змін.
Водночас питання ветеранської політики, на його переконання, значно ширше за систему пільг або соціальних гарантій. Це питання того, якою буде участь ветеранів у житті громад, державному управлінні та формуванні майбутньої України.
І головний принцип тут залишається простим: рішення про ветеранів не повинні ухвалюватися без ветеранів.